Вступ
Хай що, а одна з причин, чому імперія трьох континентів упродовж століть трималася на ногах, крилася в її вмінні зблизька спостерігати за військово-політичними змінами довкола. Але імперія, попри всі її намагання модернізуватися, не встояла перед Заходом, і це спричинило появу історіографії, яка злегковажила військово-політичними потенціями Османів. Отакий дискурс минувшини, узгоджений із загальною візією Сходу в орієнтальній історіографії, репрезентує Османську імперію як страуса, що запхав голову в пісок. А під впливом революційної атмосфери перших років Республіки витворено 600-літній статичний образ Османів, цілковито відірваний від власного довкілля.
Лише останніми роками поодинокі праці засвідчили, що зовнішній світ був аж ніяк не байдужий династії.{7} Мета цього видання - радше продемонструвати, в який спосіб Османи збирали відомості про інші держави, аніж безпосередньо втручатись у згадані дискусії. Отже - навести об'єктив на методи, джерела та ефективність османської розвідки в контексті відносин Стамбула із Західним світом. Епоха розквіту османського могуття припадає на ХVI століття - свідка формування центральних держав, - коли появилося чимало нововведень у галузях військових технологій, модерної дипломатії й мистецтва шпіонажу. У цей вік марень про світове панування, що витали в повітрі, Османи, як і їхні зубаті суперники Габсбурґи, до решти експлуатуватимуть їхні ресурси й не уникатимуть жодних витрат, щоб збудувати всесвітню імперію. Отака наддержавна конкуренція, про яку ми детальніше розповімо в першому розділі, породила одне з тих середовищ, де шпигунство якнайліпше розкривається перед істориком.
Які саме розвідувальні методи використовувала ця гігантська військова махина? Чи можливо вести мову про інституціолізовану організацію османської розвідки? Яким способом османські шпигуни здійснювали свої операції? Що таїло їхнє минуле? І до яких заходів удавався Стамбул, аби запобігати діяльності ворожої агентури?
Власне, отакі прості запитання, що на них і досі не відповіла османська історіографія. Але перед тим, як пошукати на них відповіді, варто провести короткий огляд літератури, яка допоможе збагнути внесок в османську та европейську історію книжки, що у ваших руках, й орамити загальні аргументи історичним і тематичним контекстом.
Розвідка за Нового часу
За епохи, коли ще не існувало модерних ані держави, ані пристроїв, як-от у ХVI столітті, розвідка також залишалася не інституціолізованою. У цій книжці відображено перші щаблі її інституалізації; утім, наш об'єктив націлено радше на шпигів, аніж на розвідувальні організації як такі. На дальших сторінках ви віднайдете чимало подробиць розвідувальної діяльности, а також цікавих оповідей із життя й мюгтеді{8}, і торгівців, і корсарів, і вояків та моряків.
Досі вже йшлося про те, що XVI століття стало першим "золотим часом" розвідки.{9} На це є кілька причин. Насамперед вагу новин, а отже, і їхнього вивідування підсилювали такі фактори, як географічні відкриття й розвиток міжнародної торгівлі завдяки новим шляхам сполучення; поступ друкарства й Реформація; розгалуження поштової системи та зміцнення міжсоціюмних відносин. А найвідчутнішим проявом такого процесу стали рукописні новинні бюлетені (avvisi), що поширилися за тієї епохи - по суті, прототипи газет, які виникнуть на початку XVII століття.{10} І знову-таки ще в XVI столітті інформація починає належати громадській сфері, звільнившись від державної монополії. Такі інвестори, як члени родини Фуґґерів зокрема, змушені самотужки відстежувати світові процеси заради власних торгових інтересів, так розвинули справу, що видавали власні бюлетені й ділилися роздобутими новинами зі всіма охочими за визначеним тарифом на передплату.{11}
Інший вагомий поступ XVI століття - це поява "адміністративно-бюрократичних апаратів"{12} та їхні перші кроки до інституалізації шпигунства. Ці нерішучі кроки не увінчаються сподіваним результатом, і для цілковитої інституалізації доведеться очікувати завершення ХІХ століття. А втім, можна стверджувати, що згадані апарати утвердили поштову та архівну служби, без яких неможливі ні дипломатія, ні розвідка, а також вони успішно поширювали методи криптоаналізу, криптології та стеганографії (тайнопису).
Як ширше йтиметься в першому розділі, суперництво між Османами та Габсбурґами - двома наймогутнішими імперіями епохи - неймовірно зміцнило роль новинарства шпигунської діяльности взагалі. Адже, знаючи ворожі наміри, легше ухвалювати рішення щодо синхронізації потенційних загроз, пов'язаних із військовими інвестиціями, через обмежений бюджет. Скажімо, чи виведе ворог флот навесні? Чи можливо було придушити повстання у віддалених вілаєтах{13}? Чи стане тогорічного врожаю пшениці з ячменем на провіант ворожим воякам, морякам із веслярами, а також чи не забракне його на корм їхнім коням і гужовій худобі? І це всього-на-всього кілька з питань, що поставали перед центральними урядами в контексті формування воєнних стратегій та раціонального розподілу ресурсів, поки ті безперестанку змагалися з фінансовими труднощами. Причому проблеми не замикалися лише на Европі зі Середземним морем; управлінці пильно стежили за всіма політично-військовими маневрами на безмежних просторах: од Індійського океану до Росії, від Америки до Ємену.
До 1980-х років написано небагато праць на теми новочасної розвідки, та й ті загального характеру.{14} Аж потім одна за одною стали з'являтися роботи, базовані на першоджерелах та зосереджені на розвідувальних організаціях і специфічному періоді. Книжка "Diplomacia Secreta en Flandes", видана 1984 року й присвячена шпигунству доби Нідерландської революції{15}, з'явилася навздогін за "Espionagem e Contra-Espionagem numa Guerra Peninsular", сфокусованої на Португальській війні за незалежність.{16} Проте вони обидві не надто прикували увагу на міжнародному рівні через обмежений академічний вплив іспанської та португальської мов. І тільки французькому виданню судилося спонукати до робіт у царині новочасної розвідки. Гігантська праця Белі Лусьєна, що на цілих 900 сторінок, майже зусібіч вивчає дипломатію та шпигунство епохи Людовика XIV{17}, отож вона хутко стане класикою, відтак услід за нею з'явиться чимало книжок на тему шпіонажу й розвідувальних організацій Франції, Англії, Італії та Португалії.{18} Серед них варто найпаче виокремити "I Servizi Segreti di Venezia", на сторінках якої Пауло Прето дослідив три століття венеційської розвідки на основі тисяч документів.{19} Окрім того, згадаймо й іще чимало праць - і межи них передовсім публікації й книжки Емілійо Соля{20} - на тему шпигів під орудою Габсбурґів.{21}
Щодо літератури з новочасної османської історії, то тут продукції в сенсі розвідки - катма.{22} Якщо не брати до уваги на 23 сторінки брошурку{23}, то майже ці всі праці часописного формату й зосереджені або на операціях, що їх якийсь шпигун утілює від імені Османів{24}, або ж на купівлі інформації, що провадилася між Стамбулом та іншими столицями.{25} У третій же групі робіт обрано шлях транслітерації архівних документів латиницею в супроводі короткого коментаря.{26} Тут є хіба кілька винятків. Галдун Ероглу у своїй публікації 2003 року на п'яти сторінках описав османських шпигів за такими критеріями в підзаголовках: добровольці; оплачувані; спосіб піймати язика; крамарі та мандрівники; затим він подає в хронологічній послідовності перекази про шпіонаж, узяті з ваканювісів {27}, {28}. Жаль тільки, що в цій передовій публікації автор не спромігся на глибокий аналіз. Він квапиться з коментарями на кшталт того, що за часів сельджуцького султана Алпарслана не вдавалися до шпигунства{29}, далі наголошуючи, що чужоземні шпигуни діяли на османських теренах, сягає поверхових висновків, проголошуючи самоочевидне.{30} Ще одна праця зі спробою запропонувати загальний погляд на османську розвідку, - стаття Ґабора Аґостона, де він показує, як Османи черпали інформацію з різних джерел та каналів і яким способом формували на її основі гармонійну та всеосяжну стратегію.{31} Але хай який би системний аналіз і притаманний цій публікації, вона не узгоджується з метою - вивченням структури османської розвідки та її зіставленням із таємними службами Венеції й Габсбурґів. Одне ж із завдань нашої книжки - це за допомогою европейських архівних документів заповнити цю прогалину в літературі, яка через обмежувальний уплив османських матеріалів не сягає сутності тематики.
Іслам і християнство на середземноморському фронтирі: конфлікт цивілізацій?
Один із провідних диспутів з питань середземноморської історії триває в царині міжрелігійних і міжкультурних контактів. Тут не зайво коротко анотувати перебіг цих дискусій, які пропонують дві опоненті історичні рамки, як-от за висловом Еріка Дюрстелера: "розділене Середземномор'я на полях війни" і "сполучене на площині зустрічей та взаємообмінів".{32} Анрі Піренн у своїй праці "Mahomet et Charlemagne" ("Магомет і Карл Великий"; 1937), що побачила світ після його смерти, першим став на захист думки, що Середземномор'я ділилося поміж ісламом і християнством.{33} Згідно з бельгійським істориком, утверджену за епохи Римської імперії цілісність середземноморського світу знищила, власне, поява ісламу в VII столітті та його поширення на тутешніх берегах, а не окупація германськими племенами. Унаслідок цього християнський Захід відірвався від теренів, де запанувала ісламська гегемонія і залізна завіса поміж двома релігіями розкраяла Середземномор'я.
В історіографії Середземномор'я школа Бернарда Льюіса погоджується з Піренном в основних тезах. Льюіс - історик, що оцінював іслам як релігію, позбавлену динамізму та належну монолітній цивілізації.{34} Він відмовлявся брати до уваги історичну еволюцію ісламу з його культурою й наукою достоту, як уряди-годи міг заввиграшки нехтувати географічним, етнічним і культурним розмаїттям на його просторах. Згідно з цим старійшиною близькосхідної історіографії, причини регресу ісламських суспільств варто шукати не в таких зовнішніх факторах, як колоніалізм та імперіалізм, а у внутрішніх - на кшталт фанатизму й стагнації. Ці суспільства, покладаючись на свої військово-політичні переваги, демонстрували "культурну нахабність" і тому не сприймали нововведень, що прочиняли Европі браму до світового панування; отож вони століттями регресували чи то - правильніше - чинили опір поступові. У кожному разі анікого не здивувало, що отаке розуміння історії, коли релігії й цивілізації розглядають як монотонну цілість і провідних історичних акторів, передбачає "середньовічну залізну завісу, що зводить до мінімуму культурний обмін між ісламом і християнством і значно скорочує торгові й дипломатичні відносини".{35}
Історики штибу Пауло Прето{36}, Ендрю Гесса{37} й Роберта Ч. Девіса{38} наслідували Піренна, вивівши на передній план священну війну між двома релігіями. Поняття ж "зіткнення цивілізацій"{39}, запроваджене політологом Семюелем Гантинґтоном, достеменно узгоджується з такого ґатунку дихотомічною історіографією. І хоча б як цю спрощену аісторичну (ahistoric) парадигму сприймали в академічному сенсі та мали за "збанкрутілу аналітично"{40}, потрібно визнати, що вона досі популярна.{41}
Один із ваговитих захисників концепції "Сполучуваного Середземномор'я" - старійшина французької історіографії Фернан Бродель. Шедевр цього "папи нової історії" під назвою "La Méditerranée et le monde Méditerranéen a l'époque de Philippe II" ("Середземномор'я і середземноморський світ за часів Філіпа II"), що докорінно переінакшує сучасну візію минулого, акурат і боронить цілісність Внутрішнього моря (назва Середземного моря).{42} За твердженням французького науковця, релігійні чи то цивілізаційні пограниччя анітрохи не розділили "Багр-и Сефід"{43}. Навпаки. Через Внутрішнє море "пролягає сотні кордонів, з яких одні - політичні, інші - економічні, решта - цивілізаційні".{44} Цим кордонам притаманні взаємодія й товарообмін між релігійними громадами на різних рівнях. Цивілізації, що розташовані на морському березі, перебувають під впливом однакових загальних трендів і мають "спільні долі", визначені екологічними, економічними й соціальними факторами{45}. Услід за Броделем ще чимало істориків - аж їх усіх тут і не злічити - передусім надали перевагу висвітленню прозорости релігійних кордонів Середземного моря, а також дослідженню економічних і культурних взаємовпливів.
Власне, мета нашої книжки, якій ближча друга школа, - вивчити Середземномор'я як пограниччя або фронтирний регіон. Отак цей термін, що фігурує в центрі дискусій, які точаться довкола постання Османської держави, укотре набере чинності, й то в значно ліпшій задокументованій формі, якщо порівнювати з Балканами XIV-XV століть. Внутрішнє море, яке постає перед нами як транзитний регіон між релігіями й культурами, аж ніяк не назвеш світом, де християнство з ісламом усякчас вели священну війну. Його годі збагнути в категоріях, що ними оперує належна вищій культурі історіографія, яка прагне впорядкувати безлад реального життя через стереотипні суперечності. Отже, репрезентована в цій книжці низка шпигунських історій дарує нам нагоду роздлубати монотонне панно, щоб через хиби й контрасти, приховані під ним, сягнути багатого досвіду минувшини.
Ужиті джерела
Брак документів з османських архівів - найперша причина, чому історики досі не спромоглися на осяжну працю в такій популярній царині, як спецслужби. Останніми ж роками багато хто часто згадує розкішні надбання османських архівів, націоналістично пишаючись ним. Прикро ж, що це не завжди так; властиве, про жодний архів не варто сипати отакими заяложеними висловами. Навіть якщо той володіє вагомими джерелами якоїсь галузі, то може й анічогісінько не запропонувати дослідникам іншого напряму. Коли ж вести мову про XVI століття, то на тлі всеосяжних та репрезентативних фінансових і кадастрових османських реєстрів аж ніяк не назвеш такою їхню політичну документацію. Отож із різних причин, що їх зайве обговорювати, мюгімме дефтерлєрі{46} з Османського архіву обділяють нас фактажем щодо подробиць розвідувальних операцій, хоча прем'єр-міністри б і допомагали збагнути, як функціонувала їхня система. Більшість поодиноких шпигунських рапортів султанського палацу Топкапи, що в Стамбулі, також пов'язана не із середземноморським прикордонням, а з боротьбою за трон, що безпосередньо цікавило імперію.{47} А втім, без деталей оперативного характеру наукові розвідки приречені на поверховість і банальності. По суті, і нечасті публікації, що передували цій книжці, також обмежуються лише твердженнями про те, як Османи здобували відомості про ворогів задля спецоперацій. Звісно, тут не здійсниш великого відкриття тільки через сам розголос, що 600-літня глобальна імперія збирала інформацію руками шпигунів.
Тож потрібно копати глибше, зазирати далі. Що ж до архівної справи, то XVI століття - ключове: тоді-бо Венеції, Мадриду, Раґузі{48}, Флоренції, Неаполю, Риму та Ґенуї вдавалося більш ретельно зберігати документи, які продукували їхні постійні посольства і кількість яких зростала; канцелярії ж розширювалися. Унаслідок цього в архівах донині лежать тисячі шпигунських рапортів. Окрім того, уряди, централізуючись, дедалі контролювали розвідку, дії якої раніше не протоколювали і яку залишали локальною, - відтепер усе фіксувалося на папері. І нам, щасливим історикам, дісталося від пелюшкової доби сучасної бюрократії чимало документів, що в архівах Европи: латинською, італійською, французькою, венеційською, іспанською, німецькою, португальською та навіть османською мовами.
Отож книжка, що у ваших руках, - намагання аналітично синтезувати ці безцінні матеріали з османськими архівними документами, переплавивши їх усі в одному горні. І якщо османські документи приправили цю працю, наче олія та сіль страву, то европейські - об'єднали решту компонентів, мовби надали їжі смаку.
Терміни
Перш ніж перейти до наших розділів, варто розтлумачити деякі терміни, уживані на їхніх сторінках. Якщо "розвідка" позначає шпигунську діяльність загалом, то вислів "таємна операція" (clandestine operation) стосується обов'язків, до яких не належав збір інформації такими засобами, як замах, підкуп, агітація (підбурювання якоїсь спільноти до бунту або непокори урядові). Дезінформацією ж називають поширення неправдивих новин, щоб ошукати чужу розвідку або ж підсунути ворожим шпигунам оманливі дані.
Якщо термін "шеф станції" іменує очільника шпигунів якогось регіону, то більш загальне "casus hamisi" (осм. - покровитель шпигунів [spymaster]) уживано щодо королів, пашів{49}, командирів, валі {50} та послів, які патронували розвідувальні мережі. Також у тодішніх джерелах часто можна натрапити на intelligentia, зіставне з османським - "münasebet" (дослівно зв'язок); натомість англійське surveillance перекладено сучасним словом "стеження". Що ж до етнічних, релігійних або ідеологічних груп, ладних на співпрацю з ворожою державою та руйнівну діяльність, то тут підібрано вислів "п'ята колона" (quinta columna), який бере початок від громадянської війни в Іспанії.
Є й османські терміни, пов'язані з розвідкою; якщо їх далі тлумачити в тексті, то доцільно відразу й зачепитися за кілька з них. Щодо операцій, спрямованих на військове й географічне обстеження якогось регіону або міста, то для них позмінно уживано слова "keşif" (осм. - відкриття; розкриття; виявлення) і "tarassut" (осм. - вивчення; спостереження). Рівнож у тексті нерідко можна натрапити на лексему "язик" (тур. - dil) - те, власне, османське й означає полоняника, захопленого під час набігів на ворога та спровадженого на допит для того, щоб роздобути інформацію.
Зміну віри, яка частенько траплялася в шпигунських колах, ми тлумачимо дієсловом "ihtida etmek".{51} Що ж до ренегатів, то ми маємо за доречне іменувати їх "мюгтеді", не вдаючись до такого пейоративного й незрозумілого слова, як "дьонме" (тур. - перевертень, ренегат). Та якщо люди тієї епохи називали мюгтеді (того, хто сягнув гідаєту){52} осіб, що з чужої віри навернулися до їхньої, тобто - праведної, то тих, які відцурались її, кликали муртадами{53} (хто вчинив іртідад {54}, зречення). Отож і ми не повагалися вжити цей термін щодо окремих шпигів на тих сторінках, де, заполонені мовою документів, намагалися відобразити ментальність епохи.
Як ми витлумачимо в першому розділі, імперію Габсбурґів, конкурента Османів, неможливо окреслити як монолітну етнічну групу чи націю. Ми вважаємо за потрібне вживати саме назву династії на ознаку цієї імперії, що складалася з різних королівств, герцогств і графств майже по цілій Европі, хай би її центром і була Іспанія або, якщо й необхідно вдатися до більш специфічних визначень, - Кастилія. У тексті під "Габсбурґами" йдеться про імперію Карла та його сина Філіпа ІІ. Після ж Карла володіння династії розділено на дві частини; від Фердинанда і його сина Максиміліана її друга гілка успадкувала: Австрію, Угорщину, Богемію, Штирію та решту земель Священної Римської імперії германської нації. Цю гілку, що сусідила з Османами, а отже, і розвивала з ними тісніші відносини, коротко назвуть "Австрією" (осм. "Немче").
На позначення краю, що охопив нинішні Голландію й Бельгію та французькою звався "Pays-Bas", ужито "Нижні Землі". А позаяк Голландія очолить сім країв, які колись здобудуть незалежність, здійнявши повстання супроти Габсбурґів, то в XVI столітті регіон уже знатимуть за її назвою. Натомість для Фландрії, частини Бельгії, в османських агднаме{55} фігурує "Flandra".
Терміном "екабір"{56} (осм. - ekabir, мн. від араб. kabir - великий) в османськім управлінні вшановували кожного можновладця - "володаря слова". Ця група, окрім пашів, офіційних керманичів імперії, охоплювала й "мусагібів"{57} (фаворитів, англ. - favourite), що іноді усупереч їм набували могутности й визначали політику, а також "політичних спритників" (англ. power-broker). Щодо орави екабірів, сотень осіб, то її кликали "капу халки"{58} (осм., тюрк. kapu). Функції цього "капу халки" висвітлено в четвертім розділі.
Зважаючи, що послів і консулів необхідно розрізняти, у тексті збережено назву венеційського - у Стамбулі; це - "байло/баїло" (осм. - balyos, іт. - bailo). Оскільки ж цим-таки словом іменували венеційських губернаторів, то там, де йдеться про них, "balyos" замінено на "валі", щоб уникнути плутанини. Драгомани, що працювали в посольствах Стамбула, фігурують під тим-таки оригінальним відповідником (осм. - tercüman); натомість, як ідеться про тлумачів османського уряду, то їх згадано з повним титулом: "драгоман Діван-и Гюмаюну"{59} (осм. - Divan-? Hümayun tercüman?). Крім того, у тексті на позначення помічника драгомана є й термін "мовний хлопець" (тур. - dil o?lan?), похідний від "giovane di lingua", як висловлювалися венеційці, що дали перші зразки навчання своїх громадян турецької мови, бо їхні посли не хотіли вдаватися до послуг перекладачів, що були османськими підданцями. Рівнож для "salvoconducto" - офіційного документа, який брали в чиновників, щоб здійснювати мандри, - замість слова "паспорт" чи то "перепустка на дорогу" уживано османський термін "салукондуд"{60} (salukondud).{61}
Ведучи ж мову про "валі" таких обопільно незалежних королівств, як Сицилія, Неаполь і Сардинія, що утворювали імперію Габсбурґів, застосовано термін "kral naibi" - "намісник короля" (віцекороль). Відразу ж застережемо читача, щоби не посіяти в його голові плутанини, позаяк у турецькій мові існує лише один відповідник до "регента" (regent), тобто заступника неповнолітнього короля, та віцероя (viceroy/virrey), що управляв регіоном за його відсутности. Намісники, що згадуються в нашому тексті, - це управлінці, які приблизно узгоджуються з османськими "бейлербеями"{62}; отак герцог Орлеанський, дядько Людовика XV, був геть не остання постать.
Урешті, стосовно очільника такої аристократичної республіки, як Венеція, що обирався довічно, ми послуговуємося титулом дож (Doge). Оскільки ж ім'я імператора Карла, що стояв на чолі династії Габсбурґів, має версії: іспанську (Карлос, Карлос Квінто - Carlos Quinto), французьку (Шарль Квінт - Charles-Quint) і німецьку (Карл) - ми мали надати перевагу котрійсь із них. Рідною мовою імператора була французька, хай як міг би розмовляти й німецькою, й іспанською; окрім того, у Туреччині він завоював таку популярність, що навіть до підручників увійшов під іменем "Шарлькен"{63}, тому й ми зупинилися на цім французькім варіанті в турецькому звучанні. Щоправда, імена решти володарів зберегли в оригіналі (Віллем - Willem, Філіп - Felipe тощо).
В Османській імперії, де аристократії як правової верстви не існувало, не було й родинних прізвищ, як у всієї без винятку европейської шляхти. Унаслідок чого звичні імена на кшталт: Мустафи, Мегмеда, Алі та Сінана - уживали разом із прізвиськом, щоб не плутати їхніх носіїв. Наприклад, у тексті можна натрапити аж на трьох "Сінанів-пашiв". Один із них - молодший брат Рюстема-паші та капудан-и дер'я{64}, що обіймав цей пост усередині століття. Ще два - служили візирами{65}; це виходець з Албанії Коджа ("Старий") Сінан, що п'ять разів перебував на посту садразама{66}, та ґенуезець за походженням Джіґалазаде (син Джіґала) Юсуф Сінан, який двічі служив капудан-и дер'я. Знову-таки не варто змішувати двох Улуджів (Алі та Гасана), що їх надибуємо в тексті; це прізвисько походить від арабського кореня "ilc", що означає "чужинець, кяфір, не-араб"{67}, отже, у такий спосіб засвідчує мюгтеді.{68}
Уряди-годи ми називаємо Середземне море в тексті й Внутрішнім або ж Багр-и Сефід, щоб не обтяжувати читача тавтологією. Утім, якщо в турецькій мові корсарів, які нападали на торгові кораблі, позначають одним словом, то для XVI століття ситуація дещо складніша. Корсари, що здійснювали великі операції (англ. - privateer, іт. corsaro, фр. - corsaire), мали за собою підтримку потужних держав, або засновували незалежні, як-от Західні Оджаки{69} Північної Африки. У кожному разі вони були прихильники міжнародних угод, отож мусили діяти в рамках визначених правил, хай би й не завжди очевидних. Тому їх варто розрізняти з дрібними та свавільними (піратами), власне, "морськими розбійниками". "Корсари", що в книжці, належать винятково до першої групи.
Окрім того, у тексті чимало назв суден. Зазначмо, що кораблі тієї епохи - веслувальні, трибу чектірі.{70} Залежно від розмірів цих суден, що зазвичай фігурують як "кадирга" (осм. - галера), а також кількості на них мачт і весел та розташуванню останніх, ті й по-різному могли називатися: і мавна, і кальєте, і фирката, і пергенде, і та ж кадирга. Усі вони описані в тексті там, де їх уперше згадано.
Що ж до одиниць грошової маси, то тут можна читати, порівнюючи. Скажімо, венеційський дукат - золота монета (ducato, zecchini - цехін) - був значно дорожчий за срібне акче.{71} І якщо на початку століття дукат коштував приблизно 55 акче, то в 1550-х роках його вартість зросте до 60, а під кінець - і до 120 через хвилю інфляції 1580-х.{72} Заразом вартість екю - іншої золотої монети - орієнтовно дорівнювала 90% дуката. Ми постаралися порівняти між собою зарплатні робітників і шпигунів із прибутками екабірів або ж рештою коштів, як-от річний бюджет Османської держави, щоб читач якнайліпше розібрався в усіх фінансових нюансах. Насамкінець застережемо, що грошова одиниця дукат і феодальний титул "дюк" на кшталт конта або маркіза - геть різні речі.
Також популярний сьогодні термін "grand strategy", що його неабияк полюбляють військові історики, ось уже чимало років перекладають як "велика стратегія". Тому й ми вживаємо цей вислів, шануючи перекладацький вибір із погляду зв'язности, попри відтінки англійського оригіналу.
Водночас, називаючи "Магрибом" африканські землі, що на захід від Єгипту, ми вважаємо, що доречне перенести в турецьку мову европейське слово "Левант" на позначення Східного Середземномор'я. Османський же термін "мюдеджджель"{73}, уживаний щодо андалузьких мусульман, - не що інше, як арабське "мудаджджан" (осм. müdeccen - мюдеджджен), спотворене кятібами{74}, які писали літери арабської абетки "лям" і "нун" напрочуд схожими між собою. Технічно ж мюдеджджель - достеменний відповідник іспанського "mudéjar" (мудехар), що ним після падіння Ґранади 1492 року іменували тих мусульман, кому було дозволено зберігати свою віру. Натомість насильницьки навернених у християнство кликали morisco (морисками){75}; проте в османській мові не існує аналога цьому слову. Османи й далі використовували лексему "мюдеджджель", імовірно, не бажаючи визнавати ту насильну християнізацію. Хай що, а вочевидь: цей термін в османських документах уживано й щодо морисків, позаяк невдовзі після 1492 року все мусульманське населення Андалузії було вимушене змінити віру; у нашому тексті ми також дотримуємося цього тлумачення з минувшини. Що ж до термінів "mudéjar" і "marrano" (юдеї, вимушені покинути Іберійський півострів){76}, то їх отак і збережено в оригінальних мовах.
Досі йшлося про те, що науковці понаписували книжки, які аніхто й не читав, окрім кількох їхніх колег. А втім, наше видання в основному звернене аж ніяк не до істориків, які спеціалізуються на його темі; ті й так можуть ознайомитися хай із моєю докторською дисертацією, хай із публікаціями, серед них і закордонними. Власне, цільова аудиторія нашої праці, коли її розпочато, - любителі історії та інтелектуали, що не володіють чужоземними мовами і/або не бажають толерувати монотонність та абстрактність наукового стилю письма. Тому, хоча як ми й дотримувалися академічних правил, однак постаралися втішити читача і якомога легшою мовою твору, а деінде - цитатами та жартами з щоденного життя. Та хтозна, як це поталанило особі, чий вік минає у світі науки. Це вже на читацький розсуд.
Розділи
Книжка, що у ваших руках - плід десятирічної праці. Її серцевиною стала докторська дисертація "Espionage in the 16th century Mediterranean: Secret Diplomacy, Mediterranean Go-Betweens and the Ottoman-Habsburg Rivalry" ("Шпигунство XVI століття в Середземномор'ї: таємна дипломатія, середземноморські посередники та османо-габсбурзьке суперництво"), написана під керівництвом Ґабора Аґостона на катедрі історії новочасної Европи історичного відділення Джорджтаунського університету. Ця дисертація, ґрунтована на османських, іспанських, італійських, французьких, венеційських, німецьких, португальських та латинських архівних документах, репрезентує осяжне порівняння розвідувальної діяльности Османів, Габсбурґів і Венеції XVI століття. Отож книжка, що перед вами, - лише доволі розширений виклад її шостої частини, пов'язаної з Османами. Опріч того, дисертація, що її ми плануємо видати, містить менше подробиць, ніж ця праця, хоча й охоплює ширший контекст і теоретичні питання. У написаній закордоном на катедрі европейської історії англомовній дисертації ми ставили собі за мету порівняти три різні розвідувальні організації, тому неминуче мали знехтувати чималим обсягом матеріалу з османського шпигунства. Тепер же завдяки цьому турецькому виданню маємо нагоду виправити отой ґандж і повернутися до безцінних історичних реалій, за якими дослідники минулого завше ллють сльози.
Услід за докторською роботою, захищеною у квітні 2012 року, і надруковані в різних академічних часописах публікації становлять додаткову підпору у виданні. Скажімо, четвертий розділ у ньому - не що інше, як редагована публікація "L'idra del sultano: Lo spionaggio ottomano nel cinquecento" ("Султанська гідра: османський шпіонаж у XVI столітті"), натомість п'ятий - збагачена версія статті "The Efficacy of Ottoman-Counter-Intelligence in the Sixteenth Century" ("Ефективність османської контррозвідки в XVI столітті"). Матеріали ж перших трьох розділів репрезентовано читачеві вперше.
Загалом книжка складається з п'яти розділів, четвертий із яких присвячено таємній спецслужбі. Перший розділ розповідає про союзи та дипломатичні й військові інновації в рамках імперіалістичного суперництва між двома великими наддержавами XVI століття: Османами й Габсбурґами. Та, безперечно, в одному розділі неможливо вмістити всю правду про таке критичне століття, упродовж якого хутко змінювалися мапи, центральні держави й форми ведення воєн, - недаремно історики зі школи Броделя та Валлерстайна вважають його початком капіталізму. Однак очевидно: стислий пролог - неминучий, щоб ознайомити далекого від теми читача з державами, особами та переказами, про яких буде мовитись далі, на решті сторінок.
У другому розділі, що, на нашу думку, найоригінальніший, показано, яким способом османські шпигуни заволодівали минулим; відтак у контексті перебутого розглянуто історії десяти з них, де кожна - цікавіша за іншу. Ці всі оповідки охоплюють широчезну географію: від Нижніх Країн до Іспанії, від Алжиру до Стамбула, й ознайомлюють нас не тільки з подробицями відстеження новин, а й таких секретних операцій, як-от убивства; підкуп та агітація.
Звідки ще, окрім шпигунства, Османи черпали новини та інформацію? У третьому розділі ми шукатимемо відповідь на це запитання та зачіпатимемо цивільні, військові й дипломатичні джерела османської розвідки.
У розділі четвертому досліджено організаційну структуру османської спецслужби в епоху зусиль центральної бюрократії. З одного боку, проаналізовано розвідницькі мережі, що під орудою османських екабірів і прикордонних адміністраторів, з другого - якомога оцінено роль центрального уряду всередині розвідки.
Урешті в п'ятому розділі розказано про контршпіонаж, цебто боротьбу, що її Османи вели супроти конкурентних спецслужб. Як саме стамбульські та локальні управлінці викривали ворожих шпигів у безкраїх Мемалік-і Магрусе{77} за доби, коли не існувало ані сучасних механізмів ладу, ані контролю? І яким трибом османці перешкоджали ворожому здобуттю новин з інших джерел?
