Розділ перший
у якому забити гол виявляється не так просто, як здавалося
Усе, що я тобі розкажу, хай буде нашою таємницею. І ти пообіцяй - ні, тут-таки, одразу
мені пообіцяй, що це залишиться між нами і що ти не будеш дуже сміятися!
А взагалі, смійся собі, на здоров'я, скільки завгодно, - я, правду кажучи, тепер уже й сам ледве стримуюся, щоб не розреготатись, - але не насміхайся! Ну, бо кому приємно, коли з нього насміхаються? У нашому класі таких нема. Гадаю, що й у цілій школі жодного не знайдеш.
Ото й мені неприємно... Та іноді, бува, насміхаються.
Правду кажучи, не те щоб іноді - а таки частенько. Три рази на тиждень. Як тільки фізкультура, так і починається: Бурундук се, Бурундук те... А який я їм Бурундук?! Я Бондарук! Івась Бондарук! От!
Івась - це щоб із татом не плутали. Тато в мене Іван Бондарук, а я - Івась. Зручно, еге ж? І красиво!
А вони - Бурундук...
Ну, та чого гріха таїти - я таки трохи товстенький. Щокастий, як каже мама. Але тато в мене теж щокастий - і що ж? Його ніхто на роботі Бурундуком не називає, всі поважно так - Іван Іванович. А мене...
Та ні, не треба мене Івасем Івановичем називати! Рано ще. Дай-но школу закінчити, університет - і тоді вже хай буде. А поки що Івась, та й годі.
Домовились? Ну, то гаразд.
...Ага, на чому я зупинився? Звісно, на фізкультурі! Особливо, скажу тобі, капосна штука - лазіння по канату. Бігати - ще куди не йшло: там хоч останнім, а прибіжу. Стрибати - те саме: у пісок же стрибаєш, а не в калюжу й не через рівчак із крокодилами. От якби через рівчак, то було б непереливки, а так - переживу.
Але ж той клятий канат - це понад мої сили! Підтягнутись на ньому я ще раз чи два можу, та як його там ногами перебирати - це для мене складніше за найскладнішу математику!
Ну, і ще козел... Не той, що рогатий і чоловік кози - то, взагалі, цап. А це гірше - це козел щонайсправжнісінький! Стрибати через нього - яка то для мене мука! Я так ні разу й не зміг - хіба на нього зверху колінами застрибну, та й усе. Далі буду перелазити, а вони - сміятися...
Але того дня саме п'ятниця була. А в п'ятницю фізкультура в нас останнім уроком. Одразу після алгебри, на якій - контрольна. І серйозна, скажу тобі, контрольна! Лінійні рівняння - це не жарти. Вони навіть мене іноді напружують, а всі наші взагалі "в шоці"!
Насправді я алгебру-геометрію не дуже люблю, мені більше мова-література подобається, - але й у лінійних рівняннях, якщо розібратись, нічого аж такого страшного нема. Головне: сісти, подумати спокійно, одне з одним зв'язати - і воно ніби сам? вирішується, часом навіть цікаво буває.
Але то мені - а всі наші аж тремтять на перерві. Хто в підручник утупився, щось в останню мить звідти запам'ятати намагається, хто шпаргалки пише, а хто практичніший - той біля відмінників моститься, добираючи способу, як списати. Он уже й позад мене Іванюк усівся.
- Ти, - каже, - коли писатимеш, то сідай трохи боком, аби я в тебе з-за плеча зошит бачив.
Система ця налагоджена, треба лише добрий зір мати. Бо якщо поруч сядеш, нічого з цього не вийде - математичка ж завдання за варіантами дає, так що в тих, хто за однією партою, приклади різні. Тут просто так не спишеш: треба клепку мати, щоб бачити, яку схему розв'язку сусід використовує, і свої цифри підставити. Але й спереду сідати теж ненадійно - мусиш крутитися, щоб зазирнути до потрібного зошита, й математичка швидко "просіче". Ну, а ззаду - саме те, що треба; головне, щоб я свій зошит плечима не затуляв.
Не встиг я відповісти Іванюкові, як тут Коза на дверях:
- Діти, Емілія Миколаївна захворіла, на фізкультурі будете самі. Хлопці хай у футбол грають, а дівчата можуть у класики пострибати чи через ґумочки, як собі хочете. Тільки щоб усі на стадіоні були, я з вікна бачитиму!
Отакої - навіть спортсмени, виявляється, хворіють...
Коза - це наша класна керівничка, Любов Григорівна. У неї, кажуть, дівоче прізвище Козинюк було, тому її так і прозвали. Іванюк її боїться, а я зовсім ні, - хоч вона й сувора, але капостей не робить, якщо сам не накапостиш. Я Клочкову, або Рибку, побоююсь (це так фізручку прозивають, бо в неї розряд із плавання й плечі ширші, ніж у директора школи) - завше вона чіпляється зі своїми дурними нормативами...
Усі тут, звісно, загукали "ура", але якось млявенько - до фізкультури ще дожити треба.
А я тим часом до Іванюка розвернувся:
- Дам, - кажу, - тобі списати, якщо в команду візьмеш.
Іванюк - найкращий футболіст у класі, а може, й у цілій школі. З алгеброю він не дружить, зате з м'ячем такі фінти виробляє, що замилуєшся! Усі хочуть грати в тій команді, де Іванюк, та не кожного він бере. Ну, але цього разу мене візьме - ніде не дінеться...
- І не воротарем! - додаю. Бо воротарем слави не здобудеш.
У футболі ж як? Гол забив - і герой. А воротар голів не забиває. Воротар їх, так би мовити, навпаки...
Глянув на мене Іванюк так підозріло.
- Гаразд, - каже. - Будеш захисником. Правим. Тільки дивись мені, зошита клади так, щоб я все бачив.
Я покладу - хіба мені важко...
...Грати без м'яча - дуже непроста справа. Це у справжніх футболістів не завжди виходить, а в мене й поготів.
Хлопці, звісно, м'яча мені не дають - він у мене в ногах не тримається. Мушу відбирати сам, на те я й захисник. Ну, та нічого, прорвемось...
Треба дочекатися свого шансу - і тоді я їм покажу, чого вартий Івась Бондарук! А шанс буде, неодмінно буде - це ж футбол, тут усе можливе!
Те, що я не люблю фізкультури, ще не означає, що мушу не любити спорт. Тим паче футбол - хіба можна його не любити?! Це ж як у літературі: лише там кайфуєш від того, як красиво сказано, а тут - як красиво полетів м'яч. А краса - вона скрізь краса, навіть в алгебрі щось від неї є. Тільки там ухекаєшся, доки до краси доберешся...
Ну, в футболі ще дужче вхекаєшся! Я вже і так, і сяк бігаю, а шансу все нема та й нема.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
