Weltmeister
І.
Навіть помислити не міг, що отак, неждано-негадано, отримаю подібну пропозицію. Вранці викликав до себе "шеф".
- Романе, до Німеччини поїдеш?
- Я? - ошелешений почутим, закляк на місці і мало не втратив дар мови.
- Не хвилюйся, із закордонним паспортом допоможемо, кошти на дорогу дамо.
- А чому таке щастя випало саме мені?
- Колектив районного Будинку культури їде на міжнародний фестиваль, потрібен перекладач.
- Та я ж не перекладач!
- Зате знаєш німецьку краще за деяких перекладачів. Чув, як ти "шпрехав" під час укладання контракту з німцями минулого місяця. То що - поїдеш?
- Це так несподівано. Треба подумати. Я ще жодного разу не був за кордоном!
- Поїздка через місяць. Поміркуй до завтра.
- Гаразд.
Отакої! Ну й дива. Понад усе переймався тим, що доведеться летіти літаком. На той час більшість моїх знайомих і друзів вже мали цей досвід. Я ж у свої сорок два роки досі ніде не літав і страшенно боявся літаків. Вони здавалися мені найнебезпечнішим видом транспорту. Ще б пак! Де ти подінешся на такенній висоті, як раптом щось станеться? Що робити, коли раптом знудить?
ІІ.
В усьому була "винна" моя німецька. В середній школі, окрім дещиці завчених фраз, так нічого й не навчився. Воно й не дивно, адже наш учитель німецької Микола Йосипович водночас був ще й учителем англійської та співу і міг навчити хіба що абетки. Але я на нього не ображаюся, бо він був добрий чоловік, а іншого "іноземця" в школі не було. Отож навчав як міг. Звісно, співав він краще, а ще краще грав на акордеоні. З-поміж усіх його талантів, гра на акордеоні мені подобалася найбільше. Своїми дивовижними звуками він зачаровував мене! Я був у захваті від вишуканого перламутрового оздоблення і чорно-білої клавіатури. До того ж він мав ім'я - "Weltmeister"! Згодом довідався, що його було виготовлено в Німеччині. По закінченню уроку співу, коли вчитель робив записи у шкільнім журналі, я тихенько підбирався до стільця з акордеоном, оглядав його з усіх боків і гладив рукою.
- Що, подобається акордеон, Романе?
- Так.
- Хочеш, вчитиму тебе на ньому грати?
- Так!
- Спершу поговоримо з твоїми батьками, гаразд?
- Ага.
Батьків довго вмовляти не довелось. Їм було на руку, що я не вештатимусь невідомо де, а матиму заняття. Тож двічі на тиждень, по обіді, ходив до Миколи Йосиповича додому і вчився грати на акордеоні. Моїй радості не було меж. Не біда, що десятирічному хлопчакові той "Weltmeister" був завеликий і заважкий. Я мав такий неймовірний потяг до тієї науки, що міг би розтягнути міх ще більшого інструмента. У голові постійно крутилися мелодії та пісні, почуті по радіо.
- Миколо Йосиповичу, а звідкіля у вас цей акордеон?
- Якось розповім, не сьогодні.
- Правда, що він німецький?
- Що правда, то правда, - вміють німці робити.
ІІІ.
Закінчивши школу, вступив до вишу в обласному центрі. Звісно, як у кожному виші, в нашому теж була в пошані художня самодіяльність. Під час студентських вечорів і вечірок, пісенних конкурсів я "вишивав" на трофейному акордеоні, який придбали для мене батьки - викупили в районного воєнкома. Він привіз його з Берліна, хоч сам грати не вмів. Тримав удома "для краси".
Мій репертуар складався з українських, польських, російських, німецьких пісень. Польської навчитися було найлегше - до Польщі було рукою подати, до того ж чимало наших місцевих людей знали польську дуже добре. Щодня, через портативний приймач, слухав "Radio Jedynka". Приятель - ще той книголюб, прилучив мене до читання детективів польською. На той час шедеври світового детективного жанру можна було прочитати здебільшого цією мовою. У книгарні іноземної літератури була окрема полиця з книжками кишенькового формату в м'якій палітурці.
З німецькою було значно гірше. Я виконував на ній кілька естрадних пісень, завчивши слова напам'ять. Ох, ця німецька!
Якось одружувався мій однокурсник. Запросив на весілля до місцевого кафе, з тим, щоб я трохи розважив гостей. Довго вмовляти не довелось - пісні я виконував залюбки, а тут можна було ще й поїсти чогось смачненького. Для студента - це неабияка удача. Згодом підійшов незнайомець і повідомив, що зі мною хоче поспілкуватись одна пані. Я був заінтригований. Пані була пенсійного віку, шляхетна, в гарненькому капелюшку. Чемно привітався і відрекомендувався:
- Роман.
- Юначе, ви співали оту пісню sehr gut, але ваша вимова доволі кульгава. Якщо бажаєте, можемо зайнятись німецькою. Безкоштовно, звісно.
Незнайомка - Ельза Францівна, виявилась викладачем німецької. Двічі на тиждень я відвідував її в старому будинку з колонами на околиці міста - колишньому помешканні польського лікаря. За рік таки "заговорив" німецькою з берлінським акцентом.
Ми говорили про Гете, Ремарка, Рільке, Бетховена. Ельза Францівна пригощала чаєм з тістечками власного приготування і чудовим вишневим варенням.
- Bitte, mein lieber Freund.
- Дякую, Ельзо Францівно, ваші тістечка і варення неперевершені!
- Не забувайте щодня читати кілька сторінок німецькою.
- Авжеж, обіцяю.
Обіцянку, звісно, дотримував не завжди, адже студентське життя насичене стількома подіями, постійно бракувало часу. Та як би там не було, я був вельми вдячний Ельзі Францівні за німецьку і незабутнє чаювання. По закінченні вишу опинився в іншому місті. Час від часу телефонував до неї. Вона щоразу ретельно перевіряла вимову і наполягала на спілкуванні німецькою.
IV.
Дивовижну історію про акордеон Миколи Йосиповича я почув, вже бувши студентом. Навчальний тиждень добігав кінця. В п'ятницю по обіді більшість спудеїв роз'їжджалися по домівках. Січень ще розкошував, за вікном - мінус п'ятнадцять. Щойно закінчилась остання "пара", стрімголов помчав до студентської роздягальні - автобус до села відходив за годину. Отримавши куртку, рушив до виходу з навчального корпусу, вдягаючись "на ходу". В рукаві куртки шапки не було. "Що за жарти? Може, випала?" Повернувся. Чергова, оглянувши місце, де висіла куртка, знічено відповіла: "Шапки нема". Я й сам бачив, що нема. Хтось "позичив". До відходу автобуса залишалось півгодини. Давши собі спокій з шапкою, побіг до тролейбусної зупинки. Дякувати Богу, що квиток на автобус був у кишені - придбав його завчасно серед тижня.
За дві години я вже був у селі. Щоправда, до батьківського дому ще треба було йти кілька кілометрів пішки. Ховаючи голову в комір куртки, пішов навпростець через городи, - так можна було "скосити" півкілометра. Як на біду, того дня було вітряно. Мороз із вітром - справа кепська. Відчув, що вуха промерзли не на жарт. Намагався затулити їх руками, але де там. Порівнявшись із хатою колишнього вчителя, побачив на подвір'ї постать із в'язанкою дров.
- Романе, це ти!
- Я, Миколо Йосиповичу!
- В таку негоду і без шапки? Що за жарти?
- Та які там жарти, хтось шапку поцупив.
- Зайди до мене, дам тобі щось на голову, бо застудишся.
- Буду вдячний, бо вже вух не чую.
У хаті було тепло і затишно. В грубці потріскували дрова. Я вмостився на стільці поруч із грубкою.
- Може, гарячого чаю, Романе? Якраз чайник закипів.
- Не відмовлюся, Миколо Йосиповичу.
- То кажеш, шапку "позичили"?
- Еге ж, в інституті.
- В інституті то таке, он у сусідньому селі минулої неділі в чоловіка шапку "позичили" на Службі Божій у церкві, уявляєш? Як правилося - поклав її на лавку поруч себе. Виходити з церкви - а шапки нема. Гарна була шапка - з нутрії.
- Дівчина з моєї групи розповідала, що її знайому пограбували на самі Різдвяні свята! Вони мешкають у місті, в багатоквартирному будинку. Зателефонували в двері. Господарі, звісно, відчинили - на порозі вертеп, хлопці, дівчата - близько десяти осіб. Запросили їх до хати. Ті колядували, віншували. Все, як то кажуть, "як має бути". А згодом виявилось, що з хати щезли золоті прикраси.
- Отакої! Не бояться люди гріха.
- Ви ще трохи граєте на акордеоні, Миколо Йосиповичу?
- Зрідка, коли є настрій. А ти, я чув, "перший музикант" в інституті?
- Ну, не перший, але й не останній.
- Я ще тоді бачив, що з тебе будуть люди. До цієї справи треба мати терпіння і наполегливість, а ще - дуже любити її. В тебе це було. Зізнайся, певно, від дівчат відбою нема - їм подобаються музики?
- То все, дякуючи вам. Миколо Йосиповичу, дозвольте запитати?
- Питай.
- Розкажіть про свій акордеон. Колись ви казали, що якось розкажете.
- Можна й розказати, чому ж ні... Ти пий чай, грійся.
- Дякую.
Розповідь Миколи Йосиповича
Йшов повоєнний 1948 рік. Зима була сніжна, морозна. Ми з батьками жили в невеликому містечку поруч із залізничною станцією. Більшість будинків були зруйновані. Люди щодня розбирали завали і розчищали дороги. Голодували. Того дня мама зварила картоплю. Я вийняв з печі "казанок",з'їв кілька картоплин і пішов на вулицю. Дітлахи любили дивитися на потяги, добре знали час проходження товарних і пасажирських. За кілька сотень метрів від дому несподівано наткнувся на дивно вбраного чоловіка - у військовій шинелі, на голові поверх "пілотки" хустка, взутий у старі, подерті черевики, замість шнурків - дріт. Промайнула думка: "Схоже, це німець! Але звідкіля він тут взявся?".
- Essen, їсти - ледь чутно промовив незнайомець.
Відверто кажучи, я, спершу, не на жарт злякався і розгубився. Ніяк не міг второпати, як німець опинився тут, на нашій вулиці! Востаннє я бачив "живих" німців 1944 року, коли поряд із нашим містечком проходила лінія фронту. На той час вже не відчував до них нічого - ані доброго, ані злого.
Як виявилося, німець трохи знав російську. Хоч я знав її так само, як він - ми таки змогли порозумітись. Жалюгідний вигляд голодного, скоцюрбленого від холоду німця мене розчулив, тож я запросив його до нашого дому.
В "казанку" залишилося кілька картоплин. Запропонував йому. Німець зняв пілотку та хустку, і сів за стіл. Заросле щетиною обличчя було змарніле і бліде. Під очима - синці. Звався Гюнтер Браун. Розповів, що потрапив у полон. Разом з іншими німецькими вояками його відправили до Сибіру. Наразі повертається додому. Був родом з міста Цвікау. У таборі для військовополонених "працювали" німецькі комуністи-агітатори. Тих, хто погоджувався будувати соціалізм у новій німецькій республіці, відпускали додому.
Тремтячими від холоду руками незнайомець вийняв з кишені маленький розкладний ніж, дістав з казанка ще теплу картоплину, потримав її в руках, притулив до обличчя, а потім почав старанно знімати з неї шкірку. Розрізав на чотири частини, посолив і поклав один шматок до рота. По його щоці котилася сльоза.
- Можна ще? - запитав він.
- Будь ласка, - відповів я.
- А можна взяти дві картоплини з собою?
- Беріть.
З'ївши кілька картоплин, він подякував і почав збиратися. Їх відпустили на годину. Бачив його потріскані на морозі руки. В очах ледь жевріло життя.
- Danke schőn. Хлопче, ходи зі мною.
- Для чого?
- Хочу тобі дещо дати на пам'ять. Не бійся.
- З чого ви взяли, що я боюся?
- От і добре, ходімо, мені не можна спізнюватися. Мене чекають вдома, розумієш?
Невдовзі ми дісталися залізничної станції. Долівки вагонів були встелені соломою. Біля них групами по кілька десятків чоловік, тремтячи від холоду, стояли, в таких же, як Гюнтерова, військових шинелях, полонені німці. Гюнтер заскочив до одного з вагонів і за мить повернувся з великим чорним чемоданом у руці.
- Тримай, це від мене.
- Не можу, надто великий дарунок.
- Візьми, прошу.
- А що це?
- Мій акордеон. Ти вмієш грати на акордеоні?
- Ні.
- Тоді навчишся. Ну, Auf Wiedersehen!
Поїзд рушив. Я дивився йому вслід допоки він не щезнув із очей. Отак у моє життя увійшла музика.
V.
У вівторок я знову в кабінеті "шефа".
- Ну що, Романе, надумав їхати?
- Можна спробувати.
- Можна чи їдеш?
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
