Сім виправ Трурля і Кляпавція
Виправа перша, або Ґарґанціянова пастка
Коли Космос ще не був так розпорядкований, як тепер, а всі зірки виструнчувалися низками, так що легко їх можна було полічити зліва направо чи згори донизу, причому більші та блакитніші групувалися осібно, а менші й прижовклі, як тіла другорядні, було позапихано в кутки, коли в світовому просторі годі й сліду було знайти від якогось там пилу, пороху чи туманистого дрантя, - за тих добрих давніх часів панував звичай конструкторам, які мали Диплом Постійної Всемогутності з відзнакою, вирушати час від часу в подорожі й нести далеким народам добру пораду та допомогу. Отож згідно з тою традицією випало податися в мандрівку й Трурлеві з Кляпавцієм, для яких творити чи гасити зірки було все 'дно, що насіння лузати. Коли пройдений шлях був уже таким великим, що в них стерлася остання згадка про рідне небо, вони побачили перед собою планету, не завелику й не замалу, а саме доречну, з одним-єдиним континентом. Її ділила навпіл червона смуга; усе ліворуч від неї було жовте, а все праворуч - рожеве. Це наштовхнуло Трурля й Кляпавція на думку, що перед ними дві суміжні держави, й постановили вони порадитися, перше ніж сідати.
- Коли вже тут дві держави, - сказав Трурль, - буде справедливо, якщо ти підеш в одну, а я в другу. Й ніхто не буде скривджений.
- Гаразд, - повів Кляпавцій, - але що чинити, коли від нас зажадають військових засобів? Таке трапляється.
- Звісно, можуть домагатися зброї, навіть дивовижної, - погодився Трурль. - Одначе покладімо рішуче їм відмовити.
- А як ґвалтом вимагатимуть? - не вгавав Кляпавцій. - І таке буває.
- Що ж, перевіримо, - відказав Трурль і ввімкнув радіо, звідки одразу ж бухнула брава військова музика.
- У мене ідея, - мовив Кляпавцій, вимикаючи радіо. - Ми можемо вдатися до рецепту Ґарґанціяна. Що скажеш на це?
- Ох, той Ґарґанціянів рецепт! - вигукнув Трурль. - Ніколи не чув, аби хто ним користався. Проте можна й спробувати, чом би й ні?
- Кожен із нас має бути готовим застосувати його, - підсумував Кляпавцій. - Але, безперечно, мусимо зробити це обидва, інакше все скінчиться для нас погано.
- Та то все дурниці, - одмовив Трурль, вийняв з-за пазухи золоту скриньку й розкрив її.
Усередині на оксамиті лежали дві білі кульки.
- Візьми одну, а друга залишиться в мене, - сказав Трурль. - Щовечора ти оглядатимеш свою кульку, й коли вона порожевіє, то це буде знак, що я скористався з поради. Тоді й ти зробиш так само.
- Отже, домовилися, - сказав Кляпавцій і сховав кульку.
По тому вони приземлилися, обнялися і кожен пішов у свій бік.
Державою, до якої потрапив Трурль, правив король Потворик. Це був мілітарист із діда-прадіда й до того ж скнара просто-таки космічний. Аби зменшити видатки, він скасував усі кари, опріч найголовнішої. Найулюбленішим його заняттям було ліквідовувати зайві установи. А відколи він скасував посаду ката - кожен стратенець мусив сам позбавляти себе життя або, у разі виняткової королівської ласки, за допомогою найближчих своїх родичів. Мистецтва він підтримував тільки ті, що не вимагали витрат, як-от хорова декламація, гра в шахи та військова гімнастика. Узагалі військове мистецтво цінував він надзвичайно, бо ж виграна війна дає добрячий зиск; але, з другого боку, до війни можна як слід підготуватися лише за миру, тим-то король хоча й помірковано, але дотримувався його. Найбільшою реформою Потворика було удержавлення державної зради. Сусідня держава засилала до нього шпигунів, отож монарх утворив Міністерство Запроданця, або Коронного Зрадька, яке через своїх урядовців за щедру плату продавало ворожим агентам державні таємниці; ті агенти, які не забували про власну кишеню, радніше купували застарілі відомості, бо ті коштували дешевше.
Підданці Потворика вставали рано, поводилися лагідно й облягалися пізно, бо багато працювали. Вони робили кошики для окопів і гаті, а також зброю та доноси. Щоб держава не розлетілася від надміру останніх, як то було сталося багато сот літ тому за Бардзолімуса Стоокого, той, хто робив забагато доносів, сплачував спеціальний податок за розкіш. Отож і трималися доноси на розважливому рівні.
Потрапивши на двір Потворика, Трурль запропонував йому свої послуги, й король, як того й слід було чекати, зажадав од нього створення потужної військової зброї. Трурль попросив три дні на роздуми, а коли прибув до призначеного йому затишного помешкання, оглянув ту кульку в золотій скриньці. Була вона біла, та поки він дивився на неї, почала потроху рожевішати.
- Ого! - сказав він собі. - Треба братися за Ґарґанціяна! - й одразу ж узявся до таємних нотаток.
Кляпавцій тим часом перебував в іншій країні, де володарював могутній король Мегерик. Там усе було зовсім по-іншому, ніж у Потворії. І цей монарх жадав військових походів, і він теж витрачався на озброєння, але робив це мудро, бо королем був без міри щедрим, і над усе його заполоняло мистецтво. Кохався король той у мундирах і золотих шнурах, в лампасах і кутасах, в аксельбантах, у портьєрах з дзвіночками, у латах та еполетах. Був він і справді дуже вразливим: щоразу, коли спускав на воду нового панцерника, весь аж тремтів. Щедро тратив він гроші на батальне малярство, платив при цьому з патріотичних міркувань, залежно від кількості вбитих ворогів. А тому на панорамах, що їх безліч було в королівстві, громадилися до неба гори ворожого трупу. У щоденному житті він поєднував абсолютизм з освіченістю, а суворість із великодушністю. Щороку в річницю свого вступу на трон він уводив реформу. То велів уквітчати всі гільйотини, то змастити їх, аби не скрипіли, а то позолотити катівські мечі, водночас не забуваючи наказати, щоб їх вигострили в інтересах гуманності. Натуру він мав широку, але марнотратства не схвалював, тому спеціальним декретом нормалізував усі коли, палі, гайки, диби та кайдани. Екзекуції неблагонадійних, - зрештою, не часті, - проводилися гучно й пишно, з військовим парадом, духовною насолодою і побожністю, посеред вишикуваних карет з лампасами й помпонами. Мав також той ясний монарх теорію, що її втілював у життя, і була то теорія загального щастя. Адже відомо, що людина не тим сміється, що весела, але тим весела, що сміється. Коли всі кажуть, що все чудово, враз і настрій випогоджується. Підданці Мегерикові були зобов'язані - ясна річ, для свого ж таки добра - повторювати вголос, що "ся мають пречудово", а колишню, не зовсім ясну формулу вітання "День добрий!" король замінив кориснішою: "Як добре!", причому дітям до чотирнадцяти років дозволялося говорити: "Гу-га!", а старим - "Добре як!".
Мегерик радів, спостерігаючи, як міцніє дух народу, коли, проїжджаючи вулицями в кареті, на кшталт панцерника, бачив людські натовпи, що вітали його, й він ласкаво поздоровляв їх порухом монаршої руки, а люди один з-перед одного гукали: "Гу-га!", "Добре як!" і "Чарівно!". Був він, зрештою, вельми демократичних нахилів. Дуже полюбляв перекинутися кількома вояцькими словами зі старими ветеранами, що бували й на коні, й під конем, жадав бойових історій, які розповідалися на бівуаках, і частенько під час аудієнції, що давав тому чи іншому чужинецькому сановникові, тріснувши себе ні сіло ні впало булавою по коліну, зіпав: "Наша зверху!" - або: "Ану лупніть мені в цей панцерник!" - чи: "А хай мене куля вцілить!". Бо ж нічого він так не обожнював і ні в чому так не кохався, як у вітчизняній силі й мужності, у пирогах на горілці з порохом, у сухарях і зарядних ящиках, а також у картечі. Тому, як поймав його смуток, він велів, щоб перед ним дефілювали полки, співаючи: "Наше військо з гвинтівками", "Ідем на смерть - хоч круть, хоч верть" або давню коронну "А ми слідом за корнетом гайда ристю на багнети". Й наказав він, коли помре, то щоб стара гвардія заспівала йому над труною його улюблену пісню - "Спрацьований робот в іржі потопає".
Кляпавцій не відразу дістався до двору великого монарха. У тій місцевості, куди він спершу потрапив, скільки не стукав він у різні двері, так йому ніхто й не відчинив. Урешті помітив він на зовсім безлюдній вулиці мале дитинча, яке підійшло до нього й тоненько пропищало:
- Купите, пане? Дешево продам.
- Може, й куплю, але що? - запитав здивований Кляпавцій.
- Державну таємничку, - відповіло дитинча, показуючи з-під поли льолі крайчик мобілізаційного плану. Кляпавцій здивувався ще дужче й мовив:
- Ні, дитинко, мені цього не треба. Скажи краще, де тут живе який-небудь староста?
- А навіщо панові штарошта? - спитало шепелявлячи дитя.
- Хочу з ним поговорити.
- Сам на сам?
- Може, й сам на сам.
- Панові треба агента? То вам у пригоді став би мій тато. І надійний, і недорого візьме.
- Покажи ж мені того тата, - сказав Кляпавцій, бачивши, що інакше він з тої розмови не виплутається.
Дитинча завело його до однієї хати. Посередині, при лампі, хоч надворі був білий день, сиділа вся родина - сивий дідусь у кріслі-гойдалці, бабуся, яка плела на дротах панчохи, й цілий гурт дорослого їхнього потомства, кожне при своїй роботі, як то звичайно в домі. Ледве Кляпавцій переступив поріг, як усі схопилися й кинулися на нього, - дроти виявилися кайданами, лампа - мікрофоном, а бабуся - начальником місцевої поліції.
"Певно, якесь непорозуміння", - подумав Кляпавцій, коли його запроторили до льоху, перед тим ще й натовкши боки. Він терпляче чекав цілу ніч, бо нічого більше не міг удіяти. Світанок посріблив павутиння на кам'яних стінах і поіржавілі рештки давніших в'язнів; по якімось часі Кляпавція відвели на допит. Виявилося, що й селище, й хати, й дитина - все підставне й у такий ото спосіб пошивали в дурні ворожих агентів. Судовий процес Кляпавцієві не загрожував, бо злочин був замалий. За спробу контакту з батьком-запроданцем йому належалась гільйотинація третього ступеня, оскільки місцева адміністрація в цьому бюджетному році вже витратила кошти на перекуп ворожих шпигунів. Кляпавцій жодної державної таємниці собі купити не хотів, хоча його й намовляли; бо, попри все, бракувало йому найважливішого - грошей. Він усе своєї провадив; офіцер, що його допитував, не йняв тому віри, - а навіть якби й захотів він звільнити в'язня, то це було не в його компетенції. Тож справі дали хід, а Кляпавція тим часом взяли на тортури, більше зі службового обов'язку, аніж з сутої потреби. За тиждень справа повернула на краще: виправдавши, його вислали до столиці, а там він, проінструктований у приписах двірського етикету, сподобився честі особистої аудієнції в короля. Одержав він навіть сурму, бо кожен громадянин сповіщав про своє прибуття в урядові місця, як також і про вибуття звідти, звуком сурми, а службова запопадливість повсюдно в державі тій була така, що без будника-сурми й на схід сонця не зважали.
Мегерик, як і слід було чекати, зажадав од нього нової зброї; Кляпавцій пообіцяв виконати це жадання монарше й запевнив, що мета його - зробити переворот у військовій справі.
- Яка, - запитав він передусім, - армія непереможна? Та, що має кращих полководців і дисциплінованіших солдатів. Полководець наказує, а солдат слухається, тому перший має бути розумний, а другий - дисциплінований. Одначе кожній мудрості, навіть військовій, - є своя межа. Найгеніальніший полководець і той може натрапити на рівного собі. Може також полягти на полі бою і осиротити своє військо або й чогось гіршого накоїти. Бо хіба ж не є небезпечною низка огрубілих в боях штабістів, яким бойова слава так ударила в голову, що вони починають зазіхати на трон? І чи не постраждали від того численні королівства? Отож-бо виходить, що полководці - це тільки зло, й справа стоїть так, аби це зло ліквідувати. Далі - дисциплінованість армії полягає в тому, щоб вона точно виконувала накази. Ідеалом військового статуту є така армія, що з тисячі грудей робить одні, з тисячі думок - одну думку й волю. Цьому служать уся армійська дисципліна, муштра, маневри й вправи. Тим-то така армія, котра б діяла достоту, як один муж, і сама собі була творцем та реалізатором стратегічних планів, здається недосяжною метою. Хто ж є утіленням такого ідеалу? Тільки одна особа. Бо нікого так не слухаєшся, як самого себе, й ніхто так охоче не скоряється командам, як той, хто сам собі дає ці команди. Крім того, одна особа не може розбігтися врізнобіч, не може не послухатися самої себе або ремствувати на саму себе. Отже, справа в тому, щоб той послух, оту любов до самого себе, що притаманна індивідові, зробити властивістю тисячних лав. Як це вчинити?
Тут Кляпавцій заходився викладати заслуханому королеві прості, як і все геніальне, ідеї доктора Ґарґанціяна.
- Кожному призовникові, - пояснював він, - вкручується спереду вилка, а ззаду розетка. За наказом "Ввімкнись!" - штепселі вскакують у розетки, й там, де хвилину тому була собі юрма цивільників, з'являється загін ідеального війська. Коли окремі розуми, що досі займалися позаказармовими дурницями, переймаються єдністю суто військового духу, не тільки автоматично виникає дисципліна, сенс якої у тому, що вся армія чинить спільне, бо є одним духом у мільйонах тіл, але заразом з'являється й мудрість. А та мудрість прямо пропорційна до чисельності. Чота посідає розум сержанта; рота - розумна як штабс-капітан, батальйон - як дипломований полковник, а дивізія, навіть її резерв, варта всіх стратегів, укупі взятих. У такий спосіб можна створити з'єднання просто надгеніальні. Виданих наказів їм годі не виконати, бо хто ж не слухає самого себе? Таким чином кладеться край різним фанаберіям і вибрикам окремих осіб, залежності від випадкових обдаровань командувачів, їхнім взаємним заздрощам, суперництву, конфліктам. Загони, раз так об'єднані, уже не варто роз'єднувати, бо це не дасть нічого, крім розгардіяшу. Армія без вождів - сама собі вождь, - ось моя ідея! - так закінчив Кляпавцій свою промову, що справила велике враження на короля.
- Іди, вашмосць, відпочинь, - сказав нарешті монарх, - а я пораджуся зі своїм генеральним штабом.
- Ох, не чиніть цього, Ваша Королівська Величносте! - хитро заволав, удаючи переляк, Кляпавцій. - Так само вчинив цісар Турбулеон, а його штаб, боронячи власні посади, відкинув проект, після чого сусід Турбулеонів, король Емалій, напав з реформованою армією на цісареву державу й перетворив її на попіл, хоч сили мав восьмикрат слабші!
Після цих слів подався він до визначених йому апартаментів й оглянув кульку, що була червоною, мов бурячок, з чого він зрозумів, що Трурль у короля Потворика діяв так само, як і він.
Невдовзі сам король доручив Кляпавцієві переробити одну роту піхоти. Реконструйований загінчик, з'єднавшись умить в єдине ціле, крикнув: "Бий-убий!" - і, скотившись з пагорка на три озброєні до зубів королівські кірасирські ескадрони, що ними командувало аж шестеро викладачів Академії Генерального Штабу, розтрощив їх до цурки. Дуже засмутилися усі маршали, великі й польні, генерали й адмірали, яких король негайно погнав на пенсію. А сам монарх, переконавшись, що реформа Кляпавцієва це й справді переворот у військовій справі, доручив йому реорганізувати всю армію.
Й ось рушнично-електричні заводи вдень і вночі почали виробляти вагони штепселів, які вкручувано там, де належиться, по всіх казармах. Кляпавцій їздив інспектувати залогу за залогою, одержавши від короля купу орденів; а Трурль, який розгорнув таку саму діяльність у Потвориковій державі, мусив був через відому всім ощадність цього монарха вдовольнитися пожиттєвим титулом Великого Запродавця Вітчизни. Обидві держави готувалися до військових дій. У мобілізаційній лихоманці рихтували як звичайну, так і ядерну зброю, начищуючи від світання до смеркання гармати й атоми, щоб блищали згідно зі статутом. Конструктори, яким, власне кажучи, уже нічого було робити, взялися крадькома пакувати манатки, аби зустрітися, як прийде пора, у домовленому місці, біля корабля, полишеного в лісі.
Тим часом дивні дива діялися в казармах, особливо в піхоти. Роти тепер уже не вчилися муштри й не потребували обліку, щоб знати, скільки їх є: бо ж не плутає правої ноги з лівою той, хто має тільки дві, й нічого йому рахувати, щоб пересвідчитися, що він один. Любо було дивитися, як ці нові частини марширували, як виконували "Наліво рівняйсь!" і "Струнко!". Проте після вправ між ротами починалися розмови: крізь відчинені вікна казарми долинали вигуки наввипередки про поняття відносної істини, про судження аналітичні та синтетичні або про буття як таке, бо колективна мудрість доскочила й цього. Осягнуто власним розумом і засади філософії. Один саперний батальйон навіть скотився до чистого соліпсизму, проголосивши, що, крім нього, нічого реального не існує. Оскільки з цього випливало, що немає ні монарха, ані супротивника, то цей батальйон довелося нишком розформувати по інших ротах, що стояли на позиціях епістемологічного реалізму. Десь тоді ж таки в державі Потвориковій шоста десантна дивізія перейшла від військових вправ до містичних і, занурившись у споглядання, мало не потонула в струмку. Зрештою, ніхто не знає, як там було насправді, досить того, що саме в цей час проголошено війну - й полки, брязкаючи залізом, почали з обох сторін підступати до кордону.
Закон доктора Ґарґанціяна діяв із невблаганною закономірністю. Коли військові частини об'єднувалися в одну, пропорційно зростала й естетична вразливість, досягаючи максимуму в масштабі дивізії, тому колони такої могутньої сили легко заганялися на бездоріжжя за якимось метеликом, а коли моторизований корпус імені Бардзолімуса підійшов під ворожу фортецю, яку належало взяти штурмом, то план нападу, розроблений уночі, виявився лише прекрасним малюнком цієї фортеці, до того ж виконаним в абстракціоністській манері, що геть суперечила військовим традиціям. В масштабі артилерійських корпусів проявлялися головним чином найскладніші філософські проблеми; разом з тим через неуважність, притаманну особистостям геніальним, ті великі частини полишали де попало зброю і важкий рихтунок, зовсім забуваючи, що йдуть вони на війну. Що ж до цілих армій, то їхній духовний світ було заполонено безліччю комплексів, як то звичайно буває у надзвичайно обдарованих особистостей. Тим-то довелося кожну армію додатково постачити спеціальною моторизованою психоаналітичною бригадою, яка в поході вживала відповідних заходів. Тим часом під невтишні звуки литаврів обидві армії поволі займали вихідні позиції. Шість полків штурмової піхоти, з'єднавшись із бригадою гаубиць і батальйоном запасу, склали, коли до них ще підключили екзекуційну чоту, "Сонет про таємницю буття", і це під час нічного маршу на позицію. По обидва боки почалося якесь замішання; вісімдесятий корпус кричав, що вкрай необхідно визначити врешті поняття "ворог", бо воно, либонь, чи не обтяжене логічними суперечностями, а може, й загалом безглузде.
Парашутні війська намагалися алгоритмізувати навколишні села, лави стикалися одна з одною, аж обидва королі мусили посилати флігель-ад'ютантів і надзвичайних кур'єрів, щоб навести лад у війську. Проте кожен із них, як тільки підлітав, зупиняв коня і підключався до відповідного корпусу, щоб довідатися, звідки таке безладдя, умить віддавав свій дух корпусному духові, й залишалися тоді королі без ад'ютантів. Свідомість виявлялася страшною пасткою, у яку можна увійти, але вийти з якої зась. На очах самого Потворика його кузен, великий князь Дербульйон, прагнучи підбадьорити військо, підімчав до рядів і тільки-но підключився, як зразу духом улився і злився - і його вже не стало.
Укмітивши, що справа кепська, хоч невідомо чому, Мегерик кивнув дванадцятьом персональним сурмачам. Кивнув своїм і Потворик, що стояв на командному пагорбку. Сурмачі приклали бронзу до вуст, і з обох сторін заграли сурми, даючи знак до бою. На той протяглий сигнал ворожі армії остаточно з'єдналися. Грізний залізний брязкіт замкнутих контактів полетів з вітром на майбутнє бойовисько - й замість тисяч бомбардирів і канонірів, націлячів і набивачів, гвардійців й артилеристів, саперів, жандармів та командирів постали два велетенські духи, що мільйоном очей подивилися один на одного крізь широку рівнину під білими хмарами, й запала хвиля цілковитої тиші. Бо по обидва боки дійшло до знаменитої кульмінації свідомості, яку з математичною точністю передбачив великий Ґарґанціян. Отож, перейшовши певну межу, військовість, як стан локальний, обернулася на цивільність, і це тому, що Космос за своєю природою безумовно цивільний, а духи обох військ якраз сягнули космічних вимірів. І хоча зверху й виблискували сталь, панцири, картеч і смертоносні вістря, - усередині хвилювався подвійний океан зневажливої безтурботності, всеосяжної доброзичливості й досконалого розуму. Стоячи на лісогорах, поблискуючи сталлю на сонці, під безперервний барабанний дроб - обидві армії посміхнулися одна одній. Трурль з Кляпавцієм саме ступили на борт свого корабля, коли відбулося те, чого вони так жадали: на очах почорнілих від сорому й люті королів обидва війська відкашлялися, взялися під руки й пішли на прохідку, зриваючи квіти під похмурим небом на полі, де так і не судилося звершитися битві.
Виправа перша "А", або Трурлів Електрибалт
Аби уникнути всіляких претензій і непорозумінь, мусимо пояснити, що була це, принаймні в прямому розумінні, подорож у нікуди. Бо Трурль тривалий час не виїздив зовсім з дому, якщо не брати до уваги перебування у лікарнях, а також короткі поїздки на планетоїд. І все ж у глибокому й вищому розумінні то була одна з найдальших, аж до самих меж можливого, виправ, до якої будь-коли вдавався цей знаменитий конструктор.
Сталося якось так, що Трурль сконструював лічильну машину, здатну виконувати одну лиш операцію, а саме: вона множила тільки два на два, та й то помилялася. Як про це оповідалося в іншому місці, машина та була дуже амбітною, і суперечка її зі своїм творцем мало не скінчилася трагічно для нього. Від того часу Кляпавцій не давав Трурлеві спокою, і так і сяк беручи його на кпини, аж той нарешті заповзявся собі сконструювати машину, що складатиме вірші.
Для цього зібрав Трурль вісімсот двадцять тонн кібернетичної літератури та дванадцять тисяч тонн поезії і заглибився в студії. Коли йому приїдалася кібернетика, він перекидався на лірику й навпаки. За якийсь час Трурль зрозумів, що збудувати саму машину - це звичайнісінька іграшка, порівняно з її програмуванням. Програму, закладену в голові звичайного поета, створила цивілізація, у якій він народився; цій цивілізації передувала інша, що своєю чергою виникла на тлі ще ранішої, і так до самого початку Всесвіту, коли ото інформації про прийдешнього поета десь безладно кружляли в ядрі первісної туманності. Тим-то, щоб запрограмувати машину, треба було повторити якщо не весь Космос від початку, то бодай добрячу його частину. Кожен інший на Трурлевому місці, безперечно, відмовився б від цього завдання, але завзятий конструктор і не думав відступати. Спершу він сконструював машину, що моделювала хаос, й електричний дух витав у ній над електричними водами, відтак додав параметр світла, далі - пратуманності й так помалу наближався до першого льодовикового періоду; а все це стало можливим тому, що його машина за п'ятимільярдову частку секунди моделювала сто септильйонів подій у чотирьохстах октильйонах місць одразу; а коли хтось гадає, що Трурль десь схибив, нехай сам перевірить усі обрахунки. Отож конструктор змоделював зародки цивілізації, кресання кременю й дублення шкір, ящурів і потопи, чотириногих і хвостатих, потім пралюдину, яка породила звичайну людину, а та започаткувала машину, й так це йшло еонами й тисячоліттями, у шумі електричних вирів та струмів. А коли машина-моделіст ставала затісною для наступної доби, Трурль приладнував до неї прибудову, аж нарешті з тих прибудов постало ніби ціле містечко переплетених дротів та ламп, так що сам дідько не зміг би розібратися в тому лабіринті. Трурль, однак, якось там ураджував собі, й тільки двічі довелось йому переробити: раз, на жаль, мало не від самого початку, коли вийшло, що Авель убив Каїна, а не Каїн Авеля (бо перегорів запобіжник в одному з електроланцюгів); удруге мусив повертатися усього лише на триста мільйонів років назад, до середини мезозойської доби, коли замість прариби, з якої походить праящур, з якого походить прассавець, з якого походить прамавпа, з якої походить пралюдина, сталося щось таке чудернацьке, що замість первісної людини він одержав паперового змія. Либонь, чи не якась муха впала в машину й струснула суперскопічний функціональний вимикач. А поза тим усе йшло на диво добре. Було змодельовано античність, і середньовіччя, і часи великих революцій, так що іноді уся машина аж здригалася, а лампи, що моделювали найважливіші досягнення цивілізації, треба було поливати водою і обкладати мокрими ганчірками, щоб їх не розірвало, бо поступ, модельований у такому темпі, заледве не потрощив їх. Дійшовши до кінця двадцятого сторіччя, машина почала спершу вібрувати навскіс, а потім труситися упродовж невідомо чому, й Трурль тим дуже занепокоївся - він навіть приготував певну кількість цементу та клямр на випадок, якби вона почала розвалюватися. На щастя, якось усе обійшлося; машина проскочила через двадцяте сторіччя і далі помчала рівніше. Відтак нарешті з'явилися, кожна по п'ятдесят тисяч років, цивілізації досконалих розумних істот, з яких походив і Трурль. І падала в резервуар шпуля змодельованого історичного процесу; а було цих шпуль стільки, що скільки б не дивився крізь бінокль із верхівки машини, не побачив би кінця-краю цій лавині; й усе це заради того, щоб вибудувати якогось там римотворця, хай навіть і пречудового! Але такі вже наслідки наукового запалу. Насамкінець програми таки були готові, й тепер належало вибрати з них найсуттєвіше. Інакше навчання електропоета тривало б багато мільйонів років.
Два тижні закладав Трурль для свого майбутнього електропоета загальні програми; потім наладновував логічні, емоційні та семантичні контури. Хотів уже був запросити Кляпавція на проби, але передумав і пустив машину спершу сам. Вона виголосила негайно звіт про полірування кристалографічних шліфів до початкового курсу малих магнітних аномалій. Тоді конструктор послабив логічний і підсилив емоційний контур. Машина спочатку видала гикання, потім серію плачів і наостанок із превеликим зусиллям пробелькотіла, що життя - жахливе. Він підсилив семантику й зробив приставку волі. Тепер машина заявила, що віднині конструктор у всьому має її слухатися, і наказала добудувати собі ще шість поверхів над уже готовими дев'ятьма, щоб можна було поміркувати над сутністю буття. Він уставив їй філософське реле; тоді машина зовсім перестала озиватися до господаря і тільки била струмом. Ледве-ледве Трурль ублагав її заспівати коротенької пісеньки: "Жабка й бабка в одній хатці", але цим і вичерпався її вокальний хист. Він почав вкручувати, натискувати, підтягувати, послаблювати, регулювати, поки йому не здалося, що вже краще нікуди. Тоді машина почастувала його таким віршем, що він аж небові подякував за свою обачність; бо ж і насміявся б Кляпавцій, почувши ці понурі римуванки, задля яких Трурль попередньо вимоделював усю історію Космосу й всіляких можливих цивілізацій! Трурль поставив шість протиграфоманських фільтрів, але вони поламалися, як сірники; тоді зробив їх з корундової сталі. Урешті якось налагодилося: він розладнав машину семантично, увімкнув генератор рим і мало не висадив геть усе в повітря, бо машина нараз зажадала стати місіонером серед убогих зоряних племен. І тоді, майже в останню мить, коли він уже ладен був кинутися на машину з молотом у руках, спала йому рятівна думка. Він викинув усі логічні контури й уставив натомість взаємо пристяжні егоцентризатори з нарцистичним зв'язком.
Машина захиталася, засміялася, заплакала й повідала, що болить їй щось на четвертому поверсі, що все їй набридло, що життя - дивне, а всі - підлі, що, мабуть, скоро вона помре й хоче тільки одного: аби пам'ятали про неї, коли її тут уже не стане. Потім попросила дати їй паперу. Трурль полегшено зітхнув, вимкнув її і пішов спати. Уранці подався до Кляпавція. Той, почувши, що має бути присутнім при пускові Електрибалта (так вирішив назвати свою машину Трурль), кинув усю свою роботу й пішов, як стояв, - так йому кортіло побачити на власні очі поразку товаришеву.
Трурль увімкнув спершу контури розжарення, потім дав слабкий струм, ще кілька разів вибіг нагору лункими бляшаними східцями - Електрибалт скидався на величезний судновий двигун, увесь у сталевих ґратках, покритий клепаною бляхою, з безліччю годинників та клапанів, - аж нарешті, стежачи за рівнем анодної напруги, збуджено промовив, що почне з маленької імпровізаційки, поки машина розігріється. Потім, зрозуміло, Кляпавцій зможе задавати приладові, які тільки йому заманеться, теми до віршування.
Коли покажчики підсилення струму уявнили, що ліричний тиск піднявся до максимуму, Трурль непомітно тремтячою рукою ледь крутнув великий вимикач, і відразу ж машина голосом хрипкуватим, але чарівним промовила:
"Хрестибочок паціонкоцевічарохрестофонічний".
- І це все? - запитав після довгої паузи незвично чемним тоном Кляпавцій.
Трурль тільки прикусив губи, дав машині кілька струмових штурханів і ввімкнув знову. Цього разу її голос був значно чистіший; ним можна було справді замилуватися, цим урочистим, не без привабливої вібрації баритоном:
Апентула невдосек, це буде грувасне!
В кут турмеля запрухне, костру байту ночі,
Поспиташі знімуті, висвірлі урочі,
А корисливі порсачі догремно вичкасне!
- По-якому це? - запитав Кляпавцій, спостерігаючи з олімпійським спокоєм за панікою Трурля, в якій той метався біля пульта.
Нарешті, розпачливо махнувши рукою, Трурль лунко побіг сходами сталевого велета нагору. Звідти було видно, як він рачки вповзав через відчинені клапани до середини машини, як стукав там, запекло лаючись, як щось прикручував, дзвонив ключами, як знову виповзав і біг щодуху на інший поміст. Під кінець з переможним вигуком Трурль викинув перегорілу лампу, яка розбилася об підлогу за крок від Кляпавція, і, навіть не вибачившись за таку необережність, поспіхом уставив на місце старої нову лампу, витер забруднені руки м'якою шматою і заволав згори до Кляпавція, щоб він увімкнув машину. Пролунали слова:
Три, самоліж виверстне, рризач тоне вздовжми,
Апелайда соколиста боровайку здерне.
Грені малополісну ті преславські стровжми,
Аж бамба ця відмурчить і гола поверне.
- Уже ліпше! - вигукнув не зовсім упевнено Трурль. - В останніх словах уже був сенс - помітив?
- Якщо це все... - сказав Кляпавцій, що був цеї миті втіленням вишуканої чемності.
- До дідька! - заверещав Трурль і знову щез у машині; там гуркотіло, гуло, чути було тріск розряджень і придушені прокльони конструктора.
Раптом він виставив голову з малого клапана на четвертому поверсі й гукнув:
- Натисни тепер!
Кляпавцій так і вчинив. Електрибалт задрижав від основи до вершини й почав:
Спраглий млетини бредної, литкастий анеле,
Самочпаку мімайки...
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
