Як пахне липа! Реґіна1 відчинила вікно - а там зморене спекою місто.
Піт струмками стікає з утомлених тіл; шугають блискучі автівки (їх стало більше, ніж доріг!); вип'явши овали, шпацерують сміхотливі дівчата, щось мовлять до них дівообразі юнаки з карочєматами на устах, посміхаються з рекламних щитів лукаві політики, а на все це юродиво зирять безхатьки, вмостившись просто на кам'яному хіднику та виставивши жебрущі долоні.
Звідки запах липи? Реґіна, пригнічена реальністю, зачинила вікно і сіла до стола. Пальці звично пробігли клавіатурою ноутбука й зависли в повітрі. Хтось стояв за її спиною! Реґіна здригнулася.
- Ти чого? - почула альтовий голос й обернулась.
Це був Ярема Винник, завідувач відділу тижневика, в якому працювали разом не один рік. Він тримав у руках популярний журнал і кілька гілочок липи, що пахли на весь кабінет.
- Звідки... Ти? Ох-х... Зрозуміло! Це ти!
Реґіна немов виплутувала себе з тенет уяви. Спостерігаючи за тим, Ярема всміхнувся.
- Це я! А це - ти! І ось тобі завдання.
Він простягнув букетик липового цвіту.
- Поїдеш на Зборівщину до Кароля Ліпінського.2 Я з редактором узгодив.
- До Ліпінського? Але ж це дев'ятнадцяте століття!
- Правильно, дев'ятнадцяте. Завдання саме для тебе - живеш уявою, як ніхто, літаєш у майбутнє, зникаєш у минулому.
- Може, ти й мітлу бачив, на якій літаю? - насмішкувато запитала Реґіна.
- О, я б хотів побачити, та вона за такою пеленою цнотливості, що ти постаєш у моїх очах ангелом.
Реґіна посмутніла.
- Ярчику, ти хороший друг. Скажи мені, будь ласка, якщо я ангел, тоді чому мені являються лише темні прояви буття?
- Наприклад?
Вона повільно підійшла до вікна й знову відчинила його.
- Що бачиш? - запитала, сподіваючись, що і Ярема зауважить ґротескні картини міських буднів.
А він лиш глянув, відразу прояснів на лиці.
- Гарна ж дівчина пройшла! І... пахне домашньою ковбасою, і... сонце. Файно! Якого ще чорта хотіти?
Обидвоє засміялися.
- Щасливий ти, Яремо, - мовила Реґіна і нагадала про справу: - Ну, конкретизуй завдання. До Львова знову приїжджає делегація з Радзині чи з Вроцлавської музичної академії імені Кароля Ліпінського?
- А що? Цілком можливо, ми ще не раз зустрічатимемо таких гостей у нашому місті. До речі, твій минулорічний репортаж про урочистості на честь композитора Кароля Ліпінського у Львівському оперному був дуже вдалий. Та на часі здійснити більший проект. Напиши про маестро книжку.
- Яким та Роман Гораки у документальній повісті "Скрипка для Ліпінського"3 сказали майже все. Сам знаєш, Роман Горак - сумлінний дослідник.
- Краєзнавець Гаврило Чернихівський - теж, і музикант Андрій Юркевич, і поет Григорій Радошівський, і такі відомі дослідники, як Петро Медведик, Богдан Мельничук, Ігор Дуда, Тарас Коковський.
- Перевіряєш, чи я пам'ятаю все, що опрацювала, готуючись до зустрічі з вроцлавською делегацією?
- Став би марнувати час!
Ярема замовк і пильно глянув на аркуші друкованого тексту, що лежали біля ноутбука.
- Що це? - запитав і, не чекаючи дозволу, схопив листок зверху. - Дослідження Бахталовської з Прикарпатського університету?4
- Яремо, не хапай! - Реґіна забрала аркушик з його рук і поклала на місце. - Нічого не бери з мого стола. Надумав господарювати на чужій кухні?
- Зовсім ні, я ж і сам не люблю, коли втручаються у творчий процес. Але, бачу, тема тобі не байдужа.
- Дивує ось що: доля віртуоза-скрипаля і досі хвилює багатьох. Недавно Українське радіо транслювало радіовиставу "Рондо Кароля" у постановці народної артистки України Наталі Сумської. Музика і голоси акторів зробили мистецьким, здавалося б, звичайний репортаж.
- Отож! І переконувати не треба - тема хвилює, значить, треба писати книжку. Я приніс цікаву статтю про картину Іллі Рєпіна "Слов'янські композитори"5, на ній зображено і Кароля Ліпінського.
- Можна до безконечності вивчати джерела, виловлювати щось у мережі, та мене може зупинити тільки мій Кароль.
- Саме так! Нарешті зрозуміла завдання. Безперечно, є чимало вражаючих фактів про великого маестро. Все сказати неможливо - це по-перше. А по-друге, варто сказати не що, а як. Наш проект буде особливий. Бібліотека тижневика користується попитом. Репортажі з уяви будуть як гарячі пиріжки, а потім складуть книжку.
- Пиріжки, що ними хтойзна чи смакуватимуть? Мені такий матеріал останнім часом не йде - збиваюся на стереотипи. Облиш, Ярчику, і пошукай когось іншого.
- Такої химерної, як ти, не надибаю. До речі, може, погомонівши з Ліпінським під кронами пахучих лип, ти відпустиш свій песимізм назавжди. Знаєш, чому жінки - хронічні песимістки, а чоловіки - хронічні оптимісти?
- Знаю. Вам би їсти, пити та хороше походити, а ми перфекціоністки навіть в елементарних потребах.
- Еге ж, якби твоя воля, люба моя, ти б і до виходка крила вчепила. А мені головне, щоб він не смердів і мав евровид. Не шукай за вікном дива - там звичайне життя, що ховає прекрасні пориви. І прекрасні душі, май на увазі! Ось, маєш зачіпку, тож готуйся до відрядження.
Ярема поклав на стіл журнал, а гілочки липового цвіту поставив у склянку й долив води.
- Яремо, вода ж газована! - обурилася Реґіна, забравши пляшку з Яреминих рук.
- У тебе на столі? Ніколи не повірю! Ти навіть не пам'ятаєш, скільки часу вода тут стоїть і коли відкоркована. Вона ж тобою намагнічена! Таку можна грудним дітям замість материнського молока давати.
Реґіна, сміючись, обняла Ярему.
- Ну, хто б мене до життя повертав, якби не ти!
Йому було приємно.
- Працюй! А я піду і потім знову повернуся, щоб це почути.
Приміщення популярного тижневика мало багато комірок, які нагадували чарунки для меду. Переважно так і було: офіс гудів, мов вулик, і кожна бджола несла свій взяток. Журналісти метушилися біля входу, бігали вузькими коридорами, перемовлялися на ходу; і справи вирішували, і сперечалися теж у русі. Та, опинившись кожен у своїй комірці, затихали, зосереджені на важливому перетворенні зібраних фактів у конкретну статтю чи репортаж, що, наче мед, мусили мати тільки їм притаманний смак.
Реґіна любила цей момент ритуальної тиші, коли великий редакційний вулик чаклував над випуском чергового номера. У вухах ще лунав альтовий голос Яреми - усмішка не сходила з її лиця. Навмання розгорнула журнал. Читати не стала - натомість продовжувала віртуальну розмову з Яремою. "Оце так слов'янські музиканти!" - "Взагалі-то, назва полотна - "Слов'янські композитори" і написав його Рєпін на замовлення підприємця Порохщикова". - "Як спало на думку нашому геніальному Ріпі писати таку картину?" - "Потребував грошей". - "Тисяча п'ятсот рублів - то були гроші?" - "Так, особливо для молодого художника". - "Чому Кароль Ліпінський у самому кутку картини?" - "Зате російські музиканти на передньому плані. Слов'янофільське лицемірство московитів тут очевидне. Та попри те картина й справді гарно написана, тож мала успіх у відвідувачів ресторану "Славянский базар". - "Чи збереглося полотно?" - "Авжеж, і прикрашає хол Московської державної консерваторії". - "Добре, що музику не можна прибити до стіни". - "А слово - тим паче. Оціни, Реґіно, писати про музиканта - таки вдячна справа".
Реґіна згорнула журнал і пішла блукати вулицями Львова6 у пошуках Кароля Ліпінського. Так, мусила з ним зустрітися тут, у рідному місті. Колтів7 поблизу Золочева теж треба відвідати, адже з родиною композитора це село тісно пов'язане. Вірлів8 на Зборівщині, де похований Кароль Ліпінський, буде останнім у цій мандрівці. Такий план склала для себе журналістка.
Місто гомоніло, однак Реґіна не прислухалася. Коли все таке звичне тобі, то, здається, навколо тиша. Мовчали старі кам'яниці, і Домініканський собор, і навіть бруківка під ногами, - мовчали, але не німували. Реґіна йшла й відчувала енергію бурхливих пристрастей і старечу втому, легкий поступ праведника і шпортання ката. Напруга відчуттів зростала - Реґіні вже несила тримати на тендітних плечах вагу чужих доль, що мали розмах античних трагедій. Швидко забігла до кав'ярні і побачила там - Кароля! Він усміхнувся на сколошканий вид Реґіни і замовив ще філіжанку кави.
- Сідай, Реґіно, тут тебе ніхто не знайде. Я подбав, щоб усі привиди минулого сховалися у Пороховій вежі і не туманили тобі очей.
- Але ж це неможливо! Вони живуть у моїй уяві.
- Залиш тільки щасливих і веселих, бо решта наганяють аж надто багато смутку на таких розумних жінок, як ти.
- Треба бути дурною?
- Треба бути щасливою, Реґіно, а для цього інколи прикидатися дурненькою.
- Дивна порада від маестро.
- Порада на відстані часу, вивірена століттями.
- Хіба ти не страждав, Каролю?
- Страждав. Та нащо передавати це через віки, як спадкову хворобу? Хай люди навчаться жити світло.
- Навіть коли війна?
- Роби щось для перемоги добра і правди.
- А коли голод?
- Візьми у Бога п'ять хлібів і дві риби.
- Зруйнували твій дім?
- Відбудуй знову.
- Коли обікрали душу?
- Нарубай дров і зігрійся. Оптимізм зароджується з видимої безвиході. Головне - щось дуже любити.
- Що любив так спасенно ти сам?
- Музику!
Кароль взяв до рук скрипку. Запанувала тиша. Поступово звідусіль наростали звуки, і так само поступово віддалялася від Реґіни постать музиканта. Жінка побачила у ротонді величезну прозору капсулу, в якій відбувалося щось неймовірне. Кароль заграв - і світ довкола змінився: зазеленіли дерева, буйнула догори трава, барвисто замайоріли квіти. Реґіна припала до самого скла капсули, як у дитинстві до віконної шибки, і спостерігала. Кароль віртуозно креслив смичком повітря. Мелодія долинала до Реґіни згори. Зненацька гармонійне звучання нагло перекреслили різкі звуки. У цій божевільній какофонії чути було, як зойкнув Кароль. Смичок випав йому з рук, ноги підкосилися. Розп'яттям лежав музикант на доріжці, а навколо згущувалася темрява, потім чорна ніч цілком поглинула скрипаля.
Не встигла Реґіна прийти до тями від побаченого, як капсула у ротонді зрушила з місця. Вона крутилася за сонцем і поступово рожевіла. У світанкових променях відкрилась інша картина.
До ошатного будинку зайшов маленький хлопчик. Усе відбувалося швидко, як у віртуальній грі. Причинивши двері, хлоп'я несміливо наблизилося до високого кремезного чоловіка, що грав на кларнеті.
"Це ж, певна річ, маленький Кароль! Таким його зобразив Рейхан-старший9 на відомому портреті. А кларнетист, без сумніву, його батько Фелікс",10 - здогадалася Реґіна.
Тамувала подих. Видиво захопило її цілком. Дивилась і слухала.
Чоловік перестав грати і мовчки спостерігав за сином. Чоло його збрижилось у задумі. Збоку відчинилися двері, до кімнати тихо ступила жінка, поставила на стіл тацю з фруктами. "Ну, неважко здогадатися: це мама Текля",11 - усміхнулася Реґіна і тут же осмикнула себе, бо почула голос малого Кароля.
- Тату, чому ви так пильно на мене дивитеся? - запитав хлопчик.
Мати іронічно зауважила:
- Татко хоче упізнати себе.
- Себе? - трохи сердито перепитав Фелікс і пафосно додав: - Ні, я бачу більше. Наш син перевершить усіх і піде далі, ніж я! Ну, Каролю, а чого ти навчився на віолончелі?
Тепер уже незадоволено озвалася мати:
- Вартувало б зважити, чи втримає Юзек таку велику скрипку!
Та батько не вагався:
- Втримає! Кого Бог позначив талантом, мусить відробляти у поті чола.
- Ти забираєш у нього дитинство!
- Зате даю майбутнє!
- Заради слави?
Фелікс мовчки присів на софу і пильно глянув на сина.
- Ну, маленький добродію, що скажеш?
Кароль зиркнув на маму і промовчав. Він цілком розгубився.
- Гм... - ледь усміхнувся Фелікс. - Мовчиш? Важка задача. Тоді вгадай: заради слави, грошей чи... музики?
- Музики... - луною відповів Кароль, взяв зі стола скрипку і заграв. Що таке гроші і слава, розуміють тільки дорослі. Батьки замилувано дивилися, як син пускав по струнах смичок, видобуваючи чарівні звуки. Мелодія була живою, вона усіх надихала. Фелікс захоплено мовив до Теклі:
- Ти послухай, які тони! Це ж сама душа говорить!
На що мати озвалася:
- Ой, так! Чиста душа...
Опустилась на софу і склала руки, мов до молитви.
- Ти наше маленьке янголятко! - промовила з гордістю. Феліксу ж зауважила: - Бачиш, не треба йому віолончелі!
- А пружність пальців? Їм конче дати роботу! А втім, маєш рацію, Текле. Трохи повправляється - і досить з нього віолончелі! Бо скрипка - то таки його.
Фелікс вийшов з кімнати - Кароль опустив смичок. Текля занепокоєно глянула на сина.
- Каролю, що тобі є?
- Нічого, мамо. Хіба ти сама не чуєш?
- Що, сину?
- Тут багато звуків. Вони роблять мене легким.
Підбіг до матері й прошепотів:
- Знаєш, мамо, коли я стою, то слухаю небо, а коли іду - чую землю. Мені ті звуки аж от сюди западають, - він показав на груди, - і штовхають зсередини. Я мушу грати, бо інакше вони проколють мені ребра!
Мати зітхнула:
- Химеро ти моя... - погладила хлопчика по голові й ледь торкнула смичок в його руках. - Ну, то грай...
Знову промовляла скрипка, потім зазвучав цілий оркестр.
Реґіна розплющила очі. Навпроти сидів Кароль і насмішкувато спостерігав за нею. Жінка кліпнула очима.
- Я заснула?
- Ну, не зовсім щоб, але дрімала і марила десь з півгодини.
- Жартуєш?
- Анітрохи. Однак мене це забавляло. Міцна кава зазвичай бадьорить, а для тебе вона як снодійне.
- Бачила тебе маленьким, Каролю.
Він засміявся.
- Я ніколи не був маленьким.
- Хіба таке можливо?
Кароль зітхнув:
- Спитай у мого батька.
- Краще ти сам про себе розкажи, - попросила Реґіна.
- Я розповім тобі про місто, яке любив не менше скрипки. Хочеш побачити мій Львів, Реґіно?
Вона кивнула: авжеж!
- Глянь сюди!
Підійшов до вікна і відслонив портьєру. Та замість вікна Реґіна побачила двері. Кароль їх відчинив - війнуло холодом! Музикант витяг із-за пазухи кашне й обтулив шию. Реґіна холоду не відчувала зовсім.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
