"Чорна рада"
Автор: Пантелеймон Куліш
Жанр: історичний роман
Напрям: романтизм
Вийшов друком: 1857
Екранізація: 9-серійний історичний мінісеріал "Чорна рада" (2000) режисера Миколи Засєєва-Руденка
Про автора
Пантелеймон Куліш (1819-1897)
Діяльність надзвичайно працьовитого, не надто послідовного у своїх суспільно-політичних поглядах письменника Пантелеймона Куліша припадає на той період, коли Україна зветься Малоросією, фактично є провінцією Російської імперії, а українська культура не має шансів на повноцінний розвиток. Українська інтелігенція протягом усього ХІХ століття намагається зберегти вияви цієї культури, а головне - мову; іти шляхом просвітництва й покласти життя на службу народу1. У цій справі Пантелеймонові Кулішеві не було рівних. Він пише вірші і прозу, перекладає зарубіжних класиків і Біблію, збирає та публікує фольклорні матеріали, створює перший український правопис ("кулішівку"), публікує україномовні буквар, читанку та брошури просвітницького змісту для простого народу - книжки-метелики, активно співпрацює з журналом "Основа" - першим українським науково-літературним часописом.
Та водночас цей невтомний культуртреґер і патріот створює тритомну історичну проімперську працю "Історія возз'єднання Русі" ("История воссоединения Руси", 1874-1877), у якій заявляє, що весь перебіг боротьби за вихід з-під влади Речі Посполитої був плетеницею "украинских разбоев"2, а от поєднання з братнім російським народом вийшло цілком ок: порядок нарешті встановили, та й до культури ближче... Словом, суспільно-політичні погляди Пантелеймона Куліша сталими назвати складно.
Про ці суперечності, джерелом яких були не так зовнішні обставини, як внутрішні риси характеру письменника, написано багато - от хоч би в праці Сергія Єфремова з промовистою назвою "Без синтезу. До життьової драми Куліша" (1924): "Він, можна сказати, шукав і набивався на ятрючі суперечності і, кричучи з болю, не вмів, не міг чи не хотів може уникати того, що цього болю завдавало".
Як й інші українські романтики, Куліш ідеалізує українську минувшину ("старосвітчину"), наділяючи її рисами земного раю та водночас уміщуючи у світовий контекст. Приміром, оповідання "Орися" (1844), написане під враженням від шостої пісні "Одіссеї" Гомера, відтворює зустріч української Навсікаї з козацьким Одіссеєм у режимі ідилії. Тут прекрасне все: і неймовірна врода дочки старого сотника Таволги, і легенда про золоторогих турів, і сцени прання на річці Трубайлі, і зустріч із мужнім красенем-козаком, який їде свататися до Орисі!
У принципі, теза про те, що головна героїня твору має бути непересічної вроди та мріяти лише про щасливе одруження, - подарунок від романтиків українській літературі всіх періодів. У повісті "Огненний змій" (1841), ґрунтованій на фольклорних фантастичних мотивах, Куліш пов'язує таку неймовірну красу з упливом нечистої сили, а в оповіданні "Гордовита пара" (1861) - із "диявольською" гординею (Маруся Ковбанівна через непорозуміння розходиться з парубком Прохором, одружується "на зло" зі старим сотником; у результаті страждають усі, а головні персонажі покінчають життя самогубством - хіба це не нагадує вам романи Люко Дашвар?).
На жаль, слава, честь, мужність, перемоги - усе це лишилося в минулому, править письменник. Не дивно, що в ранній творчості через захоплення романами шотландського письменника Вальтера Скотта, надзвичайно популярного на той час, він звертається до жанру історичної прози. Куліш старанно романтизує минуле та змушує своїх персонажів робити те саме.
Вальтер Скотт - основоположник жанру історичного роману та один із чільних представників європейського романтизму. Його найпопулярніші романи - "Роб Рой" (1817), "Айвенго" (1819), "Квентін Дорвард" (1823) - відтворюють атмосферу епохи, поєднують історичні факти з вигадкою, а напружену фабулу та любовний конфлікт - із показом суспільно-політичних подій.
Наслідки "ідилії в головах" яскраво відбилися в романі "Михайло Чарнишенко, або Малоросія вісімдесят років тому" ("Михайло Чарнышенко, или Малороссія восемьдесят лет назад", 1843), де історична основа є більшою мірою тлом для морально-етичного конфлікту.
Значну частину творів Пантелеймон Куліш писав і оприлюднював російською, що було закономірним в умовах імперії (скажімо, роман "Чорна рада" мав два варіанти: первісно написаний російською мовою та згодом перекладений автором). Прикметно, що нині питання, чи має право український письменник писати російською, а видавати перекладений українською текст, дуже актуальне.
Письменник і літературознавець Віктор Петров (Домонтович) указує на народно-поетичні джерела цього твору: "З фольклорної теми батьківського прокляття Куліш робить провідну тему свого роману, вводячи її в певну історичну обстановку..."
Цитата з передмови "Вальтер-скоттівська повість з української минувшини" до видання "Михайла Чарнишенка..." 1928 року. Окрім того, Віктор Петров написав дисертацію, присвячену творчості Пантелеймона Куліша, а також чи не найпопулярніший твір, у якому йдеться про інтимне життя письменника, - "Романи Куліша" (1930).
Суть справи полягає в тому, що батько виховував Михайла Чарнишенка на прикладах козацької звитяги й так забив йому баки героїчним пафосом, що парубку стало абсолютно все одно, у який спосіб виявити свій молодечий запал. Підбурюваний негативним персонажем полковником Крижановським, головний герой їде в Голштинію воювати проти Данії за область Шлезвіґ (коротше, явно не за українські національні інтереси), а навздогін йому несеться батьківське прокляття. Л - логіка, д - дивна; утім, наприкінці роману батько з сином помиряться, хоч і після смерті Михайла.
Тут ми вперше (але не востаннє) натрапляємо на художню версію антисемітизму, притаманного українському народові з давніх-давен. Крижановський у романі Куліша має "выкатившиеся жидовские глаза и неприятное выражение губ"3 і посилає українських козаків воювати за чужі інтереси для власної вигоди, адже недаремно кажуть: "Жида перехристи да й голову одотни"4...
Інший історичний роман Пантелеймона Куліша "Олексій Однорог" ("Алексей Однорог", 1853) присвячений подіям 1604 року в Сіверії (нині Чернігівщина). Тут молодий герой Олексій має вбити Лжедмитрія-Самозванця (який саме йшов цими місцями на Москву, щоб відвоювати в Бориса Годунова царський трон), адже і з нього батько виховував справжнього лицаря, для якого "нет выше чести, нет большей высоты и радости, как умереть за своего государя"5 (чесно кажучи, теж сумнівний зв'язок з українськими національними інтересами). Утім, є в "Олексії Однорозі" ідея, засаднича й для "Чорної ради": засудження черні, юрби як деструктивного суспільного елемента.
Власне, у цих поглядах на самодержавство та стихійні протестні рухи полягає ключова різниця між Пантелеймоном Кулішем та його заклятим другом Тарасом Шевченком, уся творчість якого пронизана ненавистю до Російської імперії та любов'ю до простого народу (сама не вірю, що пишу цю фразу з радянського підручника, але це правда!).
Про їхні складні стосунки писав, скажімо, уже згаданий Віктор Петров, який зазначав, що після 1847-го Куліш майже не підтримував контактів із Шевченком, проте після повернення Кобзаря із заслання 1856 року взявся за нього всерйоз: "Твори Шевченка, на Кулішеву думку, належать не тільки Шевченкові, вони належать Україні й вічності. Вони - громадське діло, діло всього народу, здобуток нації, а тому й він, Куліш, не тільки має право "втручатись і вимагати", але й повинен радити... вказувати поправки й зазначати переробки" тощо.
Тоді як Шевченко ідеалізував козацтво, Куліш не сприймав "запорозької вольниці", тож і на Майдан у 2013-2014 роках він би, найпевніше, не вийшов, на відміну від Кобзаря.
А взагалі найвлучніше спародіював листування Шевченка та Куліша Сергій Жадан у першому числі самвидавчого журналу "Ґіґієна" за 1997 рік: погугліть за фразою "кругом багно і бл**ське самодержавіє".
І Куліша, і Шевченка заарештовують 1847 року у справі Кирило-Мефодіївського товариства, однак першого відправляють на заслання в Тулу, а другого запроторюють у солдати із забороною писати й малювати.
Однією з найсвіжіших художніх версій тих подій є роман Олега Криштопи "Братство" (2019), де немає традиційного благоговіння перед кирило-мефодіївцями, навпаки: на жандармських допитах Куліш, Костомаров і Гулак без тортур і знущань наввипередки здають одне одного та зрікаються всіх "крамольних думок".
За три роки Куліш повернеться до Петербурга і ще багато зробить для розвитку української культури, аж доки після Валуєвського циркуляра та Емського указу не розчарується в державній службі, москвофільських симпатіях і роботі в культурі...
В останні роки життя Куліш оселиться на хуторі Мотронівка на Чернігівщині, де культивуватиме особливий тип "хутірської поезії й філософії", завдяки чому поняття "хуторянство" до наших днів залишиться синонімом патріархальності та культурної відсталості українців. У публіцистичному циклі "Листи з хутора" (1861) ідеться про особливий культурно-історичний шлях українців, який мусить пролягати якнайдалі від осередків аморальної цивілізації. Куліш-хуторянин радить землякам у жодному разі не улягати спокусам "комфортабельних чоловіколюбців", не читати книжок, окрім Біблії, і тікати з наповнених гріхом міст: "Нащо ж нам те навісне багатство? Хіба на те, щоб ожидовіти? щоб не така душа була в нас проста й милосердна? ... А по-нашому, так чоловікові за свою просту, домоткану свиту треба обома руками держатися. Се його воля! Се його затула од диявольської покуси - моди, котора вас, городян, до тяжкої роботи або до лукавих вигадок і видумок день і ніч поганяє".
Ці міркування нагадують нам, звісно, і послання Тараса Шевченка "І мертвим, і живим, і ненарожденним...", і "Всякому місту звичай і права" Григорія Сковороди, і ще раніші заклики письменників-богословів, таких як Іван Вишенський чи Кирило Транквіліон-Ставровецький, рятувати душу через відречення від світу, однак сказати, що такі міркування актуальні нині, - це полестити дауншифтерам.
Ідеал усамітненого, старосвітського та патріархального життя на хуторі реалізується й у фіналі роману "Чорна рада" - найвідомішого твору Пантелеймона Куліша, де надзвичайно промовисто відбилися його погляди.
Про роман
Роман "Чорна рада" Пантелеймона Куліша має дві складові: історичну й життєву лінії (якщо котрась не сподобається - можна пропускати). Утім, якщо ви маєте складати ЗНО, пропускати не вийде: ніколи не знаєш, котра з історичних подробиць чи прізвище якого другорядного персонажа з'явиться в завданні!
Історична лінія прописана надзвичайно ретельно (сам автор визначає жанр роману як "хроніку" 1663 року), але численні екскурси в минуле переобтяжують сюжет і не позбавлені певної тенденційності.
Оповідь ведеться від третьої особи; довгі монологи з міркуваннями про суспільно-політичну ситуацію автор вкладає і в уста персонажів. Усе почалося з того, що "католицькі пани з нашими перевертнями усиловались унію на Вкраїні прищепити і не в одну церкву попом уніта, на огиду людям, поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й церкви їм на одкуп оддавали". Коли чаша народного терпіння переповнилася, "...піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя - піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький".
Схема "хороший Хмельницький перемагає поганих ляхів" тривалий час панувала в українській історичній прозі. В імперському дискурсі вона мусила доповнюватися компонентом "і єднає український народ із братнім російським". "Поганими" були також турки й татари: із ними боролися спільно росіяни й українці. Тією чи іншою мірою цей підхід утілюється у творах Михайла Старицького (трилогія "Богдан Хмельницький"), Володимира Малика (тетралогія "Таємний посол"), Романа Іваничука ("Мальви"), Зінаїди Тулуб ("Людолови"), Юрія Мушкетика ("Яса"), Павла Загребельного ("Я, Богдан") та інших. Водночас є тексти, де Москва постає ворогом і узурпатором: "Зруйноване гніздо" Адріана Кащенка, трилогія "Мазепа" Богдана Лепкого чи "Орда" Романа Іваничука. Сучукрліт повільно, але відмовляється від ідеологізації минувшини на користь мелодрам у старовинному антуражі (як-от романи Дарини Гнатко чи Ярослави Дегтяренко) або постмодерних інтелектуально-авантюрних текстів (Юрія Винничука чи Володимира Єшкілєва).
Десять років Хмельниччини стали тим золотим часом, який дуже швидко ("мов короткі свята") минув, і почалися "свари да чвари, і вже гетьманською булавою почали гратись, мов ціпком", тобто настала Руїна6.
У політичному змаганні за гетьманську булаву в романі беруть участь реальні історичні персонажі - Яким Сомко (ґуд бой) і Іван Брюховецький (бед бой).
Спасіння рідної землі Пантелеймон Куліш пов'язує з Якимом Сомком - наказним, тобто тимчасовим, гетьманом Лівобережної України, позитивним персонажем, який планував "зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва... приклонились під одну булаву!" Проте втілити цю красиву мрію було майже неможливо, адже на Правобережній частині України вже був підтримуваний польським королем гетьман Павло Тетеря, а російська влада, попри те що Яким Сомко збирався гетьманувати, "держачись за руку з Москвою", шукала більш лояльного кандидата.
Гетьман Павло Тетеря в романі Куліша безпосередньо не діє, але принаймні один раз суттєво впливає на події, коли наказує стратити старого Шрама. Насправді на булаву претендував іще й ніжинський полковник Василь Золотаренко (Васюта), який інтригував проти Сомка, тому його прізвище слід запам'ятати для ЗНО!
Таким лояльним кандидатом у гетьмани став Іван Брюховецький (зневажливе прізвисько Іванець) - персонаж відверто негативний, продажний, та ще й популіст, що не гребував брудними методами залучення електорату. Він здобув підтримку простих козаків на Запорозькій Січі, бо вдавав із себе їхнього побратима (напував усіх горілкою, ходив у драних чоботах, обіцяючи, що скоро не буде "ні пана, ні мужика... ні вбогих, ні багатих"). Ставши кошовим отаманом запорозького козацтва, заручившись підтримкою посполитих, тобто некозацького населення українських земель - селян і міщан, і запорозької "черні" (власне, вибори гетьмана в Ніжині тому й дістали назву "Чорної" ради, що головну роль там зіграли соціальні низи), а також "московських братів", Брюховецький упевнено переміг шляхетного Якима Сомка.
Останній приймає свою поразку зі смиренням, вигукуючи: "Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно!" Утім, ці слова більше схожі на міркування самого Пантелеймона Куліша, який уважав: краще нехай буде порядок і сильна царська влада, ніж масові заворушення.
На відміну від "історичної" лінії, де все погано, "життєву" лінію роману читати цікавіше. Тут є всі характерні для романтизму риси: дивовижні збіги, драматичне кохання, суперництво, нездоланні перешкоди та чудесний порятунок. У "життєвій" лінії діють переважно вигадані персонажі, а сюжет розгортається послідовно через наскрізний образ дороги.
Головні персонажі старий Шрам (справжнє прізвище - Чепурний) та його син Петро Шраменко вирушають у подорож із Паволочі7 підтримати гетьмана Сомка. На хуторі Хмарище, що під Києвом, вони зупиняються в Череваня - друга Шрама з часів Хмельниччини. Цей веселий і заможний (розжився під час війни з поляками) чолов'яга має єдину улюблену дочку Лесю, в яку негайно закохується Петро. Та серце молодого козака розбите: виявляється, мати дівчини таємно заручила її... з самим гетьманом Сомком!
Для ЗНО варто запам'ятати ще двох персонажів, яких Шрами зустрічають у Хмарищі: Василя Невольника - дідуся, якого Черевань викупив із турецької неволі й залишив у себе ключником, та Божого Чоловіка - старого кобзаря, який збирає гроші на викуп невольників (складно не переплутати, але все вирішує довга біла борода - у кобзаря вона є!). На перебіг сюжету ці персонажі ніяк не впливають, зате розповідають усі важливі плітки: наприклад, про те, як Сомко наказав провезти Брюховецького містом Гадячем на свині за те, що той хотів його зарізати уві сні; або як Іванець викрав гетьманську казну після того, як Юрась Хмельниченко пішов у монастир.
Тим часом персонажі вирушають на прощу до Києва, щоб зміцнити дух для боротьби з Іванцем. Просто посеред вулиці розгортається темпераментна суперечка з міщанами, що святкують народження сина Тараса Сурмача (головним питанням суперечки було: хто більше допоміг Хмельницькому в боротьбі з поляками - козаки (їх звуть "кармазинами" за те, що носять одяг із дорогого сукна) чи міщани, які в лиху годину теж брали зброю до рук. Консенсусу досягти було важко, але принаймні головних героїв не побили...)
Дорогою в монастир до Лесі чіпляється стрьомного вигляду запорожець ("здоровенний козарлюга", "пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; ...уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима"), який похваляється викрасти дівчину, бо вона йому сподобалася. Утім, виявляється, що це Кирило Тур - добрий товариш Сомка, тому всі кажуть щось типу "Ахаха, який дотепний жарт!" - і йдуть вечеряти до гетьмана, який дуже зручно живе в Києві.
Після вечері Тур, названий у романі характерником, тобто чаклуном, виконує свою обіцянку й викрадає Лесю так, що ніхто цього не почув. Рятувати дівчину кидається лише Петро Шраменко (бо йому не спалося з горя!). Вони з Туром довго б'ються, аж доки не падають без сил, поранені. Коли ж їх нарешті знаходять, наречений Лесі гетьман Сомко щонайперше турбується, чи живий його побратим! Дівчина розуміє, що він ґей дуже розчаровується, але нічого не може змінити: вона забирає Петра у Хмарище, лікує і присягається бути йому сестрою.
Поза сумнівом, нормальний романтичний герой викрав би кохану й утік із нею, але ми вже знаємо, що Пантелеймон Куліш понад усе цінує синівську покірність батьківській волі, тому Петро приречений: "Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти".
Слід сказати, що дії Кирила Тура в цій історії взагалі не відзначаються логічністю (нагадую, що Пантелеймон Куліш недолюблював простих запорожців, тож цей персонаж для нього втілює стихійну силу, позбавлену раціо): він суто зі спортивного інтересу викрадає Лесю, не кохаючи її, ба більше - знаючи, що буде покараний за те, що "знюхавсь, поганий, з бабами і наробив сорому товариству на всі роки" (утім, заборона на контакти з жінками не завадила козакам після Чорної ради силою хапати "дочок шляхетських і старшинських" у відданому на грабунок Ніжині).
Так і стається: козака лупцюють киями в урочищі Романовський Кут поблизу Ніжина, а забирає його напівпритомним звідти... Петро Шраменко, який з батьком і родиною Лесі перебуває неподалік у родича Череванів на прізвище Гвинтовка.
Якщо точніше, Матвій Гвинтовка - брат Меланії Череванихи, але сподіваюся, що на ЗНО це не перевірятимуть! Утім, запам'ятати цього персонажа варто хоча б для ілюстрації аб'юзу в середовищі українського козацтва: під час Хмельниччини Матвій забрав із розореного маєтку польську княгиню, змусив жити з ним і всіляко знущався, виміщаючи на ній ляхівські кривди українцям. Не дивно, що на Чорній раді Гвинтовка зрадить гетьмана Сомка й перейде на бік підтримуваного московитами Брюховецького.
Якщо вас дивує, чому екзекуція відбувається не на Січі, нагадаю, що вся тусовка підтягується до Ніжина, де має відбутися Чорна рада. Підготовані Брюховецьким бурлаки й гольтіпаки чекають, що їм віддадуть місто на пограбування, а заодно не відмовляються випити горілки й навалити Кирилові за зраду. Крім того, на бік Іванця переходять один за одним козацькі полки, тож під час Чорної ради з Сомком залишається лише жменька людей. Саме голосування за гетьманську булаву більше походить на дикий шабаш, тому зрештою персонажі розпорошуються. Кирило Тур намагається врятувати з в'язниці Сомка, але той воліє померти, ніж і далі розколювати Україну й боротися за булаву.
Це найромантичніший фрагмент у романі: коли Тур у широкій семирязі, з насунутим аж на очі кобеняком (просто уявіть, що це чорний плащ із капюшоном!), причепивши на спину горб, приходить до Брюховецького й каже: "Я готовий убити Сомка!" - Іванець дає йому золотий перстень, і саме завдяки цьому "пропуску" запорожець, зрештою, і врятує Лесю, яку добрий дядечко Гвинтовка вирішив під шумок видати заміж за третьорядного персонажа - писаря Вуяхевича, теж зрадника. Тур привозить дівчину на хутір Хмарище, а сам із побратимом їде в Чорну Гору.
Позаяк у ті часи не було телефонів і електронної пошти, Петро Шраменко геть нічого не знає про свою кохану. Відразу після Чорної ради вони з батьком скачуть у Паволоч, бо місто збунтувалося проти гетьмана Тетері. Старий Шрам віддає життя, аби врятувати земляків: Тетеря страчує його як призвідця бунту, але не знищує Паволочі. Засмучений Петро, поховавши батька, вирішує піти на Січ, але перед тим заїхати на хвилиночку в Хмарище. Як же він здивувався, побачивши живу і здорову, а головне - тепер уже не заручену з гетьманом Сомком Лесю! Звісно, закохані одружуються та залишаються жити на хуторі.
"Отак-то минулося все те лихо, мов приснилося. Одних зломило, а іншим Господь указав рости та цвісти", - резюмує Пантелеймон Куліш, у принципі, пропонуючи нам хепіенд і трішечки нав'язуючи свій ідеал хутірної ідилії.
1 Усе, що ви хотіли знати про українське літературне народництво ХІХ ст., можна прочитати в монографії Соломії Павличко "Дискурс модернізму в українській літературі" (перше видання - 1997 року).
2 Українських розбоїв (рос.).
3 Вилуплені жидівські очі й неприємний вираз губ (рос.).
4 Жида перехристи та й голову відітни (рос.).
5 Немає вищої честі, немає більшої висоти і радості, як померти за свого володаря (рос.).
6 Так називається період після смерті Богдана Хмельницького (1657) до початку гетьманства Івана Мазепи (1687), коли суспільство стрясали постійні збройні конфлікти, множилася зрада і майже не було перемог.
7 Паволоч - тепер місто на Житомирщині. Старий Шрам був паволоцьким полковником (не забуваємо про чергування к/ч/ц у словотворенні!), а до того козаком і священником.
