Роздiл 3
Перші кілька днів після приїзду додому я насолоджувалася неробством. Спала, скільки хотілося, читала книжки, дивилася допізна телевізор і їла. Якби я була схильна до повноти, то до моєї ваги точно додався б не один кілограм. Якось я із жахом зрозуміла, що пролетіло вже три тижні моєї довгоочікуваної відпустки, а я так нічого путнього не зробила. Я зателефонувала Вітьку.
- Ну що, байдикуєш? - поцікавився він.
- Угу. А що?
- Просто запитав.
- Нудьга. Не знаю, чим зайнятися.
- Вікна пофарбуй, чи що, - засміявся Віктор.
- Пластикові? - хмикнула я у слухавку.
- А ми тут не нудьгуємо. Виставу готуємо, за три дні прем'єра, тож часу вільного немає. Наступного літа поїдеш зі мною, якщо Ромка відпустить?
- Йому якраз все одно, де я проводитиму відпустку, - зробила я висновок і зітхнула. - А ти не знайшов собі молоденьку виховательку?
- Як сказати, як сказати, - загадково промовив Віктор.
- Далі не питатиму, щоб не наврочити. Удачі тобі!
- Дякую. Ну, ти там не нудьгуй. Мені час бігти, діти вже кличуть, - поспішив завершити розмову друг.
Я натиснула на телефоні червону кнопочку і згадала, що треба сходити по продукти. Стояла спека, і я натягла сарафанчик у червоних маках, бо саме він потрапив під руку. Провела щіткою по волоссю, мимохідь кинувши погляд на своє відображення в дзеркалі, схопила сумочку з гаманцем і порожніми пакетами та випурхнула на вулицю.
Тут я відчула себе вільнішою. Стіни остогидлої за останні дні квартири не здавлювали мене, стеля кімнати не притискала до ліжка, від якого я годинами не могла відірватися. Я намагалася йти тінистим тротуаром, але полум'яне сонце все одно пекло спину, і між лопатками потекла маленька цівка поту. Цього мені ще не вистачало! Я поспішила в перший-ліпший магазин, на стіні якого був кондиціонер, щоб зайти всередину й трохи охолонути. Це був бутик жіночого одягу. Чому мене ніколи не тягне до таких відділів? Я що, ненормальна жінка? "Напевно, так", - підсумувала я, пройшовшись між рядами акуратно розвішаного модного одягу й не відчувши до нього жодного інтересу. Зітхнувши від такого невтішного висновку, я вийшла з крамниці.
У маркеті затрималася надовго. Тут було прохолодно, нелюдно, і я тинялася між цим достатком продуктів, на ходу вигадуючи страви, що приготую сьогодні на вечерю, завтра на сніданок... Зрештою, обвішавшись двома важкими пакетами, я вийшла надвір. Раптом вітер, що налетів зненацька, підняв поділ мого сарафана з маками, і мені довелося пакетами прикривати свої сідниці, що оголилися на неабияку радість підлітків, які стояли поруч. Не встигла я пройти й двадцяти метрів, як спалахнула блискавка, висвітлюючи вже затягнуте темними хмарами небо, що опустилося до землі, і по асфальту голосно вдарили перші великі краплі дощу. Отакої! А в мене навіть парасольки не було. Хоча, якби вона і була, то третьої руки в мене не знайшлося б. Задощило раптово й гамірно. Мені подобалося тинятися під літнім теплим дощем, вдихаючи запах вологи, змішаний із випарами, що йшли від розпеченого асфальту. За кілька хвилин я помітила в дзеркальному відображенні вітрин себе, схожу на мокру курку, і попрямувала до найближчих дверей із табличкою "Кав'ярня". Відвідувачів було небагато. Я попросила офіціанта зробити чорний солодкий чай і сіла за вільний столик біля вікна. Звільнивши від важких пакетів руки, почала дивитися крізь шибку на косі лінії дощу, який посилювався. Гримнув грім, від якого мимоволі здригнулася. Цей страх залишився із самого дитинства. Мені було близько п'яти років, коли мама побігла на чергове побачення, залишивши мене саму вдома. І тоді був сильний грім, від якого тремтіла вся хата. Мені здавалося, що стіни, меблі, стеля - усе враз обвалиться на мене і вб'є. Я плакала, кликала маму, але боялася глянути у вікно. Тоді я залізла на її ліжко під ковдру, не залишивши жодної щілинки. Гроза давно закінчилася, а я так і не наважилась визирнути з-під рядна до приходу матері. Тоді матуся пояснила, що треба остерігатися блискавки, а не грому, але я досі боюсь саме гуркотіння.
- Ваш чай, будь ласка, - перервав мої спогади офіціант і поставив переді мною чашку.
- Спасибі.
- Ще щось подати? Може, тістечко?
- Ні, дякую, - кивнула я офіціантові й розмішала ложечкою цукор, давши зрозуміти, що він мені просто заважає.
Чай був гарячим і солодким, як я любила, і від цього в мене настрій покращився. Зробивши один ковток духмяного напою, раптом відчула на собі чийсь уважний погляд. Підвівши очі, я помітила чоловіка, який сидів навпроти мене через два столики. Я дивилася в його темно-сині очі - такі глибокі, що в них можна було втопитись. Тілом пробіг внутрішній жар - зовсім не від чаю, моє серце застукало так швидко, що готове було вирватися з грудей. Ми не могли відірвати погляди одне від одного. В очах незнайомця я прочитала самотність. У нього було світло-русяве волосся, що трохи кучерявилося, і навіть коротка стрижка не приховувала цього. Злегка випнуті вилиці, гладко поголене обличчя, прямий аристократичний ніс, вольове підборіддя, красиві темно-вишневі губи, один вигляд яких змусив тремтіти кожну клітинку мого тіла. Руки задрижали, і, щоб угамувати незрозуміле мені збудження, я зробила маленький ковток чаю. Незнайомець продовжував дивитися на мене, і, згадавши про пристойність, я знайшла в собі сили опустити погляд. Звернувши увагу на свої руки, я жахнулася. Такі рівні гарні пальці псували поспіхом криво підпиляні нігті, наляпані дешевим лаком. Від цієї думки мені стало соромно перед самою собою. Я, немов дитина, сховала руки під стіл і знову глянула на чоловіка, відчувши новий прилив внутрішнього трепетного жару. Тепер я згадала про свою зачіску. Напевно, я мала жахливий вигляд із мокрим і злиплим волоссям. Рука механічно, зрадливо вилізла з-під столу й провела по голові, безнадійно намагаючись врятувати становище. "Нічого тут не виправиш, розтяпо", - майнула думка, і я усміхнулася. Він теж подарував мені усмішку - легку, майже невагому, ледве вловиму, від якої в мене затремтіли коліна. Це було як удар грому, як наслання. Я бачила чоловіка вперше в житті, і він викликав із першої ж секунди хвилю незрозумілих мені почуттів і збудження. "Такого не буває", - сказала я сама собі, дістала гроші, поклала їх біля недопитої чашки та нахилилася по пакети з продуктами. Коли я встала з місця, мій погляд ковзнув за сусідній столик - незнайомця вже не було. Мені на мить здалося, що чоловік був витвором моєї бурхливої уяви.
Дощ досі не припинився, і я йшла, підставивши під його теплі краплі обличчя, намагаючись охолодити внутрішній жар, що раптово спалахнув. "Так не буває", - переконувала себе дорогою додому. У коридорі, кинувши пакети під ноги, я подивилася на себе в дзеркало й засміялася. Що я собі уявила? Що сподобалася з першого погляду чоловікові? Я - з мокрим неохайним волоссям, що давно не бачилося з перукарем, без макіяжу, з абияк підщипаними бровами, з прилиплим до тіла мокрим сарафаном?! "Маячня! Такого не буває", - сказала я ще раз, цього разу своєму відображенню в дзеркалі. Намагаючись забути про очі незнайомця, приємну усмішку, я завзято взялася за приготування вечері, відчувши внутрішнє піднесення. Мені здавалося, що я можу перевернути гори й водночас пурхати над ними безтілесним повітряним метеликом. Усе в руках аж горіло, і незабаром на столі стояли салати, казково прикрашені зеленню та фігурками зі зварених картоплин і моркви, ароматно пахла золотава печеня, на тарілці лежав твердий сир, порізаний хитромудрими візерунками.
Почулося клацання дверного замка, і пролунав голос Романа:
- Маріє, я вже вдома.
Я випурхнула в коридор і за звичкою цмокнула його в щоку.
- Привіт! У мене вже все готове, і на тебе чекає вечеря, - весело сказала я.
- Ой, як добре. Я голодний як вовк. Уявляєш, Марійко, стільки роботи, що поїсти не було часу, - чула я голос Романа з ванної, де він мив руки.
- Ну як? - кивнула я на стіл, де красувалися мої страви.
- З якого приводу свято? - запитав ошелешений чоловік.
Готувала я добре, але зазвичай якось буденно, сіро й нецікаво. Просто мені, як дружині й матері, треба куховарити, прати, прибирати, займатися дітьми, і я це робила день у день. На свята готувалися особливі страви, на щодень - інші, звичні. Як тут було не здивуватися Романові?
- Просто так! - відповіла я, подарувавши йому невинну усмішку.
- Просто так і тато маму не цілує, - зазначив жартома чоловік, але за стіл сів і став накладати собі в тарілку страви. - Тож усе-таки чому ти вирішила так прикрасити вечерю?
- Життя в нас із тобою, Ромчику, сіре, якесь немальовниче. Нехай хоч страви покрасуються, - відповіла та всміхнулася.
- Ну, нам же не по двадцять років, щоб квітами його прикрашати? - сказав чоловік.
У двадцять років я познайомилася з Романом і незабаром вийшла за нього заміж, бо наполягала мати: "Щоб не була самотньою, як я". Але моря букетів і подарунків і тоді не бачила.
- Коли мені було двадцять, ти не дуже турбувався про красу наших стосунків, - зітхнула я. - Та й квіти дарував усього двічі.
- Маріє, навіщо ці сентиментальності? Хіба я колись тебе чимось образив? Чи ти чогось потребуєш?
- Ромчику, чоловік завжди має пам'ятати, що поряд із ним не тільки дружина, а й жінка, а вона, як відомо, потребує не лише поповнення скриньки грошовими знаками, а й чогось гарного, піднесеного, щоб... щоб хотілося літати! Співати та літати! - видала я, сама не знаючи чому.
Напевно, справді, мені так не вистачало краси почуттів, я усвідомлювала, що стала посередністю та сірістю.
- Маріє, ну припиняй! Навіщо ці слова - "співати", "літати"? Це підлітки мріють про кохання, від якого можна шаленіти. А такого не буває! - повторив мою фразу Роман.
- Такого не буває, - прошепотіла я, геть-чисто відганяючи думку про незнайомця з синіми очима, якого зустріла в кав'ярні.
- Ось бачиш, ти все сама чудово розумієш, - сказав задоволеним тоном мій чоловік і відправив у рот шматочок сиру, зіпсувавши на тарілці хитромудрий візерунок.
Ось так і все наше життя, що було зведене до такого примітивного слова "побут", яке нам часто ламає крила, аби ми не літали, а працювали, їли, спали разом і народжували дітей. Я дивилася, як їсть Роман, як хрумтить у нього на зубах химерний космічний орнамент із кілець цибулі, й думала: "Чому його очі навіть тоді, коли мені було двадцять років, не бентежили мене? Чому його поцілунки не змушували моє серце вискакувати з грудей? Чому одна думка про нього не дарувала відчуття повітряного польоту?". Я запитувала себе й не шукала відповіді. Що тоді сьогодні сталося зі мною? Я вперше побачила людину й зрозуміла нікчемність свого життя, у якому всі дні немов клони.
- Маріє, агов! Прокинься! Ти де? - перервав мої роздуми Роман.
- Ну що, смачно? - замість відповіді завченим тоном запитала я.
- Дякую. Усе було дуже смачно!
Чоловік підвівся з-за столу, не забувши цмокнути мене в щоку. Усе як зазвичай. Так було вчора, позавчора й усі десять років. Я почала прибирати брудний посуд і чудово знала, що в цей час він приймає душ, потім накине на голе тіло свій махровий бірюзовий халат і, задоволено покахикуючи, сяде перед телевізором, перемикаючи канали й переглядаючи новини. А мені залишиться перемити посуд, сходити в душ, одягнутися в якусь непривабливу нічну сорочку й лягти на наше двоспальне ліжко. Усе йшло так, як я думала. Коли я лягла на широке ліжко, мене розібрав сміх. Хоч би щось змінилося! Хоча б раз Роман запалив би ароматизовані свічки й розставив по кутках кімнати! Або увійшов без халата, оголеним. Я сміялася якимось дурнуватим сміхом, знаючи наперед, що жодних свічок, навіть найпростіших, парафінових, не буде, і не увійде він зараз голим до спальні, а буде у своєму улюбленому халаті.
Двері відчинилися, й увійшов мій чоловік у цьому триклятому халаті, викликавши в мене новий напад сміху.
- Що трапилося, Маріє? - спитав він і стояв такий розгублений, що я вже не могла вгамувати свій істеричний сміх. - Ага, то ти не хочеш говорити? - жартівливим тоном запитав Роман і почав розв'язувати пасок халата.
А я подумала, що зараз він підійде до стільця, що стоїть біля ліжка, акуратно зніме свій халат і розвісить на стільці, дбайливо розправивши всі складки. І навіть якби я лежала гола, знемагаючи від бажання, халат був би повішений дуже старанно, а потім би дійшла черга до мене - халат і порядок були важливіші, ніж дружина. Роман усе так і зробив, а я вже каталася по нашому ліжку, не в змозі впоратися з нападом сміху. Він упіймав мене і почав цілувати, спочатку в шию, груди, потім у губи. Одна його рука потяглася вниз, пройшлася легенько по стегну, піднімаючи сорочку, змусивши, нарешті, угамувати мій сміх. Я ловила його губи поцілунком, обіймала за шию, ніжно проводила кінчиками пальців по спині, але не тому, що так хотіла близькості. Я впіймала себе на думці, що хочу зазнати такого самого щему душі, такого самого внутрішнього жару й тремтіння колін, як удень у кав'ярні, але всі мої спроби були марними. Роман різко навалився всім своїм важким тілом і грубо увійшов у мене, за кілька хвилин застогнав, відчувши оргазм.
- Ти встигла? - запитав він за звичкою.
- Так, - відповіла я, збрехавши, як завжди, щоб не образити чоловіка.
Мені вже не хотілося сміятися. Роман цмокнув мене в щоку, відвернувся й, буркнувши, що йому завтра рано вставати, незабаром засопів, залишивши мене наодинці із сумними думками. Я заплющувала очі, і переді мною виникав зворушливий образ незнайомця, який не давав мені довго заснути. Мною крутила по ліжку невидима сила, виснажувала, збуджувала, без кінця посилаючи образ чоловіка із синіми, бездонними очима. Далеко за північ, я, виснажившись, заснула. Але й уві сні бачила такого далекого незнайомця, який манив до себе.
Крізь щілину віконних фіранок пробився сонячний промінець, зупинився на моєму обличчі й розбудив мене. Простягнувши руку вбік, я не виявила Романа поряд і зрозуміла, що він уже пішов. Ранок розвіяв мій учорашній внутрішній підйом, і я опинилась у реальному світі, де не було незнайомця, а був на столі брудний посуд після сніданку. От і все. Казка скінчилася, не маючи продовження та щасливого кінця. Треба було розпочинати свій звичайний сірий день. Засунувши ноги у свої улюблені пухнасті капці, я пошльопала до ванни, відкрила кран із холодною водою та змила з обличчя залишки сну. Настрій був поганий, але я звикла виконувати всі свої обов'язки, попри те, що в мене на душі. Перемивши посуд, я вирішила зателефонувати матері.
- Марійко, вітаю. Добре, що ти зателефонувала, хоча новин у мене немає жодних, усе по-старому. Микола мій в'ється біля мене, як молодий півень біля курочки. Уявляєш, приніс м'ясо, мабуть, три кілограми. Ти можеш, дочко, уявити, скільки воно коштує на ринку? Так от, ми його замаринували й увечері біля річки такий шашлик зробили - пальчики оближеш! - збуджено розповіла жінка.
Я байдуже слухала розповідь матері про її чергове захоплення і чекала, коли дійде моя черга запитати про дітей. Описавши в подробицях, як цей шашлик готувався, який був до нього соус і яке сухе вино, мама згадала, що треба дати і мені хоч щось сказати.
- Марійко, ти просто так зателефонувала чи щось хотіла спитати?
- Так, мамо, я хотіла дізнатися, як діти?
- А що діти? Свобода, простір, свіже повітря, харчування лише екологічно чистими продуктами. Ти б бачила, як вони з Миколою моїм потоваришували! А коли готували шашлик, вони йому подавали дрова для багаття, - торохтіла мама.
І знову мені довелося вислухати всі подробиці про її друга. Важливо, я встигла дізнатися, що діти здорові та їм там добре.
- Мамо, вибач, мені Роман має зателефонувати, а лінія зайнята, - надумала я, не в змозі більше слухати оди на честь Миколи, який, швидше за все, незабаром утече від матері, і я знову не встигну познайомитися з її обранцем.
Я сіла за стіл у кухні й байдуже дивилася у вікно. Заспівав свою мелодію мобільник, і я подивилася на екран. "Віктор", - прочитала й піднесла до вуха слухавку.
- Привіт, Вітю!
- Вітання! Що такий голос похмурий?
- Сама не знаю. Почала переосмислювати своє життя, і стало сумно, - відповіла я.
- З чого б це?
- Сама не розумію.
- Я тебе добре знаю. Виходить, була на те якась вагома причина. З Романом хоч усе гаразд? - запитав він.
- З чоловіком у мене все нормально, але щось мене цей добробут не тішить, - протягла я таким сумним і тужливим голосом, що самій стало гидко.
- Ну-у-у, це нікуди не годиться! Нумо, приїжджай до мене. Посидимо, каву поп'ємо.
- Як до тебе? Ти ж у таборі?
- Ага, у таборі. Був, а тепер удома - за три дні заїзд наступної групи. Ти що, зовсім погана стала, забула?
- Зовсім погана, - посміхнулася я. - Чекай, скоро буду. Вітю, Вітю!
Мені й зараз важко вимовляти це слово. Так і хочеться сказати: "Віто, Вітусю, як ти була моєю подружкою, так і залишилася нею, незважаючи ні на що". Досі я не побачила в ньому чоловіка, але не подаю вигляду, щоб не образити.
