Слідопит,або суходільне море: Роман - Фенімор Купер

Розділ I

Їх було четверо: двоє мужчин і дві жінки. З шанобливим здивуванням споглядали вони краєвид, що відкривався їхньому зору. Аби краще розгледіти всі деталі картини, вони вибралися на величезну купу дерев, повалених буревієм. Адже серед урочистих сутінків у похмурих і вогких схованках американських лісових нетрів такі просіки, утворені ураганами, стають немовби світлими оазами. Купа дерев, про які ми зараз говоримо, знаходилась на вершині невеликого пагорба. Він був невисокий, але, попри те, з нього відкривалася широка панорама - рідкісне видовище для людини, що мандрує лісами. Величезні стовбури, повалені вітром, поламані, мов соломинки, так сплелись між собою віттям, що їхнє гілля могло слугувати навіть за драбину чи підпору для рук. Одне велике, вирване з коренем дерево стирчало догори відземком; його забите землею коріння утворювало своєрідний майданчик, на який і видерлися четверо подорожніх. Двоє з них, мужчина і жінка, були індіанцями із племені тускарорів1.

Їхніми супутниками були чоловік, зовнішність якого свідчила, що він провів життя в океані - якимсь простим матросом, і молода дівчина з тихим і розумним виразом обличчя, рухливим і одухотвореним водночас. Її великі блакитні очі світилися глибоким почуттям, навіяним цією сценою.

На захід - лише у цьому напрямку перед мандрівниками відкри­валася далечінь - погляд линув до могутнього океану з розкішного листу, забарвленого усіма відтінками, властивими природі сорок другого градуса північної широти. В'яз із граціозною схиленою верхівкою, різноманітні види клена, численні породи американського дуба, широколиста липа сплітали свої віти, утворюючи широкий листяний килим, що губився десь за обрієм. То там, то тут серед просвітів виглядали вже менші берези, осики з тріпотливим листям, різновиди ліщини - мешканці тих країв, де природа не дуже багата; вони здавалися безпорадними і непоказними серед гордих, могутніх дерев. Подеколи прямий, високий стовбур сосни підносився над цим зеленим морем, немов величезний обеліск, штучно зведений серед долини листя. Навколо - неозора зелена далечінь, ніжна гра барвів і відтінків, усі переливи світла у тіней; урочистий спокій природи вселяв почуття благоговіння...

- Дядечку, - сказала своєму супутнику здивована і зачарована дівчина, ледь торкнувшись його руки, щоби піднятися на майданчик, - це схоже на океан, який ви так любите!

- Ось що значить неосвіченість і дівоча фантазія, Магніте! (Так часто називав свою племінницю моряк, натякаючи на її привабливість). Лише дитя може порівняти цю пригорщу листя з Атлантичним океаном! Усі ці дерев'яні вершки можна було б прикріпити до камзола Нептуна2 замість букета.

- У ваших словах, дядечку, здається, більше жартів, ніж правди. Погляньте: милі тягнуться за милями, а скрізь - лише листя й листя. Що б іще ви помітили на океані?

- Що б іще? - повторив дядько, нетерпляче відсунувши лікоть, до якого торкалася племінниця; руки його, схрещені на грудях, були закладені за борт червоного сукняного камзола, пошитою за модою того часу. - Але де ж, де піна бурунів, блакитна вода, вали, кити, смерчі та вічне перекочування хвиль на цьому лісовому клаптику, моя люба?

- Але ж в океані немає таких прекрасних верхівок дерев, цієї урочистої мовчанки, цього запашного листя і чудової зелені, дя­дечку?

- Дурниці, Магніте! Якби ти що-небудь тямила у цьому, ти б знала, що зелена вода обіцяє моряку загибель. Навіть простаку зелена вода навряд чи сподобається.

- Але зелень дерев - зовсім інша справа. Чуєте цей звук? Це вітерець дихає в листі.

- Почула б ти подих північно-західного вітру у відкритому морі, дитино, і тоді вже б говорила про дихання вітру! Але де ж шторми та буревії, пасати3 та східні вітри у цьому лісовому закутку? І які риби плавають під цією тихою поверхнею?

- Місце, де ми тепер знаходимося, свідчить, що тут були буревії, дядечку, і якщо під цими деревами немає риб, то є звірі.

- Ну, не знаю, - відповів дядько повчальним тоном моряка. - Нам в Олбані4 наговорили різних історій про диких звірів, яких ми начебто зустрінемо, але проте ми ще не бачили нікого, хто міг би налякати навіть тюленя. Не думаю, щоб якісь із ваших сухопутних звірів могли би зрівнятися з акулою південних широт!

- Погляньте! - вигукнула племінниця, більше захоплена красою лісу, ніж доказами свого дядька. - Бачите, там, над деревами, піднімається дим? Можливо, там житло?

- Бачу, бачу! Дим - ознака того, що тут живуть люди, а це варте тисячі дерев. Треба показати Гострій Стрілі, який може пройти повз порт, не помітивши його. Там, де дим, там і камбуз5.

Старий моряк вийняв руку з-під камзола, легенько торкнувся плеча індіанця, який стояв поряд і показав йому на димок, що здіймався над листям на відстані милі від них і, розтікаючись непомітними струменями, зникав у повітрі.

Тускарора був одним із тих воїнів з гордою поставою, які раніше часто зустрічалися серед тубільців Америки; хоча він інколи бував у поселеннях і мав нагоду познайомитися зі звичаями і навіть мовою білих, однак зберіг велич і впевнену гідність вождя. Його ставлення до моряка було дружнім, проте стриманим, адже індіанець, який бачив багатьох офіцерів різних військових чинів, не міг не помітити, що його супутник був лише солдатом. Справді, спокійна гордість тускарори вселяла таку повагу, що Чарлз Кеп (так звали старого моряка) не дозволяв собі у стосунках із індіанцем панібратства, хоча вони були знайомі вже більше тижня. Однак дим вразив моряка не менше, ніж несподівана поява вітрила у відкритому морі, і він уперше ризикнув торкнутися плеча індіанця.

Гострий зір тускарори миттю помітив дим. Хвилину індіанець стояв, звівшись на пальці, роздувши ніздрі, немов сарна, що відчуває підозрілий запах у повітрі, і непорушно зосередивши погляд у той бік, як гончак, що чекає пострілу свого господаря. Потім він опустився, і з його грудей вирвався тихий вигук - звук м'який та ніжний, не схожий на різкі крики індіан­ського воїна. Зовні він був спокійним, і лише його чорні орлині очі запитливо вдивлялися у далечінь. І дядько, й племінниця добре знали, що їхня довга мандрівка незаселеними місцями була небезпечна, та вони не могли вирішити, доброю чи поганою ознакою є цей дим, що сповіщає про близьку присутність якихось людей.

- Очевидно, поблизу онеїди6 чи тускарори, Гостра Стріло, - сказав Кеп.- Чи не приєднатися нам до них, щоб провести ніч у їхньому вігвамі7?

- Тут немає вігвама,- спокійно відповів Гостра Стріла, - занадто багато дерев.

- Але ж повинні тут бути індіанці? Можливо, тут знаходиться хтось із ваших старих друзів, містере?

- Немає тускарори, немає онеїда, немає могаука8. Вогонь блідолицього.

- Що за диявол! Ось це, Магніте, вже вище знань моряка: ми, старі морські вовки, можемо відрізнити матроський тютюн від солдатського й гніздо річкового матроса від койки справжнього моряка, але, здається мені, найдосвідченіший адмірал на флоті його Величності не відрізнить королівського диму від диму вугільника!

Обличчя і погляд дівчини, що стояла поряд із моряком, оживилися від думки, що десь поряд, у цій лісовій глушині, є людські істоти. Не знаючи, що подумати - тому що вони обидвоє мали нагоду дивуватися знанням або, краще сказати, інстинкту тускарори, - вона промовила:

- Багаття блідолицих! Та ні, дядечку, він не може цього знати!

- Десять днів тому, дитино, я б поклявся у цьому, а от сьогодні і сам не знаю, чому вірити, а чому ні. Можу я дозволити собі за­пи­тати вас, Стріло: чому ви гадаєте, що отой димок - від багаття блідолицих, а не черво­ношкірих?

- Сирі дрова,- відказав індіанець з таким спокоєм, з яким хіба що вчитель витлумачує умову задачі спантеличеному учневі.- Дуже сире - багато дим; багато вода - чор­ний дим.

- Але ж, прошу вибачення, добродію Стріло, дим не чорний, до того ж, він і неве­ликий. Як на мої очі, він такий легкий та куче­ря­вий, як із капітанового чайника, коли від дров на кораблі нічого не залишається, окрім кількох трісок у трюмі.

- Дуже багато вода,- повторив Гостра Стріла, злегенька кивнув­ши головою.- Тускарора дуже хитрий палити багаття з вода; блідо­лиций багато книги, а палити все: багато книги - мало знати.

- Ну, щодо книжок, то в цьому є слушність, не заперечую,- сказав Кеп, який не був великим поборником науки.- Це він, Магніти­ку, натякає на твоє читання, бо вождь розу­міється на всьому чудово у свій власний спо­сіб. А скільки ще, за вашими розрахунками, Стріло, до тієї сажавки, яку ви звете озером і куди ми ось уже стільки днів тримаємо курс?

Тускарора дивився на моряка зі спокійною зверхністю, відповідаючи:

- Онтаріо - як небо; йти одне сонце, і великий мандрівник бачити озеро.

- Таки так, я - великий мандрівник, не заперечую, проте з усіх моїх мандрівок ця - найдовша, найневигідніша і найвіддаленіша від морських гаваней. Але якщо до цієї водиці, Стріло, й справді тут близько, та до того ж її ще й так багато, то пара добрих очей побачила б її, адже з цього спостережного пункту, либонь, видно щонайменше за тридцять миль?

- Дивіться! - сказав Гостра Стріла, повагом і граційно простягаючи руку вперед.- Онтаріо!

- Дядечку, ви звикли кричати "Земля!", а не "Вода!" і тому, напевне, не помітили озера! - вигукнула небога, сміючись, як дівчата звичайно сміються із власних жартів.

- Гай-гай, Магнітику! Невже ти й справді гадаєш, що я не впізнав би своєї рідної стихії, якби вона була в полі зору?

- Але ж Онтаріо - не ваша стихія, любий дядечку, бо ви звикли до солоних вод, а це озеро - прісне.

- Це може мати значення хіба для якого молодого матроса, але не для такого морського вовка, як я! Я, дочко, розрізню воду, навіть і в Китаї!

- Онтаріо! - з притиском ще раз повторив Гостра Стріла і знову показав рукою на північний захід.

Кеп уперше, відколи вони познайомилися, кинув на тускарору погляд, у якому було щось від зневаги, хоча й простежив за рукою та очима індіанця, які з усією очевидністю вказували на чисту пляму в небі - якраз поверх листяної рівнини.

- Так і є, я знав, що воно таке завбільшки, ще коли покидав морське узбережжя і вирушав на пошуки цієї прісноводої сажавки,- підсумував Кеп, здвигнувши плечима, як людина, котра давно вже має готову думку і вва­жає, що більше н?чого переливати з пустого в порожнє.- Може, воно й справді там, те Онтаріо, але ж воно могло б уміститись і в моїй кишені. Що ж, сподіваюся, коли ми дійдемо туди, там буде хоч де повернутися нашому човнові. Проте, Стріло, якщо тут десь поблизу є блідо­лиці, то я, признатися, бажав би ді­статися до них на відстань голосу.

Цього разу тускарора на відповідь спокійно схилив чоло, і всі мовчки зійшли з поваленого дерева. Щойно вони ступили на землю, Гостра Стріла заявив, що йде до багаття, аби допев­нитися, хто його розіклав, а своїй дружині, Кепові та його небозі радив повернутися до піроги, яку вони залишили на річці, й там чекати, поки він повернеться.

- Ні, вождю, це ще можна було б допустити при вимірюванні глибини, та й то лише неподалік від узбережжя, де знайомий фарватер9,- заперечив Кеп.- А в такому незнайомому краю, як цей, гадаю, було б не зовсім безпечно відпускати лоцмана одного далеко від корабля. Отож, з вашого дозволу, ми не будемо розбивати гурту.

- Що хотіти мій брат? - суворо запитав тускарора, не образившись, однак, на погано приховану недовіру.

- Вашого товариства, добродію Стріло, й більш нічого. Я хочу піти з вами і побалакати з цими незнайомцями.

Тускарора погодився без заперечень, але знову відіслав до човна свою терплячу й покірну маленьку дружину, яка зрідка зводила на нього великі чорні очі лише для того, щоб ви­разити в однаковій мірі і повагу, і страх, і лю­бов до чоловіка. А тут затялася ще й Магні­тик. Завзята, а в години випробувань і до­сить-таки енергійна, вона, однак, була просто жінка, і сама думка, що їй доведеться зали­шитися одній, без захисту чоловіків посеред пущі, котра, як щойно підказали їй чуття, на­вряд чи де взагалі доходила кінця-краю, спов­нила її таким гострим болем, що вона теж забажала супроводжувати дядька.

- Повірте, я вже так насиділася в човні, що мені буде вельми корисно пройтися, дорогий сер,- додала дівчина, і її личко, що так зблідло, хоч вона й намагалася зберегти спокій, почало знову густо наливатися рум'ян­цем.- А крім того, може, серед тих невідомих є й жінки.

- Ну, добре, дитино, підеш. Та це й недалеко - який кабельтов10 звідси, тож за годину до заходу сонця вже будемо тут.

Одержавши дозвіл, дівчина, справжнє ім'я якої було Мейбл Дангем, почала лаштувати­ся в дорогу, а Червнева Роса - так звали дружину Гострої Стріли - байдуже попрос­тувала до піроги, бо занадто звикла до послуху, самоти й мороку лісу, щоб відчувати якийсь острах. Троє ж, що лишилися біля вітрового валу, обминули непрохідне плетиво, ді­йшли до узлісся й рушили в потрібному на­прямку. Гострій Стрілі було досить кількох поглядів, тим часом старий Кеп, перш ніж до­віритися тіням дерев, розважливо визначив напрямок за кишеньковим компасом.

- Воно, Магнітику, може, й личить індіанцю стернувати за нюхом, але наш брат, який пройшов науки, знає ціну стрілці,- промовив дядько, плентаючись позаду за тускаророю, що ступав легко й упевнено.- Повір моєму слову, Америку ніколи не було б відкрито, якби Колумб тільки й мав, що ніздрі. Друже Стріло, чи бачили ви коли отаку річ?

Індіанець обернувся, зиркнув на компас, якого Кеп тримав так, щоб не збитися з шля­ху, і поважним тоном відказав:

- Око блідо­лицих. Тускарора бачити у голові. Нехай Солона Вода (так індіанець величав свого супутника) зараз тільки дивитися, не говорити нічого.

- Він каже, дядечку, що нам краще б по­мовчати; певне, остерігається людей, з якими маємо зустрітися.

- Та то вже є такий індіанський спосіб іти на квартири. Бачиш, він оглянув запал своєї рушниці. То й мені не завадило б поглянути на те ж саме в моїх пістолях.

Нічим не виказуючи своєї тривоги від цих приготувань, до яких вона вже звикла за довге подорожування, Мейбл ішла легким і пружним кроком, як і тускарора, не відстаючи від чоло­віків. Перші півмилі вся обачність зводила­ся до суворої мовчанки, та з наближенням до місця, де, за всіма розрахунками, мало бути багаття, стала потріб­на більша обереж­ність.

У такому лісі, звичайно, не багато охо­пиш поглядом, хіба тільки прямі й високі стов­бури дерев. Кожна деревина тут виробила собі шлях до сонця, і під листяною запоною мож­на було йти, мов через неозоре природне скле­піння, що трималося на міріадах грубих колон. Ці колони, чи дерева, часто-густо служили сховом шукачеві пригод, мисливцеві чи й во­рогові; отож що ближче Гостра Стріла підхо­див своїми пружними кроками до того місця, де, як підказували йому досвід та безпомилкові чуття, мали бути невідомі, його хода ста­вала легшою, погляд - пильнішим, а сам він ще старанніше ховався.

- Глянь, Солона Водо,- переможно сказав індіанець, вказуючи одночасно на просвіт серед дерев,- багаття блідо­лицих.

- Клянусь Всевишнім, чолов'яга має ра­цію! - буркнув Кеп.- Он вони, порозвалювалися собі спокійнісінько і жеруть, немовби в каюті трипалубника.

- Гостра Стріла має рацію лише наполовину,- шепнула Мейбл,- бо там двоє індіанців і тільки один білий.

- Блідо­лиций,- промовив тускарора, показуючи два пальці,- червоношкірий,- пока­зуючи один.

- Ну, звідси не скажеш, хто з вас має слушність, а хто ні,- втрутився Кеп.- Один з них на сто відсотків білий, та ще й гарний молодик, жвавий та вельми статечний; інший - червоношкірий настільки, наскільки фарба та природа могли його таким зробити; а третій оснащений тільки наполовину - ні бриг, ні шхуна.

- Блідолиций,- повторив Гостра Стріла і підняв два пальці.- Червоношкірий,- і показав один палець.

- Певне, так воно і є, дядечку, бо індіанцеве око, здається, ще не схибило жодного разу. Та нині треба хутчій дізнатися - друзі вони чи вороги. Чого доброго, ще французи.

- Один окрик одразу пояснить нам усе,- промовив Кеп, - Тільки стань ось за це дерево, Магнітику, а то коли б замість відпо­віді негідники не пальнули бортовим залпом. Зараз я з'ясую, під яким прапором вони пла­вають.

Дядько приклав долоні рупором до рота і тільки хотів було видобути обіцяний окрик, як Гостра Стріла зупинив його помахом руки.

- Червона людина - могіканин,- промовив тускарора.- Добре. Блідо­лиці - інгізи11.

- Божественні вісті!- прошепотіла Мейбл, якій не дуже до смаку була кривава сутичка у темній глушині.- Ходімо ж хутчій до них, дядечку, й оголосимо себе друзями.

- Добре,- погодився тускарора.- Черво­ношкірий - холодний і знати; блідо­лиций - запальний і стріляти. Хай скво12 піде.

- Що-о? - вигукнув приголомшений Кеп.- Щоб мій Магнітик пішов у розвідку, а ми, два здорових гевали, стояли в дрейфі13 й спостерігали, як то він причалюватиме до берега? Якщо я погоджусь на це, то...

- Дядечку, та мудріше й не придумати,- перепинила його щира дівчина.- Я аніскілечки не боюся. Жоден християнин не наважиться стріляти, побачивши жінку, яка простує до нього. А крім того, моя присутність буде запорукою миру. Тож хай буде так, як запропонував Гостра Стріла, і все буде гаразд. Вони ще й досі нас не запримітили, тому моя поява не зчинить серед них переполоху.

- Добре! - відказав Гостра Стріла, відверто схвалюючи відважність Мейбл.

- Це не по-моряцькому,- заперечив було Кеп.- Але тут, у лісі, хто його знає... Коли ти гадаєш, Мейбл...

- Та що ви, дядечку, я переконана, що нема ніякої причини боятися, та й ви тут поруч - захистите, коли що.

- Ну, добре, візьми тоді пістоля...

- Ні, краще покластися на свою юність і тендітність,- відказала дівчина, усміхаючись, й густо зашарілася від хвилювання.- Найкращий захист для жінки перед лицем чоловіків-християн - це кликати їх на за­хист. Я ніколи не мала справи зі зброєю і хочу все життя обходитися без неї.

Дядько більше не заперечував, і Мейбл, отримавши застережливі настанови тускарори, зібралася з духом і вирушила сама до людей, що сиділи біля багаття. Хоч серце дівчини й калатало в тривозі, проте вона ступала впев­неним кроком, і ніщо, здавалося, не виказу­вало її вагань. У лісі панувала мертва тиша, бо ті, до кого підходила Мейбл, були настіль­ки зайняті вдоволенням свого великого при­родного апетиту, себто голоду, що не могли й на мить відірвати своїх очей від цієї важ­ливої справи. Проте, коли дівчина, підійшовши до багаття футів14 на двісті, раптом наступила на суху гілку, яка ледь чутно хруснула, індіанець, що його Гост­ра Стріла охарактеризував як могіканина, та другий супутник - той, чия особа була такою двозначною, скочили на ноги зі швидкістю думки. Обидва кинули погляди на рушниці, що стояли обперті об дерево, але, побачивши дівочу постать, навіть не потяглися до зброї. Індіанець щось промовив своєму товаришеві, а потім знову сів і, ніби нічого й не трапи­лося, спокійно продовжував собі їсти. Тим часом білий навпаки - полишив вогнище і по­прямував назустріч дівчині. Коли він піді­йшов ближче, Мейбл побачила, що матиме справу з людиною одного з нею кольору шкі­ри, хоч убрання його було такою дивовижною мішаниною одежі двох рас, що треба було підійти ближче, аби переконатися в тому, хто він. Зовні він був людиною середніх років, з відкритим, чесним та простодушним обличчям, яке не можна було назвати гарним і яке тієї ж миті переконало дівчину, що їй ніщо не загрожує. І все ж вона зупинилася, підкоряючись законові власних звичок (якщо не законові природи), який не дозволяв їй за обставин, у яких вона зараз опинилася, надто вільно йти назустріч невідомому іншої статі.

- Не бійтеся нічого, молода жінко,- про­мовив мисливець, бо, судячи з одягу, за когось іншого його не можна було прийняти.- Ви натрапили у цій глушині на християн і таких, які вміють належно обійтися з кожним, хто схильний до миру й справедливості. Мене вельми добре знають усі в цих краях; може, одне з моїх імен і ваших вух сягнуло. Фран­цузи та червоношкірі по той бік Великих озер називають мене La Lonque Carabine - Довгий Карабін, а могікани - це справедливе і чесне плем'я, власне, залишки від нього - Соколиним Оком, тоді як солдати й лісовики по цей бік озер звуть мене Слідопитом, позаяк ще не траплялося й разу, щоб я не відшукав один кінець сліду, коли мінг15 а чи друг, що потребував мене, стояв на іншому кінці сліду.

У цих словах не було хвастощів, а тільки чесна впевненість людини, яка добре знала, що, хоч яким би ім'ям її називали, червоніти за свої вчинки їй не доведеться. На Мейбл його слова подіяли, мов блискавка. В ту мить, як дівчина зачула його останнє прізвись­ко, вона аж сплеснула в долоні і палко по­вторила це слово:

- Слідопит?!

Мейбл зібралася з духом і вирушила сама до людей, що сиділи біля багаття.

- Так мене називають, молода жінко, проте не кожен лорд заслужив хоч наполовину свій титул так, як я своє прізвисько; хоча, коли казати правду, я дужче пишаюся з того, що знаходжу собі шлях, де нема й сліду, аніж там, де він є. Але вояки регуляр­ної армії не дуже в цьому тямлять, і кожен другий з них навряд чи знає різницю між слі­дом і стежкою, хоча слід не завжди відшу­каєш навіть нюхом, а стежку видно й простим оком.

- То це ви і є той друг, якого мій батько обіцяв вислати нам назустріч?!

- Якщо ви дочка сержанта Дангема, то й сам великий пророк делаварів16 не мовив ніколи яснішої істини.

- Я - Мейбл, а там, за деревами, сховалися мій дядько Кеп і тускарора, котрого звуть Гостра Стріла. Ми й не розраховували, що зустрінемо вас ще до берегів озера.

- Мені приємніше було б почути, що ва­шим провідником є якийсь прямодушніший індіанець,- зауважив Слідопит.- Не люблю я тускарор: надто далеко вони зайшли від могил своїх пращурів, щоб завжди пам'ятати Великого Духа. До того ж, Гостра Стріла - честолюбивий вождь. А Червнева Роса з ним?

- Так, його дружина супроводжує нас. І яка вона покірна та лагідна!

- Та до того ще й віддана, чого не скаже про Гостру Стрілу той, хто його добре знає. Ну, та поки ми йдемо дорогою життя, доводиться миритися з усім, що посилає нам провидіння. Ніде правди діти: вам у провід­ники міг би потрапити й хтось гірший, ніж цей тускарора, хоча в його жилах забагато мінгової крові, як на друга делаварів.

- Якщо так, то, може, це щастя, що ми зустрілися? - промовила Мейбл.

- У кожному разі, ніякого нещастя в тім нема: адже я дав слово сержантові провести його дочку до залоги живою і здоровою, хай навіть ціною свого життя. Ми розраховували, що зустрінемося з вами неподалік водоспаду, де захована наша пірога; але потім подумали, що не зашкодить пройти кілька миль назустріч, щоб стати в пригоді, коли треба. І добре, що пішли, бо сумніваюся, щоб Гостра Стріла був із тих, хто може подолати таку бистрінь.

- А ось і дядечко з тускаророю, тож те­пер обидва наші загони можуть з'єднатися,- радо промовила Мейбл.

Побачивши, що нарада була дружня, Кеп і Гостра Стріла вирішили й собі підійти до співрозмовників. Мейбл у кількох словах переповіла їм усе, що сама довідалася від невідомих, після чого вже всі разом руши­ли до тих двох, котрі все ще лишалися біля багаття.

ВІдважний слідопит біля вод Онтаріо

Немало життів забрала кровопролитна війна, що десятиліттями велася між французькими та англійськими колонізаторами за американські землі. Все, що відбувається на сторінках роману "Слідо­пит" Фенімора Купера, стосується кінця 50-х років XVIII століття і пов'язане насамперед із війною. У цій книзі, що побачила світ у 1840 році, ми знову зустрінемося з улюбленим героєм Купера Натті Бампо-Слідопитом, розвідником англійської армії. Він, як завжди, відважний, винахідливий, шляхетний, непримиренний до невиправданої жорстокості, мріє про мирне і чесне існування, засуд­жує расову зарозумілість колоністів.

На берегах і островах величезного озера Онтаріо пролилася кров французів, англійців, індіанців, серед яких сержант Дангем, лукавий індіанець Гостра Стріла, що перейшов на бік французів, зрадник М'юр та багато інших.

Чи впевнені ті, хто ризикують своїм життям заради чужих інтересів, що війна, в якій вони беруть участь, є справедливою? Над цим не задумується ні сержант Дангем, чесний вояк, ні старий моряк Кеп, з появою якого на сторінках роману повіяло солоним повітрям морів і безкраїх океанів... Буркотун Кеп, з явною зневагою до прісної води, з нахилами означувати все з допомогою термінів морського словника, вносить частку грубуватого, але зичливого гумору в деколи сумні та жорстокі епізоди книги.

Сторінки, на котрих оживає образ моряка, мимоволі нагадують самого Купера, який в молоді роки захоплювався романтикою морських подорожей і втік із дому, прослуживши декілька років на флоті. Саме на озері Онтаріо молодий моряк, задовго до того, як написати свій роман, будував з іншими американськими моряками військовий бриг. Тема моря залишилась назавжди близькою йому...

Відтак, Дангем і Кеп не мають сумнівів щодо того, що вони роблять справедливе діло. В "Останньому із могікан", що був написаний за чотирнадцять років до "Слідопита", Купер і сам був недос­татньо об'єктивним у висвітленні цього питання. Якими чорними барвами він змальовував тоді французького командира Манкольма і тих індіанців, які підтримували його!

У "Слідопиті" автор починає по-новому оцінювати деякі явища. І ті герої книги, в характері яких Купер втілив риси душевної чистоти і чесності, вже розуміють, що жорстокі й підступні методи ведення війни та її цілі у англійців і французів однакові. Так Слідопит підтримує Мейбл Дангем, коли вона, засуджуючи обман і підкуп індіанців, каже: "Якщо французи роблять погано, підкупляючи дикунів, аби вони вигрібали за них жар з вогню, то чому ми повинні виправдовувати за це ж саме англійців?". Мейбл, так само, як і Слідопит і, звичайно ж, як сам автор роману, непримиренно оцінює жорстокість колоністів, які переможно прямують землями, що зроду-віку належали індіанським племенам.

Шляхетний Натті Бампо-Слідопит, беручи участь у цій війні як надзвичайно вправний стрілець і тямущий розвідник, опиняється у становищі людини, яка сприяє жорстокому винищенню інших людей. Тому людяний, добрий Натті мріє про мир, про той час, коли він знову мандруватиме лісами, не зустрічаючи інших ворогів, крім диких тварин.

Слідопит знаходить співзвучність своїм почуттям і думкам у Мейбл Дангем, в її дружбі й безпосередності. Мейбл стає для Слідопита втіленням ідеальної жінки: у ній гармонійно поєднується те цінне, що несе у собі цивілізація - освіченість, широкий кругозір, начитаність, - з чистотою душі, прямотою та незіпсутістю, які завжди здавалися Слідопиту пов'язаними з життям на лоні природи. Він починає гостро відчувати свою неосвіченість, свою відірваність від того світу, в якому Мейбл почувається вільною. Натті-Слідопит ніжно покохав цю справді розумну й добру дівчину. І саме тут письменник уводить нас у світ інтимних почуттів свого героя, котрими насичений цей роман.

Ми, читачі, сприймаємо кохання Натті Бампо з сумом і жалем. Адже волею автора, Мейбл обере не Слідопита, до якого вона відчуває дочірні почуття, а молодого, не менш шляхетного Джаспера.

Змальовуючи інтимні почуття Слідопита, Купер робить його образ багатограннішим, допомагає нам реальніше і яскравіше сприймати його. Ми пізнаємо його не тільки як відважного розвідника, благородного супротивника, байдужого до егоїстичних, корисливих цілей. Тепер ми впевнені в тому, що в будь-яких проявах Натті Бампо чистий душею і здатний на самопожертву. Й хоча Слідопит незграбно виявляє свої почуття та наївний у своїх сподіваннях, він безмежно зворушливий у своєму коханні до Мейбл. Це почуття таке глибоке і безкорисливе, позбавлене будь-якого відтінку грубості чи егоїзму, що цілком зрозумілою і закономірною стає та велика жертва, котру Натті приносить заради щастя Мейбл, добровільно відмовившись від неї. Коли читаєш епізоди, присвячені непростим стосункам Натті, Мейбл і Джаспера, важко вирішити, хто з них чесніший і благородніший. Вони однаково викликають нашу любов і повагу.

Читач не може не захоплюватись багатою уявою автора, який яскраво відтворив події і навіть "повітря" Америки XVIII сторіччя, його повагою до людей з "червоною шкірою", співчуттям до індіанських племен, яких жорстоко винищують під час колонізації американських земель.

У своєму романі Купер уміло розкрив почуття героїв і змалював їх з щирою простотою і безпосередністю. Нас захоплюють складні та суперечливі відносини між Мейбл і Червоною Росою, індіанською жінкою, вихованою у традиціях племені; вона підкоряється волі свого віроломного чоловіка - ворога англійців, і разом з тим глибоко віддана Мейбл. Ці душевні конфлікти не можуть залишити читача байдужим.

Нам стає сумно, коли на останніх сторінках "Слідопита" зникає в лісах самотній Натті Бампо. Відчувши гіркоту неРозділеного кохання та нездійснених сподівань Натті стає самотнішим ще й тому, що кордони одвічних лісів і незайманої природи все далі посуваються на захід. І як би не намагався Натті втекти від незрозумілої гнітючої цивілізації, вона невідворотно вторгається у його володіння.

Минуло багато років - і Мейбл знову почула про знаменитого мисливця, "людину рідкісної духовної чистоти - Шкіряну Панчоху". Саме це прізвисько об'єднало п'ять книг, присвячених Натаніелю Бампо, які прийнято називати "епопеєю про Шкіряну Панчоху".

Надія Ейшискіна

Розділ III

Допоки не з'явився плуг

На первозданних цих полях,

Тут шум річок стрімких навкруг

Лунав піснями по лісах,

Тут мчав потік, сміявся гай,

І в тіняві дзюрчав ручай.

Вільям Браянт. "Індіанець на могилі своїх предків"

Загальновідомо, що річки, які впадають з південного боку в Онтаріо, майже всі вузь­кі, повільні й глибокі. Є, правда, й винятки, оскільки чимало річок тут мають бистрини, або, як їх називають на місцевій говірці, по­роги, а деякі мають також і водоспади. До цих винятків належить і річка, якою саме пливли наші шукачі пригод. Освего утворює­ться від злиття Онейди та Онондаги, які обидві витікають з озер, і спокійно тече паго­ристою місцевістю аж до краю своєрідної при­родної тераси, звідки спадає з висоти в десять-п'ятнадцать футів, а потім котить, не поспішаючи, далі свої глибокі води, доки від­дасть свою данину просторій водоймі Онта­ріо. Пірога, в котрій Кеп та його супутники припливли від Форт-Стенвікса - останнього військового поста на річці Могаук,- лежала біля річки, і тепер у неї сів увесь загін, за винятком Слідопита, який залишився на березі, щоб зіпхнути човна у воду.

- Поверни човен кормою вперед, Джаспере, - сказав лісовик молодому озерному матросові, що взяв у Гострої Стріли його вес­ло й зайняв своє місце стернового,- хай іде за водою. Коли який харцизяка-мінг і нападе на наш слід чи дійде по ньому аж сюди, він обов'язково шукатиме слідів у мулі й коли побачить, що ми відчалили од берега носом проти течії, то зробить висновок, що човен поплив угору.

Вказівку було виконано, і Слідопит, чимдуж штовхнувши човен,- а був розвідник саме у розквіті сили - легко стрибнув у ніс піроги, не порушивши її рівноваги. Як тільки вони випливли насеред річки, чи то на бистрину, Джаспер повернув човна, і його безшумно понесло за водою.

Човен, на борт якого зійшли Кеп зі своєю небогою, щоб розпочати свою довгу і сповне­ну пригод мандрівку, був звичайною, зробле­ною з кори індіанською пірогою, яка, завдяки своїй незвичайній легкості та зручності в ке­руванні, найкраще пристосована до плавання по річці, де так часто трапляються пересипи, плавучі дерева та різні інші перешкоди. Обом чоловікам, які починали у ній свою подорож, не раз доводилося переносити цю пірогу, зняв­ши з неї вантаж, по кількасот ярдів31, та її міг завдати собі на плечі й понести навіть один чоловік. Одначе вона була досить довга, хо­ча, як на човен, широка, і кожен невтаємничений, опинившись на ній уперше, брав одразу під сумнів її стійкість на воді. Проте досить було людині пропливти в ній кілька годин, як від цих сумнівів не залишалося й сліду, і Мейбл та її дядько так пристосувалися до її порухів, що тепер сиділи на своїх місцях з цілковитим спокоєм. Не вплинула відчутно на пірогу й додаткова вага трьох провідників, адже її широке дно витискує досить води і не дуже осідає при цьому. Змайстрована ж пірога була за правилами: тонкі ребра постягувані ремінними пасками, і, хоч на пер­ший погляд могло скластися враження, буцімто пірога благенька й ненадійна, вона, певно, витримала б і удвічі більшу кількість лю­дей, ніж витримувала тепер.

Кеп примостився посередині піроги на ни­зенькій поперечній лавці; поруч присів Вели­кий Змій. Гострій Стрілі довелося поступити­ся місцем у кормі, і вони удвох із дружиною сіли поперед перших двох. Мейбл, схилив­шись над своїми вузликами, сиділа позад сво­го дядечка, а Слідопит і Прісна Вода обидва стояли на весь зріст: перший у носі, а дру­гий - у кормі піроги, і кожен розмірено пра­цював веслом, старанно уникаючи плюскоту. А що мандрівників уже не захищав ліс і форт був не дуже далеко, розмова велася стиха, бо всі пройнялися потребою остороги.

Освего саме в цьому місці була не вельми широка, зате повновода і темна; її неквапли­ва похмура течія звивалася між навислими деревами, які подекуди майже затуляли небо. То тут, то там який-небудь напівповалений велет майже злягав на поверхню води, і всім у човні не раз доводилося пригинатися, аби не зачепитися за гілля; менші ж дерева, що кучерявіли обабіч упродовж усієї дороги, ку­пали свої віти у воді. Картина, що її так чу­дово змалював наш славний поет у своєму вірші, який ми поставили епіграфом до цьо­го Розділу, знайшла тут своє повне втілення: чорна масна земля, удобрена віковічним рос­линним перегноєм; повновода річка, що, зда­валося, от-от вийде з берегів, та ще прохоло­да безмежних лісів - усе те, що Браянтове перо дало нашій уяві, виразно постало тепер перед очима подорожніх. Словом, усе довкола свідчило про багатство і щедротність приро­ди, ще не підкореної людським потребам та забаганкам,- розкішної, дикої, багатообіцяючої і навіть не позбавленої чарівної мальов­ничості. Нагадаємо, що діялося це 175... ро­ку, тобто задовго до того, як були освоєні за­хідні землі сучасного штату Нью-Йорк чи здійснені перші сміливі задуми підприємців. У ті далекі часи між обжитими теренами ко­лонії Нью-Йорк та прикордонною смугою, що межує з Канадою, існувало дві великі лінії військових комунікацій: одна проходила через озера Шамплен та Джордж, а друга - по Могауку, Вуд-Кріку, Онейді та інших згада­них уже річках. Уздовж обох цих ліній кому­нікацій споруджено було військові форти, за винятком відрізка миль сто завдовжки від останнього форту у верхів'ї Могауку до гирла Освего - його майже весь подолали Кеп та Мейбл під охороною Гострої Стріли.

- Мені іноді хочеться, щоб знову настав мир,- заговорив Слідопит,- коли можеш блукати лісом, не шукаючи ніякого іншого во­рога, крім звіра та риби. Гай-гай, скільки ща­сливих днів провели ми тут удвох зі Змієм на берегах річок, розкошуючи олениною, лососем та фореллю, байдужі до всіх мінгів та їхніх скальпів! Як мені інколи хочеться, аби ті бла­женні дні повернулися знову, бо справжнє моє покликання - не в тому, щоб убивати собі подібних. Певен, що сержантова донька не вважає мене за негідника, якому приємно терзати людей.

По цих словах, що були промовлені запи­тальним тоном, Слідопит повернув своє за­смагле, худорляве обличчя до Мейбл; і хоч гарним те лице насмілився б назвати хіба що найпристрасніший приятель Слідопита, дів­чині припала до вподоби його усмішка, що променилася непідробною щирістю й пря­мотою.

- Не думаю, щоб мій батечко послав по мене когось із таких людей, - відповіла Мейбл, усміхаючись йому такою ж щирою, одначе набагато чарівнішою усмішкою.

- Таки ні, не послав би: наш сержант духом відчуває, яка перед ним людина; у скількох походах я з ним побував, а скільки ми з ним разом воювали, як то кажуть, пліч-о-пліч, хоч не люблю я такої тісноти, коли пахне сутичкою з французякою чи мінгом.

- То це ви той молодий друг, якого так часто згадував батько в листах?

- Його молодий друг... він переважив мене на тридцять років; так, так, сержант на тридцять років старший за мене і в стільки ж разів кращий.

- Тільки, мабуть, не в очах своєї дочки, друже Слідопите,- вставив Кеп, чий настрій після того, як він знову побачив довкола себе воду, значно поліпшився.- Ті тридцять років, про які ви згадували, навряд чи видадуться дев'ятнадцятирічній дівчині перевагою!

Мейбл уся зашарілася і, відвернувшись, аби уникнути поглядів тих, що сиділи в но­совій частині піроги, зустріла захоплений по­гляд юнака, який стояв у кормі. Дівчині ні­чого не залишалося, як втупити свої жваві очі у воду. Саме в цю мить легенький вітерець подув широкою вулицею, утвореною дерева­ми, не збриживши навіть її спокійної поверх­ні, і доніс якийсь монотонний важкий шум.

- Приємна мелодія,- промовив Кеп, нашорошивши вуха, мов той собака, що зачув далекий гавкіт. - Це часом не прибій коло берегів вашого озера?

- Та ні-бо, ні,- відповів Слідопит,- це просто оця річка перекочується через якісь там скелі за півмилі нижче.

- Невже на цій річці є водоспад? - здивовано запитала Мейбл, ще дужче заполум'янівши.

- Лиха година! Добродію Слідопите, чи ти, добродію Прісна Водо,- (так починав величати Джаспера Кеп, щиро переймаючи при­кордонні звичаї),- чи не краще, бува, звернути вбік, ближче до берега? Перед цими во­доспадами, звичайно, бувають пороги, і там не встигнеш угору глянути, як тебе вже по­тягло в чорториї Мальстрему32.

- Довіртеся нам, довіртеся нам, друже Кепе,- заспокоїв його Слідопит.- Ми, що­правда, всього-на-всього прісноводі матроси (а я навіть цим не можу похвалитися), але ми трохи розуміємося на тому, як проїхати човном через ущелину, пороги а чи водоспад, і тому зробимо все, на що здатні, і провезе­мо вас через цей водоспад так, щоб не посоромити нашого вишколу.

- Провезете?! - вигукнув Кеп.- Лиха година, чоловіче! Невже ви й справді маєте на­мір пливти через водоспад у цій луб'яній шкаралупі?!

- Звісно, адже іншого шляху річкою не­ма - тільки через водоспад, і набагато легше перескочити через нього, ніж витягати все на берег, а потім нести на плечах і човен, і весь його вміст милю з гаком в обхід.

Мейбл повернула своє сполотніле личко до молодика в кормі, тому що саме в цю мить новий подув вітру доніс ревіння водоспаду, яке тепер, коли його природа була зрозуміла, здавалося особливо страшним.

- Ми гадали,- зауважив спокійно Джаспер,- що, висадивши на берег жінок та обох індіанців, ми, білі чоловіки, яким вода - рідна стихія, зможемо утрьох безпечно перескочити через водоспад, бо ж нам це не первина.

- І ми розраховували, друже-моряче, спертися на вас,- сказав, підморгуючи Джасперові через плече, Слідопит,- адже ви звиклі бачити бурхання хвиль довкола, а як не буде кому втримувати вантаж, усе вбрання сержантової доньки може пірнути в річку, та й по ньому.

Кеп був спантеличений. Людину, яка вза­галі ніколи не чула й не відала про човен та його призначення, так не збентежила б дум­ка пливти через водоспад, як вона збентежи­ла, з усього видно, Кепа: надто вже добре він усвідомлював могуття стихії і повну без­силість людини, відданої на поталу її люті. Одначе гонор його збунтувався проти думки, щоб вилізти на берег тоді, коли інші не лише хоробро, але й спокійно пропонували пливти прямо. І все ж, незважаючи на оте почуття і на свою вроджену й набуту стійкість перед небезпекою, він, може, й полишив би свій пост, коли б видіння індіанців, що здирають скальпи з людських голів, не заполонили йо­го уяву так сильно, що пірога видалася йому чимось на зразок притулку.

- А як бути з Магнітиком? - запитав Кеп, у чийому сумлінні любов до небоги пробудила ще один докір.- Ми не можемо до­зволити Магнітикові висаджуватися на берег, коли поблизу ворожі індіанці.

- Ні... Жоден мінг не насмілиться і близько підійти до водоспаду, бо те місце надто відкрите для їхніх диявольських підсту­пів. Натура є натура, а в індіанців вона така, що вони з'являються завжди там, де на них найменше чекають. Можете не боятися їх на битім шляху: індіанці завжди пантрують захо­пити вас зненацька. Ці підлі мерзот­ники тіль­ки й думають, як би вас загнати на слизьке тим чи іншим робом. Повертай, Прісна Водо, до того стовбура, що лежить край берега. Там ми висадимо сержантову доньку, і вона зійде на берег, навіть ніг не замочивши.

Джаспер слухняно виконав розпоряджен­ня, і за кілька хвилин усі, крім Слідопита й обох моряків, були вже на березі. Незважаю­чи на свій моряцький гонор, Кеп з радістю виліз би з піроги також, але йому не хоті­лося так недвозначно виказати свій страх у присутності, якогось прісноводого матроса.

- Закликаю весь екіпаж бути свідками того, що у цій витівці я бачу не більше глуз­ду, ніж у плавбі човном через ліс,- заявив Кеп, коли жінки та індіанці зійшли на бе­рег.- Ніякого морського уміння в тому нема, щоб шубовснути човном з водоспаду; то є подвиг, який може вчинити найжовторотіший юн­га з таким само успіхом, як найдосвідченіший моряк.

- Е, ні, вам не слід зневажати Освезький водоспад,- заперечив Слідопит,- бо хоч це й не Ніагара, не Дженесі, не Кегус, не Гленн і не канадські водоспади, та новакові він може добре нагнати страху в п'яти. Хай сержантова донька стане он на тій кручі: звідти їй буде видно, як ми, темні й неосвічені лісовики, переборюємо перешкоди, щоб вони нас не збороли.- А зараз, Прісна Водо, все залежатиме від твоєї твердої руки й пильно­го ока, зважаючи на те, що з добродія Кепа ми не можемо вимагати більше, як з пасажира.

Тим часом пірога все далі відпливала від берега, а Мейбл поспішала, тремтячи, до вка­заної кручі; не приховуючи від своїх супут­ників страху за життя дядечка, що йшов на такий безглуздий ризик, вона не зводила очей з постаті спритного й дужого матроса, який на весь зріст стояв на кормі легкого чов­на, скеровуючи його рух. Та, заледве досягши вершини кручі й охопивши поглядом водо­спад, дівчина мимохіть зойкнула й затулила очі руками, проте вже наступної миті відняла їх і завмерла, мов статуя, затамувавши подих, вражена тим, що діялося перед нею. Оби­два ж індіанці байдуже посідали на стовбур дерева, майже не дивлячись на річку; тим ча­сом дружина Гострої Стріли підійшла до Мейбл і, здавалося, спостерігала за кож­ним порухом човна з цікавістю дитини, що стежить за карколомними стрибками ак­робата.

Коли човен дійшов до середини річки, Слі­допит став навколішки, орудуючи й далі вес­лом, щоправда, обережно і таким чином, щоб не заважати Прісній Воді, який незмінно стояв на весь зріст і не зводив очей з якогось предмета за водоспадом, вибираючи, очевид­но, ліпше місце для проходу.

- Бери західніше, хлопче, бери західніше, туди, де піниться! - пробурмотів Слідопит.- Щоб верхівка отого дуба була на одній лінії зі стовбуром зламаної тсуги!33

Прісна Вода не відповідав, бо човен був на бистрині і прямував до водоспаду, наби­раючи швидкості. В цю мить Кеп з дорогою душею погодився б віддати всю славу цього подвигу, яка чекала на нього, аби тільки бути на березі. В його вухах дедалі дужче наро­став грім водоспаду, котрий, здавалося, хо­вався десь поруч, за завісою, але щомиті ста­вав гучніший та виразніший. І ось попереду Кеп побачив смугу, що перетинала ліс і на всій своїй довжині кипіла й вирувала в слі­пучих зелених зблисках розбурханої стихії, міріади крапель якої, здавалося, ось-ось втра­тять силу зчеплення між собою.

- Нижче стерно, нижче стерно, чуєш! - вигукнув Кеп, не в змозі більше погамувати тривогу, коли пірога ковзнула на край водо­спаду.

- Та вже буде нижче, буде,- відповів Слідопит, озираючись на якусь мить і радо сміючись безгучним своїм сміхом.- Ось ми й летимо вниз, то ж напевне! Підніми корму, хлопче, підніми ще корму!

Човен був на бистрині і прямував до водоспаду, наби­раючи швидкості.

Це було як подув невидимого вітру. Пріс­на Вода надав потрібного розгону веслом, пірога ковзнула в жолоб, і впродовж кількох секунд Кепові здавалося, ніби кипляча вода підкидає його в казані. Спершу він відчув, як пірога немовби клюнула носом, потім поба­чив спінену воду, що нуртувала і з ревінням пролітала повз нього, після цього легенький човник затрусило, мов яєчну шкаралупу, а тоді, на свою превелику радість, не менш аніж на подив, Кеп відкрив, що їхній човен пливе гладеньким плесом нижче водоспаду, спонукуваний розміреними гребками Джасперового весла. Тим часом Слідопит, не пере­стаючи сміятися, підвівся з колін, відшукав бляшанку, вийняв свою рогову ложку і почав розважливо міряти, скільки ложок води по­трапило в пірогу.

- Чотирнадцять повнісіньких ложок, Прісна Водо! Аж чотирнадцять ложок! А бувало, ти й сам підтвердиш, ти проводив човна, за­черпнувши тільки десять.

- Добродій Кеп так налягав назад, що я ледве утримував рівновагу човна,- серйозно відказав Джаспер.

- Може бути, може бути... Без сумніву, так воно й було, коли ти кажеш, але я пам'я­таю, як ти проходив, зачерпнувши тільки де­сять ложок води.

Кеп тільки гучно кашлянув, помацав свою косу, ніби щоб пересвідчитись, чи вона, бува, не відірвалась, а тоді озирнувся, наче хотів ще раз зміряти небезпеку, в якій щойно по­бував. Його прискіпливість легко пояснити: майже на всій своїй ширині річка прямо­висно спадала з висоти десяти-дванадцяти футів, але приблизно посередині могутня течія про­мила в камені вузький хід, яким вода скочу­валася вниз під кутом сорок - сорок п'ять градусів. Саме цим моторошним жолобом, поміж гострими скелями та пінявими чорториями, де шалена стихія, мов тріску, жбур­ляла благенький човен, якому необізнана людина напророкувала б неминучу загибель, вони й прослизнули вниз. А тим часом сама легкість піроги сприяла її безпечному спус­кові, бо, несена на гребенях, спрямовувана пильним оком та м'язистими руками стер­нового, вона, мов пір'їнка, перестрибнула з од­нієї купи піни на іншу, ледь замочивши ли­скучі боки. Треба було тільки пильнувати, аби не налетіти на скелі, яких було декілька, і суворо триматися потрібного напрямку, а реш­ту зробив лютий потік34.

Сказати, що Кеп був здивований, значить і половини не висловити того, що він почував у ту мить, бо глибокий страх перед скелями, що його носить у собі більшість моряків, до­поміг йому відчути справ­жнє захоплення від­важним вчинком. Проте він не був схильний висловлювати свої почуття, аби не перехвали­ти прісну воду та річкове судноплавство. Отож, щойно покінчивши з відкашлюванням, він знову дав волю своєму язикові і почав тим самим зверхнім тоном:

- Що ж, тут нічого не скажеш: фарватер ти добре знаєш, добродію Прісна Водо. А знати добре фарватер у таких місцях - це, зрештою, все. У мене були стернові, які про­вели б човен по цьому водоспадові теж, аби тільки знали фарватер.

- Друже моряче, фарватер знати ще мало,- сказав йому Слідопит.- Тут ще треба добрих нервів та хисту, щоб точно провести човен і не наткнутися на підводні скелі. У всій нашій окрузі, окрім Прісної Води, нема лоцмана, який би провів човен через Освезький водоспад з такою певністю, хоч, бувало, декому й щастило раз чи два з гріхом пополам якось проскочити через нього. Я й сам не зміг би пройти, хіба що з допомогою прови­діння, а щоб проскочити через пороги без ку­пелі, тут потрібні лише Джасперова рука і Джасперове око. І хоча чотирнадцять ложок, зрештою, не така вже й велика біда, проте хотілося б, щоб їх було тільки десять, особливо зважаючи на ту обставину, що цього ра­зу сержантова донька була глядачкою.

- Одначе це ви вели пірогу, а не він: ви ж весь час казали йому, як і кудою пливти через поріг.

- Людська слабкість, друже-моряче: це нам, білошкірим, притаманне. Будь у човні Змій, ви б ні слова не почули від нього, хай би він там що у своїй голові міркував. Індіанець уміє тримати язика за зубами, не те що ми, білі: ми чомусь завжди вважаємо себе розумнішими за інших. Я вже досить успішно виліковую себе від цієї слаб­кості, хоча не так хутко можна викорчувати дерево, якому вже тридцять з гаком.

- Я б не сказав, сер, що це вже такий великий подвиг; слово честі, ніякого подвигу зовсім, якщо бути відвертим. Що ж тут такого: трошки зароситися у водяному пилові - та й усе. Куди страшніше глянути вниз із Лондонського мосту, та й то через нього наважуються щодня проходити сотні людей і навіть найтендітніші дами. Сам його величність король власною персоною теж якось переїхав через нього!

- Ну, мені не треба в пірозі ніякихось тендітних дам, ні коро­лівських величностей (хай Бог дає їм здоров'я!), тому що зайва ширина човна в будь-який бік може хіба швидше вирядити всіх на дно. Бачу, Прісна Водо, нам доведеться ще провезти сержантового свояка через Ніагару, щоб показати йо­му, на що здатні прикордонці.

- Ну, дідька лисого, добродію Слідопите! Ви, певне, жартуєте, бо хіба можна в якійсь ликовій пірозі перескочити через такий мо­гутній водоспад?

- Добродію Кепе, ви ніколи ще так не помилялися, як зараз. Адже це простіше простого: я скільки разів бачив на власні очі, як через нього перепливали піроги, і якщо ми будемо живі-здорові, сподіваюсь, я вам ще до веду це. Особисто я переконаний, що навіть найбільший океанський корабель можна про­вести через Ніагарський водоспад, якщо, зро­зуміла річ, він спершу добереться до порогів.

Кеп не помітив лукавих поглядів, якими обмінялися Слідопит і Прісна Вода, і, спанте­личений, на якийсь час замовк, бо, правду кажучи, він ніколи не підозрював, щоб з Ніагарського водоспаду можна було спуститися, хоча, гарно подумавши, він і сам, як і будь-хто, мабуть, здогадався б, що вся трудність полягала в неможливості взагалі дістатися до нього кораблем.

На цей час наші мандрівники саме під­пливли до того місця, де, замаскована в ку­щах, стояла Джасперова пірога, і всі розсілися по човнах: Кеп, його небога та Джаспер сіли в один, а Слідопит, Гостра Стріла та його дружина - в другий. Тим часом могіканин пі­шов берегом, шукаючи слідів ворога з осторо­гою, притаманною його народові.

Лише коли пірога опинилася на бистрині й, вряди-годи підтримувана Джасперовим вес­лом, швидко помчала за водою, на сполотні­лих щоках Мейбл знову почав пробиватися рум'янець. Переправа через водоспад, що від­бувалася на очах дівчини, нагнала на неї та­кого жаху, що на хвилю їй відібрало мову, проте навіть переляк не в силі був заглушити захоплення тією майстерністю, з якою юнак правував човном. А втім, холоднокровність і впевненість, з якими Прісна Вода здійснив цей безстрашний вчинок, не залишили би байдужою і не таку чутливу душу. Він стояв незрушно прямий навіть тоді, коли човен пір­нув сторч, і з берега бачили, що саме завдя­ки його хистові й силі пірога прослизнула повз камінь, який розкидав бризки в пінистому шу­мовинні, раз по раз то зринаючи і показуючи свій бурий горб, то знову ховаючи його під прозорим простирадлом води, ніби стихією розмірено керував який механізм. Язик не завжди спроможний висловити все те, що ба­чать очі, а Мейбл таки доволі побачила на­віть у ті страшні хвилини, щоб з її пам'яті ніколи не зітерся образ летючої піроги і не­порушного стернового. І тепер, перебуваючи під Джасперовим заступництвом та бачачи, як він турбується про неї, Мейбл підсвідомо відчула в собі ту таємничу силу, яка так міц­но притягує жінку до чоловіка, і вперше від­тоді, як вона вирушила із форту Стенвікс, їй раптом стало легко й безпечно в цім човнику з крихкої кори. Оскільки, як на те, другий човен плив поруч і Слідопит був на очах у дів­чини, то розмову переважно підтримував останній, а Джаспер відгукувався досить рід­ко, хіба що коли до нього зверталися. Осто­рога, з якою він кермував пірогою, виклика­ла б, мабуть, подив у кожного, хто знав його завжди недбалу й упевнену манеру.

- Ми надто добре знаємо, що являє со­бою жіноча вдача, і з цих причин не повезли через водоспад сержантову доньку,- промо­вив, звертаючись до Кепа і позираючи на Мейбл, Слідопит.- Хоч, ніде правди діти, я знав кількох представниць її статі в наших краях, котрі попливли б, не зморгнувши оком.

- Тільки не Мейбл: вона така ж боязка, як і її мати була,- зауважив Кеп,- і то доб­ре, друже, що ви зважили на її слабкість. Не забувайте, що дитина ще й разу не плавала морем.

- Таки так, зате ви були безстрашні... всі, мабуть, помітили, як байдужісінько ви по­пливли з нами. Мені вже раз доводилося переправлятися з одним новаком, і він ви­стрибнув за борт, коли човен пішов сторчну, а як йому потім повелося - самі можете здогадатися!

- Що ж сталося з тим небораком? - по­цікавився Кеп, спантеличений сухим тоном співрозмовника, хоч глузування було таке очевидне, що хто-небудь кмітливіший за старого моряка давно засумнівався б у щирості Слідопитових слів.- Той, хто сам проплив це місце, напевно, поспівчуває йому.

- Ваша правда - це був і справді неборак, та до того ще й зелений новак, і він, бачте, хотів нас, темних невігласів, повчати. Так ви питаєте, що з ним сталося? Поле­тів собі шкереберть, мов який палац а чи фортеця.

- Коли б вони вистрибнули з човна! - до­дав, усміхаючись, Джаспер, хоч він, очевид­но, дужче за свого старшого друга хотів уже облишити розмову про водоспад.

- Хлопець має рацію,- промовив Слідопит, сміючись до Мейбл (їхні човни зійшлися так близько, що майже торкалися один одно­го бортами).- Звісно, він має рацію. Проте ви ще нічого не сказали, якої ви думки про стрибок, що ми оце утнули.

- Він був небезпечний і сміливий,- відповіла на звернене до неї запитання Мейбл.- Як я дивилася згори, то вже не рада була, що ви пішли на такий ризик, хоча тепер, коли все щасливо минулося, я можу тільки захоплюватися вашою відвагою та стійкістю.

- Не подумайте тільки, ніби ми вчинили це, аби похизуватися перед жінкою. Це молодим, може, приємно набивати собі ціну один перед одним вчинками, що можуть видавати­ся гідними похвали й відважними, але ні я, ні Прісна Вода не належимо до того роду. Я від природи,- хоч це чи не найкраще міг би засвідчити Змій,- людина пряма, з щирою душею, і пиха не в моїй натурі, надто ж, коли треба виконати свій обов'язок. Що ж до Джаспера, то, повірте, він радніше перепра­вився б через Освезький водоспад без жод­­но­го свідка, ніж на очах у сотні глядачів. Я вже з ним не раз бував у бувальцях і переконав­ся, що хлопець не з хвалькуватих чи марнославних.

Мейбл нагородила Слідопита усмішкою, яка сприяла тому, що його пірога ще деякий час пливла поруч: врода й молодість цієї кві­тучої чарівної дівчини були тут, на далекому кордоні, таким рідкісним явищем, що вони зворушили навіть суворе, приборкане серце лісовика.

- Ми це зробили задля справи,- вів далі Слідопит,- все це зроблено для блага, адже якби ми були понесли пірогу в обхід водоспаду, то згаяли б хтозна-скільки часу. Коли треба звідусіль остерігатися віроломних мінгів, найдорогоцінніше - виграти час.

- Але чого нам зараз боятися, Слідопи­те? Човни пливуть прудко, і за дві години, як ви самі казали, ми будемо в форту,- про­мовила Мейбл.

- Хитрого ірокеза, красуне, котрий ва­жить на ваші чудові коси. Адже всі ми, при­сутні тут, зобов'язані перед сержантом, а ще більше, гадаю, перед вами, зробити все, щоб оберегти вас від лиха. Диви, Прісна Водо, що то бовваніє ген там попереду,- бачиш, на кручі - на тій, що ото на другому вигині за кущами?

- То Великий Змій, Слідопите. Він махає руками й щось показує, чого я не розумію.

- Не буду я білий, якщо то не Змій, і він показує, щоб ми підпливли до його берега... Так і знай, затівається якась халепа, бо інак­ше людина такої обачності й витримки ніколи не стала б нас турбувати. Ну, товариство, не падати духом! Ми - чоловіки і маємо зустріти дияволів, як личить людям нашого кольору шкіри й покликання. От! Ніколи не бува доб­ра з хваління. Треба тільки похвалитися, що ти в безпеці, як тут-таки небезпека ловить тебе на брехні.

Розділ II

Природи син! Докіль ти сам

Не осквернив святий свій храм,

Піднісши ниций дар,

Ти - володар земних красот

І трон твій досягнув висот,

Вознісшися до хмар.

Джон Вільсон. "На відвідини Гайленд Глен"

Могіканин продовжував собі їсти, хоча другий білий підвівся й чемно скинув капе­люха перед Мейбл Дангем. Був це повний здоров'я і мужній з виду молодик, одяг­нений хоч і далеко не так строго професійно, як її дядько, та все ж так, що можна було впіз­нати людину, призвичаєну до води. А в ті ча­си справжні моряки складали окремий клас, відокремлений від решти людства; їхні су­дження, щоденна мова та одіж так само вка­зували на фах, як думки, говірка та вбрання турка вказують на його мусульманство. Хоча Слідопит був у розквіті сил, Мейбл зустріла його зі спокоєм, який пояснювався, очевидно, тим, що вона скріпила свої нерви для перемо­вин; та коли її очі зустрілися з очима моло­дика, який підвівся від багаття, вони опусти­лися під захопленим поглядом, яким, вона ба­чила, чи уявляла, що бачила, він привітав її. З них кожне насправді відчуло взаємний по­тяг, який звичайно пробуджують у юних і щи­росердих однаковий вік, взаємна привабли­вість та новизна обстановки.

- Оце і є ті друзі,- промовив, обдаровую­чи Мейбл чесною усмішкою, Слідопит,- яких ваш достойний батько вислав вам назустріч. Це великий делавар, який на своєму віку за­знав і шани, і прикрощів, його індіанське ім'я цілком пасує вождеві племені, а що його не завжди легко вимовити тому, хто не знає мови делаварів, ми для зручності переладуємо його по-нашому і назвемо його Великий Змій. Але не подумайте, ніби цим ім'ям ми хочемо підкреслити, що він підступний понад міру, влас­тиву кожному червоношкірому,- зовсім ні: ми цим лише підкреслюємо, що він мудрий та хитрий, як і личить воїнові. Гостра Стріла добре знає, що я хочу сказати.

Поки Слідопит виголошував своє звертан­ня, індіанці пильно й статечно дивилися один на одного, а потім тускарора виступив на­перед і звернув до іншого індіанця безпереч­но дружнє слово.

- Люблю спостерігати, - продовжував Слідопит,- як двоє червоношкірих вітаються в хащах. Для мене це, добродію Кепе, так, ніби я бачу, як віддають один одному дружній салют кораблі в океані. Та мова про воду нагадала мені про мого юного друга Джаспера Вестерна, який дещо тямить у цих спра­вах, оскільки він усе своє життя провів на Онтаріо.

- Радий познайомитися з тобою, друже,- сказав Кеп, від щирого серця тиснучи руку молодому прісноводому матросові,- хоча тобі дечого ще треба повчитися, беручи до уваги ту школу, яку ти пройшов. А це моя небога Мейбл - я зву її Магнітиком з причини, про котру вона нізащо в світі не здогадається, хоча ти, можливо, досить освічений, щоб від­гадати, коли якось претендуєш на знання ком­паса.

- Причину неважко відгадати,- промовив молодий чоловік, мимоволі спрямовуючи погляд своїх гострих очей на враз сполум'яніле личко дівчини,- і я певен, що той стерновий, якому дороговказом служитиме ваш Магнітик, ніколи в житті не сяде на мілину.

- Ого! Ти, як бачу, не тільки чув, а й знаєш, як користуватися деякими термінами морського вжитку, хоча загалом, либонь, ти у своєму житті більше бачив зеленої води, аніж синьої.

- То не диво, що ми вряди-годи пересипаємо свою мову слівцями, вживаними на березі: адже нам рідко коли випадає втрати­ти його з поля зору хоч на двадцять чотири години.

- Тим гірше, хлопче, тим гірше для тебе. Морякові дуже рідко слід бачити землю і то з якнайдальшої відстані. А там,- тільки скажіть щиро, добродію Вестерне,- мабуть, довкола вашого озера так чи інак земля.

- А хіба, дядечку, довкола океану не "так чи інак земля"? - жваво втрутилася Мейбл, боячись передчасного вияву характерного дог­матизму, чи то пак - педантизму, старого моряка.

- Ні, дитино, саме навпаки: це океан так чи інак навколо землі! І я це завжди товкма­чу, хлопче, тим, що на суходолі. Всі вони пе­ребувають, так би мовити, посеред океану, навіть не підозрю­ючи того; живуть, небораки, і не відають, що нема нічого дужчого і біль­шого від води. Людська зарозумілість не знає меж, і якийсь мудрагель, що ніколи й не ню­хав солоної води, часом гадає, ніби він біль­ше тямить від того, хто об'їхав мис Горн17. Ні-ні, наша земля - це не що інше, як острів, а коли казати правду, все те, що не земля,- є вода.

Молодий Вестерн пройнявся глибокою по­вагою до бувалого моряка, що служив на океа­ні, бо й сам часто мріяв про океан; та все ж він мав природну повагу й до широкого пле­са, на якому виріс і яке в його очах було не без своїх принад.

- Те, що ви кажете, сер,- скромно відповів він,- може, й слушне, коли йдеться про Атлантичний океан, але тут, на Онтаріо, ми з повагою ставимося й до суходолу.

- Це тому, що ви всі у землі на замоч­ку,- відповів, щиро регочучи, Кеп.- Але годі-бо: он уже йде Слідопит, як його у вас величають, несучи дерев'яні таці, на яких парує смаженина, і запрошує нас при­гоститися; а ніде правди діти: на морі олениною не по­ласуєш. Добродію Вестерне, бути люб'язним з дівчиною у твоєму віці - річ не важча, ніж, скажімо, знайти кінець кормового фала18, тому якщо ти приглянеш за тарілкою та чашкою мого Магнітика, доки я закушуватиму зі Слі­допитом та нашими друзями-індіанцями, вона, не сумніваюся, завважить це.

Добродій Кеп сказав більше, ніж міг на той час здогадуватися. Джаспер Вестерн як­найкраще догодив Мейбл, і вона надовго за­пам'ятала лагідну чоловічу турботу молодо­го матроса у цю першу їхню зустріч. Він під­сунув кінець колоди, щоб їй було на чім сидіти, добув для неї смачний шматок сма­женої оленини, приніс чистої води з джерела і, сидячи близько напроти неї, швидко завоював повагу дівчини своїм м'я­ким, але щирим поводженням - даниною, яку жінка завжди бажає отримати і яка ніколи так не принадна, а тим більше - жадана, як тоді,- коли вона іде від юнаків до їх одноліток-юнок, від мужнього - до тендітного. Послугування ж молодого Вестерна, як і більшос­ті представників сильної статі, котрі про­­водять своє життя, позбавлені товариства статі слаб­шої, відзначалося такою запопадливістю, щи­рістю та лагідністю (хоч і без умовної витон­ченості, брак якої, мабуть-таки, відчувала Мейбл), що ці чарівні якості достатньо замі­нювали відсутність лоску. Залишмо цих не­досвідчених і невинних молодят, щоб вони порозумілися мовою своїх почуттів краще, аніж висловленими вголос думками, і повер­німося до гурту, в якому дядечко Кеп з при­таманною йому невимушеністю, що ніколи не залишала його, вже став головною дійовою особою.

Чоловіча компанія вмостилася довкола однієї на всіх дерев'яної таці з оленячою сма­жениною, а в розмові, яка зав'язалася при цьо­му, проявлялися характери людей, що скла­дали це різнорідне товариство. Індіанці їли мовчки (пристрасть тубільних американців до оленини видається невгамовною), зате двоє білих багато балакали й сперечалися з різ­них питань, до того ж кожен з них довго й завзято обстоював свій погляд.

А що той діалог допоможе читачеві краще збагнути подальшу оповідь, не буде зайвим подати його.

- Ви, безсумнівно, знаходите втіху в своє­му житті, добродію Слідопите,- вів далі Кеп, коли зголоднілі супутники вже настільки наситилися, що почали копирсатися в таці, вибираючи найсмач­ніші шматки оленини.- Воно у вас теж повне своїх випадковостей і своїх удач, як і в нас, моряків, от тільки наше - все вода, а ваше - все земля.

- А чого, нам теж трапляється мати спра­ву з водою у наших щоденних мандрах і по­ходах,- заперечив йому білий спів­розмовник.- Ми, прості люди прикордоння, вміємо володіти веслом і остями не згірш, ніж руш­ницею та мисливським ножем.

- Вірю, але чи вмієте ви брасувати реї19, пускати лот20, керувати штурвалом21 і лотлінню22, відпускати риф-штерт23 а чи такелаж24? Весло - без сумніву річ добра у човні, а яка з нього користь на кораблі?

- Як на мене, то я поважаю всіх людей з їх покликаннями і вірю, що перераховані вами речі мають своє призначення.- Той, хто прожив, як я, серед різних племен, розуміє, які різні бувають звичаї. Так, скажімо, мінги фарбують свою шкіру зовсім по-іншому, ніж делавари, і розчарується той, хто сподівається побачити воїна в одязі скво. Я не надто старий, але вже чимало прожив у лісах і дещо знаюся на людській натурі. Я ніколи особливо не довіряв ученості тих, хто мешкає у містах, бо жодного разу ще мені не довелося зди­бати серед них такого, який умів би без промаху стріляти з рушниці чи натрапити на слід у лісі.

- Отакої і я думки, добродію Слідопите. До речі, вештаючись там по вулицях, ходячи до церкви щонеділі та слухаючи проповіді, ніколи не станеш чоловіком. Посилайте свого хлопця на океан, якщо хочете відкрити йому очі на світ, дайте йому подивитися, як жи­вуть в інших країнах (я це називаю "глянути в обличчя природі"), якщо хочете, щоб він зро­зумів, хто він і що він. Ось хоча б узяти й мо­го свояка сержанта. Собою ніби людина як людина, по-своєму не гірша за всяку іншу на світі, а врешті - хто він? Піхтура - і більш нічого. Сержант, точніше - не рядовий, але, знаєте, все одно піхтура піхтурою. Коли ще він тільки сватався до моєї бідної сестри Бріджіт, я зі свого обов'язку одразу ж роз­тлумачив їй, хто він та що вона може чека­ти од такого чоловіка, але хіба ці дівки слухають кого, коли їм хтось запаморочить голову? Правда, сержант нібито вийшов у лю­ди: кажуть, він там неабиякий чоловік у фор­ту, але сердешна його дружина не дожила, щоб побачити це, бо вже чотирнадцять років, як померла.

- Ремесло піхотинця - теж почесне, за умови, звичайно, коли він воює на боці пра­вих,- відповів Слідопит.- А що французи завжди погані, а його священна величність і наші колонії стоять за праве діло, то, я вва­жаю, у вашого сержанта і сумління чисте, і слава добра. Знаю по собі, я ніколи не мав солодшого сну, як після того, коли давав доб­рого чосу мінгам, хоча я завжди дотримуюсь правила: воювати, як личить справжньому білому, і ніколи - так, як індіанець. Ось візьмімо хоча б Змія, наприклад. Він має свої звичаї, а я - свої, проте за всі довгі роки, відколи ми воюємо разом, ні він, ні я жодного разу навіть і в думці не мали чогось пога­ного про те, хто з нас і як робить. Я завжди кажу йому, що на світі є тільки одні небеса і тільки одне пекло (хоч його віра каже інак­ше) і що до раю, як і до пекла, ведуть багато різних шляхів.

- Це слушно, і він має вірити вам, хоч я все-таки вважаю, що більшість доріг до пекла проходять суходолом. Море, як казала бідолашна Бріджіт,- це своєрідне "місце очи­щення", і що далі від берега, то далі від спокус. Сумніваюся, чи можна так сказати про всі ваші озера?

- Припускаю, що міста й селища ведуть до спокус, а от наші озера оточені лісами, і та­кий храм щодня закликає тебе поклонятися Всевишньому. Погоджуюся також, що не всі й не завжди люди однакові навіть тут, у пу­щі: так, різниця між мінгом і делаваром не менш очевидна, ніж різниця між сонцем та мі­сяцем. І все ж я радий, друже Кепе, нашому знайомству, вже хоча б з тієї причини, що ви можете сказати Великому Змієві про те, що є озера з солоною водою. Ми з ним відколи познайомилися, то й разу не було, щоб у чо­мусь розійшлися поглядами, і коли могіканин хоч наполовину вірить мені так, як я йому, то він чимало дізнався від мене про життя білої людини й закони природи; мені здається, що жоден червоношкірий ще не вірив так щиро, як того хотів би чесний чоловік, і в існування великих солоних озер, і в те, що річки можуть текти у зворотному напрямку.

- А це тому, що ви беретеся за речі не з того краю,- поблажливо кивнувши, промовив Кеп.- Ви міркуєте про озера й пороги так, наче про корабель, а про океан, його припливи та відпливи,- як про човен. Тому ні Гостра Стріла, ні Змій і не мають сумніватися у тому, що ви їм кажете про те й інше, хоча, правду сказати, мені самому якось важко проковтнути байку про суходільні моря, а ще важче,- про те, що є прісноводі моря. Я вирушив у таку далеку мандрівку почасти, щоб власними очима побачити і самому скуш­тувати тієї водиці, а почасти, щоб зробити послугу Магнітикові й сержантові, хоч той був лише чоловіком моєї сестри, зате Магнітика я люблю, як рідну доньку.

- Ну, ви помиляєтеся, дуже помиляєтеся, друже Кепе, коли недооцінюєте хоч би в чому силу провидіння,- ревно заперечив Слідо­пит.- Ті, що сидять по містах та селищах, мають обмежені й несправедливі гадки щодо сили Всевишнього, але ми, хто, можна ска­зати, живе у самій Його присутності,- це стосується передусім білошкірих - дивимося на речі інакше. Червоношкірий теж має свої думки з цього приводу, так воно й має бути, на­віть якщо ці думки не зовсім такі, як у хрис­тиян; і то не біда. Одначе багато чого пере­буває тільки у владі провидіння, і ці солоні та прісні озера теж. Я не беруся і не можу дати пояснення всім цим речам, але думаю, що обов'язок усіх - вірити в них. Як на мене, то я належу до тих, котрі вірять, що та сама рука, яка створила прісну воду, могла створи­ти й солону.

- Ну, годі-бо, добродію Слідопите,- пере­пинив його, не без деякого запалу, Кеп.- Па­м'ятаючи заповіді нашої істинної й мужньої віри, я ніколи на морі не відвернуся від того, хто потрапив у біду, хоча я й звик перед на­ближенням морського урагану покладатися більше на міцність рей та на вдало поставлені вітрила, ніж на молитву. Проте я не забуваю, що нерідко ми - просто безпорадні смертні, і сподіваюся, що відплачую, де належить, уклоном на уклін. Все, що я хочу сказати, а це можна легше відчути, ніж висловити, як самі знаєте, є просто натяком на таке: оскільки я звик бачити воду у великих мірках солоною, то бажав би покуштувати її, перш ніж повірити, що вона прісна.

- Всевишній дав солонці оленям, а люди­ні, як білошкірій, так і червоношкірій,- живо­дайні джерела, щоб вона гамувала свою спрагу. І нерозумно було б вважати, ніби не в Його владі сотворити озера чистої води на заході та нечистої води - на сході.

Сувора простота Слідопитових слів викли­кала у Кепа, незважаючи на його педантичну самовпевненість, глибоке почуття поваги, хо­ча йому й не дуже до смаку було повірити в те, що він багато років поспіль заперечу­вав як неможливе. Не маючи бажання поступитися і водночас почуваючись неспроможним вести далі суперечку з людиною, що виставляє проти тебе докази, до яких ти зов­сім не звик, та ще й з такою силою правди і вірогідності, він був уже радий якось зміни­ти тему розмови.

- Ну, гаразд, гаразд, друже Слідопите, давайте на цьому облишимо нашу супереч­ку, - запропонував Кеп. - А що сержант вислав вас, аби ви послугували нам провідниками до озера, ми зможемо покуштувати воду, лиш як дістанемося до неї. Тільки затям­те мої слова: я не кажу, що не може бути прісної води на поверхні - вона буває пріс­на зверху іноді й в Атлантичному океані по­близу гирл великих річок; але будьте певні: я вам покажу, як куштувати воду з глибини в кільканадцять сажнів, що вам ніколи й не снилося, і тоді ми дізнаємося про неї більше.

Провідника влаштовувало, певно, полиши­ти речі, як є, і розмова перекинулася в інше річище.

- Ми не так уже й переоцінюємо свої здібності,- зауважив по короткій хвилі Слі­допит,- і добре знаємо, що ті, що живуть у містах, коло моря...

- ...на морі,- поправив Кеп.

- "На морі", коли так хочете, друже,- ті мають кращі можливості, ніж ми отут, у ха­щах. Проте ми знаємо своє покликання, воно у нас, я б сказав, природне, не зіпсоване пихою та марнотою. Скажімо, я маю хист до стрільби з рушниці та до вишукування слідів, та ще полювання й розвідництва; і, хоча крім цього я ще орудую остями та веслом, проте жодним з цих двох умінь я не пишаюся. А он той юнак, Джаспер, що балакає із сержантовою дочкою,- інше створіння. Він, я б ска­зав, диха водою, мов та риба. Індіанці та французи на північному березі Онтаріо про­звали Джаспера за його виняткові здібності у цій справі Прісною Водою. Що й казати, він краще впорається з веслом і тросами, ніж з багаттям на лісовій стежці.

- Щось має таки бути в оцих здібностях, про які ви кажете, врешті,- сказав Кеп.- Ось хоч оце багаття: повинен визнати, воно мене, попри весь мій морський вишкіл та досвід, збило з пантелику. А от Гостра Стріла відразу визначив, що його розпалили блідолиці, і це для мене, я вам скажу, така ж пре­мудрість, як провести вітрильник між вузькими піщаними обмілинами в бурю гороби­ної ночі.

- В цьому нема ніякої премудрості... зов­сім ніякої,- відповів Слідопит, щиросердо розсміявшись, хоча сміху цього, через провід­никову звичку до обережності, зовсім не було чути.- Для нас, хто проводить своє життя у великій школі провидіння, нема нічого лег­шого, як вивчати його уроки. Якби ми не за­своювали всіх цих дрібничок, то слідопити чи гінці з нас були б анітрохи не кращі, аніж із цих пеньків, що стирчать довкола. Прісна Вода, як ми його звемо, так любить усе вологе, що підібрав одну чи дві сирі поліняки,- а їх тут, як і сухих, валяється доволі, а від сирих дров,- гадаю, це навіть вам, прихиль­никам моря, відомо,- йде чорний дим. Нема тут ніякої премудрості, аніякої премудрості, хоча все це таємниця для того, хто лінуєть­ся смиренно і вдячно вчитися у провидіння і пізнавати його всемогутні шляхи.

- Тільки метке око Гострої Стріли могло зобачити таку малу різницю!

- Поганий з нього був би індіанець, якби не помітив! Ні, ні, зараз війна, а коли індіанець виходить на стежку війни, його чуття весь час загострені до краю. Кожна шкіра має свою натуру, і кожна натура має свої закони, як і свою шкіру. Багато років я потратив, до­ки засвоїв усі тонкощі лісових наук, бо знання червоношкірого нелегко даються білому, чи то пак тому, хто має знання білих, хоч муд­рості останніх я набрався небагато, бо майже все своє життя провів у пущі.

- Ви, очевидячки, були кмітливим школя­рем, добродію Слідопите, що можна бачити з того, як ви знаєтеся на цих речах. Але, гадаю, і людині, яка пройшла школу життя на морі, теж не склало б великих труднощів засвоїти всі ці дрібнички, якби вона тільки дуже того захотіла.

- Я цього не знаю. Білій людині важко перейняти звичаї червоношкірих так само, як і червоношкірим - звичаї білих. Що ж до справжньої натури, то, здається, допоки ні ті, ні інші перейняти її одне в одно­го не можуть.

- Це ви так гадаєте, а от ми, моряки, що так багато вештаємося по світу, кажемо, що натура є одна - хай то буде китаєць чи гол­ландець. Я особисто теж до такого ду­мання схиляюсь, оскільки мені довелося пере­конатися, що всі народи люблять золото й срібло, а більшість чоловіків кохається в тютюні.

- Тоді погано ви, моряки, знаєте індіанців! Чи ви знали хоч одного китайця, який міг би співати, коли йому в тіло заганяють шпичаки і крають його ножами, а він, голісінький, стоїть, охоплений полум'ям, і смерть шкіриться йому у вічі? Ви знайдіть китайця чи хри­стиянина, який здатний витримати це, хай би він хтозна-який бравий був на вигляд і вмів прочитати геть усе, будь-коли написане на світі.

- То тільки дикуни чинять одне одному такі пекельні жарти! - вигукнув добродій Кеп, з острахом поглядаючи на склепіння безмеж­ного лісу.- Жодного білого ніколи не прирікали на отакі випробування!

- Е-е, ні, тут ви знову помиляєтеся,- за­перечив Слідопит, незворушно вибираючи со­бі на таці найсмачніший кусень оленини,- бо, хоч терпіти мужньо такі тортури до снаги лише червоношкірому, білий теж може ко­нати, та й не один сконав од них.

- На щастя,- промовив Кеп, відкашлю­ючись (у нього раптом задряпало в горлі),- навряд, щоб хто з індіанців - союзників його велич­ності - завдавав таких мук будь-кому з його вірнопідданих25. Я, щоправда, не так дов­го служив у флоті його королівської велич­но­сті, але таки служив, і це щось та важить; що ж стосується каперства26, то в це діло я вклав чималу частку. Але, сподіваюся, по цей бік озера нема союзних французам дикунів, до того ж, ви, здається, казали, що Онтаріо широке, чи не так?

- Ні, то в наших очах воно широке,- відказав Слідопит, не приховуючи посмішки, яка освітила його засмагле до бронзового від­тінку обличчя,- звичайно, воно навряд чи мо­же видатися вузьким, але насправді воно та­ки вузьке - через ворогів. Онтаріо обмежене берегами, й ворог, який не наважується пере­пливти озеро, може обійти його берегом.

- Ат! Усе це через ті трикляті прісноводі ковбані! - гаркнув Кеп так голосно, що мит­тю розкаявся за свою необачність.- Ніхто в житті ще не чув, щоб навіть корсарський чи який там корабель об'їхав навколо Атлантич­ного океану!

- Може, океан не має кінця?

- А думаєте, має? Ні кінця, ані дна! Народові, міцно пришвартованому до одного з його берегів, нема чого боятися народу, що стоїть на якорі з протилежного боку океану, хай то буде й найдикіше плем'я - за умови, звичайно, що воно не володіє мистецтвом ко­раблебудування. Так, так, людям, що живуть на узбережжях Атлантичного океану, можна не потерпати ні за свою шкуру, ні за свої скальпи. Там людина може лягти ввечері, сподіваючись прокинутися з чубом, якщо тіль­ки вона не носить перуки.

- А в нас тут не так. Я не хочу лякати дівчину, тому не буду зупинятися на деталях, хоча вона, здається, більше дослухається до Прісної Води, як ми його звемо. Але без тієї освіти, що я здобув у хащах, пройти відстань між нами й залогою я вважав би ризикованою подорожжю, як на нинішній стан кордону. По цей бік зараз ірокезів не менше, ніж по той бік озера. Саме з оцієї причини, дру­же Кепе, і зобов'язав нас сержант вийти вам назустріч і показати дорогу.

- Що?! Невже ці негідники насмілюють­ся крейсирувати під самими жерлами гармат одного з укріплень його величності?

- А хіба гайвороння не наважується підходити до забитого оленя, незважаючи на те, що неподалік перебуває мисливець? Отак просто й ірокези забрели аж сюди: між фортами й поселеннями постійно ходять білі, і, напевне, вони їх висліджують. Щоб виявити цих заброд, Змій весь час ішов проти води одним берегом, а я - другим, тим часом Джаспер, як безстрашний матрос,- а він і є такий,- гнав пірогу річкою. Після того як сержант зі слізьми на очах розповів йому, яка в нього дочка, та як він скучив за нею, і яка вона в нього привітна й слухняна, наш юнак, здає­ться, готовий був не те що йти за нею, а один увірватися в табір мінгів.

- Спасибі, спасибі йому! Його готовність допомогти нам заслуговує на подяку, хоча мені здається, хлопець не так уже й важив життям.

- Він тільки ризикував бути убитим з-за куща, коли гнав пірогу проти бистрої течії або коли огинав закрут, не зводячи очей з чорториїв. З усіх ризикованих мандрівок найнебезпечніша, на мій погляд, саме подорож річкою, коли з обох боків повно засідок. І через отакий саме ризик пройшов Джаспер.

- До дідька! Чого ж тоді сержант примусив мене мандрувати сто п'ятдесят миль у такий незвичайний спосіб? Дайте мені відкрите море й ворога, який не крутить хвостом, і я буду битися з ним, як йому хочеться і доки йому хочеться - на далекій відстані а чи борт до борту. Але бути забитим, як сонний заєць,- це, даруйте, мені не до смаку. Якби не Магнітик, я б цієї ж миті повернув вітрила і повів свій корабель назад до Йорка, і хай би воно запалося, це саме Онтаріо з його солоною чи прісною водою!

- Цим справі не дуже зарадиш, друже моряче, бо назад вам дорога довша і не менш небезпечна, ніж до форту. Звіртеся на нас, а ми вже вас або доведемо живими й здоровими, або втратимо свої скальпи.

За тодішнім матроським звичаєм, Кеп скручував увесь свій чуб у довгу косу, яку за­тягував у шкіру вугра, а маківка в нього бу­ла майже лиса, і він машинально погладив і косу, й тім'я, ніби щоб пересвідчитись, що все на своєму місці. В глибині душі Кеп був хоробрий чоловік і не раз спокійно дивився смерті у вічі; щоправда, ніколи вона не по­ставала перед ним у таких страшних пр?явах, які оце хоча й скупо, але образно змалював йому співрозмовник. Але відступати було піз­но, і йому нічого не залишалося, як удати з себе бравого зайця, хоч у душі він і кляв на всі заставки свого зятя-сержанта за те, що той так байдуже, необачно й безвідповідаль­но завів його у таке скрутне становище.

- Я нітрохи не сумніваюся, добродію Слі­допите,- промовив Кеп, коли всі ці думки промайнули в його голові,- що ми дістанемо­ся живі-здорові до гавані. А скільки ще може бути звідси до форту?

- Миль п'ятнадцять з невеличким гаком, до того ж ми їх швидко подолаємо, бо річка бистра, якщо мінги не заступлять дорогу.

- А ліс, гадаю, і далі стримітиме по штирборту27 і по бакборту28, як і по дорозі сюди?

- Як, як ви сказали?

- Кажу, що нам доведеться плутатися се­ред цих триклятих дерев!

- Ні, ні, ви пливтимете в пірозі, а русло Освего29 наше військо скрізь очистило від за­гат. Пірога йтиме за водою, до того ж би­строю течією.

- А хіба який біс перешкодить цим мінгам, про яких ви казали, перестріляти нас із засідок, коли ми об'їжджатимемо пересипи чи маневруватимемо між підводними каменями?

- Не біс, а провидіння, що так часто допомагає людям у ще більших небезпеках. Скільки вже разів моя голова могла б позбу­тися і чуба, й шкіри - та й черепа,- якби не його заступництво. Я ніколи не вступаю в жодну сутичку, друже моряче, не попросив­ши в думці допомоги у цього великого союз­ника, який може вирішити більше в битві, ніж усі батальйони шістдесятого полку, вишикувані в ряд.

- То так, може, це допомагає розвіднико­ві, а от нам, морякам, дай відкрите море, і ми йдемо на ворога тільки з однією думкою про наше діло - відкрито, бортовим залпом на бортовий залп. І ніяких тобі дерев а чи підводних каменів на заваді.

- І ніякого провидіння теж, якщо так, по правді? Але повірте мені, добродію Кепе, най­тяжча битва йде саме за те, щоб схилити провидіння на свій бік. Гляньте он на Велико­го Змія. Бачите отой шрам від ножа уздовж лівого вуха? Тож знайте, що тільки куля з моєї довгої рушниці врятувала йому скальп; я вчасно натиснув курок, а якби на яки­хось півхвилини забарився, Великий Змій роз­прощався б зі своїм бойовим кучериком. І ко­ли могіканин тисне мені руку, запевняючи, ніби я врятував йому тоді життя, я відповідаю йому: ні, то не я, то сам Всевишній привів мене до того єдиного місця, де могла відбу­тися розправа, чи то явив мені свій промисел, вказавши на дим ворожого вогнища. Звісно, коли я вийшов на зручну позицію, я сам до­кінчив справу на свій лад, тому що коли над головою друга занесено томагавк30, як це було тоді, ловити ґав ніколи, треба діяти мит­тю, а то дух Змія полював би нині в бла­женному краю предків.

- Ну годі, годі вже, Слідопите! Ніж балакати про таке, то ліпше вже бути оббіло­ваним від носа до корми. До заходу сонця лишилося тільки декілька годин, тому давайте краще, якщо можна, подрейфуємо вашою річ­кою. Магнітику, люба, ти готова в дорогу?

Магнітик здригнулася, густо зашарілась і негайно почала готува­тися до мандрівки. Вона не чула й слова з того, що говорилося, бо Прісна Вода, як дуже часто звали молодого Джаспера, заполонив її увагу розповідями про далекий ще порт - мету її мандрівки, про батька, якого вона не бачила з самого дитин­ства, та про життя-буття мешканців прифрон­тових залог. Вона глибоко заціка­вилася усім цим, а думками так поринула в ті цікаві речі, що й не чула не вельми приємних роз­мов, які точилися поруч. Тим часом метушня збору поклала край усім балачкам, а що ре­чей у розвідників - чи то провідників - було обмаль, то весь загін за кілька хвилин був готовий у дорогу. Та коли вони вже мали ви­рушати, Слідопит, на превеликий подив на­віть своїх товаришів-провідників, назбирав оберемок труску, навмисне додавши сирих гі­лок, щоб зробити якомога більший і густіший дим, і кинув увесь той хмиз на жарини.

- Коли хочеш замести сліди, полишаючи табір, Джаспере,- промовив Слідопит,- дим може принести користь замість шкоди. Якщо тут за десять миль від нас є який десяток мінгів, частина з них сидить на височинах або на деревах і виглядає, чи не видно диму; хай побачать оцей, і хай вони коло нього ще й по­живляться. Попросимо їх ласкаво до наших недоїдків.

- А вони часом не кинуться наздогін по наших слідах? - запитав Джаспер, який піс­ля знайомства з Мейбл став набагато цікаві­ший до небезпек їхнього становища.- Адже ми залишимо широку стежку до річки.

- Що ширшу, то краще; хоч які хитрі мінги, а й вони не зможуть визначити, куди попливла пірога - проти течії чи за течією. У всій природі тільки вода добре змиває уся­кий слід, та й то, якщо не залишилось сильного запаху. Затям собі, Прісна Водо: коли мінги помітили наш слід нижче водоспаду, то вони обов'язково рушать до нашого багаття і відтак, природно, зроблять висновок, що той, хто починав іти проти течії, йтиме проти течії до кінця. Якщо їм і відомо що-небудь, то лише те, що кілька чоловік вийшло з фор­ту, але навіть найкмітливішому мінгові ніко­ли не спаде на думку, що ми прийшли сюди, тільки щоб того ж самого дня повернутися назад, та ще й ризикуючи власними скаль­пами.

- Звісно,- сказав Джаспер Слідопитові, коли вони йшли назад до бурелому,- мінги не можуть нічого знати про сержантову донь­ку, адже все, що її стосується, тримано в суворій таємниці.

- І не дізнаються нічого,- відповів Слідопит, звертаючи увагу товариша на те, як він із щонайбільшою старанністю затоптує сліди, що їх залишала маленька ніжка Мейбл на листі.- Якщо тільки та стара солоновода риба не тягала свою небогу довкола вітровалу, як олениця своє оленя.

- Як старий олень, ви, певне, хотіли сказати?

- Ну й дивовижа він, я тобі скажу! Ще я можу зійтися з таким моряком, як ти, Прісна Водо, і не знайти великої різниці між нашими покликаннями, хоча твоє покликання - озеро, а моє - ліс. Тихо, Джаспере,- вів далі, сміючись своїм нечутним сміхом, Слідопит.- Нумо випробуємо гарт його леза й промчи­мо його водоспадом.

- А як же бути з гарненькою небогою?

- Ні, ні, їй нічого не станеться, вона безпечно обійде переправу, а ми з тобою випро­буємо цього атлантичного вовка, й обидві сто­рони краще пізнають одна одну. Побачимо, чи здатний його кремінь викресати вогню, і хай він зазнайомиться з нашими прикордон­ними жартами!

Молодий Джаспер усміхнувся, бо й сам був не від того, щоб позбиткуватися над Кепом, чия зарозумілість зачепила і його за живе.

Тільки красне личко Мейбл, її тонкий, граційний стан та чарівна усмішка захищали її дядечка від задуманого експерименту.

- Я боюся, що дівчина перелякається,- нерішуче мовив Джаспер.

- Якщо вона хоч трохи вдалася у свого батька,- не перелякається. Та й по ній вид­но, що вона не з лякливих. Покладись у цій справі, Прісна Водо, на мене, і я сам зорудую справу.

- Тільки не на вас одного, Слідопите, а то ви ще втопите і себе, і його. Якщо вже ви неодмінно вирішили промчати його через водоспад,- то і я мушу бути з вами.

- Гаразд, хай буде по-твоєму. То, може, по цьому запалимо люльку порозуміння?

Джаспер засміявся, кивнув на знак згоди головою, і розмова обірвалася, бо загін саме дійшов до нерідко згадуваної піроги, і кілька слів визначили набагато вагоміші для всіх речі.