Моя дорога птаха, мій синочок, народився 17 серпня 1968 року в гарячий полудень у Самборі - були відкриті вікна і сонце заливало родильний зал. Тому з днем народження я завжди вітала його між 13-ою та 14-ою годинами. Моє дитятко спеленали, показали мені та понесли - з того самого моменту я відчула, що моє серце пішло за моїм малесеньким птахою, який заполонив увесь мій світ.
Він мало спав, а щоб його заколисати, треба було переспівати всі пісні, які знаєш, - і вдень, і вночі.
Ми жили в маленькому селі Сіде біля Самбора, через яке проходила траса Самбір-Дрогобич. Андрійчик проводив усі літа в Сідому, зі мною, у моєї мами. Улюблена Андрійчикова бабця Марійка завідувала там початковою школою. Він собі з'єднав два слова - "Сіде" та "дома" - в одне і називав село Сідома. Ми жили у Новому Роздолі, але наша Сідома завжди нас чекала на свята і канікули. Влітку обов'язково їхали у Самбір і відвідували будинок, де Андрійко народився, йшли в тир, де він стріляв з допомогою дядька-працівника, потім фотографувалися і їхали назад. Дорога займала 15 хвилин. Оскільки пологовий він бачив, то й розумів, що тут народився, а як саме - ніколи не запитував. Десь у 4 роки, сидячи за столом із гостями, Андрійчик видав історію про те, як народжуються діти: "У Самборі є така лікарня - роддом називається, там доктор бере целофановий мішечок і набзикує, набзикує, набзикує багато всяких лікарств, і так робить дітей. А тьотя медсестра каже: "Пане доктор, пане доктор, не робіть так багато дітей, бо їх вже нікуди класти!"". Побачивши сміх в очах гостей, він швиденько встав з-за столу і пішов у спальню. Більше ніколи тієї історії про пана доктора, що робить дітей, ми не чули. Взагалі, Андрійчик дуже любив гостей, завжди розмовляв із ними, сидів за столом, міг розказати свої історії, і тому, коли гість тільки переступав поріг, він тут же ж питався: "А коли ви поїдете?", що було, звичайно, шоком для гостя. Я пояснювала гостю, що дитина просто хоче, аби він довше побув у нас, бо тоді можна розмовляти, сидіти і цікаве щось почути.
У Сідому синочок мав автобус, зроблений, ніби справжній. Мій дідо Іван приладнав йому справжнього руля, і Андрійчик, ще тільки вміючи друкувати цифри і букви, писав маршрути автобусів, які проїжджали мимо нашого дому. Так він міг бавитися годинами.
Андрійчик вимагав уваги постійно і від усіх, придумував багато історій, які треба було без тіні усмішки вислухати, розпитати щось. Наприклад, у 5 років він розказував історії про те, як служив у армії. Його ніхто ніколи серйозно не сварив, бо він міг зайтися плачем від образи, а тоді його потрібно було оживляти на руках, дихати на нього, а то завжди було дуже страшно.
Найбільшим його випробуванням був садочок. У садочок мусили віддати, бо тоді найняти няню додому було неможливо. Андрійчик уже в понеділок питався, коли буде субота, щоб не йти у садочок. То розставання наше, в садочку, було неначе назавжди кожного разу, і ніхто з вихователів не міг зрозуміти того моменту, знизували плечима та вважали, що то я так "розвезла" дитину. Щоб йому було легше відходити від мене, я з твердого картону вирізала гітару, розмалювала, і він у 2 роки йшов у групу з тією гітарою, і поки я ще була в полі зору, співав "Червону руту", граючи, але, щойно я з тяжким серцем зникала, то не допомагала і гітара.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
