Зізнання Кузьми. Графіті ХІ ст.
Звісно, на теренах Московщини так говорити тоді не могли, бо, по-перше, не було ще власне Москви. А по-друге, там у той час жило фіно-угорське плем'я меря, яке розмовляло своєю, мерянською мовою. Нинішня російська мова сформувалася між ХV та XIX століттями з місцевих слов'янських говорів із додаванням угрофінської й татарської лексики.
У ХVII столітті Україна увійшла до складу Московії на правах автономії, але вже через сто років цю автономію було знищено, і російська влада прямо заговорила про потребу асиміляції українців. А вже у ХІХ столітті було прийнято рішення, що ми "адіннарот", от тільки саме в цей час з'явилися Тарас Шевченко та його послідовники, які писали українською мовою. Росіяни наполегливо радили Шевченку перейти на "общепонятний", а коли він не послухався, то його заслали у солдати з повною забороною писати взагалі. Це, однак, лише заохотило писати рідною мовою сотні інших українських письменників. І тоді російська влада вдалася до повної заборони.
Перелічувати всі заборони української мови настільки довго, що ми зупинимося на головних.
Найвідоміша з них - це так званий Валуєвський циркуляр 1863 року - таємне розпорядження міністра внутрішніх справ імперії Валуєва заборонити друк українською, бо "її не було, нема і бути не може":
"Наріччя їхнє, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсута впливом Польщі".
А почалося усе... з Біблії, точніше з підготовки до друку українського перекладу Євангелія. Тож мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюватимуть зростання сепаратистських та антицарських настроїв.
"Добившись перекладу на малоросійське наріччя Священного Писання, прихильники малоросійської партії досягнуть, так би мовити, визнання самостійності малоросійської мови, і тоді звісно на цьому не зупиняться, і, спираючись на самостійність мови, стануть заявляти домагання на автономію Малоросії".
Варто визнати: московити мали рацію. Валуєвської заборони їм виявилося замало, і вже через тринадцять років її посилив цар Олександр ІІ, відомий у російській історії як великий ліберал і "асвабадітєль".
У 1876-му цар повторив усю маячню про мову з таємного Валуєвського циркуляру, підписавши на німецькому курорті Бад-Емс, де він лікувався, офіційний указ, що в історії дістав назву Емського. На віллі, де цар вправлявся в лінгвістиці, зараз є табличка від українців:
"У цьому будинку 30 травня 1876 року російський цар Олександр ІІ підписав Емський указ, спрямований на придушення української культури шляхом заборони публікацій і виступів українською мовою. Дошку встановлено на знак життєздатності української культури".
Драконівські заборони скасували аж після революції 1907 року. А ще через десять років Україна проголосила незалежність, і це дуже не сподобалося російським більшовикам, які відправили до нас військо. Очолював його частину українофоб М. Муравйов. Відомо, що Харковом їздив броньовик з написом "Смерть українцям", а в захоплених росіянами містах навіть говорити українською було небезпечно. Так, за мову більшовики мало не розстріляли на вулицях Києва свого ж лідера Миколу Скрипника, якого врятувала лише записка від Леніна.
Саме з Миколою Скрипником - уродженцем Ясинуватої, розташованої поруч із Донецьком, - пов'язаний наступний короткий період українізації. Але ще у 1920-му, у розпал війни Росії проти України, керівник окупаційної адміністрації Х. Раковський наполягав, що української мови в державних установах бути не може:
"Признання української мови по урядах як мови урядової могло б означати панування української буржуазії і куркульства".
Наразившись на шалений опір від українців, Ленін, врешті, вирішив бути хитрішим і на якийсь час дозволити їм те, чого вони прагнули.
Офіційно проголошена українізація спершу зазнала шаленого опору від засланих із Росії козачків, але мало-помалу почали з'являтися українські книжки та газети, зрештою, заговорив українською і державний апарат.
Проте мали рацію ті, хто попереджав, що українізація - то лише тактичний хід більшовиків з метою виявити найактивніших, щоб потім їх позбутися. Колишній нарком освіти УРСР Микола Скрипник, "батько" правопису 1928 року (укладач Григорій Голоскевич), названого в народі "скрипниківкою", врешті став жертвою погроз та цькувань. Його звинуватили в буржуазному націоналізмі і в тому, що він "поставив бар'єр між українською та російською мовою". Ішов 1933 рік - рік Голодомору та масових арештів української інтелігенції. Позбавлений усіх посад, Скрипник застрелився. Курувати антиукраїнізацією Сталін прислав з Москви людину з партійною кличкою Єрмак.
Таку кличку мав тоді зовсім не родич глави Офісу Президента України зразка 2022 року, а комуніст Павло Постишев, який маніакально шукав ворогів народу на кожному кроці. У своєму революційному пориві він "знаходив" фашистські символи на шкільних зошитах, у сірниках та навіть ковбасі! Ви спитаєте, чим же завинила ковбаса? Усе просто. Постишеву здалося, що в її розрізі проступають контури Льва Троцького, який на той час уже був ворогом Сталіна.
Зазіханням на вождя народів завинили й шкільні зошити. Постишев помітив на обкладинці ворожу витівку: "Портрет товариша Сталіна проткнуто лінією, ніби ножем".
З українською мовою - те саме. Уже того ж 1933-го під кураторством Постишева було ухвалено новий правопис, головною метою якого було наблизити українську до російської.
Під репресії потрапила літера Ґ і тисячі слів.
Наприклад, слово млява - іменник, який означав спекотну задуху - був видалений зі словників. Добре, що хоч млявість залишилася. Ощадливість стала бережливістю, гуртівня - оптом тощо.
І все тому, що Сталін вирішив відновити Російську імперію у вигляді СРСР і не приховував, що росіяни мають бути головною нацією, а російська - основною мовою. У 1938-му російська стає обов'язковою для вивчення в українських школах. А 1939-го Україною прокотилася нова хвиля репресій, під час якої було розстріляно того самого Єрмака-Постишева.
Після смерті Сталіна русифікація тривала, але набула трохи інших форм.
На початку 1959-го Микола Хрущов з візитом приїхав до столиці Білоруської РСР Мінська. Тамтешній секретар партії Кирило Мазуров вирішив звернутися до шефа рідною білоруською мовою: Хрущов її розумів. Але суворо зупинив підлеглого: "Що швидше ми всі будемо говорити російською, то швидше зможемо збудувати комунізм".
Проте хрущовська русифікація, порівняно з брєжнєвською, була лайт-версією. В Україні брежнєвську політику втілював Володимир Щербицький. Він, як і представник так званого дніпропетровського клану Брежнєв, був етнічним українцем, але на роботі спілкувався суто російською. Добу Щербицького пізніше характеризували як "період безжального викорінення всього, що містило хоча б найменший натяк на українську самобутність". Здійснену протягом 70-80-х років русифікацію в освіті ілюструють такі статистичні дані: у цей час в Україні у чотирьох із половиною тисячах російськомовних шкіл навчалося більше половини усіх учнів. У Києві з трьохсот тисяч учнів українською навчалося тільки сімдесят тисяч дітей.
Активно витісняли українську мову і з вищої освіти й науки. Викладання в усіх вищих навчальних закладах, за винятком окремих гуманітарних предметів, і в усіх професійно-технічних училищах було переведено на російську мову.
У цей період набула поширення практика русифікації видань через етап двомовності, коли українське видання паралельно дублювали російською мовою з мотивацією "збільшення попиту". Так поступово зменшували наклад або й зовсім ліквідовували україномовний варіант видання.
Найдивніше, що прихована русифікація продовжилася навіть після здобуття Україною незалежності. Спільний інформаційний простір з Росією і домінування російської у попкультурі збігалися з насадженням наративу, що українська - це неповноцінна мова села.
Як після тривалих століть знищення українська мова вижила? Це не інакше як диво. І ще - наша українська живучість.
Війна за борщ. Як орда знищувала і крала українську культуру
Попередні тексти були про геноцид та лінгвоцид, а сьогодні - про культуру споживання їжі. Бо для росіян, виявляється, навіть український борщ - то ознака нацизму і привід для війни. Навіть М. Захарова з МЗС РФ цілком серйозно закидає: "Не можна було ділитися борщем?! Так це і є ознакою ксенофобії і нацизму!"
Протягом кількох століть Росія успішно створювала образ українця як тупуватого, але хитрого хохла-салоїда у шароварах, якому було протиставлено "високу" російську культуру.
Звісно, цей імперський міф не має нічого спільного з правдою. Ще триста років тому саме Україна культурно та інтелектуально наповнювала варварську Росію, а вже потім та взялася красти та нищити все українське.
Почнімо з відомого: у ІХ столітті з'явилася держава Русь зі столицею у Києві. А майже через триста років київський князь Юрій Володимирович у далеких північно-східних землях Залісся віджав у боярина Кучки поселення Москва, що в перекладі з місцевої мови меря перекладали як "гнила (або мертва) вода".
Русь дала заліським землям писемність та принесла туди християнство. У відповідь північно-східний князьок Андрій Боголюбський, на прізвисько Китай, вирушив на Київ війною. Він не тільки влаштував тут різню, а й чимало вкрав, зокрема Вишгородську ікону Божої Матері.
Московити назвали її Володимирською і зараз експонують у Третьяковській галереї в Москві.
Невдовзі наші шляхи, на щастя, розійшлися.
