Голоси - Ян Польковський

* * *

Короткий порух повітря після твого невдалого жесту

дрейфує в моїй голові. Суне розлитою Віслою

випливає у море живе. Бачу вже тільки тебе

і безмежжя шумливих вод. Ну а що я мав би тут бачити? Ти

мій син, я ціле життя перебовтував долю на палубах суден.

То що ж мені ще тут бачити як не хвилю котра мерехтливо розгойдує світ,

риб'ячі лусочки смерті

кригу берега що кривавить. Тепер моє море -

стіл кухонний а з палуби змиває мене як сміття

ніч без меж. Жінка спить, ти відсутній

навіть у пульсі снігу. Відтак я самотньо пливу

до розмитих вогнів дитинства.

Чи зустріну тебе по дорозі? Чи принаймні на мить

присядемо на піску? Будемо

вдвох молодіти? Наче буї, вдаряти із вітром

у хвилі лінивого прийдешнього в тобі зіщуленого

на дні?

Батько? (1924-2003?)

* * *

Шквал. У студеній сорочці прямую уздовж затоки.

Ким я був? Піщинкою під лапкою крячка

капітаном фрегата в кашкеті по дядькові Владеку

серцем ластівок легкокрилих із паперу в клітинку

віртуозом гри в ножичок та в Перегони миру

і гризотою вічною моєї бідної мами

адже замість міністрантури волів із м'ячем навскач.

Важко перелічити кожне з магічних втілень.

Засинаючи чув як при скроні кружляє подушка

планети Земля а в голові розсікають космос

німуючі зорі. Життя. Шістнадцять гігантських літ.

Вони проносилися так легко, що я забував дихати

а коли охолов настав день аби відчитати.

Того дня моє життя тривало тільки годину.

О пів на п'яту я прокинувся в багатоквартирному домі.

А до п'ятої сорок мені відкривався уділ.

Я пізнав людську ницість, жадання

й таємниці чистої, мудрої волі.

Бурхливу дружбу з Жеромським я закінчив сваркою.

Приховав від друзяк як озвався в мені

прокльон речення Норвіда Чом ти, тіне, від'їжджаєш...

Перемалював з Леонардо креслення легких крил.

І не зміг утекти далеко. Став невільником

снобродних прогулянок із Доротою донькою зварника

з Корабельні Військового Флоту та Афродити Холодних Морів

ув'язненої в мішкуватій суконці з кримплену.

Так, я став батьком, чи добрим - справді не знаю.

Дітей я не пам'ятаю а може боюся згадувати

їхні льняні задиристі ніжки і слова, що мов шкіра світобудови.

Я пізнавав старість. Бог з'являвся, зникав.

Із високих слів сходив Христос аби я сумнівався

і торкався перстами. Мандри? До Кракова і велосипедом за місто

крізь непролазну гущавину солодких серпневих обіцянок.

Цього разу я жив зосереджено пригальмовуючи обертання Землі

щоб відчувати як стигнуть у сутінках стежки піскуваті часу.

Куля продиралася довго крізь іній і стукіт рейок

через поранене зіжмакане світло змішане із мастилом

заляпаного болотом сонця щоб урешті-решт продірявити мені шию

крізь вікно ґдинської електрички.

Що ж, вам доведеться повірити, що я все пережив за годину

адже не воскрес і мені ще досі

шістнадцять років.

Якщо я брешу і зі мною не сталося те що все ж таки мусило статися

то вірте - жоден зі світів

насправді ніколи

не існував.

Застрелений? (1954-1970?)

* * *

Вірю що ти не злишся на мене. Крім тебе в мене було

ще трійко. Трохи здивований своїм існуванням

Адась, Юзек - спритний як ніхто в нашій родині

й Ася - маломовне свідчення про існування добра.

Батько загас блискавично і відтоді по смерку я не могла

позбирати думок. Робота, черги, виварювання, перешивання

одежі. З дорослих на дітей, зі старших на молодших.

Мені здавалося, що я ніколи не засну, що лишень ціпенію

з праскою, з голкою і наперстком, з тістом на локшину,

придушена брилою серця. Мені хотілося вмерти

від сорому, що живу. Від непоступливої любові й від страху

перед твоєю безладно простертою тінню. Тепер мені майже

вісімдесят тож тобі час мене простити. Це я

вигодувала власним тілом оці безкінечні шеренги безрадних

днів. І знаю, що кожен із них убивав тебе ще раз

синку

Мати? (1928-2009?)