Розділ 3. З іншої планети
Серед уривків спогадів Сюзан, які збереглися від періоду після смерті батька, було питання, у якому можна впізнати у п'ятирічній Сью Розенблатт натяк на майбутню Сюзан Зонтаґ: "Ти знаєш різницю між трахеєю і стравоходом?"1
Інші епізоди також дають уявлення про душевний стан Сью. Вона пам'ятала, як дядько Сонні заносить її далеко у воду, породжуючи не надто сильну, але тривалу фобію. Згадувала павука у наметі, що стояв у дворі, і запах сечі у підвалі божевільні.2 Її тривожні розлади могли даватися взнаки через астму, яка почалася у цей час. Цю хворобу часто провокує емоційне потрясіння, й відчуття задухи, страхітливе навіть для дорослого, дитину може налякати ще більше. То була перша недуга в житті, яке буде пронизане багатьма іншими хворобами у майбутньому.
До "астматичного кошмару похованої живцем людини, який регулярно повертався",3 вона мала ще один - неспроможність матері давати раду у тяжких ситуаціях. У неопублікованих спогадах, які набули форми художнього твору лише завдяки зміненим іменам, Сюзан писала, що під час її астматичних нападів Мілдред "завжди поводилася вкрай ненормально, бо не могла спокійно дивитися на доньку, яка здирає із себе простирадла і стоїть на ліжку навколішки, витягуючись вгору до стелі, намагаючись вдихнути повітря".4
Мілдред навіть не могла перебувати тоді з нею разом в тій кімнаті. Але вона не була байдужою до хвороби Сюзан. У 1939-му, втретє за трохи більш ніж рік вона витягла себе і родину разом із Неллі та Розі, та заштовхала всіх у потяг до Флориди. З небагатьох спогадів Сюзан про той час було запитання, яке вона повторювала цілу дорогу: "Мамо, як пишеться слово "пневмонія"?"5
Дівчинка намагалася зрозуміти і пояснити незбагненну хворобу, яка, як пояснила їй Мілдред, убила батька: туберкульоз і досі був тим словом, яке вголос не вимовляли. Та коли Сюзан задихалася, то розуміння, що її недуга, яка оселилася в її легенях так само, як і в нього, мабуть, її лякало. І хоча вона майже нічого не написала про той час, та у Маямі Біч мала змогу більше дізнатися про легеневі хвороби та санаторій, які відлунням залишаться з нею на все життя.
Флорида їй запам'яталася своїми "кокосовими пальмами та білими будинками, прикрашеними ліпниною, що імітувала мавританський стиль",6 а також приїздом бабусі Розенблатт, яка повідомила їй, що Санта Клауса не існує.7
* * *
Вологість Маямі була шкідливою для астми, тож родина затрималася там менше ніж рік. Мілдред потягла їх назад до Нью-Йорка в 1940-му, і вони тимчасово зупинилися у Вудмері. Вудмер, тепер Міжнародний аеропорт Джона Ф. Кеннеді, якраз біля Айдлвайлд Голф Корс, схоже, не вразив Сюзан. А от у Форест Гіллс, куди Мілдред перевезла сім'ю у 1941-му, Сюзан сама залишила по собі враження.
До Уолтера Флеґенгаймера, старшого учня загальноосвітньої школи ? 144, де Сюзан провчилася у п'ятому та шостому класах, на ігровому майданчику підійшла молодша дівчинка і строго запитала, чи він і його товариш беруть участь у програмі "Інтелектуально обдаровані діти". Вона приїхала тоді, коли навчальний рік розпочався і запізнилася зі вступом туди, тож із полегшенням зітхнула, коли почула, що вони у програмі. "Можна з вами поговорити? - запитала вона. - Бо діти у моєму класі такі тупі, що я не можу з ними спілкуватися".
Сью була потішна, а її кмітливість подобалася старшим хлопцям. Вони заприязнилися, розповідав Флеґенгаймер, і були здивовані, коли довідалися, що вона на два роки молодша. "Вона безперечно була інтелектуальною рівнею для нас, а ми ж були таки розумні". Діти тинялися разом на ігровому майданчику і ходили до помешкання Розенблаттів, де мигцем бачили "дуже розкішну пані", Мілдред, "яка вражала вишуканістю, на тлі інших матерів, яких я знав".
"Не пригадую, щоб вона особливо цікавилася літературою чи письменництвом, або розмовляла про це", - розповідав Флеґенгаймер. Що йому справді запам'яталося, то це - непереборна харизма. Сью була "завжди на сцені" - іноді "трохи перегравала", але завжди з "професійністю зірки", яка свідчила: цій дівчинці судилася велич.
"Двадцятирічним і тридцятирічним я іноді намагався знайти ім'я Сью Розенблатт, бо знав, що на неї чекає слава. І коли Сью Розенблатт я не знайшов, то подумав: "Ага, мабуть, вона так і не стала відомою"".8
* * *
На ігровому майданчику загальноосвітньої школи ? 144, Сью ще не говорила про книжки. Та її перший крок назустріч Волту доводить, що вона вже усвідомлювала, що була білою вороною. Через нудьгу в школі, безрадісне життя вдома, через слабке здоров'я вона прагнула кращого. Але та жінка, котра надихатиме заглиблених у книжки дівчаток по всіх усюдах, мала небагато прикладів для наслідування, коли сама була захопленою книжками дівчинкою.
Критикиня з феміністичними поглядами Керолін Гейлбрун[21] написала, що ще донедавна вартими біографії винятками серед жіноцтва були "особи королівського походження або жінки, вшановані як важливе явище у житті знаменитих чоловіків". Жінки, чия значущість спиралася на власні досягнення, залишалися незримими. "До цього говорилося лише про жіноче життя, у якому найважливішим була відданість чоловічій долі. До 1970-го існувало небагато або й зовсім не існувало прикладів для молодої дівчини, яка хотіла більшого від жіночої біографії".9 Навіть письменниця такого очевидно безсумнівного рівня славетності, як Вірджинія Вулф, у 1960-му отримала зневажливий відгук від одного із засновників американської літературної критики Лайонела Тріллінга[22].10 Його дружина з гіркотою жартувала, що хоч якими б значними були її власні досягнення, та в її некролозі неминуче буде написано: Даяна Тріллінг померла у віці 150 років. Удова заслуженого професора та літературного критика Лайонела Тріллінга".11
У мемуарах жінок-інтелектуалок покоління Зонтаґ знову й знову згадували один великий виняток. У 1937-му Єва Кюрі опублікувала "Мадам Кюрі", яку незабаром прочитала Зонтаґ, коли їй було вісім чи дев'ять років. "Завдяки цьому я захотіла бути біохіміком і здобути Нобелівську премію", - казала вона. (Їй не вдалося цього зробити, та це було не так болісно, як у випадку Ів, у якої мати, батько, чоловік, сестра і швагро - усі отримали Нобелівську премію, а мати навіть двічі.) "Я не знала, що для жінок цей шлях мусить бути тяжким",12 - пізніше казала Сюзан.
Ця найважливіша з усіх героїня мого раннього дитинства"13 викликала незмінне захоплення усе моє життя. Останні десять років перед смертю вона міркувала над написанням роману про цю жінку.14 Велична і приголомшлива Мадам Кюрі змусила Сью замислитися, чи сама вона володіє тим розумом, який винагороджують Нобелівською премією. Проте дівчинка рано збагнула, що її власний стиль інтелектуального обдарування - "старатися понад усі сили" - був великою перевагою. "Я таки справді вважала, що можу зробити все, хай на що б я налаштувала свій розум (я збиралася стати хіміком, як мадам Кюрі), що наполегливість, і більш сумлінне, ніж в інших людей, ставлення до дійсно важливих речей допоможе досягнути всього, чого забажаю".15
* * *
Із читання Сью взяла й ідею громадського обов'язку як вияву соціалістичного героїзму. У Форест Гіллс вона прочитала комікс про канадського лікаря Нормана Бетюна[23], комуніста, який служив на Громадянській війні в Іспанії, а потім поїхав до Китаю, де й загинув на службі Мао як гідний приклад страдника за справу соціалістичного інтернаціоналізму.16 Крім того, їй потрапили до рук дві книжки про відчайдушні втечі з тюрми - Люїса Лоуза "20 000 років у Сінг-Сінгу" та велика драма Віктора Гюго "Знедолені" про несправедливість та спокуту. "Саме розділ, у якому Фантина вимушена продати своє волосся, зробив з мене переконаного соціаліста".17
Її самоототожнення з пригнобленими мало ще одну причину. За ті роки, коли вона з родиною мешкала у Форест Гіллс, нечувана доти катастрофа вибухнула над євреями Європи. І хоч нацистське жахіття не отримає повного розуміння аж до повоєнного часу, єврейська громада, звичайно ж, усвідомлювала його масштаб. Місто розбухло від тисяч біженців, одним з яких був і друг Сью, Уолтер Флеґенгаймер, адже народився він у Німеччині.
Упродовж життя її ставлення до власного походження залишатиметься невизначеним, як і ставлення до інших сторін власної ідентичності. Вона казала ізраїльському романісту Йораму Канюку[24], що була "по-перше, єврейкою, по-друге, - письменницею і, по-третє, - американкою".18 "Це вразило" Канюка, бо "у ній не було нічого, що він асоціював би з євреями". Інші погоджувалися. "Сюзан не справляла враження єврейки", - казав дослідник кінематографу Дон Ерік Левін і при цьому припускав, що, "намагаючись уподібнитися єврейці, вона намагалася тим самим уподібнитися Ханні Арендт".19 Ярослав Андерс, польський письменник, який подорожував Польщею з групою американських письменників, згадував, як плакав Джон Ешбері в Аушвіці. "Вона не плакала. Але говорила про це, про цю підробку історії, а також про приховування певних аспектів страждань євреїв, та для неї це був інтелектуальний виклик і проблема, однак не особиста".
Іноді, як у випадку з ізраїльтянином Канюком, вона наголошувала на своєму єврейському походженні. В інших випадках - не афішувала цього. Вона розповідала італійському приятелю, що першою синагогою, у яку вона ступила ногою у своєму житті, була відповідного рівня пишноти Велика синагога Флоренції, хоча її вітчим заснував синагогу в значно менш розкішній Долині Сан-Фернандо.20 Зонтаґ розповідала письменнику Джонатану Сафрану Фоєру[25]: "Я не маю єврейського походження й ніколи не святкувала Пейсаху"21, хоча родина щороку влаштовувала седер[26], як пригадувала сестра, а також відзначала інші єврейські свята. Її бабуся їла тільки в кошерних ресторанах. Мілдред на терасі свого будинку давала уроки у єврейській школі. Сюзан здавала кров для Ізраїлю.22
Усе це зовсім не дає підстав вважати, що вся родина палала релігійною одержимістю. (Мілдред насправді дозволяла дітям ставити різдвяну ялинку і відпускала їх разом із Розі до церкви.) Натомість це натякає на абсолютно типове єврейське дитинство в Америці середнього достатку і порушує питання, чому в майбутньому вона усе заперечуватиме.
* * *
Для дитини, народженої за два тижні перед приходом Гітлера до влади, ще однією стороною типового єврейського дитинства був страх. Якою б далекою не почувалася вона від свого коріння, та все одно розуміла, що воно ставить її під загрозу. Навіть якщо Сюзан була лише "номінально" єврейкою, то все одно усвідомлювала, що "номінально" - це "достатньо для нацистів". Під час війни її "супроводжували нічні кошмари, у яких нацистські вояки утекли з тюрми, дісталися у південні штати Америки, до бунгало на околицях міста, де я жила з матір'ю та сестрою, і ось-ось уб'ють мене".23
Небезпека підстерігала не тільки у снах. Якогось дня по дорозі зі школи додому у Форест Гіллс її обізвали брудною жидівкою і кинули каменем у голову. Рану довелося зашивати, і після неї залишився не тільки цей шрам. "Я знаю, - розповідала Джудіт, пригадуючи той напад, - що Сюзан ненавиділа навішування ярликів".24 Для неї було природно зневажати їх і уникати: ярлики, особливо ті непрохані, що стосувалися етнічної належності, ґендеру чи сексуальності, були небезпечними.
Однак страх отримати тавро не обов'язково означає, що митарства євреїв були всього лишень "проблемою, однак не особистою". Усе її життя що більш особистою була проблема, то енергійніше вона прагнула перекроїти її інтелектуально. Замасковані або абстраговані, ці емоційні підводні течії наділяли її аналіз зовні сухих питань несподіваною емоційною гостротою. У своїй книжці про рак, "Хворобі як метафорі", вона жоднісінького разу не згадує про власний рак. А багато які з її інтелектуальних інтересів напряму пов'язані з досвідом єврейських страждань, наприклад, фотографії Голокосту, які, за власним свідченням Сюзан, розкололи її життя навпіл.
Одразу після війни - можливо, якраз після того, як побачила ці фото, - вона написала вірш, у якому підсумовані багато які з наступних питань про те, як пам'ятати: як, за її пізнішим формулюванням, ставитися до болю інших людей.
Ashes of those who were burnt in the camps,
bodies starved, shot, beaten, maimed in the camps,
resume to me what befell you, O allow me to remember
you...
I do not think your ashes will nourish and fructify
anything, I do not think your deaths had any meaning,
or that any good will be seen served from them:
Forgive me for not having the power - had I the right - to
transmute them.
Прах спалених у таборах,
тіла, заморені голодом, розстріляні, убиті, скалічені
у таборах,
скажіть мені, що ж сталось з вами. О дозвольте ж мені пам'ятати
вас...
Думаю, ваш прах не живить нічого й не дасть плодів,
думаю, ваші смерті не мали жодного сенсу,
та не послужать жодній добрій справі:
Простіть мене, що я не маю сили - навіть права -
створити ваш образ новий.
Свідома непристойності розглядання цих скалічених тіл, вона, дванадцятирічна чи тринадцятирічна, сповнена рішучості все одно дивитися. Але водночас Сюзан непохитна в рішенні не принижувати цих жертв, прихоплюючи на живу нитку щасливий кінець до їхніх страждань, а також бореться з питанням, як треба пам'ятати про це. "Якщо існує хоч якась тактовність у таких болісних мареннях, я шукатиму її", - пообіцяла вона.25 До кінця життя вона була в цьому пошуку. Але не обирала для цього прямолінійних образів, бо боялася, що вони можуть призвести до катастрофи. Натомість, писала вона, "мої зусилля абстрактні".26
* * *
У Нью-Йорку астма Сью посилилася. У пошуках кращого лікування Мілдред повернулася у Тусон, де пустельний клімат сприяв тому, що там будували санаторії та лікарні від 1920-х. До того часу, аби розвіяти побоювання щодо екстремальних температурних показників, аризонські рекламники випадково натрапили на своє улюблене кліше. Проблема не в тому, що спекотно, обстоювала реклама санаторію "Пустеля", проблема - у вогкості. "В середині літа приходить велика спека, - визнавали вони, - однак, завдяки надзвичайній сухості повітря, ніхто не має й гадки про сонячний або тепловий удар, а "високу температуру повітря тут безперечно легше зносити, ніж набагато нижчу температуру у вогкій атмосфері".27
Мабуть, ніде у Сполучених Штатах немає такої далекої від Нью-Йорка атмосфери, як у Тусоні. Його пустельні вулиці, скажені температурні показники, місцеве населення, віддалене розташування, його екзотична флора та фауна, - все справило довготривале враження на Сью. "Ні один ландшафт, - написала вона від імені одного з її персонажів про південно-західну пустелю, - навіть болотисті джунглі Панамського перешийка не вразили жодного з них своєю приголомшливою незвичністю так, як цей".28 Її перша зустріч із цим краєвидом виявилася незабутньою. Після триденної їзди потягом Сью притьма кинулася з вагона й обняла першого гігантського цереуса, якого побачила. "Вона ніколи раніше не бачила кактусів, - згадувала Джудіт. - І вся була в колючках".29
Розенблатти облаштувалися у бунгало на Іст Драхман стріт, 2509. Сьогодні - це місце поблизу центру великого міста, а в 1943-му вулиця була ґрунтовою дорогою, такою далекою від цивілізації, що по дорозі за якихось кілька кварталів до готелю "Аризона" Сюзан частенько бачила гримучих змій.30 Сам будинок складався із чотирьох крихітних кімнаток і тримався на нещодавно залитому бетонному перекритті. Він настільки невигідно відрізнявся від попередніх помешкань Мілдред у Тянцзіні та на Лонг-Айленд, що, здавалося, навряд чи можна розраховувати, що вона збирається затриматися тут надовго. Сама Мілдред, Розі, Джудіт, Сюзан та їхній пес Лессі втиснулися в ту оселю. Для дівчаток розміри житла значення не мали: спека випихала їх на вулицю і навіть під землю, в яму (зрештою це слово писатиметься з великої букви), яку вони викопали у дворі. І це лягло в основу одного з найтриваліших спогадів дитинства Сюзан та Джудіт.
Як свідчать обійми з кактусом, Сюзан не так швидко звикла до Тусона. Їй було десять років, Іст Драхман була однією з її восьми адрес у чотирьох штатах. Її викорінювали з місця так часто, що тепер, посеред пустелі, їй було складно пристосуватися. Багато які з її спогадів про Тусон наводять на думку про самотність. Перша школа, Каталіна Джуніор Хай, була "катастрофою". Вона збагнула, що просто "не знає, як відповісти люб'язністю", якщо якась дівчинка виявляла до неї приязні почуття.31 Сюзан перейшла до іншої школи, Аризона Саншайн Скул. Наступного року, коли виповнилося одинадцять, перейшла до ще іншої, Менсфельд Джуніор Хай.
Коли Мілдред померла, а Сюзан почала аналізувати свій хворобливий стан, вона зробила короткий запис у щоденнику: "Діти алкоголіків - це коли почуваєшся прибульцем з іншої планети".32 Не маючи надійних моделей взаємодії між людьми, вона мусила спостерігати за іншими й імітувати їх. Вступивши до Менсфельду, вона ухвалила те, що назвала своїм "великим рішенням - свідомим рішенням, яке я ухвалила, коли мала 11 років". Її клятву: "Я стану відомою". "Навіть тоді, - писала вона, - я розуміла різницю між зовнішнім і внутрішнім".33 Її гостре чуття цієї різниці могло прийти лише від людини ззовні.
У спогадах про матір син Сюзан, Девід Ріфф описував її найбільшу тривогу - після страху смерті - як "глибоке і врешті безутішне почуття того, що вона завжди - аутсайдер, завжди недоречна".34 На перший погляд, це твердження викликає подив. У світі культури Сюзан Зонтаґ була не тільки інсайдером: вона - символ належності до внутрішнього кола цього світу. Саме перед її втаємниченістю схилялися обожнювачі, які вважали, що жодна інша людина на могла привернути увагу до мистецтва і митців так владно, як вона. Саме те інсайдерство зауважували недоброзичливці, коли засуджували її за невдачі у спробі привернути увагу до благородних справ, - нерідко до саме тих, які вони сподівалися здійснити. Вона втілювала престиж культури, випромінюваний Нью-Йорком і то так, як жоден інший письменник її покоління і, здавалося, володіла власне ключами від Мангеттена.
Однак у Тусоні вона вже була тим, чим назавжди залишилася у власному уявленні: чужинкою, вигнанкою. Найбільш непроминальний спогад про Аризону з'явився у її другому романі, "Набір для смерті", де головний герой снить про здичавілу дитину "у Каньйоні Сабіно, що лежить біля підніжжя гір Каталіни якраз поблизу Тусона".
"Хлопчик-Вовк не хоче бути звіром. Заздрить недосяжному для нього стражданню людей... Не хоче бути твариною, та не має вибору".35
Це почуття ув'язненості у неправильному житті живить спогади Сюзан про "вирок тривалого ув'язнення" її дитинства.36 Вона пробувала зробити товаришку з молодшої сестри, але в Джудіт були інші інтереси: "Немає сенсу намагатися навчити шестирічних дітей, що ключиця називається клавікула, - визнавала свою поразку Сюзан, - або навчити Джудіт, як називаються 48 столиць 48-ми штатів".37 Та все одно Сюзан дресирувала сестру. "Тисяча шістдесят шостий, - декламувала Джудіт через сімдесят років. - Битва при Гастінгсі".
На двоярусному ліжку, яке вони ділили у Тусоні, розповідала Джудіт, Сюзан неминуче спала нагорі. "Тому що, - пояснювала вона, - якби ліжко розвалилося, вона б не постраждала".38 Зауваживши цю байдужість до своєї загибелі, Джудіт "терзала її" своїми окультними здібностями.
"Я лежала у своєму ліжку, а вона була нагорі, за читанням, чи ще чимсь, майже впираючись головою у стелю. Біля ліжка стояло бюрко із дзеркалом над ним. Я казала: "Я можу чарувати. Я знаю, що ти робиш. Ти підняла свою руку"".
Настрашена цими надприродними прозріннями, Сюзан ніколи не помічала дзеркала перед своїм обличчям. "Вона була такою тупою в якихось справді дивних речах", - розповідала Джудіт. Насправді Сюзан не дізналася правди, аж доки незадовго до її смерті у лікарні дві сестри не сіли і не вибачилися за все, чим образили одна одну. Коли Джудіт врешті-решт зізналася, Сюзан "дуже оцінила. Вона просто дуже оцінила. Вона так і не збагнула, як мені це вдавалося".
* * *
Зусиллям підтягнути Джудіт до свого інтелектуального рівня, так само, як і спробам перетворити Мілдред на голлівудську героїню, завадили не лише різниця у віці та амбітності, але й незмога зрозуміти, ким насправді була Джудіт. У тих розмовах на смертному одрі Сюзан сказала, що завжди жалкувала, що Джудіт так і не зайнялася професійною кар'єрою, наполягаючи, що та мала стати юристом. "Але, Сюзан, я найменш конфліктна людина у світі, - заперечила Джудіт. - Я програла б справу ще до того, як зайшла б до зали суду".
Але її невдачі у спробах вплинути на сестру свідчать, що Сюзан не мала з ким говорити про ті речі, у яких вона не була тупою. Нещаслива вдома, біла ворона у школі, позбавлена географічної вкоріненості, вона занурилася в себе, в читання і, дедалі більше, - у писання. Її щоденники, що зрештою розтяглися на понад сто томів, розпочалися з блокнота, придбаного на розі Спідвей та Кантрі Клаб у Тусоні, а її найперша стурбованість виказувала сподівання на те, що знайдеться співчутливий читач. "Коли-небудь я покажу це людині, яку зможу полюбити: - ось якою я була, це - моя самотність".39
Її самотність пом'якшували прихильні вчителі. "Вона не просто була хорошою ученицею, - розповідав хтось із друзів. - Вона була найкращою серед учнів".40 Але попри те, що дівчинка поглинала книжки у все більшій кількості, ніхто не скеровував її у читанні, аж доки в Аризонській школі Саншайн не з'явився містер Старкі ("Здається, я так і не дізналася, як його звати").41 Містер Старкі, який воював на танку "Першинг"[27] у Мексиці, позичив їй власні примірники "Страждань молодого Вертера" та "Іммензеє" Теодора Шторма, що розвинули в неї смак до німецької літератури, який вона пронесла крізь усе життя. Якщо для єврейської дівчинки такі уподобання під час Другої світової війни були й дивними, то те, що в обох романах йшлося про приречене кохання, випадковістю не було: "Ось моя самотність" могло б стати гаслом і одного, і другого.
Та справжня пустеля, де вона жила, пропонувала готову метафору для інтелектуальної безплідності її оточення. Попри такі винятки, як містер Старкі, писала вона, Тусон був "культурною пусткою". У закутку магазину канцелярських товарів вона натрапила на "Сучасну бібліотеку" і почала читати усі томи із цієї серії книжок. У літературі вона знаходила порятунок від "в'язниці всенародної суєтності, міщанства, вимушеної провінційності, пустопорожнього навчання у школі, випробувань долі і безталання".42 А ще вона виявила, що психологічна втеча від дійсності може призвести до втечі фізичної.
Як і багато хто з дітлахів її покоління, які захоплювалися пригодами, вона любила спокусливого шибеника Річарда Геллібертона, одного з найбільш комерційно успішних письменників країни, який ще майже хлопчиком збагнув, як перетворити Теннесі на Ангкор-Ват[28], а саме - як вирушити у "Королівську дорогу до кохання", як це називалося в одній із романтичних назв його книжок. Його ставлення до власного походження американця середнього класу, безперечно, приваблювало Сью так само, як і той світ, у який він відпливав, і видирався, і летів. "Хай ті, хто хоче, тримаються за свою респектабельність, - заявляв він. - Я хотів свободи, свободи піддатися будь-яким примхам, які лишень вразять мою уяву, свободи шукати у найвіддаленіших куточках землі прекрасне, життєлюбне і романтичне".43
Ця фраза могла б стати епітафією Зонтаґ. Вона називала його книжки серед тих, що "належать до найважливіших у моєму житті", і колекціонувала їх у дорослому віці.44 Жахливий кінець Геллібертона мав моторошне відлуння і для дівчинки, яка мріяла про Китай. Того самого 1939 року, коли Сью дізналася про смерть батька у Тяньцзіні, Геллібертон зі своєю командою відплив на кораблі з Гонконга до Сан-Франциско. З того судна більше ніколи не надійшло жодної звістки. Геллібертонові було тридцять дев'ять років, лише трохи молодший за батька. Але він вплинув на дівчинку, якій судилося стати великою мандрівницею, і надихнув її скерувати життя на Схід. Він був "першим образом того, що я вважала найбільш привілейованим життям, тобто письменником: життя, сповнене нескінченною допитливістю та енергією, а також нескінченним ентузіазмом. Бути мандрівником, бути письменником - у моїй дитячій голові це спочатку було одним і тим самим".45 Писати - означало врятуватися.
* * *
Ізольована у своїй пустелі, Іст Драхман Стріт тим часом не була осторонь від світових подій. "Чи ж ми не гралися багато у війну?" - пізніше перепитувала її Джудіт.46 На вулиці був власний репортер, дванадцятирічна Сью Розенблатт. У "Кактус Прес" вона аналізувала міжнародну ситуацію, доповідаючи про "Зміну командування у Військово-морських силах Японії" і благочестиво нагадуючи своїм читачам, що "страчені фашистські вожді були нашими ворогами. Але італійський народ - ні".47 На видрукуваній фіолетовим чорнилом мімеографічній копії, що продавалася за 5 центів, можна побачити, як пильно стежила Сью за воєнними подіями. У цьому вона не відрізнялася від мільйонів інших дітей, але найдивовижнішим було те, як бездоганно вона мавпувала фальшиву мову американської військової журналістики. Ця увага до мови притаманна і її майбутнім творам, що присвячені одній з її великих тем: не тільки факти війни, насилля і біль, але й слова, якими їх описували.
Війна принесла важливу зміну в їхні життя. 10 листопада 1945-го Мілдред крадькома перебралася через мексиканський кордон і в Ногалесі взяла шлюб з Натаном Стюартом Зонтаґом. Ця подія приголомшила Джуді та Сью, яких образило, що їм нічого не сказали раніше. В оповіданні, яке Сюзан написала у молодості, вона пригадувала мить, коли дізналася про майбутнє одруження:
"Ти знаєш, що я хочу сказати тобі, люба.
Мабуть, так, матінко. (ЩО?)
Ти ж хочеш мати батька, правда ж, Рут? Якої ти думки про нього, люба?
(БОЖЕ, ХТО ВІН?) Думаю, він красень, мамо. За всіх обставин, найважливіше те, чого хочеш ти".48
Збентеження Сью можна зрозуміти. В оточенні "дядечків" кокетлива Мілдред могла скидатися на неперебірливу веселу вдовицю. Те, що вона обрала Ната Зонтаґа, доводить: така думка була дуже далеко від істини.
Через п'ять днів після дня "Д"[29] капітана Зонтаґа збили над Францією. Пораненого, його переправили для лікування на велетенську військово-повітряну базу Повітряних сил США Девіс-Монтен поблизу Тусона. У місті він зустрів вродливу Мілдред. Дехто вражено розцінив те, що вона обрала саме його з-поміж багатьох інших своїх залицяльників, як дивацтво. "Я ніколи не вважав їх схожими, - казав Пол Браун. - Вона прагнула претензійного фешенебельного стилю життя, а Нет не міг його забезпечити для неї. Він був у певному сенсі буржуазним хлопцем із середнього класу. Але насправді їх пов'язувала дружба, вони були близькими друзями". На відміну від Мілдред, у Нета "не було зірковості зовсім, крапка. У неї - була".
Цей шлюб здався би ще більш чудернацьким, якби їхні друзі знали, що приголомшило Джудіт, коли вона виявила це через багато років. Йдеться про його поранення на війні, про які ніхто не розповідав у деталях дівчаткам і про які Сюзан, мабуть, так ніколи й не дізналася. Пізніше Мілдред розказала молодшій доньці, що ті поранення зробили Нета сексуально неспроможним. "Не думаю, що вона дуже переживала за секс" - сказала Джудіт з відтінком сухої іронії.
Однак Нета "вона засліпила", - розповідав Браун. Він був достатньо вродливим, щоб відповідати потребі Мілдред у респектабельній видимості, - "людиною, яку можна взяти під руку".49 Крім того, він задовольняв ще одну потребу, яка схована глибше за чуттєвість. Тим, що він любив її й при цьому не був її коханцем, Нет став для позбавленої матері Мілдред кимось на кшталт батьків. "З вітчимом вона була дитиною, - пригадувала Джудіт. - Нет Зонтаґ називав нашу матір "крихіткою"". Такий вияв ніжності - не рідкість, але Нет дійсно виконував материнську роль у цих стосунках, отож, він готував і прибирав для неї, як ті китайські слуги, яких вона згадувала.
Ті стосунки здавалися дивними для багатьох знайомих. Пола Брауна з його бісексуальною орієнтацією через багато років вразило, коли Нет зробив спробу влаштувати йому побачення із чоловіками. Одного разу Мілдред підбивала його одружитися з чорношкірою працівницею його салону, вручивши йому книжку про чоловіка-гея та лесбійку, які задовольняли власні інтереси і водночас про людське око були в гетеросексуальному шлюбі. "Тема чорношкірих якраз ставала модною", - розповідав Браун. Мілдред, яка розумілася на популярних тенденціях, збагнула це також і повчала його, що цей шлюб матиме "величезне висвітлення у пресі". Браун знав, що вона має рацію. Однак не був зацікавлений в неправдивих стосунках, до того ж та чорношкіра жінка мала гетеросексуальну орієнтацію. Мілдред владно відмела його заперечення і цим змусила Брауна замислитися, чи, бува, не така сама динаміка працює у шлюбі подружжя Зонтаґів.
Можливо, з повторним заміжжям Мілдред Сюзан зраділа, що складе із себе батьківські обов'язки щодо своєї ж матері. Однак, при матері, яка так заохочувала стримування почуттів і вдавання, або ж симуляцію, Сюзан завжди матиме труднощі і з розумінням, що можна показувати на людях, а що - тримати в таємниці. А переживши дитинство без батька та з матір'ю, яка сама по собі була дитиною, вона теж перетворюватиме коханців на батьків.
* * *
Найтривалішим внеском Нета Зонтаґа стало його ім'я, яке перетворило незграбні звуки Сью Розенблатт на гламурний хорей Сюзан Зонтаґ. Він так і не удочерив дівчат, але на рішення взяти його прізвище частково надихнув антисемітизм. "Інцидент із каменем, кинутим в голову, і обзиванням брудною єврейкою залишив свій відбиток", - розповідала Джудіт. Сюзан пам'ятала, як у Менсфельд Джуніор Хай в Тусоні її обзивали жидівкою.50
Вийшовши заміж, Сюзан в одному з небагатьох документів, підписаному "Сюзан Ріфф", залишила запис про зміну прізвища. Розенблатт, за її словами, звучало надто по-єврейськи. "Я не зберегла вірності тому імені, - писала вона. - Я відмовилася від нього, коли мати вдруге вийшла заміж, і не тому, що мій вітчим попросив мене про це. Я сама хотіла. Я завжди хотіла, щоб мати знову взяла шлюб. Я хотіла іншого імені, моє власне було негарним і чужинським".51
"Зонтаґ" теж було єврейським, але воно дійсно звучало таки не таким "чужинським". Через це Сюзан почала інакше сприймати навішування ярликів. Власна зміна прізвища була суголосною з її рішучим наміром стати відомою, який вона ухвалила приблизно тоді ж. Ці рішення були потрібні, щоб відкинути її статус аутсайдера, і стали першими задокументованими прикладами її розсудливих перетворень, яких у її житті буде багато. Крім того, вони зрадили задум (який після цього вже не з'являвся) влитися в американський середній клас. Ця зміна не була суто косметичною, писала вона у своєму останньому романі "В Америці": "Неможливо почуватися щирим, коли тебе фотографують. І неможливо почуватися тією самою людиною, коли змінив своє ім'я".52
Сюзан Зонтаґ не хотіла бути хворою на астму, безпорадною, нікому не відомою Сью Розенблатт. Незабаром вона залишить сцену, на якій розгорталися приниження тієї дівчинки. Коли вже дорослою вона приїхала до Фенікса, неподалік від тієї місцини, її друг Ларрі Макмертрі[30] запрошував її у Тусон, де тоді мешкав. Вона відмовилася. Якщо вона вже поїхала, то потім не поверталася.53