Коли ще звірі говорили - Іван Франко

? Видавництво "НК-Богдан"

ISBN 978-966-10-7626-5

Іван Франко

КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ

казки для ДІТЕЙ

ПЕРЕДМОВА

Отсі байки1, що зібрані в тій книжечці, то старе народне добро. Багато такого ви почуєте в устах наших бабусь та дідів, а мало хто й поду­має про те, що, оповідаючи ті байки, ми повто­ряємо тільки те, що перед тисячами літ повиду­мували мудрі люди в Вавилоні, в Єгипті, в Індії та в Греції. Тільки недавно вчені мужі, повіднаходивши стародавні книжки тих народів та порівнявши їх із нашими народними байками та казками, дійшли до погляду, що те, чим нині так любуються наші діти, було колись випливом му­дрості царів, звіздарів та патріархів. Наша нинішня байка і казка - се та сама Попелюшка, що заклята живе в брудній одежі, в душній кухні, але направду вона царівна родом із висо­кого, блискучого замку.

Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зу­пинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи, але не розбуркують молоду фантазію дивоглядними образами заклятих замків, царів, розбійників, драконів та демонів, не тривожать молодого чуття страшними трагіч­ними пригодами та незрозумілими для дітей від­носинами обох полів2. Я бажав би, щоб наші діти в інтересі здорового і морального розвою якнай­довше витали фантазією в тім світі простих ха­рактерів і простих відносин, у світі, де все видно ясно і симпатії не потребують ділитися. Звідси вони винесуть перші і міцні основи замилування до чесноти, правдомовності і справедливості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам, прислухатися її таємній мові, чути себе близькими до неї, підглядати, а далі й просліджувати її великі загадки...

ОСЕЛ І ЛЕВ

Був собі раз Осел. Забагато йому стало пра­ці і батогів у господаря.

"Давай, - думає, - втечу в ліс і буду жи­ти на волі! Буду собі пастися по лісі, і хто мені що зробить?"

І, не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б'є - відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього.

"Ну, - думає собі Осел, - аж тепер уже по мні буде!"

Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився і поміркував собі:

"Ану, може, я його деяк здурю?"

Та й як стояв, бух на землю, ляг собі і ле­жить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кри­чить уже здалека:

- Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?

А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.

Надійшов Лев і знов кричить:

- Зараз устань і поклонися мені!

- А хто ж ти такий? - питає Осел.

- Ти ще й питаєшся?! - кричить грізно Лев. - Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірами цар?

Осел, не встаючи, підвів голову і витріщив на нього очі.

- І що ти за дурниці балакаєш? - промо­вив він. - Ти цар над усіми звірами? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!

Лев став, мов чолом о стіну стукнувся.

- Хто мені се сказав? Та всі мені се кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж се неправда?

- Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірами не хто, а я.

- Ти? - здивувався Лев. - А ти хіба маєш се на письмі?

- Певно, що маю! Ади подивися ось тут!

І він устав на рівні ноги і, обернувшися за­дом до Льва, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.

- Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.

- Ото диво! - промовив Лев. - А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо трíбуватися1. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар.

- Добре, нехай і так буде, - промовив Осел, і з тим розійшлися.

Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапáв2 серну, там зайчика, там знов якусь звірину - за годину мав уже щось п'ять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла.

А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть від­кидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя - сказав би хто: згинув та й згинув. А по­над поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать во­ни, лежить неживий Осел, та й усі гурмою3 до нього. Зразу здалека заскакували, а там ба­чать, що не рушáється4, то й почали по нім ска­кати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами або стук її ногою, вб'є та й ховає під себе, та так хитро, що другі5 й не бачать. Не минула година, а він уже наду­шив їх з півкопи6. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться7, як не рикне, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися зі Львом. Приходить, а Лев уже там.

- Ну, що, - каже до Осла і показує йому свою здобичу, - бачиш, кілько я наполював?

- Ну, та й дурний же ти, небоже, - каже Осел і копнув його звірів ногою. - Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тілько та­ких ловив, що в повітрі літають. Ану, попро­буй ти!

- Ні, я такої штуки не втну, - відповів Лев. - Аж тепер бачу направду, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так не­чемно говорив з тобою!

- А видиш! - промовив гордо Осел. - За­вше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого від себе, а тоді що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не зі злої волі. Іди ж тепер і пильнуйся на другий раз!

І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, зди­бає в лісі Вовчика-братика.

- Здорові були, найясніший царю! - каже Вовк і кланяється низенько.

- Ет, іди, не смійся з мене! - каже сумно Лев. - Який я тобі цар?

- Як то ні? - скрикнув Вовк. - Хто ж би смів інакше казати?

- Мовчи, братику, - шептом говорить до нього Лев. - Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, біда буде і тобі й мені.

- Правдивий цар? - дивувався Вовк. - Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крім тебе?

- Є, є! - з перестрахом шептав Лев. - Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в по­вітрі літають. Богу дякую, що мене живого пустив.

- Ну, що ти говориш! - дивувався Вовк. - Диво дивне! Знаю сей ліс не віднині, але ніяк не придумаю, хто би се міг бути. Як же вигля­дає той новий цар?

- Одно слово - страшний! - говорив Лев. - Вуха отакі, голова, як коновка, а на задній нозі царська печать.

Ніяк не вгадаю, хто се може бути? - клопотався Вовк. - Знаєш що, ходи покажи мені його!

- Я? Нізащо в світі! - скрикнув Лев. - Досить уже раз страху наївся.

- Та ходи-бо! Чого боятися? - заохочував Вовк. - От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти!

- Про мене, - каже Лев, - нехай і так буде.

Зв'язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пас­ся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка:

- Ось він! Ось він! Подивися!

Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне:

- Дурний Льве, таж се Ослисько! - А Льво­ві причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через яр­ки що було духу! Дер8, дер, далі втомився, став та й озирнувся.

- А що, Вовче, близько вже той новий цар?

Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив'язаний до львиного хвоста, так і волік­ся за ним усю дорогу і давно вже й духа спу­стив.

- А видиш, - каже до нього Лев, - ти ка­зав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!

СТАРЕ ДОБРО ЗАБУВАЄТЬСЯ

Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили йо­го ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:

- Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-мо­лодці гонять, хотять мене віку збавити9.

Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі та й несе. Надбігають ловці-молодці.

- А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика? - питають.

- Ні, не бачив.

От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається:

- А що, пішли вже мої гонителі?

- Пішли.

- Ну, тепер випусти мене на волю!

Чоловік розв'язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю! А той і говорить:

- Ну, чоловіче, тепер я тебе з'їм.

- Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з'їсти хочеш!

- А що, чоловіче! Се так у світі ведеться: старе добро забувається.

Видить чоловік, що діло погане, і говорить:

- Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з'їси мене.

Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чо­ловік до неї й говорить:

- Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Отсе я вирятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з'їсти.

І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить:

- Вовкова правда, чоловіче! Я жила у гос­подаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася і до роботи стала неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з'їли. Отеє вже тиждень я тут днюю і ночую і жду не дождуся, поки прийдуть вовки й розідруть мене. Так-то, дядьку, старе добро забувається.

- А бачиш, моя правда! - крикнув Вовк.

Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на се. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ді­лом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає:

- Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послу­хай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому і худоби, а коли постарівся і голосу в мене не стало, він вигнав мене з обійстя, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, се свята правда!

- Бачиш, на моє виходить! - крикнув Вовк.

Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка.

Позволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли ста­рого добра не пам'ятаєш.

- Добре.

Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-се- стричка.

- Гей, Лисичко-сестричко! - кричить їй здалека чоловік і кланяється. - Зроби лас­ку, підійди ближче, розсуди нас обох з Во­вчиком.

Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоло­вік, що і як було. А Лисичка не вірить.

- Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влізся в отсей мішок!

- Але ж правда! - крикнув Вовк.

- Ні, нізащо не йму віри! - уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевняє, ні та й ні!

- Не можу сьому10 вірити, хіба мені доочне покажете, як се було.

- Що ж, се можна, - сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли сад­жав Вовка.

- Ось бач, як се було! - сказав Вовк і встромив голову в мішок.

- Як то, ти хіба тілько голову встромив? - спитала Лисиця.

Вовк уліз увесь у мішок.

- Ну, чоловіче, - промовила Лисиця, - тепер покажи мені, як ти його зав'язував?

Чоловік зав'язав.

- Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив.

Чоловікові не треба було сього два рази ка­зати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє:

- Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав?

Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть.

- Ну, чоловіче, - мовить Лисиця, - я те­бе вирятувала від смерті. Що ж ти мені за се ударуєш?

- Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.

- Добре.

Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ло­вити курей, коли втім жінка надходить.

- А що се ти, чоловіче, робиш?

Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої пригоди вирятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв заплату.

- Богу дякувати, що ти живий і здоров, - мовить жінка. - А щоб Лисиці давати курей, на се я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці.

Подумав-подумав чоловік та й послухав жін­ки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить:

- На ж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мі­шок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв'язуй близько села, щоб не розлетілися!

Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:

"Дай загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?"

Розв'язала мішок, та не вспіла гаразд і за­глянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки щодуху, ледво-не-ледво вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти:

- Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали?

- Ми пильно дивилися, щоб ти знала, ку­ди від них найліпше тікати.

- А ви, мої ноженька, що робили?

- Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догонити.

- А ви, мої вушенька, що робили?

- Ми уважно надслухували, чи не набли­жаються твої вороги.

- А ти, хвостище, що робив?

Хвостище розсердився, що Лисиця так нела­с­каво до нього заговорила, та й каже їй на злість:

- А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе собаки зловили.

- А, то ти такий добрий! - крикнула Ли­сиця. - Геть мені з хати!

Та й за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить:

- Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його!

А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхо­пили Лисиччиний хвостик, як шарпнули та витягли цілу Лисичку з нори і тут її й розір­вали.

ЛИСИЧКА І ЖУРАВЕЛЬ

Лисичка з Журавлем у велику приязнь за­йшли, навіть десь покумалися. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості.

- Приходи, кумцю! Приходи, любочку! Чим хата багата, тим і погощу.

Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тоне­сенько по тарілці та й поставила перед кумом.

- Живися, кумочку, не погордуй! Сама ва­рила.

Журавель стук-стук дзьобом - нічого не спіймав.

А Лисичка тим часом лиже та й лиже каш­ку, аж поки сама всеї не з'їла. А коли кашки не стало, вона й мовить:

- Вибачай, кумочку, більше не маю вас чим гостити.

- Спасибі й за те, - пісним голосом промо­вив Журавель. - А ти б, кумонько, до мене за­втра в гості прийшла!

- Добре, кумочку, прийду, чому не прий­ти, - мовить Лисичка.

На другий день приходить Лисичка, а Жу­равель наварив м'яса, бурячків, фасольки, картопельки, покраяв усе те на дрібні шма­точки, зложив у високе горнятко з вузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисич­кою.

- Живися, кумонько! Не погордуй, люба моя, - припрошує Журавель.

Нюхає Лисичка - добра страва! Встромляє голову до горнятка - не йде голова! Пробує ла­пою - годі витягнути. Крутиться Лисичка, за­скакує відси й відти довкола горнятка - нічо­го не порадить. А Журавель не дармує. Дзьоб-дзьоб у горнятко та й їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв.

- Вибачайте, кумонько, - мовить, випо­рож­нивши горнятко, - чим хата багата, тим і рада, а більше на сей раз нічого не розстарав.

Розсердилася Лисичка, навіть не подяку­вала за гостину. Вона, бачите, думала, що на цілий тиждень наїсться, а тут прийшлося до­дому йти, облизня спіймавши11. Відтоді й за­реклася Лисичка з журавлями приязнь во­дити.

ЛИСИЧКА І РАК

Здибалася Лисичка з Раком. Стала собі, глядить на нього, як він помаленьку лізе, а далі давай над ним насміхатися.

- Ну, та й швидкий же ти, нема що мови­ти! Правдивий неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз у великодну п'ятницю по дріжджі посилали, а ти аж за рік у великодну суботу з дріжджами прийшов та й ті насеред хати розілляв?

- Може, коли й правда була, - каже Рак, - а тепер дуже на брехню подобає.

- Овва! Значить, ти тепер прудкіший зро­бився?

- Прудкіший чи не прудкіший, а тобі на кпини не здатний. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того корчика добіжу.

- Що? що? що? - дивувалася Лисичка. - Ти хотів би зо мною об заклад бігати?

- Не тілько побіжу, а ще й тобі о один скок випередки дам12 і швидше тебе при меті буду, - мовить Рак.

Побилися вони об заклад. Стала Лисичка о один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліща­ми за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до мети та й кличе:

- А де ти, Раче?

Нічого не чути.

- Ну, Раче, де ти там? - ще раз кличе Ли­сичка та й обернулася хвостом до мети.

Отоді Рак пустився від її хвоста та й каже:

- Та осьде я! Давно вже жду на тебе аж троха поза мету забіг.

ЛИС І ДРОЗД

Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назу­стріч йому Вовк.

- Кабане, Кабане, куди йдеш?

- У Київ на ярмарок.

- Візьми й мене з собою.

- Ходи, кумочку.

Ішли, ішли, аж назустріч їм Лис.

- Кабане, Кабане, куди йдеш?

- У Київ на ярмарок.

- Візьми й мене з собою.

- Ходи, кумочку.

Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць.

- Кабане, Кабане, куди йдеш?

- У Київ на ярмарок.

- Візьми й мене з собою.

- Ходи, небоже.

Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж під ніч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив - не перескочив, а за ним і всі інші по­скакали і всі разом у яму попадали. Що роби­ти, мусять ночувати. Зголодніли вони, а ви­лізти нема куди, їсти нема чого. От Лис і наду­мав.

- Нумо, - говорить, - пісні співати. Хто найтон­ше голосом потягне, того ми й з'їмо.

От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис іще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірва­ли його та й з'їли. Та що там їм із того Зайця за ситість? Ще не розвиднілось гаразд, а вже всі вони такі голодні, що ледве дихають. Знов Лис загадує:

- Нумо пісні співати. Хто найгрубше голо­сом потягне, того ми й з'їмо.

Почали співати. Хотів Вовк тонесенько за­тягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кину­лися на нього та й зараз його роздерли.

Лишилися ще два: Кабан і Лис. Поділили­ся вони Вовковим м'ясом. Кабан швидко з'їв свою часть, а Лис трошки з'їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий, Кабан го­лодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку си­дить, витягає по шматочку Вовкового м'яса та й їсть.

- Що се ти, кумочку, їси? - питає його Кабан.