Тіло, секс, шлюб. Історія інтимних стосунків в українських традиціях - Ірина Ігнатенко

1. Дошлюбні сексуальні практики українців

Сьогодні, принаймні в цивілізованому світі, секс - особиста справа кожної людини. Наявність або відсутність статевого життя, позашлюбних дітей, офіційної сім'ї тощо здебільшого не впливає на статус особи в суспільстві. Проте так було не завжди. Ще донедавна дошлюбний секс у багатьох європейських культурах був суспільно заборонений, усіляко стигматизувався й засуджувався. Не обійшло це й українського традиційного суспільства.

Ризик дошлюбного сексу стосувався насамперед дівчат, адже був прямо пов'язаний з позашлюбною вагітністю та народженням дитини - безбатченка-­байстрюка. Для традиційного українського суспільства така ситуація була вкрай небажаною, адже порушувала тогочасні суспільні устрої та норми, а також уявлення про правильний розвиток життєвого сценарію, де заміжжя й народжені у шлюбі діти були його невід'ємною частиною.

"Порушниця" зазнавала суворих покарань, осуду й ганьби одразу з того моменту, коли про її позашлюбну вагітність ставало відомо. Така дівчина вже не мала права ходити на зібрання молоді; її зовнішність змінювалася: голову покривали хусткою у спеціальний спосіб, яким вона маркувалася як та, що втратила "калину" до шлюбу (звідси назва - "покритка").

Покритка вже не вважалася дівчиною, але й не була повноправною у стані жіноцтва, позаяк перейшла до нього "невдало" й "неправильно". Її розглядали як "нечисту" та небезпечну, тому намагалися максимально ізолювати від сільського соціуму: не запрошували на зібрання, свята, до виконання родильно-­весільних обрядів тощо. Таким чином, покритка в соціумі була ізольованою та небажаною особою, а її вчинок (позашлюбна вагітність) розцінювався як ганебний.

З огляду на величезний страх перед суспільним осудом і зневагою перспектива покаліченої долі інколи призводила до того, що дівчата намагалися позбутися вагітності різними методами2, а подекуди й самої новонародженої дитини, адже вона уявлялась уособленням усіх бід і нещасть.

2. Краса по-українськи: що означало бути красивим / красивою понад 200 років тому

У багатьох традиційних патріархальних спільнотах відповідати виробленим культурою і часом стандартам краси мало саме жіноцтво.

Річ у тому, що краса виступала основною "зброєю", яка дозволяла дівчатам покращити соціальний статус, зокрема через вдале заміжжя, а воно віками було для жінок чи не єдиною можливістю піднятися соціальною драбиною, здобути певний вплив і авторитет.

Саме тому у фольклорі більше йдеться про стандарти дівочої, аніж парубочої краси. Щоправда, остання згадується також. Розберімо детальніше й розпочнімо з розгляду питання: які дівчата вважалися красивими в українській традиційній культурі?

Насамперед варто зазначити, що неодмінним атрибутом дівочої привабливості була довга товста коса, яку дівчата намагалися ще й усіляко прикрасити: вплітали в неї різнокольорові стрічки, надягали вінок - штучний або із живих квітів тощо.

Вона ростом невеличка,

Ще й літами молода,

Руса коса до пояса,

В косі стрічка голуба.

Волосся було важливим компонентом не лише краси дів­чини, а й маркером її цноти: носіння жінкою головного убору означало її заміжній стан. Після шлюбу, коли жінка починала жити статевим життям, їй заборонялося "світити волоссям", вона обов'язково мала накривати голову спеціальним головним убором - очіпком. Якщо дівчина втрачала цноту до шлюбу й народжувала дитину поза ним, то мусила покрити голову й не ходити простоволосою (ми вже згадували в попередньому розділі, що звідси й пішла назва "покритка"). Коли жінку хотіли принизити за втрату цноти, зраду або дітовбивство, їй, поміж іншого, обрізали, підпалювали чи зголювали волосся:

...висічена пліткою і шельмована, а саме, підрізана у неї спідниця по пояс, а сорочка по груди, і волосся видерте, і вигнана публічно, яко справжня... за місто25.

3. Догляд за тілом, волоссям та обличчям: гігієна і косметика в традиційній культурі українців

Як понад 200 років тому жінки-­українки доглядали за власним тілом? Які засоби для цього застосовували? Які заборони, обмеження та застереження існували в традиційній культурі щодо гігієни та догляду за тілом? За якими критеріями тогочасні жінки конструювали свою зовнішність та з якою метою? Чи залежав зовнішній вигляд, догляд за собою від віку, сімейного статусу та інших соціальних чинників?

Розпочнімо з розгляду частоти миття тіла й засобів, які для цього використовували.

Спираючись на наявні джерела й дослідження, можна припустити, що традиційно миття тіла не було буденною справою, як сьогодні, а залежало від низки чинників: пори року, віку, статі.

Так, у теплу пору року українці купалися частіше, часто-­густо використовуючи для цього природні водоймища: ставки, річки, озера тощо. Цікаво зазначити, що практика купання у водоймищах саме з метою миття тіла була добре відома в усій Європі, коли водна революція ще повною мірою не відбулася, а використання раковин і ванн було привілеєм суто заможних міщан.

В осінньо-­зимовий період, коли водоймища були вже холодні й митися можна було лише вдома, процедура купання ставала часоємнішою й потребувала довшої підготовки. Зокрема, носіння значної кількості води з колодязя до хати, нагрівання її в печі, приготування купелі, сам процес купання тощо. З огляду на це україн­ці (і жінки, і чоловіки) в холодну пору року повністю мили тіло орієнтовно раз на тиждень39 (подекуди й рідше), переважно в суботу, напередодні неділі або ж великих церковних свят.

З матеріалів, записаних на Гуцульщині, дізнаємося про таке:

Чи милися, не милися, рідко милися, перед святами (перед Паскою, перед Різдвом, перед святою неділею. Милися у цеб­рі40, як хто хотів, як хто був "заношений". В хаті милися (діти у той час ішли у другу хату)41.

Схожу інформацію знаходимо й у записах з Харківщини:

Поверх звичайних щоденних робіт, кожна хороша хазяйка-­малоросіянка42 в суботу обов'язково [...] зігріє води (окропу) або щелоку (лугу), помиє чоловікові й дітям голову та приготує всій родині чисту білизну. Малороси надягають чисту білизну в суботу на ніч і взагалі напередодні свята43.

Обов'язкове миття тіла передбачалося перед найголовнішими календарними святами, особливо перед Різдвом і Великоднем.

Комплекс приготування до Великодня містив, зокрема, прибирання в хаті, у дворі, господі. Чистим напередодні свята мало бути й тіло людини. Всі ці дії виконували зазвичай у Чистий четвер. Традиція митися була пов'язана з віруваннями українців у те, що саме цього дня вода набуває особливих очисних і цілющих властивостей. Дуже рекомендували купатися "вразливим" категоріям - дітям і недужим на шкірні хвороби: висипи, екземи тощо.

У низці регіонів, приміром, на Волині, Буковині, Поліссі, широко побутував звичай вмиватися / купатися в Чистий четвер до схід сонця, саме на річці. Причому для успішного лікування висували кілька вимог, серед яких найважливішими були: викупатися якомога раніше, аби не "забрати" хворобу попередника; йдучи додому, в жодному разі не обертатися.

ВСТУП

Тривалий час історії сексуальності й тілесності у вітчизняній історико-­етнологічній науці не існувало взагалі.

Радянська доба - час тоталітаризму, пригнічення особистості й, зокрема, сексуальності. Чого варта лишень усім нам добре відома фраза, що стала візитівкою тієї епохи: "У СРСР сексу немає". Справді, в радянський період будь-які теми, пов'язані з тілесністю й сексуальністю, було повністю усунуто з поля вітчизняної гуманітарної науки.

До встановлення більшовицького режиму питання сексуальності також не вилилися в напрямок наукових досліджень, хоча й з інших причин: у силу історичних обставин і відсутності власної державності українські історики й етнографи фокусували увагу насамперед на ідеях обстоювання незалежності України та активно досліджували народне життя, побут, звичаї, культуру тощо, вбачаючи в селянах ядро "справжнього" українця. До того ж більшість тогочасних дослідників зазнала впливу романтизму й міфологічної школи, що взагалі не передбачали фіксації "сороміцького". Їх цікавили здебільшого класичні теми в царині матеріальної (одяг, їжа, житло, господарчий реманент тощо) й духовної (вірування, звичаї, світогляд, фольклор тощо) культури. Саме тому українська історична наука має чимало важливих записів із цієї сфери та обмаль - з теми людської тілесності й сексуальності.

Та все ж, попри загальну тенденцію, дехто з тогочасних дослідників чудово розумів важливість і значущість "сороміцьких" тем (як їх тоді називали). Вчені-теоретики й етнографи-­аматори фіксували та вводили в науковий обіг важливі матеріали, які ми можемо використати зараз, аби реконструювати історію сексуальних стосунків наших предків. Записана ними інформація сьогодні набуває особ­ливого значення.

Серед найголовніших праць варто згадати дослідження Володимира Гнатюка, Федора Вовка, Катерини Грушевської, Пелагеї Литвинової-­Бартош, Миколи Сумцова, Василя Кравченка, Марка Грушевського й Зенона Кузелі та багатьох інших. Частина цих праць опублікована в тогочасних наукових збірниках і виданнях, частина - зберігається в рукописних фондах архівів України.

Отож саме завдяки плідній праці українських етнографів середини ХІХ - початку ХХ століть, а подекуди й науковій сміливості та наполегливості ми отримали в спадок унікальний і цікавий першоджерельний матеріал, який дає змогу наблизитися до тієї епохи та зрозуміти життя українців позаминулого століття.

Поміж тим маю зауважити: кожне джерело - важливе, але не є бездоганно об'єктивним. Тут може бути багато зауважень: чи справді наявні матеріали відображають світогляд тогочасних людей, чи це певна інтерпретація збирачів етнографічного матеріалу; чи не "редагували" останні (під кутом свого бачення) зібрані записи, залишаючи, приміром, те, що вважали значущим; чи не пріоритезували дослідники власні уявлення (або уявлення тогочасного суспільства), здійснюючи селекцію емпіричного матеріалу; чи точно відтворювали чоловіки-­етнографи жіночий світ тощо.

Не останню роль в об'єктивності етнографічних джерел відіграє й контекст здійснення запису: опис обставин, середовища, в якому цей запис зроблений, реакція та манери оповідача тощо.

З упевненістю сказати, за яких обставин зроблений той чи інший запис та чи є він об'єктивним відтворенням тогочасних світоглядних уявлень і повсякденних практик, складно. Між тим наявний матеріал дає змогу принаймні зробити спробу реконструкції світоглядних уявлень, вірувань, пересторог, а також реальних практик, пов'язаних із сексуальністю та тілесністю, не претендуючи на стовідсотково достовірне віддзеркалення реальної ситуації.

Окремо хочеться звернути увагу читача на те, що джерела із запропонованої тематики є регіонально неоднорідними, а часом і взагалі поодинокими (зокрема, відомості про "притулу" - інтимну гру - є лише з Київщини); відтак важко зрозуміти, чи дослідники з якоїсь причини не фіксували такого роду матеріал, чи просто такої традиції не було. З огляду на це реконструйовані вірування й світоглядні уявлення, пов'язані з історією українського сексу, слід вважати радше припустимими, аніж безапеляційно ствердними.

Частина джерел - російською, бо тривалий час ця мова була офіційною для земель Російської імперії, куди входили й українські етнічні землі; тому в цій книжці подано їх переклад українською.

До реконструкції сексуального життя наших пращурів також були також долучені й польові етнографічні записи, зібрані мною власноруч упродовж 2003-2007 та 2011-2013 ро­ків, а також матеріали інших дослідниць, серед яких вирізняються польові записи Оксани Кісь.

Інтерв'ю бралися й у наших сучасниць (на момент інтерв'ювання вік опитаних жінок коливався від 70 до 90 років), ці матеріали є важливими, адже дають змогу простежити тяглість традиції, з'ясувати, які звичаї залишилися в минулому, які трансформувалися, а які побутують і нині. Зрештою, "живі" історії дають поживу для роздумів: а що ж змінилося в царині приватного й інтимного життя українки за останні сто років?

Хронологічні рамки цієї книжки охоплюють останній період побутування традиційної, аграрної культури в доіндустріальну епоху, тобто середину ХІХ - початок ХХ століть. Соціальна верства дослідження - сільське населення. Географічні межі - українські території, які в зазначений час були у складі різних держав. Так, Галичина, Буковина й Закарпаття в ХІХ столітті перебували у складі Австрії та Австро-­Угорської імперії. Правобережна Україна й Волинь (або, як їх ще називали, Південно-­Західний край) після переділу Польщі відійшли до Російської імперії. Лівобережна Україна перебувала у складі Російської імперії з XVII-XVIII століть. З огляду на це певні традиції були характерними лише для окремих територій, тому періодично наша увага зосереджуватиметься на тому чи іншому конкретному регіоні, що буде зазначено у відповідному розділі разом з окресленням географічних меж побутування того чи іншого явища.

Завершити вступне слово хочу словами видатного фольклориста, історика, публіциста та літературознавця Володимира Гнатюка (1871-1926), який наголошував, що праці "сороміцького" змісту "не друкуються для панночок, ані для ціцькових дітей, ані для естетиків та моралістів, що стоять на рівні з ними в духовім розвою, а для людей, що бажають пізнати життя і творчість нашого народу у всіх його проявах"1.

5. Привселюдна перевірка на цноту, або Весільний обряд "комора"

Дівочій цноті надавали вагомого значення в багатьох традиційних патріархальних культурах. Не становила винятку й українська.

Обряд "комора" - перевірка нареченої на цноту - був одним із кульмінаційних моментів весільного обряду, що в деяких регіонах України зберігався до початку ХХ століття88. За традицією, він мав відбутися після весільних обрядових дій, у неділю, на садибі нареченого, куди весільний поїзд з молодими вирушав після частувань у домі молодої.

Саму постіль стелили "конче в коморі" - нежитловому приміщенні, "де зберігається все майно".

...Це має назву "комора". В простого народу такий звичай, що наречені першу ніч після шлюбу мають обов'язково провести в коморі. Тому той господар, який женить свого сина, під весілля очищає свою комору й ставить у ній ліжко для наречених89.

Звідси й пішла сама назва обряду.

Шлюбну постіль у коморі молодим стелили в будь-яку пору року:

Все одно, трапляється весілля навесні чи влітку, чи восени, чи взимку, хоча нормальним часом укладання шлюбів вважається осінній та зимовий м'ясоїд90, 91

До комори молодих відправляли після частування. Найчастіше відбувалося це так: Коли постіль готова, вечеря й частування скінчено, дружко каже: "Доволі ми пили й гуляли і добрі мислі мали, може, хто й спати хоче?" - "Старосто, пане старосто!" - "Жалуйтесь" - "Благословіть молодих дітей спать вести!" - "Боже, благослови!" (тричі по тричі). Дружко подає молодій кінець хустки, виводить її з молодим на середину хати, батьки сідають на ослін і благословляють молодих хлібом-­сіллю та образом, кажучи: "Йдіть, діти, спочивать; як сей хліб святий і величний, шоб і ви чесні були". Молоді кланяються тричі батькам у ноги, потому по тричі в пояс на три сторони: до стола і до покуття, на право і на ліво; до порога кланяться не треба. Молода бере у батька свій образ, молодий у матері свої паляниці і сіль, свашка бере з покуття шаблю, дружко за хустку в руці молодої веде молодих в комору92.

Біля постелі, укладаючи подушки, свахи співали:

Стелимо гарненько,

Щоб було м'якенько;

Стеліте околоти,

Щоб легше було проколоти.

Стружіте дишля,

Щоб "калина" вийшла93.

Важливо, що молодих не тільки проводжали до комори, а й ретельно перевіряли наречену: чи не сховала вона в одязі, волоссі або деінде гострі предмети, щоб зімітувати дефлорацію:

Молодят вводять у комору свахи, часто з дружками й приданками. Невістку роздягають до сорочки, причому деколи обшуковують, щоб вона не сховала яких предметів, які могли би послугувати до підробки ознак незайманості...94.

Ці дії можна розцінювати як "запобіжні", адже коли наречена "не певна, то підкріплює постіль кров'ю з зарізаної куриці або голуба"95.

Отже, перевірку могли робити свашки:

Свахи цілком роздягають молоду, вона зостається гола, "як мати її на світ породила"; вони виймають їй навіть сережки з вух, здіймають перстні тощо. Її обшукують дуже уважно. Свахи доводять свої старання до останньої міри: вони мацають у неї під пахвами, обшукують її зачіску, розпускають навіть волосся, розчісують його гребінцем (...) з такою самою старанністю вони обдивляються її одежу та нову сорочку, приготовану спеціально для цієї нагоди; все це, щоб запевнитись, що "ніде немає зав'язаних узликів, голки ані жадного іншого тонкого знаряддя, щоб ним можна зробити прокол"96, дружко ("в коморі послана біла постіль; дружок пильно оглядає, щоби не було чого не будь підробленого, щоби не було на ній крови")97.

- або молодий:

молодий скрізь обдивляється, чи нема де голки - щоб молода, як не чесна, щоб не укололась за-для крові98.

У рукописах професора Олександра Кістянківського знаходимо інформацію про те, що сорочку, в якій наречена заходила до комори, обов'язково змінювали на нову, аби максимально унеможливити імітацію цноти:

Коли наречена залишається в сорочці, з неї знімають і цей останній покрив і надягають на неї свіжу сорочку, взяту раніше в матері нареченої. Та переміна сорочки ще чистої на цілком чисту і ще не ношену (після миття), очевидно, має на меті усунути всякі сумніви й підробку99.

Не знайшовши ніяких сторонніх предметів, наречених залишали на самоті. Цікаво, що молодим найчастіше давали на виконання подружніх обов'язків 5-30 хвилин винятково для того, щоб здійснити акт дефлорації. Про ніч кохання просто не йшлося, адже молодому потрібно було якнайскоріше "добути калину" й продемонструвати сільському соціуму доказ "чесності" своєї дружини:

Наречений і наречена йдуть у комору не для того, щоб віддаватися довго або цілу ніч любові, а тільки для здійснення акту злягання, спрямованого між іншим до розв'язання питання про незайманість нареченої100.

Через п'ять або десять хвилин, а найбільше через пів години дружко зі свашками йде до молодят і дізнається: якою вийшла молода?

Молодята не проводять цілої ночі в коморі, вони лишаються там не більше чверті або половини години101.

Через ? години дружок стукає у двері і питається, чи можна зайти102.

Цікаво, що досить часто навіть у ці пів години, відведені молодим, їх не залишали у спокої. Так,

свашка часто дослухається, чи готові вже молоді, чи ні103.

Дружки стукають ціпком у двері і питають молодих: "Чи вже?"104.

Інколи під двирьми всі: дружко, піддружий і свашки - питають: "Чи скоро?"105.

Бувало й так:

Коли молодий добуває калину, то свахи стають коло замкнених дверей комори і співають106.

Знаний етнолог та антрополог Федір Вовк пояснював, що "репертуар пісень, добраних для цієї нагоди, має своєю метою вихваляти та пояснювати той акт, що в той час має сконатись у коморі"107.

Якщо відведений час спливав, а молоді не пред'являли результатів, то

свахи уводять у комору дружкив, котрі питають, ідучи туда: "А що, справились, молоді діти?". Тиї кажуть: "Ще" або "Вже". Як ще, то тоді молодого б'ють, лають єго108.

Цікаво, що

у разі, коли наречені пробудуть у коморі годину чи більше, то свахи, підозрюючи наречену в порушенні незайманості, з докорами беруться відчиняти двері в комору109.

Отже, якщо у відведений час молодий не справлявся зі своїм завданням, весільні починали виявляти незадоволення й намагалися з'ясувати причину затримки. Одна з найімовірніших полягала у тому, що молодий фізіологічно не міг здійснити статевий акт. Очевидно, перебуваючи під пильним контролем соціуму й будучи у стані психологічного стресу, наречений не міг налаштуватися на любовну хвилю й виконати свої подружні обов'язки: "Часто (sic! - І. І.) буває, такий страх доходе із молодим, шо даже до плачу"110.

Щоправда, весільні шукали причину статевої немочі молодого в іншому - шкідницькій магії, яку "нечесна" наречена нібито могла навести навмисно, щоб статевий акт не відбувся й вона мала шанси приховати свій "проступок". Знаючи про таку можливість, уважні свашки, перед тим як залишити молодих на самоті, ретельно перевіряли одяг не тільки молодої (на гострі предмети), а й молодого, шукаючи на його білизні ймовірні вузлики, які свідчили би про магічні наміри позбавити молодого його сексуальної енергії111.

Якщо ніяких вузликів не було знайдено, а статевий акт через "неспроможність" молодого не відбувався, свахи звинувачували інших можливих лиходіїв та намагалися нейтралізувати їхні чари:

Виймають колочки из возив и из дверей; шукають у подолках молодої голки, чи не встромив хто на капость и як найдуть: "Отто, бісова душа посміялась!"112.

Якщо й таке знешкодження не допомогло,

обвинувачують молодого й навіть б'ють його. Тоді перша сваха бере молодого за руку, веде його у двір та примушує витягати всі цвяхи, які трапляються по дорозі: в дверях, у колесах тощо. [...] Але коли молодий, після всіх заходів, ­все-таки не годен виконати свої функції, цебто зробити калину, то його заступає дружко113.

Про те, що як "молодий здрехвіть, то дружок спользуєця моментом"114, пишуть сучасні дослідники українського весілля, а ще таку інформацію знаходимо у джерелах середини ХІХ - початку ХХ століть:

Як не може мій чоловік, то давайте дружка115.

Коли сам молодий з деяких причин зробити цього не зміг, його заміняє старший дружко116.

Коли молодий не зможе молоду, то надається право дружкові117.

...Або старшому боярину, чоловіку солідних нравів і поведінки, зробити розрив дівочої пліви через акт злягання118.

Окрім того, "калину" могли добувати "прямо руками"119, що "робить сама молода або свахи, що просто проривають гимен пальцями"120. З огляду на це не викликає подиву, що "в одному випадку операція розриву дівочої пліви, здійснена свахою, спричинила хворобу молодої жінки. Поки лікар не надав допомогу121.

Отже, "як-небудь і кому-небудь необхідно виконувати розрив дівочої пліви"122.

Щоправда, під час виконання цього обряду був і свій неписаний "кодекс честі":

За народними звичаями, той, хто заміняв чоловіка, був зобов'язаний тільки здійснити розрив дівочої пліви, але не більше123.

Варто наголосити: обряд "комори" був важливим випробуванням не лише для дівчини, а й для хлопця. Наречений мав продемонструвати свою сексуальну силу, здатність "добути калину" й у такий спосіб, заволодівши дівчиною, показати домінування над нею. Якщо наречений був нездатний довести свою статеву спроможність і "сходив з дистанції", наречена не позбавлялася соціумом цього "випробування". Отже, можна припустити, що тут не мало значення, хто буде першим у дівчини-­нареченої - законний чоловік, пан (за правом першої ночі), дружко чи її позбавлять цноти пальцями; було важливим продемонструвати соціуму, що вона цнотлива.

З моменту перевірки шлюбної постелі починалася кульмінація весілля, й мала вона два сценарії: "Дивлячись, що ці експерти знайдуть, виходить те або інше спрямування й продовження весільних обрядів"124.

За першим,

сваха знімає з молодої сорочку, в якій вона спочивала, каже один спостерігач народних звичаїв. Цю сорочку розглядають усі, хто перебував у коморі. Сваха після цього кладе цю сорочку в полу старшому дружку, який несе її до хати. Увійшовши до хати, дружко, танцює, тримаючи в полі сорочку. Випивши дві-три чарки горілки, він кладе на стіл сорочку, пов'язану червоною стрічкою. У хаті обирають найпомітніше місце, каже інший спостерігач, і на ньому вішають сорочку, і причому так, щоб кривава пляма на сорочці, що свідчить про цнотливість молодої, передусім впадала в око всім і кожному. І всі: і старі, і молоді - на власні очі впевнювалися в цнотливості нареченої. Кожен підходив і уважно оглядав криваву пляму125.

Радісну новину передавали й у дім батькам молодої:

Оскільки шлюбна постіль буває в будинку батьків молодого, то нерідко старший дружко цю сорочку несе до батьків молодої, як свідчення непорочності дочки. Хода ця супроводжується музикою, танцями та взагалі публічністю126.

Отже, сорочку "з доказом" або шматок червоної матерії урочисто проносили селом127 або вивішували біля будинку:

У воротах, на височенній жердині виставляють "корогву" з червоної запаски (...) корогву виставляють для того, щоб не тільки весільні, що бачили ознаки "чесності", а і всі люди знали, що молода "чесною" вийшла128.

На Чернігівщині й Сумщині закривавлену сорочку носили на тарілці. На Поліссі сорочка найчастіше була замінена іншими символічними речами: червоною стрічкою, хусткою, запаскою, корогвою тощо.

Таким чином, якщо наречена виявлялася цнотливою, весілля набувало нечуваної всезагальної радості й проходило з особливим піднесенням, співами, танцями тощо:

Як чесна молода, то народ прямо пириказиться, хоть скрипок нима, так казяться. Де вони ту дошку візьмуть, внесуть її в хату, долі положать, щоб дужче стукотіло, скачуть, стрибають через єї, крик, ґвалт"129.

Рид молоді тут ходить по лавкам, танцює, веселиться и співа. Вони сідають, пьють горілку и їдять. Закусивши и нагулявшися тут, идуть в шинок гулять и гуляють до самого ранку"130.

Після радісної звістки з особливими почестями вшановували батьків, особливо матір молодої:

Свашки і дружко поспішають повідомити про це батька та матір нареченої, йдуть чи їдуть до них із криком, з музикою, запалюють шматок якоїсь тканини, обмочений у дьоготь, танцюють та співають пісню. "Тобі, мати, не журитися, горілочки та й напитися, підкинь жарку та вкинь медку, щоб було солодесенько, всьому роду веселесенько"131.

Вшановувалася й сама наречена:

усі жінки вітають і цілують її, оперізують її червоним поясом, прикладають їй червоний букет з калини та червоні стрічки, привішують такі самі букети всім присутнім, співають приємні пісні для нареченої та рідних. [...] Усі присутні кажуть: "Ах, яке ж гарне весілля, яка гарна була "червона квітка" і яка була за нею повага"132.

Символами дівочої цноти на весіллі стає ряд предметів червоного кольору або предмети, пофарбовані в нього:

Як молода була не соблазнена, то вони (свахи) пов'язують пляшку червоною стрічкою, боярам перев'язують через плечі червоні пояси, обв'язують червоним поясом колач133.

Зокрема, червоними стрічками та калиною прикрашали хліб. На стіл ставили червоне вино, солодку настоянку на червоних ягодах тощо. Червоними стрічками прикрашали молоду та гостей.

Тож, як бачимо, домінуючим кольором на "чесному" весіллі ставав червоний. Цікаво, що червоний колір завжди символізував насичене життя, енергію, зокрема й сексуальну, радість, молодість, здоров'я тощо. У фольклорі (доволі часто - сороміцькому) "найвеселішим" кольором є також червоний134.