Розділ 1
Напад шаблезубих їжаків, або Хто зжер нашу згущенку?!
Вам колись снилися віщі сни? Ну, коли тобі здається, що це якесь попередження. І якщо цей сон розгадати, то можна передбачити, що з тобою станеться в майбутньому. Якщо чесно, я в такі казочки ніколи не вірила. А тепер не знаю, може, і справді в цьому щось є.
Так от, історія, яку я вирішила розповісти, почалася дуже дивно. Першої ж ночі на острові, куди ми припливли, щоб пожити на "дикій природі", мені наснився фантастичний сон. Ніби я пливу в морі, гойдаючись на хвилях, мружуся від яскравого сонця і відчуваю, що так класно мені ще не було ніколи в житті! Ціла зграя дрібних сріблястих рибок оточує мене й починає лоскотати за п'яти довгими хвостами. Так лоскотно, що я сміюся і дриґаю ногами. Та раптом рибки просто скаженіють і вже не лоскочуть, а кусаються гострими мов голки зубами. Я верещу, намагаюся скинути із себе зубатих хижаків... і врешті прокидаюся. Виявляється, хтось насправді тицяє мені в п'яти чимось мокрим і колючим.
- Реме, ти що, здурів?! - забурмотіла я, вилазячи з намету. Зараз я скажу цьому дурбеликові все, що про нього думаю.
Але надворі нікого не було. Тільки щось шаруділо й ворушилося в кущах верболозу. Кинувшись навздогін, я побачила в ранкових сутінках їжачиху з трьома їжачатами, які щодуху тікали в гущавину лісу.
"Дивно, чим це мої п'яти їх так зацікавили?" - подумала я, протерла заспані очі й почала озиратися. Біля входу до моєї тимчасової домівки помітила крихти халви, розкидані шматочки цукру-рафінаду й перевернуту бляшанку згущенки, з якої повільно витікало густе солодке молоко, у яке я щойно вступила.
- У тебе що - стріха остаточно поїхала? - почувся над самим моїм вухом тихий, але дуже сердитий голос.
Від несподіванки я здригнулась і мало не заверещала знову. Ага, забула сказати, що на цей галімий острів я припливла не сама, а разом зі своїм найкращим другом Ромчиком Ременякою, на прізвисько Рем, та його батьком - паном Северином.
І зараз Ромчик стояв біля мене сонний і розлючений та діставав своїми запитаннями:
- Навіщо ти порозкидала наші харчі навколо намету? Та ще й верещиш о п'ятій ранку, як скажений павіан.
Я вже хотіла крикнути, щоб він від мене відчепився, але Рем приклав палець до губ, хитнув головою в бік халабуди, яку гордо називав вігвамом, і прошепотів:
- Т-с-с! Ти зараз усіх розбудиш.
- Кого це "всіх"? Твій тато хропе так, що чутно по всьому острову, а мій Бублик дрихне без задніх лап у наметі, бо на старість майже оглух. До речі, кричала я через те, що на мене напали.
- Хто?! - запитав Рем, озираючись довкола.
- Хто, хто? Свинка Пепа у манто! А точніше - місцеві їжаки. Уявляєш, тицяли мені в п'яти мокрими носами й кололи голками, аж поки розбудили. Напевно, були голодні й шукали щось смачненьке.
- Ти знущаєшся? Які їжаки?! - визвірився Рем. - Вони що - шаблезубі? Ось так узяли й прогризли дірку в бляшанці зі згущенкою?
- Звідки я знаю... Може, на цьому вашому чудовому острові збереглися представники давно вимерлих тварин. Або це якісь мутанти - результат невдалого наукового експерименту, - вирішила я пожартувати, бо справді не могла пояснити того, що сталося.
Ромчик похитав головою і якось поблажливо сказав:
- Ніко, краще признайся. Коли ми з татом заснули у вігвамі, ти витягла з продуктової торби банку згущенки, прокрутила в ній дірку й висмоктала звідти молоко. А потім вигадала історію про їжаків. Звичайно, краще все звалити на ні в чому не винних тварин.
Я хотіла заперечити, але в мене перехопило подих, я відчула, що червонію і мовчки хапаю ротом повітря, бо від хвилювання слова застрягали в горлі.
А мій товариш ніяк не міг заспокоїтись:
- І взагалі навіщо ти потягла цього собачого пенсіонера в похід, якщо він нічого не чує?! Я ж попереджав, що нам доведеться жити серед дикої природи! А з таким охоронцем не тільки всі наші запаси будь-хто може зжерти, а ще й викрасти тебе разом із твоїм сторожовим псом.
Він сердито махнув рукою і скомандував:
- Ходімо на берег до човна, там усе поясниш.
Я здригнулася від ранкової прохолоди, позіхнула й пробурмотіла:
- Ти ж знаєш, Бублика я взяла, щоб він нарешті поди?хав свіжим повітрям. Щоб побігав на волі, а не ганяв закинутим будівельним майданчиком, де можна поранити лапи. Твій тато обіцяв, що це буде фантастична мандрівка в минуле. Туди, де немає велетенських звалищ пластику, де воду з-під крана не треба пропускати крізь фільтр, щоб вона не смерділа хлоркою. І повітря тут чисте: над головою не висять хмари смогу, як у місті.
Рем ішов у бік річки і, здавалося, зовсім мене не слухав. А я пленталася за ним, сумно думаючи про те, що перший день нашого відпочинку почався зовсім не так, як мені обіцяли Рем і його тато. За їхніми словами, це мала бути суперпригода, яку ми запам'ятаємо на все життя.
- Та ми ж і приїхали в таке місце, - раптом озвався мій товариш. - Ти ж бачила: учора батько знайшов у лісі джерело із чистою водою. Пам'ятаєш, який смачнючий чай ми приготували на вогнищі? З м'ятою і чебрецем... А повітря, відчуваєш?
Рем зробив глибокий вдих і раптом почав розгублено озиратися і принюхуватися. Я також втягнула носом повітря і відчула противний запах горілого пластику.
- Нічого собі "свіже повітря", - передражнила я Ромчика. - Незабаром виявиться, що на цьому "безлюдному острові" працює фабрика з виготовлення пластикових пляшок. А водичку вони качають прямо з нашого чистого джерела. Який сюрпрайз!
- Ну чого ти завелася? Зараз усе з'ясуємо. І взагалі чим тобі не подобаються сюрпризи? Без них не буває справжніх пригод! Я про це мріяв цілих пів року, поки дочекався канікул. - Ромчик стріпнув головою, хитро підморгнув і, крикнувши: - Погнали! - щодуху помчав до річки.
Я намагалася не відставати, хоча за якусь мить почала хекати, як мій Бублик, коли ганяється по нашому подвір'ю за голубами.
