2. Перші п'ять
15 років потому
Приїхавши з Борисполя, я вирішила одразу ж розібрати рюкзак, щоб не натикатися на речі в коридорі протягом наступних трьох днів, як то буває зазвичай. "Індію" потрібно було якнайшвидше відсортувати й відіпрати, а залишки - порозпихати по полицях. Подорож лежала на плечах шаром пилу і втоми. У дýші я довго терла шкіру губкою. Немов мені знову тринадцять, у мене кір і свербить шкіра.
Перше, що я побачила, виваливши все з нетрів рюкзака на підлогу, була легка коралова сукня. В Індії я вдягнула її лише раз. Рожеві краєвиди Джайпура, усміхнена Сара і її езотеричні експерименти... Я клацнула язиком - ну ні, розбирання речей таки доведеться трохи відкласти, є дещо терміновіше. Кинувши винуватий погляд на безлад посеред коридору, я зітхнула й зайшла на свою електронну скриньку.
"Привіт, Саро, сподіваюсь, ти добре долетіла. Слухай, я хотіла запитати, це нормально, що..."
Стерла.
"Привіт, Саро, ти добре долетіла? Уявляєш, мені ввижаються дуже реалістичні..."
Стерла.
"Саро, привіт. Як долетіла? Не підкажеш, після виведення духів з тіла бувають галюцинації? Буду вдячна за відповідь. Влада".
Натиснула "відправити". Живіт тягнуло монотонним спазмом... Я підвелася, покрутила сукню в руках - вона явно просила себе вигуляти. Джетлеґ майже не відчувався. Спека нарешті відпускала місто, але сонце ще й не думало заходити. Лише сьома. Коли (нарешті) живеш у центрі, відмазок вийти погуляти стає дедалі менше.
Ноги самі понесли мене на Володимирську гірку. У цьому місці спліталося стільки спогадів, що ними, немов павутинками, був розмальований увесь простір парку. Кожна павутинка значила для мене так багато - мій маршрут, прогулянка, морозиво з подругами, поцілунок в альтанці, конспекти на лавці, зібрані каштани, загублені ключі... Моїх слідів не змивали дощі, не засипав сніг. Вони тьмяніли з часом, але, гуляючи тут, я щоразу бачила їх знову. Ніжно перебирала, протирала від пилу і вкладала на місце. Сьогодні я знала, що опинилася тут недаремно: у парку найчіткіше проступали наші з Равликом тіні, немов побачення відбулося вчора. Скільки ж я пам'ятала деталей! Вони рвалися з темних куточків свідомості на поверхню. І я знала, хто відкрив їм двері. Сара.
Рідне місто просто залюбки підключилося до гри. Так, як роблять друзі дитинства. Насправді з Равликом я часто відчувала, що Київ був його містом набагато більше, ніж моїм. О, цей хлопець узагалі хвацько присвоював собі міста. Завжди ходив по центру тротуару, навіть якщо це змушувало інших пішоходів притискатися до узбіччя. Переходячи вулицю на світлофорі, міг раптом завмерти посередині, щоб роздивитися фасади, аж доки його не відривали від думок гудки роздратованих водіїв - світло вже давно перемкнулося на червоний.
Цікаво, його Прозора бібліотека у Мельбурні потрапить на листівки, як Утзонова Сіднейська опера? У діафрагмі важчало. Один вдих, другий, третій... Перевірена роками техніка не спрацьовувала - замість того, щоб стати невагомішим, тіло ще більше кам'яніло і боліло. Живіт досі крутило. Заплющуючи очі, аби зосередитись на диханні, я піддалася новій порції спогадів. Хоче мозок погратися в "радіо ностальжі" - будь ласка. Та якби ж я знала, що хвиля зависне...
Липень 2002
Вулиці плавились від спеки. Підвіконня перетворилося на розпечену плиту, я відсмикнула руку. Світло нарешті не різало мені очі, і я могла визирати з вікна надвір. Розгулятися погляду не було де, він впирався у дев'ятиповерхівку навпроти, сповзав до напіврозваленого дитячого майданчика, переповнених баків зі сміттям, якими лазили руді коти... Але яке щастя - більше не потрібно було зашторювати вікна. Кір відпускав мене зі своїх лещат.
Коли батьки постановили, що я повністю вилікувалась, мене пустили зустрітися з другом. Я виїхала за годину до зустрічі. Десять хвилин на зупинці, "ну коли вже цей 37-й під'їде", потім двадцять хвилин у душному автобусі, де моя помаранчева (звісно!) літня сукня прилипла до сидіння, і я, зі сльозами на очах, вагалася, чи варто повертатися додому, щоб мама її випрасувала. Врешті "Святошин" - і ще двадцять хвилин у гучному вагоні, де я за звичкою притулилася до прохолодного скла якраз на рівні напису про те, що притулятися не можна.
Минуло вже, здавалося, пів століття моїх мандрів, коли я нарешті стояла на ескалаторі метро "Університет". Поли моєї не такої вже свіжої сукні неслухняно розвівалися від протягів метро. Я подумки перебирала усі заготовлені теми. Ще вчора ввечері вони здавалися оригінальними й захопливими. А зараз... Мої долоні спітніли.
Равлик чекав під прозорим куполом станції після другого ескалатора. Біля кас. Прийшов раніше, мовляв, "живе тут поруч". Увесь такий випрасуваний і зібраний, чемний київський хлопчик, а не таборовий бешкетник. Я помітила його першою. Відчула, як пересохли губи. А-а-а-а, не взяла гігієнічну помаду, як же могла забути... І де ж тепер купити? Сподіваюся, не помітить. Як химерно - зустрічати когось в інших декораціях... Ніби незнайомець.
Але вже наступної миті "незнайомець" побачив мене і махнув рукою. Від усмішки його очі перетворилися на дві тоненькі щілини. З роками він навчиться стримувати кутики губ, підбере мужній вираз, натренується осміхатися такою усмішкою, як у Брюса Вілліса. Але яких би зусиль він не докладав, у найважливіші моменти його очі світитимуться так само, як зараз. Та які там очі, він світився увесь.
- Привіт, - сказала я.
- Привіт. Помаранчева сукня!
Не комплімент, не докір, просто радісна констатація факту.
- Підемо в старий ботанічний? - впевнено кинула я.
Доросліша на рік. Без жодного досвіду побачень, але ж показати цього не можна.
- Давай.
Равлик прийняв мою ініціативу, але гуляли ми його містом. Усі центральні вулички, які я знала лише з вікна татової машини, були для нього ігровим майданчиком. Він стоптував на них кросівки, здирав коліна і знав з десяток способів дістатися Хрещатика від своєї гімназії внутрішніми двориками. І якби ж це було все.
- Мій прадідусь планував оцю розв'язку вулиць. Працював архітектором, - Равлик сказав це без жодного натяку на пихатість, а так звично, як хтось може сказати "бачиш оцю шпаківню у дворі, це ми з татом повісили".
Я знала, що він не вигадує. Просто так сталося. Його прадідусь і справді планував цю розв'язку вулиць, а дідусь був музикантом. А сам Равлик - киянином у п'ятому поколінні. Щоправда, в той момент мене більше цікавило, чи візьме він мене за руку, коли ми спускатимемось крутими сходинками. Взяв...
Наші перші п'ять побачень я знала напам'ять, як улюблені казки в дитинстві. Куди ми йшли, у що були одягнені, як він на мене дивився, про що говорили. Він показував мені свої місця довкола Золотих воріт і Майдану. Я розповідала йому про мої улюблені книги. Кожна мить смакувала як тістечко, яке хотілося з'їсти до останньої крихти, ані шматочка не впустити. Та ми жодного разу не поцілувалися. Достигали до цього моменту, немов яблука у дворі, які впадуть лише тоді, коли їхню вагу вже ніщо не зможе стримати.
- Мені з тобою цікаво, - зашарівся якось Равлик.
Я дивилася собі під ноги.
- Я щаслива. А ти щасливий? - запитала, не підводячи на нього погляду.
- А то! - відрізав і зніяковів іще більше. - Чому запитуєш?
- Ну, це Кларісса таке запитує в Монтеґа у "451 градус за Фаренгейтом". Я обожнюю їхні діалоги. Ти читав?
- Нє-а...
- Обов'язково прочитай, чуєш?
Він кивнув.
На той момент мені було без двох місяців чотирнадцять, і я вперше відчула дорослу насолоду від влади, яку отримуєш над тим, хто дослухається до твоїх порад.
- Коли ти захворіла тоді в таборі... - раптом непевно почав Равлик.
- Що?
- Ну, це було реально дуже відстійно...
Ми ховалися від спеки на лавці у парку Шевченка. Я думала тоді про те, як спітніла моя спина, і сподівалася, що на футболці не проступила пляма. Страшенно хотілося пити. В руках пітніла разом зі мною вже недоречна пляшка мінералки, куплена Равликом у кіоску.
- Так а тобі чому було відстійно? Це ж я хворіла.
- Не знаю, - Равлик закусив нижню губу. - Мабуть, тому що зовсім не уявляв, як допомогти.
- У мене ж батьки лікарі... Я взагалі не боюся хворіти.
Равлик схвально закивав головою:
- Оце круто! Завжди знають, що робити.
- Пф-ф, дале-еко не завжди... - почала я, але побачила тінь у його очах і вирішила не вести далі розмірковування на тему лікарської професії, натомість додала: - Коли не знаєш, що робити, наприклад, у складній ситуації, то мені дуже допомагає писати слова.
- Тобто?
- Сідаєш і починаєш писати слова, які тобі подобаються і асоціюються з чимось хорошим. Море, сонце, озеро, щастя, усмішка, квіти, хмари, сіно, хвоя, стежка... Слова обираєш ти - тож маєш над їхнім вибором повний контроль. Розумієш?
- Не дуже...
Я зітхнула.
- Ну, це знаєш, коли кажуть "не переживай, подумай про щось хороше". Так от, взяти і почати думати про щось хороше у мене ніколи так просто не виходить, а от писати хороші слова - легко. Пишу собі слово за словом і настільки захоплююсь грою у пошук нових хороших слів, що поступово починаю думати справді лише про хороше - бо в цій грі дозволені лише хороші слова.
Равлик усміхнувся.
- Якось спробую. А хочеш, поки поділюся з тобою методом викликання вітру? Щоб врятуватись від спеки.
На якусь мить я аж заціпеніла від сорому: Равлик явно бачив, як я спітніла. Він дивився на мене так пильно, як на мене дивилися хіба що батьки, коли я хворіла. Равлик узяв із моїх рук пляшку й викинув її у смітник. А потім почав навчати мене викликати вітер...
***
Коли ти підліток, літо може тягнутися дуже довго. У нього вміщується фантастична кількість подій. Після наших п'яти липневих побачень настав серпень. Я поїхала у скаутський табір, а в день, коли повернулася, Равлик уже поїхав у Крим (о, той солодкий і безтурботний 2002 рік). Ми розминулися, та все ж він встиг підготувати мені подарунок, від спогадів про який у мене й досі тіло вкривається гусячою шкірою. Равлик знав, що я живу на далекій вулиці Бударіна 1, навіть знав номер автобуса, який туди їде. На одному з наших липневих побачень він дуже детально розпитав мене про улюблений маршрут для прогулянок у лісі коло дому.
- Вла, розкажи мені так, ніби я гуляю там разом із тобою.
Ми саме сиділи навпроти Маріїнського палацу і їли морозиво.
- Тобі дійсно цікаво?
- Дуже.
Я зашарілася, відклала морозиво, яке потім так і розтануло на тій лавці, і попросила Равлика заплющити очі, а коли він зробив це, насмілилася взяти його за руку.
- Добре, уявляй... Ми виходимо з мого під'їзду і йдемо до зеленої металевої сітки - там починається лісова зона... Потім ще хвилин п'ять повільно гуляємо асфальтованою доріжкою вздовж березового гаю, він у нас по праву руку... Чути, як голосно-голосно співають пташки, пахне сирою землею... Ми обертаємося, дев'ятиповерхівка залишається далеко позаду, її вже ледве можна розгледіти крізь проріз у сітці. Замість того, щоб повернути праворуч і далі йти прогулянковим маршрутом, ми ступаємо на стежку, що веде до лісу. Ще одна сітка, цього разу коричнева, і стежка продовжується. Ми звертаємо по ній ліворуч і рахуємо галявини - перша, друга, а ось і третя - моя улюблена. Видовжено-овальна, затишна, з кількома великими деревами, що оберігають її від вітрів...
Равлик розплющив очі й подивився на наші руки - вони були міцно сплетені в нерухому конструкцію. Зап'ястки затерпли, але ані я, ані він не рухалися - боялися зробити необережний жест і зіпсувати момент.
Коли я повернулася з табору, мама протягнула мені лист, який знайшла у поштовій скриньці: "Це твій кавалер уже любовні листи тобі пише?". На помаранчевому папері великими чорними літерами були каліграфічно виведені страшенно детальні інструкції. Я мала піти на "свою" галявину. Стати посередині, спиною до стежини, якою прийшла. Повернутися на тридцять градусів праворуч. Зробити п'ять кроків уперед і побачити перед собою трійко дерев. Мені потрібне те, що посередині. На рівні голови на його стовбурі я мала намацати нитку. Тоненьку, майже непомітну. А потім - розірвати її.
Варто було мені зробити це, як із самих небес (а насправді - з нитки, зачепленої між двох дерев) на галявину почав вальсовано спускатися саморобний парашутик розміром з долоню. Коли він приземлився, я помітила "пасажира" - конверт із ніжним коротким посланням. "Ти найкраща дівчина у світі. Вітаю тебе з 68 червня! Літо - назавжди. Цілую тебе".
Цілую тебе. Цілую тебе. Він цілує мене! Я притисла лист до губ, він смакував гіркотою фломастера.
68 червня! Наше літо не мало закінчитися ніколи.
1 Вулиця у Святошинському районі міста Києва, у 2022 році перейменована на вулицю Українського відродження.