Подорож сьома
Коли в понеділок, другого квітня, я пролітав повз Бетельґейзе1, метеор розміром не більшим за квасолину пробив мою броню, пошкодив регулятор тяги та кермо, через що ракета втратила здатність до маневрування. Я надягнув скафандр, вийшов у відкритий космос і спробував відремонтувати обладнання, але зрозумів, що для того, щоб перекрутити резервне кермо, яке я передбачливо захопив із собою, мені потрібна допомога ще однієї людини. Конструктори так нерозсудливо спроектували ракету, що один повинен був притримувати ключем голівку гвинта, поки інший затягував би гайку. Спочатку я не зауважив цього й кілька годин витратив на те, щоб один ключ тримати ногою, поки рукою я мав закручувати гайку з іншого боку. Але минув час обіду, а мої зусилля й досі не дали результатів. І коли одного разу мені майже вдалося, ключ вискочив з пальців ноги і пірнув у космічну безодню. Отже, я не тільки нічого не відремонтував, а й втратив цінний інструмент і лише безсило споглядав, як на тлі зірок він стає усе меншим.
За якийсь час ключ повернувся, рухаючись по витягнутій, як еліпс, орбіті, але, хоч і став супутником ракети, він не наближався до неї на таку відстань, щоб я міг до нього дотягнутися. Тож я повернувся до ракети і, поїдаючи скромний обід, роздумував, у який спосіб вибратися з цієї халепи. Корабель тимчасом рухався прямо, набираючи швидкість, бо клятий метеор зіпсував мені ще й регулятор тяги. На моєму шляху не траплялося жодних небесних тіл, але ця сліпа подорож не могла тривати вічно. Якийсь час я опановував свій гнів, але коли після обіду взявся за миття посуду, подумав, що та розігріта купка атомів зіпсувала мені найліпшу порцію яловичої підливки, яку я залишив собі на неділю. На мить я втратив рівновагу і розбив частину сервізу - правду кажучи, це принесло мені певне полегшення, хоча й не виглядало надто розсудливим. Крім того, викинута з борту яловичина замість того, щоб полетіти далі, не хотіла залишати корабель і кружляла навколо нього, як другий штучний супутник, призводячи до регулярних (з інтервалом в одинадцять хвилин і чотири секунди) короткотривалих затемнень сонця. Щоб заспокоїти нерви, я до самого вечора займався підрахунками функції її руху і пертурбацій, спричинених крутінням ключа. У мене вийшло, що перші шість мільйонів років яловичина випереджатиме ключ, обходячи корабель по колу, а потім його пережене. Врешті-решт, стомлений підрахунками, я влігся спати. Посеред ночі мені здалося, що хтось торкається мого плеча. Розплющивши очі, я побачив над собою чоловіка, обличчя якого було напрочуд знайомим, хоча я й гадки не мав, хто це міг бути.
- Вставай, - сказав він, - і бери ключ. Ідемо нагору, прикрутимо гайку на кермі...
- По-перше, ми не знайомі, щоб Ви мені "тикали", - почав я, - а по-друге, я точно знаю, що Вас тут бути не може. Уже другий рік я в ракеті сам, бо лечу до сузір'я Тельця. Тому Ви є лише моєю примарою зі сну.
Однак він продовжував мене трясти, повторюючи, щоб я ішов за ним лагодити кермо.
- Ідіотизм, - промовив я, починаючи гніватися, тому що не хотів прокидатися і добре знав, як важко потім заснути після такого різкого пробудження. - Я нікуди не піду, бо це безглуздо. Гайка, закручена уві сні, не змінить реальної ситуації. Не дратуйте мене, прошу негайно розвіятися чи піти в будь-який інший спосіб, бо я можу прокинутися.
- Але ти зовсім не спиш! Даю тобі слово честі! - заволав упертий привид. - Ти не впізнаєш мене? То придивися!
Говорячи це, він торкнувся рукою двох бородавок на лівій щоці, величезних, як суниці. Я інстинктивно торкнувся обличчя, бо власне на тому ж місці я теж маю дві такі самі бородавки. Тієї миті я зрозумів, чому мій привид зі сну когось мені нагадував: він був подібний на мене самого як дві краплі води.
- Дай мені спокій! - зарепетував я, заплющуючи очі й турбуючись про непорушність сну. - Якщо ти - це я, то я не повинен звертатися до тебе на "Ви", але водночас це слугує доказом того, що тебе не існує!
Після цих слів я повернувся на інший бік і прикрився ковдрою аж до самої потилиці. Я чув, як він говорив щось про ідіотизм, а коли я ніяк не реагував, то закричав:
- Ти пошкодуєш про це, недоумку! І запізно зрозумієш, що це зовсім не сон!..
Утім, я навіть не поворухнувся. Коли вранці я розплющив очі, мені одразу згадалася ця незвична нічна пригода. Я всівся на ліжку і подумав про те, які жорстокі витівки влаштовує людині власний розум: не маючи ні брата, ні сестри, у час термінової необхідності, уві сні я ніби роздвоївся, щоб вирішити свою проблему.
Після сніданку я помітив, що за ніч ракета прискорилася ще більше, і забрався до бортової бібліотеки з надією відшукати в підручниках вирішення моєї фатальної проблеми, однак не знайшов нічого корисного. Тож я розклав на столі мапу зоряного неба й у блиску недалекої Бетельґейзе, яку час від час затуляла яловичина, що продовжувала кружляти навколо ракети, я став шукати поблизу осередок якоїсь космічної цивілізації, від якої можна було б очікувати допомоги. Але це виявилася цілковита зоряна пустеля, яку оминали всі кораблі, вважаючи винятково небезпечною ділянкою, бо в ній розташувалися грізні й таємничі гравітаційні вихори в кількості ста сорока семи штук, існування яких намагалися пояснити шість астрофізичних теорій, і кожна на свій лад.
Космонавтський календар застерігав від них, з огляду на незворотні наслідки релятивістських ефектів, які могли затягувати у вихор, особливо за умови високої швидкості самого корабля.
Та я був безпорадним. Я вирахував, що біля першого з вихорів я опинюся вже близько одинадцятої, тож поспішив приготувати сніданок, щоб не натрапити на небезпеку натщесерце. Тільки-но я витер останню мисочку, як ракету почало кидати в різні сторони, незакріплені предмети градом посипалися зі стіни на стіну. Так-сяк я дістався крісла і пристебнувся, корабель трясло все сильніше, коли в іншому кінці каюти я помітив блідо-рожевий туман, що клубочився між мийкою і плитою, набуваючи форми, подібної до людини в фартушку, яка виливала сирий омлет на пательню. Постать поглянула на мене зацікавленим поглядом дослідника, зовсім не дивуючись моїй присутності, після чого розвіялася і зникла. Я потер очі. Звісно, я був тут сам, тож цей образ мені лишалося просто приписати миттєвому запамороченню.
Продовжуючи сидіти в кріслі, а точніше стрибати разом з ним каютою, я раптом зрозумів, що це була не галюцинація. Коли товстелезний том "Загальної теорії відносності"2 пролітав повз мене, я спробував ухопити його - це вдалося мені лише з четвертої спроби. У таких умовах погортати книгу не здавалося можливим - жахливі сили метляли кораблем так, що він вихилявся, мов п'яний, - але врешті-решт мені вдалося віднайти потрібний розділ. Там йшлося про феномен так званої часової петлі, тобто загинання напрямку, в якому плине час, під дією надсильних гравітаційних полів. Подекуди це явище може досягати розвороту траєкторії часу і так званого подвоєння дійсності. Вихор, який я пройшов щойно, не належав до найсильніших. Я знав, що якби мені вдалося хоч трохи розвернути корабель в бік полюса галактики, я би перетнув так званий Vortex Gravitatiosus Pinckenbachii, в якому багаторазово спостерігали випадки подвоєння, ба навіть потроєння дійсності.
Кермо було абсолютно нерухомим, але я подався до камери з двигунами і так довго чаклував над механізмами, аж поки не примусив-таки ракету зробити невеличке відхилення в бік полюса галактики. Ця операція тривала кілька годин, але її результат перевершив усі мої сподівання. Корабель потрапив у центр вихору близько опівночі, гуркочучи й стогнучи всіма своїми з'єднаннями так, що я злякався за цілісність моєї ракети, але вона вийшла зі скрутного становища неушкодженою. Коли її знову захопила в свої обійми мертва космічна тиша, я вийшов із камери з двигунами і побачив самого себе сплячим у ліжку. Я зразу зрозумів, що це я з попередньої доби, тобто з ночі понеділка. Не замислюючись над філософською стороною цього дещо незвичайного випадку, я негайно шарпнув себе сплячого за плече і закричав, що треба негайно вставати, бо ж я не знав, як довго його понеділкове існування триватиме в моєму вівторковому, а отже, потрібно було якомога швидше вийти назовні і відремонтувати кермо.
Але той сплюх розплющив лише одне око і сказав, що не бажає, аби його чіпали, що я - лише примара. Втрачаючи терпіння, я знову трусив його, марно намагаючись силою витягнути із ліжка. Але він не піддавався, повторюючи, що я йому лише снюся. Я почав лаятися, але він логічно пояснив, що нікуди не піде, бо гайки, закручені уві сні, не триматимуть реальне кермо. Даремно я давав йому слово честі, що він помиляється, даремно благав і проклинав його поперемінно, навіть продемонстровані бородавки не переконали його в рації моїх слів. Він відвернувся від мене й захропів.
Я всівся у крісло, аби тверезо обміркувати ситуацію, яка склалася. Врешті-решт я пережив її вже двічі. Вперше - як понеділковий, який спав, а вдруге - як вівторковий, який будив. Я з понеділка не вірив у явище дуплікації, але я з вівторка вже про нього знав. Це була звичайнісінька часова петля. Що ж іще можна зробити, щоб відремонтувати кермо? Оскільки я понеділковий продовжував спати і мені пам'яталося, що проспав тоді до самого ранку, я усвідомив марність усіх наступних намагань розбудити його. Карта показувала ще багато великих гравітаційних вихорів, тож я міг розраховувати на ще одне подвоєння дійсності протягом кількох наступних днів. Я хотів навіть написати собі листа й пришпилити його до подушки, щоб я понеділковий, прокинувшись, міг наочно переконатися в тому, що цей сон був реальністю.
Однак щойно я з пером сів за стіл, як у двигунах щось заскрипіло. Я побіг туди й до ранку поливав розігріту атомну суміш водою, поки я понеділковий смачно спав, облизуючись уві сні, що страшенно мене розлютило. Голодний і втомлений, не зімкнувши очей навіть на хвилину, я взявся готувати сніданок - я саме закінчував витирати тарілки, коли ракета потрапила в наступний гравітаційний вихор. Я бачив себе понеділкового, який, прив'язавшись до крісла, ошелешено дивився на мене, тоді як я вівторковий смажив омлет. Потім від чергового стрибка я втратив рівновагу, у мене потемніло в очах і я впав. Коли я отямився на підлозі в оточенні порцелянових уламків, то помітив біля самого обличчя ноги людини, що стояла наді мною.
- Вставай, - сказав він, піднімаючи мене, - ти не забився?
- Ні, - сказав я, спираючись руками на підлогу, бо в мене паморочилося в голові. - А ти з якого дня тижня?
- Із середи, - відповів він. - Ідемо хутко, полагодимо кермо, бо шкода часу.
- А де той понеділковий?
- Його вже нема, тобто це ти є ним.
- Але як це я?
- Ну, отак! Бо в ніч з понеділка на вівторок понеділковий стає вівторковим і так далі.
- Не розумію.
- Нічого страшного - це ти ще не звик. Але ходімо, бо час спливає.
- Чекай, - мовив я, не рушивши з підлоги. - Сьогодні вівторок. Якщо ти - середовий і до цієї хвилини середи кермо досі не відремонтоване, нам не вдасться його зараз полагодити, інакше ти в середу не вимагав би, щоб я у вівторок його з тобою полагодив. Тоді, може, не варто ризикувати й виходити назовні?
- Ти мариш! - закричав він. - Чоловіче, я із середи, а ти з вівторка! А що стосується ракети, то припускаю, що вона плямиста, так би мовити: місцями в ній вівторок, місцями - середа, де-не-де, може, є ще й трохи четверга! Просто час перемішався в переходах через вихори, але нас це не цікавить, якщо ми вдвох і маємо врешті шанс полагодити кермо!
- Ні, ти не маєш рації! - відповів я. - Якщо в середу, в якій ти вже живеш, переживши цілий вівторок, тобто якщо в середу - повторюю - кермо не полагоджено, значить, так було й у вівторок, бо зараз вівторок! А коли б ми мали його за хвилину полагодити, то для тебе ця хвилина була б уже в минулому і тобі не треба було б нічого робити! А тому...
- Ти впертий як віслюк! - пробурчав він. - Ще шкодуватимеш про свою дурість! І єдиним моїм задоволенням буде те, що ти так само гніватимешся на свою впертість завтра - коли сам доживеш до середи!!!
- Чекай, - аж вигукнув я, - це означає, що в середу я, будучи тобою, так само переконуватиму себе вівторкового, як оце ти цієї миті? Тільки все буде навпаки: я буду тобою, а ти - мною? Все зрозуміло! Це і є петля часу! Чекай, іду, зараз іду, я вже зрозумів...
Однак ще до того як я встиг підвестися, ми потрапили в новий вихор і страшна хвиля гравітації прибила нас до стелі.
Жахливі стрибки і струси не стихали цілу ніч з вівторка на середу. Коли все вже заспокоїлося, том "Загальної теорії відносності", що літав каютою, так ударив мене по голові, що я знепритомнів. Коли розплющив очі, то побачив уламки посуду і людину, котра лежала серед них. Я зірвався на рівні ноги і, піднімаючи його, закричав:
- Вставай! Ти не забився?
- Ні, - сказав він, ледь розплющуючи очі. - А ти з якого дня тижня?
- Із середи, - відповів я. - Ідемо хутко, полагодимо кермо, бо шкода часу.
- А де той понеділковий? - спитав він, сідаючи на підлогу.
У нього під оком розплився синець.
- Його вже нема, - відповів я, - тобто це ти є ним.
- Але як це я?
- Ну, отак! Бо в ніч з понеділка на вівторок понеділковий стає вівторковим і так далі.
- Не розумію.
- Нічого страшного - це ти ще не звик. Але ходімо, бо час спливає.
Говорячи це, я вже шукав потрібні інструменти.
- Чекай, - мовив він, не поворушивши й пальцем. - Сьогодні вівторок. Якщо ти - середовий і до цієї хвилини середи кермо не відремонтоване, нам не вдасться його зараз полагодити, інакше ти в середу не вимагав би, щоб я у вівторок його з тобою полагодив. Тоді, може, не варто ризикувати й виходити назовні?
- Ти мариш! - розгніваний, я кинувся до нього. - Чоловіче, я із середи, а ти з вівторка!
І так ми лаялися, помінявшись ролями, причому він і справді неабияк розлютив мене, бо досі не хотів іти ремонтувати зі мною кермо, хоч я марно називав його упертим віслюком! А коли врешті мені вдалося його переконати, ми потрапили в новий гравітаційний вихор. Мене пройняв холодний піт, бо на якусь мить я подумав, що ми будемо вічно колувати в цій петлі часу, але, на щастя, цього не трапилося. Коли тяжіння на хвилину послабилося, я знову був сам. Судячи з усього, наш вівторковий, який промайнув біля мийки, уже зник, став безповоротним минулим. Я кинувся до карти шукати наступний вихор, в який я міг би знову ввести ракету, щоб потрапити у петлю часу й у такий спосіб знайти собі помічника.
Коли я знайшов один такий, цілком відповідний, то, управляючи двигунами, скерував корабель до самого його епіцентру. Щоправда, конфігурація цього вихору, якщо вірити мапі, була дещо незвичною - у нього було два центри, один поряд з іншим, але я був так відчайдушно налаштований, що взагалі не звернув уваги на цю аномалію.
Під час метушні в камері з двигунами я добряче забруднив руки і, прикинувши, що маю ще досить часу до входження у вихор, пішов їх вимити. Ванна була зачинена, а з неї долинали такі звуки, ніби хтось промивав горло.
- Хто там? - крикнув я, ошелешений.
- Я, - відповів голос з-за дверей.
- Який це знову я?
- Ійон Тихий.
- З якого дня?
- З п'ятниці. Чого тобі?
- Я хотів помити руки... - відповів я машинально, водночас напружено розмірковуючи: був вечір середи, а він походив з п'ятниці, отже, гравітаційний вихор, в який мав увійти корабель, заокруглює час з п'ятниці до середи, але того, що тоді станеться всередині самого вихору, я ніяк не міг зрозуміти. Крім того, мене цікавило, куди зник четвер. Тимчасом п'ятничний досі не пускав мене до ванної, копирсаючись там, хоч я постійно барабанив у двері.
- Припини полоскати горло! - врешті заволав я, втративши залишки терпіння. - Чоловіче, кожна хвилина на вагу золота! Виходь негайно, хоч полагодимо кермо!
- Я не потрібен тобі для цього, - почулася з-за дверей флегматична відповідь. - Десь там має бути четверговий, іди з ним...
- Який ще четверговий?! Це ж неможливо...
- Я краще знаю, що можливо, а що - ні, бо я з п'ятниці, а значить, я вже пережив як твою середу, так і його четвер...
У мене запаморочилася голова, коли я й справді почув шум у каюті - там стояв чоловік, витягаючи пакунок з інструментами.
- Ти четверговий? - закричав я, вбігаючи до каюти.
- Саме так, - кивнув він. - Допоможи мені...
- Нам вдасться полагодити кермо? - спитав я, коли ми разом витягнули з-під ліжка важку торбу з інструментами.
- Не знаю... але в четвер його не було полагоджено. Спитай п'ятничного...
І справді, це якось не спало мені на думку! Я швидко добіг до дверей ванної.
- Гей там! П'ятничний, чи кермо вже полагоджено?
- У п'ятницю - ні, - відповів він.
- Чому ні?
- Тому що! - мовив він, відчинивши двері.
Голова в нього була перемотана рушником, а до лоба він притискав пласкою стороною лезо ножа, намагаючись спинити ріст ґулі. Четверговий, який уже підійшов з інструментами, став біля мене, спокійно й уважно роздивляючись травмованого, який вільною рукою поставив на поличку пляшку з розчином свинцю - це її булькотіння я сприйняв за полоскання горла.
- Що це тебе так? - запитав я зі співчуттям.
- Не що, а хто, - мовив він. - Недільний.
- Недільний? Але чому? Не може бути! - закричав я.
- Це довга історія...
- Байдуже! Побігли назовні, може, встигнемо, - потягнув мене четверговий.
- Але ж за мить ракета потрапить у вихор, - повідомив я. - Струс може викинути нас в космос, де ми й загинемо!
- Не кажи дурниць! - похитав головою четверговий. - Якщо п'ятничний живий, то нічого з нами не трапиться. Сьогодні ж лише четвер!
- Середа, - заперечив я.
- Яка різниця?! У будь-якому разі в п'ятницю я житиму, і ти теж.
- Але нам тільки здається, що нас двоє, - зауважив я. - Насправді я один, тільки з різних днів тижня...
- Добре, добре, відкривай люк!
І раптом з'ясувалося, що в нас лише один скафандр. Ми не могли вдвох одночасно вийти з ракети - отже, план ремонту керма провалився.
- А чорт забирай! - гнівався я, стискаючи торбу з інструментами. - Треба було надягти скафандр й не знімати! Я про це не подумав, але ти, як четверговий, мав би про це пам'ятати!
- Скафандр у мене забрав п'ятничний, - відповів він.
- Коли? І чому?
- Ех... яке це має значення, - він знизав плечима й повернувся до каюти - п'ятничного в ній уже не було.
Я зазирнув до ванної, але там було порожньо.
- Де п'ятничний? - здивовано спитав я, повернувшись.
Четверговий методично розбивав ножем яйця і виливав їхній вміст на олію, що вже аж шкварчала.
- Певно, десь близько суботи, - флегматично відповів той, помішуючи яєшню.
- О, я перепрошую, але в середу ти вже з'їв своє і не маєш права їсти вдруге середову вечерю!
- Ці запаси такі ж твої, як і мої, - він підколупував краєчки смажених яєць ножем. - Я - це ти, а ти - це я, отже, все одно...
- Що за софістика! Припини лити стільки олії! Ти здурів? У мене немає запасів для стількох осіб!
Пательня випала в нього з рук, а я полетів до протилежної стінки - ми потрапили в новий вихор. Корабель знову трясло, ніби в лихоманці, а я думав тільки про те, як дістатися коридора, де висів скафандр, і надягти його. У такий спосіб, - міркував я собі, - як четверговий, я матиму скафандр уже на собі, і якщо ані на хвилю його не зніматиму, то носитиму його й у п'ятницю! А якщо я в четвер і я в п'ятницю будемо в скафандрах, коли зустрінемося в одній дійсності, нам вдасться врешті полагодити кермо. Через наростання сили тяжіння я знепритомнів, а коли отямився, помітив, що лежу праворуч від четвергового, а не ліворуч, як кілька хвилин тому. Легко було вигадати цей план зі скафандром, але складно реалізувати, бо через наростання гравітації я ледь міг поворушитися. Коли вона спадала хоч трохи, я міліметр за міліметром рухався в бік дверей, що вели в коридор. Тоді я помітив, що четверговий, як і я, посувався до дверей, дюйм за дюймом наближаючись до коридора. Врешті-решт за якусь годину, коли вихор розгулявся ще дужче, ми зустрілися біля самого порога. Тоді я подумав, що дарма намагаюся дотягнутися до клямки дверей - нехай їх відчинить четверговий. Разом з тим я почав пригадувати різні речі, які допомогли зрозуміти, що це я вже четверговий, а не він.
- Ти з якого дня? - спитав я, аби впевнитися.
Моє підборіддя було притиснене до підлоги, і я дивився йому в очі, що були дуже близько. Він ледь зміг відповісти:
- Четвер... говий, - мовив він.
Це було дивно. Чи я, незважаючи ні на що, досі був середовим? Викликавши в спогадах ремінісценції останніх переживань, я визнав цей варіант неможливим. Отже, він був п'ятничним. Оскільки він випереджав мене на день, різниця між нами мала б залишитися. Я чекав, коли він відчинить двері, а він цього ж чекав від мене. Гравітація суттєво послабилася, тож я піднявся й побіг у коридор. Коли я схопив скафандр, він зробив мені підніжку й вирвав його в мене з рук, а я повалився на підлогу.
- Ах ти свинюко, скотино! - закричав я. - Обманути самого себе, що ж за підлість!
Але він, не звертаючи на мене уваги, мовчки надягнув скафандр. Мені видалося це надто безсоромним. Раптом якась дивна сила викинула його зі скафандра, в якому, як виявилося, хтось уже сидів. Спочатку я нічого не розумів, бо не знав, хто з них хто.
- Гей, середовий! - закричав той у скафандрі. - Не пускай четвергового, допоможи мені!
Четверговий і справді намагався зняти з нього скафандр.
- Віддай скафандр! - гарчав четверговий, вовтузячися з ним.
- Відчепися! Чого ти хочеш? Чи ти не розумієш, що я повинен його надягнути, а не ти?! - волав той.
- Цікаво, чого б це?
- Того, дурню, що я ближчий до суботи, ніж ти, а в суботу ми вже обоє будемо у скафандрах!
- Але це маячня! - втрутився я. - У найкращому випадку в суботу ти сам будеш у скафандрі, як останній ідіот, і нічого не зможеш зробити. Віддай скафандр мені: якщо я надягну його зараз, то ти матимеш його в п'ятницю як п'ятничний, а я матиму його в суботу як суботній. А тоді нас буде двоє у двох скафандрах... Четверговий, допоможи мені!
- Припини! - запротестував п'ятничний, з якого я силою знімав скафандр. - По-перше, тобі вже немає кому кричати "четверговий", бо минула опівніч і ти сам уже четверговий, а по-друге, буде краще, якщо я залишусь у скафандрі - тобі й так нічого з того не буде...
- Чому? Якщо я надягну його зараз, то матиму його на собі й завтра.
- Сам переконаєшся... Я ж уже був тобою, в четвер. Мій четвер минув, тож я ліпше знаю...
- Досить тих балачок. Пусти негайно, - закричав я.
Але він вирвався і я почав його наздоганяти по камері з реактором, аж поки ми не попадали один за одним в каюту. Якось сталося так, що нас було лише двоє. Тепер я зрозумів, чому вчора, коли ми стояли з інструментами під люком, четверговий сказав мені, що п'ятничний забрав у нього скафандр: бо зараз я сам став четверговим і це у мене п'ятничний забрав скафандр! Але я не збирався здаватися! "Ну зажди, я зараз тобі покажу", - подумав я, вибігаючи в коридор, а звідти - у машинний відсік, де ще під час гонитви я зауважив на підлозі стрижень для перемішування атомної суміші. Я схопив його і, озброївшись таким чином, погнав до каюти. Той був уже в скафандрі, тільки не встиг ще надягти шолом.
- Знімай скафандр! - закричав я, грізно стискаючи стрижень.
- І не подумаю!
- Знімай, кажу тобі!
На мить я замислився, чи можна його вдарити. Я трохи забув, що він не мав ані синця під оком, ані ґулі на лобі, як той п'ятничний, якого я бачив у ванній, але раптом зрозумів, що так має бути. Той п'ятничний уже, мабуть, суботній, а може, десь уже майже недільний, натомість цей п'ятничний, який сидів у скафандрі, був нещодавно четверговим, в якого опівночі перетворився я. Отже, я наближався викривленою петлею часу до того місця, де п'ятничний до побиття мав стати побитим п'ятничним. Але перед цим він сказав, що його так покалічив недільний, якого тим часом не було й сліду: в каюті ми стояли одні - він і я. Раптом мене осяяло.
- Знімай скафандр! - заволав я грізно.
- Четверговий, відчепися! - закричав той.
- Я не четверговий! Я НЕДІЛЬНИЙ! - вигукнув я і рушив в атаку.
Він хотів мене копнути, але чоботи скафандра були надто важкі. До того, як він підніс ногу, я вже вдарив його палицею по голові - не дуже сильно, звісно, бо я вже настільки призвичаївся до цього всього, що розумів, що це, власне, я сам, і коли з четвергового перетворюся на п'ятничного, то отримаю палицею в чоло, а розбивати череп собі самому якось не хотілося. П'ятничний впав і застогнав, схопившись за голову, а я грубо зідрав з нього скафандр. Коли хиткими кроками він попрямував до ванної, бурмочучи собі під ніс: "Де вата... де свинцевий розчин...", я швидко почав надягати цей костюм, за який ми так довго змагалися, аж раптом помітив людську ногу, що стирчала з-під ліжка. Я став навколішки і зазирнув туди. Під ліжком лежав чоловік і, намагаючись стишити плямкання, поспішно жував останню плитку молочного шоколаду, яку я залишив собі на чорний галактичний день. Цей негідник так поспішав, що їв шоколад разом з обгорткою, і шматки станіолю блищали в нього на губах.
- Залиш шоколадку! - закричав я, тягнучи його за ногу. - Хто ти? Четверговий?.. - спитав я, раптом подумавши, що я міг уже стати п'ятничним, і зараз він віддухопелить мене, як я тільки-но п'ятничного.
- Я недільний, - промимрив він, дожовуючи.
Я нічого не зрозумів. Або він брехав - тоді це не мало жодного значення, або ж він говорив правду - і тоді на мене чекали стусани, бо насправді це ж недільний побив п'ятничного і п'ятничний сам мені про це розповів, а я, прикинувшись недільним, сам надавав йому палицею. Але, думав я собі далі, навіть якщо він бреше, що він недільний, то так чи інакше можливо, що він пізніший від мене, а в такому разі він пам'ятає все, що пам'ятаю я, а отже, вже знає, що я набрехав п'ятничному, а тому може набрехати й мені, бо те, що було моїм військовим обманом, для нього вже просто спогад, яким він може вільно скористатися. Поки я так роздумував, гублячись у варіантах, він доїв шоколад і виліз з-під ліжка.
- Якщо ти недільний, де твій скафандр? - закричав я, коли мені на думку спала нова ідея.
- Зараз він у мене буде, - сказав той спокійно, а тоді я помітив палицю в його руці... а трохи пізніше побачив сильний відблиск, ніби вибух десяти Наднових одразу.
Я отямився, сидячи на підлозі ванної, коли хтось загупав у двері. Я почав оглядати синець і ґулю, а там досі стукали. Виявилося, що це середовий. За мить я показав йому свою побиту голову, а він пішов із четверговим по інструменти. Потім була біганина, шарпанина скафандрів - якось я це пережив і суботнім ранком заліз під ліжко, щоб перевірити, чи немає там плитки шоколаду.
Хтось потягнув мене за ногу, коли я доїдав останню молочну шоколадку, яку знайшов під сорочками. Я не знаю, хто це був, але про всяк випадок я вдарив його палицею по голові, зняв з нього скафандр і хотів надягти, коли ракета знову втрапила у гравітаційний вихор. Коли я отямився, в каюті було повно людей. У ній ледь можна було рухатися. Як виявилося, всі вони були мною - з різних днів, тижнів, місяців, а один якийсь - аж з наступного року. Багато було побитих людей з підбитими очима, і аж п'ятеро - у скафандрах. Але замість того, щоби вийти через люк і відремонтувати кермо, вони почали сперечатися, торгуватися й лаятися. Йшлося про те, хто кого і коли побив. Ситуацію ускладнювало, по-перше, те, що з'явилися ті, які з першої половини дня і ті, які з другої - я вже боявся, що якщо так піде далі, то я розпадуся на щохвилинних і щосекундних, - а по-друге, те, що більшість з присутніх добряче брехала, тож я досі не знаю, кого бив я і хто бив мене, коли відбувалася уся ця історія між середовим, четверговим і п'ятничним, якими я почергово був. Мені здається, що через те, що я сам збрехав п'ятничному, ніби я недільний, всі ми отримали набагато більше ударів, ніж передбачав це календар. Але мені більше не хотілося б повертатися до тих неприємних спогадів, бо людина, яка цілий тиждень не займалася більше нічим, окрім биття самого себе, не має приводів для гордості.
Тимчасом суперечки тривали. Спостерігаючи цей безлад, я впадав у відчай, а ракета досі сліпо мчала вперед, час від часу втрапляючи у гравітаційні вихори. Врешті ті, які були у скафандрах, побилися з тими, які були без них. Я намагався привнести хоч якийсь лад у той хаос, і після надлюдських зусиль мені таки вдалося зорганізувати щось на кшталт зібрання, причому того, хто був з наступного року, як найстаршого, одноголосно визнали головою.
Потім ми вибрали комісію для підрахунку голосів, материнську комісію і комісію вільних висновків, а ще четверо з наступного місяця стали службою порядку. Тоді ж ми потрапили у від'ємний вихор, який уполовинив нас, так що в наступному голосуванні забракло quorum3, і перед тим, як приступити до виборів кандидатів на ремонт керма, треба було змінити статут. Мапа вказувала на наближення до нових вихорів, які зводили нанівець всі попередні досягнення: то зникали вибрані кандидати, то знову з'являлися вівторкові і п'ятничні з головою, перев'язаною рушником, і зчиняли негідні скандали. Після переходу через дуже сильний вихор ми вже ледь поміщалися в каюті і коридорі, а про те, щоби відчинити люк, через брак місця уже й ніхто не говорив. Найгіршим було те, що розміри часових переміщень щоразу росли, і вже з'являлися сиві чоловіки, а подекуди виднілися коротко стрижені дитячі голови, тобто, ясна річ, всіма ними був я сам зі свого дитинства.
Щоправда, я вже не пам'ятав, був я недільним чи вже понеділковим. Зрештою, це не мало жодного значення. Діти плакали, бо їх притискали в натовпі, й кликали маму. Голова зборів - Тихий з наступного року - лаявся, як швець, бо середовий, який у даремних пошуках шоколадок заліз під ліжко, вкусив його за ногу, коли той наступив йому на палець. Я розумів, що все це погано закінчиться, особливо коли тут і там проглядалися сиві бороди. Між 142-им і 143-ім вихором я пустив у хід список присутніх, але виявилося, що чимало з них обманювали, подавали фальшиві особові дані. Один Бог міг знати, навіщо вони це робили - може, навколишня атмосфера затьмарювала їм розум. Стояв такий галас, такий шум, що порозумітися можна було, тільки якщо кричати з усіх сил.
Раптом один із минулорічних Ійонів висловив прекрасну, як тоді здалося, ідею, щоб найстарший серед нас розповів історію свого життя. Завдяки цьому мали б з'ясувати, хто повинен полагодити кермо, бо найстарший у своїх спогадах містив усіх нас - з різних тижнів, місяців і років. Тоді ми звернулися зі своїм проханням до срібноволосого старця, який, сидячи в кутку, ледь тремтів і підпирав стіну. Коли його спитали, він почав довго й розлого оповідати про своїх дітей і внуків, а потім перейшов до космічних подорожей, яких провів безліч за свої дев'яносто років життя. Ту, яка відбувалася зараз і була для нас найважливішою, через загальний склероз і піднесення духу він не пам'ятав, однак був таким самозакоханим, що не хотів у цьому зізнатися, тому розповідав усе, поперемінно повертаючись до своїх впливових друзів, орденів і внуків, поки ми не накричали на нього й не наказали змовкнути.
Два наступні вихори добряче зменшили кількість присутніх, а після третього не просто зробилося просторо - зникли всі, хто був у скафандрах. Залишився лише порожній скафандр, який ми спільними зусиллями повісили в коридорі, після чого повернулися на нараду. Після нових суперечок про те, хто ж заволодіє таким цінним костюмом, надійшов новий вихор - і раптом зробилося порожньо. Я сидів на підлозі з напухлими очима в несподівано просторій каюті, серед побитих меблів, клаптів одягу і подертих книжок. Підлога була засипана картками для голосування. Мапа вказувала на те, що я врешті пройшов поле гравітаційних вихорів. Не маючи змоги більше розраховувати на дуплікацію, а отже, і на усунення пошкодження, я впав у відчай і апатію. Коли за кілька годин я вийшов у коридор, то здивувався з відсутності скафандра. Я ніби крізь туман пригадав, як перед останнім вихором двоє малюків вислизнули з каюти в коридор. Вони вдвох одягли один скафандр?! Вражений раптовою здогадкою, я кинувся до керма... Працював!
Отже, ці малі усунули пошкодження, поки ми гризлися в безглуздих суперечках? Я припускаю, що один вклав руку в рукавицю, а другий - у взуття, і в такий спосіб вони могли тримати ключі для закручування гайок одночасно з обох боків керма. Порожній скафандр я віднайшов у камері тиснення, за люком. Я заніс його до середини ракети, ніби реліквію, відчуваючи всім серцем безмежну вдячність до тих двох хлопчиків, якими я був так багато років тому!
Так закінчилася ця, мабуть, одна з найдивовижніших моїх пригод. Я щасливо долетів до мети, завдяки розуму та відвазі, яку проявив я в образі двох малюків.
Потім говорили, що цю історію я вигадав, а злісні мої вороги дозволяли собі натяки щодо того, що я нібито маю слабкість до алкоголю, який переховую на Землі, і що саме там я сміло підтримую свою залежність упродовж довгих років космічних подорожей. Одному Богу відомо, які ще чутки розпускали на цю тему - але такі вже люди: вони вірять у найбезглуздішу маячню, а не у справжні факти, які я дозволив собі викласти тут перед вами.
1 Бетельґейзе (? Оріона, ? Ori) - червоний надгігант, одна із найяскравіших зірок сузір'я Оріона.
2 "Загальна теорія відносності" (нім. Аllgemeine Relativitätstheorie) - геометрична теорія гравітації, що розвивала спеціальну теорію відносності, опублікована видатним німецьким фізиком Альбертом Айнштайном у 1915-1916 рр.
