ПРИГОДА ПЕРША
Загадкова записка, з якої починаються чудеса
Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класі всі називають мене Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав, лідер нашого класу. Ми тоді Африку з географії проходили. А волосся в мене справді руде, як жар. І настовбурчене, як голки в їжачка. Та я не ображаюсь на те прізвисько. Рудим мене змалку завжди називали, з дитячого садка. І я звик. Та й не в усіх це слово звучить образливо. Мама, наприклад, називає мене "Сонечко моє руденьке!". А бабуся каже: "Ти в нас особливий сонячний хлопчик!" "Сонячний-то сонячний, - думав я. - Але краще б я був блондином або брюнетом, чорнявим, як Ромка Черняк".
Ех! Як я заздрив тому Ромці Черняку!.. Який він був меткий, спритний, дужий!.. І удачливий!.. Як він на ковзанах, на роликах катався!.. Як він у футбол грав!.. А я невдаха... На ковзанах, на роликах раз у раз падаю. І в спортивних іграх я не мастак, скоріше партач - і м'яч у мене одбирають, і забивати не вмію... Худенький я, слабосилий. Мене бабуся сметаною щодня годує, але це позитивних результатів не дає. Єдине, що мене рятує, - моя легковажна вдача. Я ніколи довго не журюся. Позітхаю трохи і за хвилину вже сміюся. Це в мене спадкове, від дідуся Грицька, маминого тата... Про дідуся я потім ще розкажу. Він у нас дуже добрий і веселий - його всі люблять. Зараз скажу тільки одне: дідусь мене завжди розраджує:
- Ніколи не вішай носа, рижухо мій дорогий! Ти в нас незвичайний, особливий. А незвичайні стають видатними, великими людьми: полководцями, президентами, письменниками...
- Ага! Так для цього ж вирости треба, стати дорослим, - кажу я. - А до того що робити? Не чув я, щоб школярі ставали полководцями, президентами чи письменниками.
- Що ж, може, й почекати трошки доведеться, - усміхався дідусь. - Не разем Кракув будувався, як кажуть поляки... Але незвичайна доля тобі забезпечена! Я тебе запевняю!
Я тільки зітхав, чекаючи здійснення його пророцтв. Нічого незвичайного в моєму житті поки що не траплялося. Хіба що після дідових розмов сни мені почали снитися дивовижні. Якось наснилося, що сиджу я за вчительським столом, а до мене в черзі стоїть весь наш клас. І я всім даю автографи - підписую новенькі підручники з хімії. І я собі думаю: "Таки став я письменником! Але чогось написав не "Кобзар", не "Миколу Джерю", не "Лісову пісню", а підручник з хімії, яку я ніколи особливо не любив і з якої гарних оцінок ніколи не мав...".
А то якось наснилося, начебто стою я посеред трибуни на Майдані Незалежності. А внизу, біля трибуни, на відкритій машині у генеральському кітелі і кашкеті, але без штанів, у самих лише плавках Ромка Черняк доповідає:
- Пане Президенте Африканської держави! Війська для параду вишикувані!
"О! - думаю я собі. - Я таки став президентом. Але чогось африканським. Проте зрозуміло, чого Ромка без штанів, - бо спека".
"От бачиш, Ромко! - думаю я собі далі. - Ти мене обзивав Рудим Африканським Їжачком, а тепер стоїш переді мною без штанів і рапортуєш. Отакечки, як каже мій дідусь!"
Крім снів, нічого незвичайного у моєму житті не відбувалося. І от раптом...
Якось, виймаючи з сумки на перерві підручник з української мови, я побачив, що з нього стирчить ріжок аркуша із зошита в клітинку. Аркуш був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу - записка. Читаю: "Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри!" І підпис: "Ритас".
Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарівні окуляри!.. Де ж їх шукати?! Хто це написав?! "Ритас"!.. Я обвів очима клас. І погляд мій зупинився на Маргариті, тобто Риті Скрипаль. У мене перехопило подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класі. Струнка, голубоока, чорноброва... Горда і неприступна. Нікому і ніколи вона не писала записок. Навіть Ромка Черняк губився і ніяковів перед нею. Інших Рит у нашому класі не було. Серце моє калатало, як дзвін... Невже, невже це вона написала мені таку дивну записку?!
Питати її я, звичайно, не наважився. На наступній перерві я кілька разів пройшов повз неї, загадково усміхаючись. Один раз навіть приставив до очей згорнуті окулярами пальці. Вона тільки презирливо скривилася і зневажливо пхикнула. "Оскільки йдеться про щось загадкове і таємниче, годі й думати, що вона признається", - подумав я.
Мене розпирало від незвичних хвилюючих почуттів. Я ходив і блаженно усміхався.
Ромка Черняк здивовано глянув на мене:
- Чого це ти либишся?
- Та! - я махнув рукою.
- А конкретніше? - спитав Ромка.
- Та! - знову махнув я рукою.
- Невже в лото зірвав джек-пот? - пхикнув Ромка.
- Ні! - сказав я.
- А що ж таке? Не муч мене!
Я більше не міг терпіти. І я признався:
- Та... Записку одержав. Якусь дивну.
- Від кого?
- Сам не знаю...
- Ану покажи! - сказав Ромка.
Я витяг із кишені записку і простягнув йому. Він розгорнув її і суворо глянув на мене:
- Ти що - приколюєшся? Тут же нічого нема!
- Як?!
- А отак! Чистий папірець!
Я вихопив у нього з рук аркуш і похолов: ніякої записки не було - на аркуші жодного слова, чистий папір...
- Ну й дурні в тебе приколи! - презирливо скривився Ромка. - Ти що? Типу чокнутий?
- Та клянусь! - вдарив я себе в груди. - Була записка!
- А де ж вона? Може, в іншій кишені?
- Н-ні! Це той самий аркуш...
- Тю! Дурниці якісь ти пореш!..
І тут мені стрельнуло:
- Ой! Мабуть, вона була написана спеціальним хімічним чорнилом, яким шпигуни листуються. Я в одному детективі читав - спершу видно, а тоді текст зникає...
- То ти що - шпигун? - криво усміхнувся Ромка. - А що було в записці?
- Там було написано: "Якщо хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри". І підпис: "Ритас".
- "Ритас"? А ти не брешеш?
- Та щоб я!.. - знову вдарив я себе в груди.
- Ну, добре-добре!.. Ритас... Ритас... Отже, Рита Скрипаль?.. Он воно що!.. Ха-ха-ха! - зареготав Ромка. - Хочеш сказати, що Ритка написала тобі записку? Та ще шпигунським чорнилом, яке потім зникає?.. Мовляв, не доведеш... Ну, ти фантаст! Брат Стругацький!.. Ніколи нікому записок не писала і раптом тобі, Рудому Африканському Їжачкові, написала!.. Ну, гуморист!.. Ха-ха-ха! Остап Вишня!..
Ромка не став церемонитися, і через п'ять хвилин весь клас уже реготав із мене. Таким посміховиськом я ще не був ніколи... Ритка раз у раз презирливо пхикала, дивлячись на мене. Вона навіть говорити нічого не стала, просто пхикала.
Але ж була записка!.. Я ж не вигадував!.. Я ж на власні очі бачив, читав її!.. Ех!.. Я, звичайно, переживав, що з мене сміються. Але недовго. Я ж вам казав - довго журитися я не вмію. Ну і хай сміються. Я б на їхньому місці теж, може, сміявся. І саме через те, що слова записки зникли, я повірив, що чарівні окуляри існують насправді. Одне лише бентежило мене - де шукати ті чарівні окуляри?.. Написано було - шукай, а де шукати, не написано. Не ходити ж по магазинах "Оптика", яких у Києві багато, і не питати ж: "Чи продаються у вас чарівні окуляри?" Справді ж, дивитимуться, як на божевільного. Очевидно, чарівні окуляри повинні з'явитися несподівано й випадково, як і ота дивна записка. Треба тільки пильнувати...
Я сиджу на першій парті, перед самісіньким вчительським столом. Як посадила мене ще в першому класі Ліна Митрофанівна, бо я був найменшенький, так і досі сиджу. Тепер у нас вже не одна вчителька, а кілька. Майже всі молоді. Одна тільки старенька - математичка Юлія Юхимівна. У неї дві пари окулярів. Коли вона дивиться на клас, вишукуючи, кого б викликати, на носі в неї одні окуляри. Коли ж вона вичитує з підручника задачу або коли ставить у журнал погану оцінку, то надягає інші... І оті інші, "близькі", окуляри часто лежать на столі перед самісіньким моїм носом. Тепер я дивлюсь на них, немов заворожений, і думаю: "А може, саме про ці окуляри і йшлося у записці? І, може, недарма записка була на аркуші в клітинку?.. Може, її написала сама Юлія Юхимівна?.. Може, вона чарівниця?.. Добрі чарівниці завжди старенькі... Юлія Юхимівна дивиться на мене завжди з лагідною усмішкою... Вона мені, здається, симпатизує. Тому й написала записку саме мені..." І так мені кортить, так кортить зазирнути в оті окуляри, що я нарешті не витримую, хапаю окуляри і швиденько чіпляю на носа. Перед очима усе попливло, як у тумані. Крім того туману, я нічогісінько не побачив. Зате почув - глузливий вигук Ромки Черняка:
- Ой! Дивіться, Юліє Юхимівно!.. Богданець вкрав ваші окуляри!.. Це він думає, що вони чарівні! Він чарівні окуляри шукає!..
Весь клас зареготав. А Юлія Юхимівна мовчки зняла з мого носа свої окуляри і дала мені легенького щигля. Чим викликала ще більший регіт.
Ну, чого, чого він такий пащекуватий, той Ромка?! Я мало не плакав. А на перерві він підійшов до мене і сказав:
- Ну, добре-добре! Не переживай!.. Признайся тільки, що ти вигадав ту записку. І я не буду глузувати більше.
- Була записка! Не вигадував я!..
- Ну, ти таки ненормальний!.. Ти уві сні не ходиш?.. Може, в тебе галюцинація якась була? Може, до лікаря звернутися треба?
Він уже не кепкував, а дивився на мене із співчуттям, як на хворого. Ну й нехай!.. Я ж то знаю, що не галюцинація була, а насправді. І чого б це раптом виникла така галюцинація - про чарівні окуляри. Ні! Треба їх шукати! Треба! Десь вони таки є!..
У моєї бабусі теж дві пари окулярів - для телевізора і для читання та штопання моїх шкарпеток. Але ні ті, ні ті чарівними не виявилися.
А тоді я наважився і зайшов до "Оптики", що на вулиці Лютеранській. Вона приватна і загадкова - у дворі, в закапелку. Попросив дати мені поміряти сонцезахисні. Майже півгодини міряв-міряв - нічого чарівного не наміряв. Засмучений, вийшов я з "Оптики" і пішов гуляти Києвом... Понад годину блукав і нарешті приблукав у скверик неподалік нашого будинку. У цьому скверику завжди сидять пенсіонери в окулярах, газети читають або в шахи грають. А сьогодні чогось нікого - мабуть, по телеку якийсь аргентинський серіал показують. Іду, іду... І раптом бачу - на лавці лежать окуляри. Хтось, певно, забув. Мене аж у жар кинуло - передчуття якесь... Схопив я ті окуляри, почепив і... дихати перестав. Раптом я чітко побачив трансформаторну будку в нашому дворі, задньому, за гаражами. А на будці стояв розгублений Ромка Черняк і дивився униз, на землю, де лежала драбина. Було ясно, що Ромка по драбині заліз на будку (вона височенька, метрів п'ять заввишки, не менше), а тоді необережно штовхнув ногою, і драбина впала. На трансформаторну будку нам категорично лазити заборонялося; там навіть була жовта табличка: череп з кістками і напис "Не залазь! Уб'є!". Та найдивніше було те, що зі скверика побачити трансформаторну я не міг аж ніяк! Вона була далеко, за кількома багатоповерховими будинками. Я на мить скинув окуляри - ніякої трансформаторної будки, лише дерева й будинки, вулиця. Я тремтячою рукою знову почепив окуляри - і знову перед очима Ромка на трансформаторній будці. Він кривився - от-от заплаче... Йому негайно треба було злазити, а без драбини він злізти не міг... Тільки я встиг про це подумати, як почув голос якогось дідуся:
- Мої окуляри!.. Я читав газету і забув їх!
І дідусь зірвав з мого носа окуляри. У мене потемніло в очах. Я навіть не встиг роздивитися того дідуся. А коли я отямився, дідуся вже не було. Дідусь зник так само несподівано, як і з'явився. Я б навіть не зміг його описати, бо так і не бачив його. "От вони - чарівні окуляри!" - майнуло в моїй голові. І я прожогом кинувся до нашого будинку (ми з Ромкою сусіди: він на п'ятому поверсі живе, я - на третьому). Я вбіг у підворіття, пробіг на заднє подвір'я за гаражі і застиг, все ще не вірячи своїм очам... На трансформаторній будці стояв розгублений Ромка, а на землі лежала драбина...
- Зараз, зараз я її підніму! - вигукнув я, через силу піднімаючи важку для мене драбину (потім я для інтересу намагався ще раз це зробити, але не зміг, звідки ж тоді сили з'явились?!).
У Ромки тремтіли ноги, коли він злазив. І голос тремтів, коли він сказав:
- Ой, спасибі тобі, Їжачку!.. Розумієш, я кидав бумеранг, і він залетів на будку... А такий кльовий бумеранг! Мені тато з Австралії привіз. Жалко. Ну, я потай свиснув у двірнички драбину і... А звідки ти взявся?
- У чарівні окуляри побачив, що тобі непереливки. І прибіг...
- Що?! Знову ти про ті чарівні окуляри... А ну тебе!
- Клянусь Богом, що не брешу! - вдарив я себе в груди. - Клянусь!
І я розказав Ромці все, що сталося у скверику.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
