Бобер Терень
Бобер Терень довго думав, як назвати свого синочка-первістка. Згадав батькову улюблену приказку: "Гарне слово язикові не вадить". Тож ім'я має бути звучним, доладним та - що й казати - найріднішим. Аби такого в їхній заплаві ні в кого не було. А двом донечкам нехай уже добирає імена матуся - бобриха Текля.
Молодий татусь забігав до хати кожні пів години: милувався своїми діточками і гладив синочкові мацюпусінького хвостика. Сподівався, що в майбутньому він проявить неабиякий хист, бо, як відомо, птах живе крилами, а бобер, уявіть собі, - хвостом. Утім, про це йтиметься згодом. А нині новоспечений татусь із нетерпінням чекав дня завтрашнього, бо вже через дві доби від народження бобренята мають плавати. Як же важко татусеві було чекати отого заповітного дня!
- Ще встигнеш із козами на торг, - бурмотіла бобриха. - Краще б ділом зайнявся...
- Зачекає ота робота! - махав лапою Терень. - Хто першим приходить, тому першому й подають! От і хочу, щоби синочок мене першим побачив.
- Та встигне, повір мені, ще надивитися на свого татуся, - посміхалася Текля. - Май терпіння...
- Десь воно поділося, оте терпіння, - бубонів бобер. - І сам не знаю, де...
Текля те слухала і була рада-радісінька, бо якій мамі не приємна така увага до малят! А вони й справді - такі ловкі вдалися...
Татусь чекав недарма. Бобреня розплющило оченята, поворушило лапками, немов уже пливло у водичці, і втупилось у татка.
- Синочку! - схлипнув бобер від захвату. - Вітаю тебе в нашій оселі, - ухопив малюка і потерся об м'якесенький носик: - Мирцьо, мій любий Мирцьо! - вирвалося з вуст. І аж підскочив на місці, бо зрозумів, що ім'я прийшло саме по собі й такого ще не було в жодного маляти у їхній заплаві.
Наступного дня Мирцьо вже справно плавав разом із татком, а через три тижні з апетитом хрумкав свіжу травичку. Бавився із сестричками Тусею та Мусею, перезнайомився з усіма сусідами в заплаві - великими й малими і, уявіть собі, навіть допомагав таткові.
Терень не вмів сидіти без роботи, тож вирішив викопати літню нору в крутому березі і про всяк випадок наростити дім у заплаві. Радість від народження діток потроїла сили. А тут іще малий в'юном поруч крутиться: то гілочку верби чи осики принесе, то носик почухає об татів ніс. І дім ріс та виростав, хоч і видавався звичайнісінькою купою хмизу. Мирцьо допомагав, як тільки міг, а головне - на радість таткові хутко засвоював будівельну науку. Терень дуже цьому тішився, та водночас хотів, аби синочок більше спілкувався з мешканцями заплави - адже дитинство так швидко минає.
Дядечко Видра
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
