Вона не знала - чи то повірити і пізніше придушити його. Чи не повірити - і придушити її. Зараз же...
Стася уважно слідкувала за сусідкою і лівою рукою погладжувала стару, відполіровану на руків'ях качалку, якою розкачувала тісто на вареники, коли та прийшла. І якби на обличчі сусідки мелькнула найменша тінь брехні чи зацікавленості її, Стасиною, реакцією, та качалка негайно врізалась би в білястий проділ між хвилями хімічної завивки на сусідчиному тімені. І Стася не просто подумала про це. Вона відчула, що справді здатна зараз це зробити. Але ні в очах, ні в голосі сусідки не було нічого такого - хіба трішки співчуття до сестри по нещастю - обдуреної баби...
- ...Моя Надійка каже: "Дядь Вітьова машина щодня біля бурси чи біля гуртожитку!". Питаю її: "Як - щовечора?" Вона киває - так, мовляв. "А що йому там треба? - питаю. - Виховательку яку, чи що?" Навіть не подумала серйозно, так, щоб пошуткувати. А вона сміється: "Виховательки там - дві старі кракаділи, а от є дівки з селючок - такій даєш за ніч двадцятку, і роби з нею, що хоч". Ти колись хвалилась, що твій Вітька по бабах не шастає, а я ще тоді подумала, раз по нормальних не шастає - значить може бути якесь збочення. Всі вони тепер такі, прибабахнуті... - сусідка зітхнула. - Ти не думай, що я для того, щоб позлорадствувати, чи щось таке... Просто - брехні не люблю, та й ти будеш знати, що з ним робити.
Піднялася тяжко з білої пластикової табуретки і пішла з квартири квадратним дубовим кроком. Стася якось механічно відзначила в думці, що сусідці - тридцять чотири і два роки тому вона вигнала чоловіка, заставши його з якоюсь лахудрою... Може й справді, співчуває?
З брехунця обізвалось мажорним акордом позивних обласне радіо. Вісім годин. Віктора досі нема з роботи. З роботи? Криво усміхнулася, чи то з наївності своєї, чи зі звички? Може, він і зараз там - в обіймах якоїсь біленої перекисом "піонерочки"? А їй весь час толкує, що працює над дисертацією, збирає матеріал. Вона пожаліє його, коли він приїде втомлений, принесе на диван вечерю... Дурепа! Хай би й жер там де... де збирає свої "матеріали". До речі - про матеріали. Справді, а чого це він, відкривши в комп'ютері нову папку "Дисертація" попросив її туди не лазити? І клацає на компі в основному тоді, коли вона вже спить?.. І дві дискети в шухляді поклав під книжку... Стася відтерла з рук тісто й пішла в спальню. Підсіла за столик, на якому базувався їх "пентіум", поклацала потрібними тумблерами, кнопками, почекала, поки машина завантажилася, і поклала руку на "мишку". Знайшла папку, розкрила. Око зразу відмітило, що багато файлів мають графічне розширення. Дала команду відкрити один з них. За дві секунди на моніторі з'явилася фотографія голої дівчини. Наступний - те саме. Третій - знову. Причому на знімках були саме дівчатка - молоденькі, не дуже сформовані... Стася звернула увагу на назви файлів "16300", "05899", "41199". Та це ж число, місяць, рік... Виходить - він не тільки спить з ними, але й фотографує. Всіх, чи тільки тих, що найбільше сподобалися? А сьогодні?.. Стася відкрила тумбу й обімліла - фотоапарата на місці не було...
Щось кольнуло її в груди і вона подумала, що помирає. Їхнє життя - таке влаштоване, таке затишне, репнуло, як необережно поставлений на стіл перестиглий кавун. Тільки купили оцю квартиру, тільки пригнали "Славуту" - машина невелика, але новенька, дешева - і з запчастинами проблем ніяких. І думалося - скоро він захиститься, а тоді можна буде подумати про якусь малечу. А тепер? Що буде тепер?
І шкода їй стало всього - і квартири, і машини, і тієї дитини, що й зачата ще не була. І себе - найбільше. Що обдурена бувала чи не щодня, а вірила й на добре щось сподівалася...
Ключі забряжчали в замку, і вона не могла ні завити, ні розплакатися. Швидко перекинулася на свою програму. Втупилася в графік випробувань, придушуючи в собі бажання вискочити в коридор і вчепитися нігтями йому в обличчя. Зараз вона ненавиділа його хвилястий, пшеничного відливу чуб, розумні карі очі, впертий хрящуватий ніс і різкі вилиці, які частіше трапляються в бетонних солдатів на пам'ятниках, ніж у живих людей. Ненавиділа всі сто вісімдесят сім сантиметрів його зросту, його широкі міцні руки і трошки зіщерблений збоку передній верхній зуб, взагалі всю його посмішку.
- Все, Стасю, все! - щасливо видихнув Віктор і подав Стасі букет, якого вона навіть не зауважила раніше. - Закінчив збирати попередній матеріал. І з завтрашнього дня - сідаю писати!
Квіти здивували. І замість готового зірватися з уст "Де ж ти збирав той матеріал? З піонерочками?" спиталося зовсім інше:
- А чого квіти мені? Я ж матеріалу не збирала.
- Просто для мене найкращий спосіб підняти собі настрій - це підняти настрій тобі. А побути вечір біля тебе в Гарному Настрої - це ціле свято, - сказав Віктор і витяг з кишені плаща пляшку шампанського.
- Ого! - скинула вгору брови. - А ми можемо собі таке дозволити?
- Скоро ми зможемо дозволити собі ще й не таке, - відповів він і поцілував її.
З цим поцілунком тріснула її недовіра. І весь вечір вона була щаслива. Бачила і хотіла бачити тільки який він уважний та лагідний, як добре їй з ним...
***
- І тобі зовсім не страшно? - спитала Ольга і тут же осіклась - питання вийшло чи то дитяче, чи то зовсім дурне... Людину хтозна-що чекає, полковник сказав, що останній строк - до завтра, а коли Світлана не надумає - то її вб'ють...
Але та якось сумно посміхнулася:
- Моєму тілу страшно, - поклала підборіддя на коліна і додала, - але моє тіло - це ще далеко не вся я.
Світлана взяла в руки кишеньковий Новий Заповіт, який якось зберегла при собі, незважаючи на обшуки.
- Отут написано: "Коли ви живете за плоттю, то помрете, але коли духом умертвляєте діла плотські - то будете жити"... Жити там, розумієш? - Світлана показала рукою кудись вгору і аж просвітліла на обличчі. - Я не кажу, що це земне життя для мене нічого не варте, я багато чого чекала від нього, але від того чекаю набагато більше. І якщо зараз дам собі слабину, згоджусь на те, до чого мене хочуть змусити - того всього вже не буде. Тож, певно, варто перемучитися день, щоб потім мати блаженну Вічність.
"Вона говорить так, ніби точно знає про це, - обпекла Ольгу думка. - Ніби звідси, з цього кубла розпусти, закинутого в глушину, побачила ту вічність". А Світлана, ніби прочитавши цю думку в її очах, додала:
- Сам Господь обіцяє: "переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім".
- Але кого ти маєш перемогти? - здивувалася Ольга.
- Свій страх. А ще ту нечисть, яка володіє людиною, що запроторила нас сюди.
- А ти знаєш, хто це?
- Знаю!
- І зовсім не хочеш помститися?
- Господь сказав: "Лишіть помсту мені - і я віддам". А ненавидіти треба гріх, а не людину, якою він заволодів...
Вони говорили ще довго, доки не зазирнув у віконце прозорий балканський світанок. Рипнули двері вузької комірчини і кудлатий кучерявий здоровань, вказавши на Світлану, зробив закличний жест. Світлана легенько посміхнулася Ользі й сказала самими губами:
- Виживи. Виживи і молися...
***
Заснула вона легко і швидко. Але посеред ночі на неї накинувся кошмар. Все, що було перед тим у них з Віктором, у сні було в нього з якоюсь дитинякою. Сон був настільки реальним - до запаху, до металевого рипу сітки, що навіть прокинувшись, вона не могла струсити його з себе. Швидко зготувала Віктору сніданок і втекла на роботу...
Там Стася пригадала шефу всі свої надурочні роботи і позанормові навантаження і попросила три дні відгулу. Шеф, несподівано для неї, не заперечував. Воно й не дивно - великих закупок лісу поки що не планувалося, а коли вони будуть - краще, щоб Станіслава Броніславівна була в формі...
Легкий успіх нагадав Стасі, що нахабство - друге щастя і вона попросила, щоб цей відгул оформили їй як відрядження. Шеф глянув на неї здивовано і, як на мить здалося, задоволено. Сказав, що зробить. Стася подякувала і спитала, чи може виїхати негайно. Шеф сказав, що може, але щоб за три дні була і щоб зайшла на всяку виставку будматеріалів, якщо така трапиться. Зрештою, повз виставку Стася не пройшла би й сама.
Вона стала таким цінним для фірми спецом через дві причини. По-перше - зовнішність. Ніхто не чекав від тендітної, веселої, ніби легковажної жінки, залізної хватки, чіпкого ока і глибоких знань. А це якраз і була друга причина: так вийшло, що з дев'ятого класу вона пішла в лісотехнікум, а звідти, з червоним дипломом - на відділ менеджменту в інститут культури. Так що в своїй конторі, що займалась будівництвом, ремонтом і всім, пов'язаним із житлом, вона працювала за трьох і за двох одержувала зарплату. Шеф не пробував затримати їй гроші і не приставав з різними там...
Стася вискочила на вулицю, кинулась до тролейбуса. Не встигла на нього і тут же зупинила себе. Спішити все одно не було куди. До автобуса на Київ лишалося ще півтори години, а до поїзда, взагалі, майже три...
***
Діватися не було куди. Зліва - високий бетонний бордюр загородження, справа - здоровезний "МАN" з напівпричепом, що саме набирав швидкість. А попереду - біла "БМВ", яка щойно перебравшись з правого ряду, ні з того ні з сього, різко загальмувала. Швидкий удар по гальмах призупинив яскраво червоний "Москвич-пікап", проте інерція розігнаної до сотні кілометрів за годину машини була надто великою - і бампер "Москвича" з глухим хрустом втиснувся в багажник "німкені". Тут же розчинились передні двері "БМВ", вискочили два кремезні хлопці.
- Ти що, спиш за кермом? - визвірився чорнявий водій до білявої дівчини в білій футболці, яка повільно вийшла з "Москвича", яким керувала.
- У вас "стопи" не горіли, - сказала вона якось невпевнено.
- Та воно сліпе! - вигукнув водій, звертаючись до коротко стриженого круглоголового пасажира.
- Зараз тобі менти розтолкують в кого що не горіло, - гаркнув чорнявий до дівчини.
Круглоголовий розвів руками:
- Згідно з Правилами ви мали забезпечити дистанцію до транспортного засобу, що йде попереду... - він скрушно похитав головою, потім гарячково скинув вгору погляд.
- Слухай, Колюнь, а може, не треба міліцію?
- Як то не треба? - заревів Колюня. - З багажника гармошка зробилася. Хто мені за нього заплатить, ти?
- Я ні, - кивнув Колюні круглоголовий. - Але ця панночка певно співвласниця якогось підприємства чи торгової точки. Зараз поїдемо до Антоновича, він прикине, скільки це, - широким рухом руки круглоголовий обвів пом'ятий багажник, - буде коштувати, панночка тобі заплатить та й усе. Візьміть до уваги, що суд рахує збитки за магазинними цінами, а Антонович для Колюні зробить набагато дешевше, як для свого. То як?
- А якщо я не маю при собі стільки? - спитала дівчина і її обличчям на мить пробігла крива посмішка.
- Теж не страшно. Там, поруч зі станцією, є нотаріальна контора, - напишете боргове зобов'язання на ту суму, а потім віддасте. Згодні? - лагідно спитав круглоголовий.
- Чи почекаємо міліцію? - гаркнув Колюня.
- Ні, міліції не треба, - похитала головою дівчина. Круглоголовий і Колюня переможно перезирнулись і на мить випустили її з очей. І їй вистачило тієї миті, щоб через вікно сягнути за спинку водійського крісла. А коли випросталась - у руці промовисто чорнів довгий, важкий, не схожий навіть на майже іграшковий "макаров", пістолет. Дівчинина апетитно пересмикнула затвор і опустила пістолет до посірілого обличчя Колюні. - Я сама - міліція! Мордами до асфальту, руки за голову!
- Т-ти чого? - спитав Колюня.
- Ану! - ворухнула стволом білявка і в очах її проскочив недобрий вогник. "БМВ"істи поспішно лягли на асфальт.
А через двадцять хвилин шаленої гонитви, під час якої хлопців добряче пом'яло в металевому кузові пікапа, їх, зв'язаних капроновим страховочним шнурком, виштовхнули у вестибюль обласного УМВС.
Здоровенний старший сержант, що сидів на вахті, аж підвівся від такого видовища. З-за спини скручених, як середньовічні розбійники, чоловіків вийшла міцно збудована, одного з сержантом зросту білявка, в торкнутій брудом футболці і темно-синіх спортивних штанях з ядуче-жовтими лампасами.
- Привіт, старшенький! - усміхнулася вона старшому сержанту і цього разу усмішка, що відкрила виразні білі передні зуби, була світлою і приязною. - Де тут у вас приймають дорожніх здирників?
- А ви хто будете? - поцікавився старший сержант.
- Володю, мені за тебе соромно, - почувся від сходів насмішкувато-начальницький басок. - Своїх треба впізнавати за кілометр... Виклич Сашка Гордовського з "Кобри", - порадив старшому сержанту інтелігентний чоловік років під тридцять, схожий радше на сільського вчителя географії на курсах підвищення кваліфікації, ніж на оперативного уповноваженого карного розшуку.
Але то був Ігор Гнатюк, спокійний і розсудливий опер.
Він підійшов ближче і вони спочатку незграбно стукнулись плечима, але за мить обнялися.
- Звідки ти, Ілонко? І куди?
- До вас. В службу охорони.
- Що? - в очах якась розгублена радість. - Назовсім?
- Назовсім! В машині наказ, зараз іду представлятись Дідові...
- Що тут, Володю? - так само від сходів спитав капітан-даїшник.
- От товариш старший прапорщик твою роботу зробила, - вказав на скручених чолов'яг Віктор.
- Тобто? - даїшник недовірливо зиркнув на Ілону. Та представилась:
- Старший прапорщик Оленич! По дорозі до місця призначення наткнулась на цих двох громадян, які влаштували мені зіткнення з їхнім "БМВ", а потім пропонували владнати все без міліції, але за гроші.
- Так, - усміхнувся капітан, - була така інформація... Ну що ж, ходімо розбиратися і писати папери.
- Там на трасі "БМВ" лишилось, аварійкою блимає. Розпорядіться хай сюди приженуть, - порадила Ілона.
- Зробимо, - кивнув капітан. - Ідемо?
Ігор притримав Ілону за руку.
- Якщо не влаштуєшся, зразу дай знати. А якщо влаштуєшся - приходь на сьому годину до нас.
- А зручно?
- Не те слово. Сьогодні моїй Лесі двадцять сім. Ласкаво просимо.
***
Двері відчинив Ігор.. Усміхнувся їй змовницьки, заклично повів рукою від дверей у коридор, шепнув на вухо:
- Заходь... - і вже голосно, урочистим тоном проголосив. - Лесю, глянь, хто до нас прийшов!
Спочатку, як повітря перед поїздом метро, прошелестів легкий аромат свята, а вже слідом за ним - випурхнула мініатюрна, тонкостанна, коротко стрижена жіночка.
На порозі кімнати вона на секунду зупинилась, здивування забило їй вдих, а потім вона ступила крок вперед і видихнула:
- Ілонка!
- З Днем народження! - Ілона подала велику коробку цукерок, а потім - обняла Лесю і поцілувала в щоку.
Та у відповідь коротко притулилась до неї і сказала:
- Проходь, сідай! - і за руку ввела Ілону до урочисто накритого столу. - Яким вітром?
- Справді, розкажи, - кивнув Гнатюк, - бо я сам нічого толком не знаю.
- Та чекай ти! - махнула рукою Леся. - Дай людині по-людськи випити і наїстися. Вітю, не спи, розливай! - звернулася до незнайомого Ілоні худого молодика з якимось, не те, щоб великим, але цікавим носом.
- Горілки чи вина? - спитав Віктор в Ілони.
- Вина. Завтра зранку на роботу.
- На роботу? - одночасно спитали Леся, Віктор і Гнатюк, а Віктор іще встиг допитати. - А ким і де?
- Командиром підрозділу охорони в "Титані".
- Це в Кравчука? - усміхнувся Гнатюк. - Будеш займатися справді міліцейською справою.
- Це якою? - спитала Ілона.
- Захищати. В Кравчука на цьому - пунктик. Мовляв, ловити злочинців - то діло нехитре. А от вберегти конкретну людину чи якийсь об'єкт - оце річ.
- Може, він і правий, - зітхнула Ілона. - Бо я тішуся тим, що відколи служу нікого не вбила. - Потім весело стріпнулась. - Але вистачить про це, пиймо за іменинницю! - Ілона взяла фужер з вином, підняла його. - Наша Олександра - гарна жінка, любить свого чоловіка і не боїться в цей тяжкий час заводити дітей. Молодець! - Вона простягла руку до Лесі і цокнулась. - Твоє здоров'я, - і випила.
Слідом випили і всі решта - господар дому розумний і витриманий хлоп Ігор Гнатюк, який два роки тому провернув за допомогою Ілониної спецгрупи розкішну операцію, а вони особисто спочатку капітально пересобачились, а потім - по-справжньому потоваришували і його дружина Леся, з тихого і лагідного обличчя якої можна малювати ангела, якщо ангели бувають темно-русяві, подружка із Лесиної роботи, фарбована шатенка з рубаними вилицями і трохи тіснуватим голубим платтям, сусід Віктор із вишуканими манерами, як у кіно, і якийсь малоприємний, коротко пострижений тип, із важким як у якогось диктатора з підручника підборіддям і повними губами, що дозволив собі заявитись на гостину в спортивних штанях.
- Закусуйте! - гукнула Леся і кинула Ілоні на тарілку якоїсь чудо-картоплі, що пахла консервою в олії...
За хвилину-другу Ігор глянув на її тарілку і, побачивши, що вона порожня, усміхнувся і сказав:
- Ілоно, ми з жінкою, як на голках. Розкажи нарешті, як ти сюди попала?..
- В управлінні кадрів знайшлись добрі люди, - відповіла та. - Після госпіталю комісія визначила, що про батальйон можна забути. Думала, що викинуть мене, та й по всьому. Але, певно, хтось злякався, що коли мене просто виставити на вулицю, я чого доброго подамся на співпрацю з організованою злочинністю. То й запропонували мені на вибір - папірці у відділі кадрів, паспортний стіл в Охтирці, або оця, як ви сказали "сама міліцейська робота" тут, у вас. Я подумала, що тут хоч люди знайомі - і приїхала.
- І правильно зробила, - кивнув головою Ігор. - З гуртожитком тобі владналось?
- Так, дякую, - усміхнулась Ілона.
Хвилювання Ігоря були даремні, в кабінеті начальника облуправління полковника Хмілецького її вже чекав ордер на кімнату в гуртожитку управління, а ще - нове начальство - підполковник Кравчук, начальник підрозділу охорони "Титан", який і повідомив їй із завтрашнього дня очолити охорону Обласного історико-краєзнавчого музею.. Та чи й могло бути інакше, якщо добра душа - полковник Левчунь із управління кадрів перетелефонував Кравчукові і сказав, що посилає до нього неоціненного спеца, привченого до ініціативних самостійних дій, але цей спец, незважаючи на три зірки в рядочок, орден і два поранення, насправді - бите життям дівча, яке до того ж тільки недавно витягнули з того світу...
Ілона спочатку помітила, як скинулась Леся, а вже потім вухо піймало басовитий, вимогливий крик. З легкістю і швидкістю, на які здатна тільки мати, в якої плаче дитина, Леся зникла за дверима спальні, слідом побігла подивитись і подружка в тіснуватому платті. Підвелася й Ілона, бо вона вже багато разів чула про це маленьке створіння, назване на її честь, але ще жодного разу не бачила...
Звільнена від кусючої мокрої марлі дівчинка заспокоїлась і якось весело розглядала лагідне збіговисько довкола.
- Встала наша маленька Ілонка, - засвітилась усмішкою Леся. - На-но, потримай.
В Ілони заперло дихання, а руки задерев'яніли від хвилювання. Дитини на руках вона ще не тримала. Ніколи в житті. Певно, й маленька Ілонка почувалась на цих дерев'яних руках не дуже зручно, бо, полежавши мить спокійно, - заворушилась і запхикала. Ілона злякалась, що маля зараз впаде. Миттєво змокріли долоні і скроні, серце обірвалось кудись вниз. Притиснути до себе? А якщо пошкодить?
Леся ловко розстелила новий підгузник, перехопила малу. А Ілонине серце наповнила суха гіркота... "Тобі, бабо, пішов двадцять восьмий рік, ти здорова і, кажуть, нічого така з себе, а дитини тримати в руках не тямиш"... І тихенько вийшла назад у велику кімнату...
Там щойно увімкнули телевізор, але по криваво-червоному екрану вже повзли титри і видно було, що чоловіки помітно цим розчаровані.
- Проспали! - ляснув себе по коліну Віктор.
- Чекай, чекай! - придивився до розгорнутої газети Ігор. - Тут написано, що о двадцятій десять - ця передача, а о двадцятій двадцять - уже кіно. Видно - опечатка в програмі.
- А хотілось додивитись, на чому він закінчить.
- Про що це ви? - спитала Ілона.
- Про новий документальний серіал Віктора Суворова про початок війни.
Ілона згадала розмови між хлопцями у батальйоні.
- Суворов, це той, що толкує, ніби Сталін планував почати війну першим?
- Точно, - кивнув Віктор.
- І не тільки толкує, але й береться переконливо це довести, - сказав Ігор.
- Точніше береться, але з одного кінця, - вперше заговорив той стрижений хлоп з неприємним обличчям.
- Отакої! - повернувся до нього Ігор. - А я думав, що ти його однодумець, сам же ще коли казав, що БТ - типовий танк-агресор.
- Казав, - кивнув стрижений.
- І він це дуже гарно розказував. З прикладами і картинками, - додав Віктор.
- А при цьому "забув" додати, що ці танки-агресори випускали тільки до грудня 1939 року, а потім поставили на конвеєр Т-34.
- Ну й правильно! - переможно вигукнув Ігор. - Бо Т-34 - це прямий розвиток БТ. Так і в журналі писали! - здавалось такий "удар" мав змусити опонента здатися, але той тільки всміхнувся.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
