Мишкова, домашня миша

Михайлик бавився іграшковою залізницею у своїй кімнаті. Потяг біг колією, зупинявся перед шлагбаумами, вагони переходили з рейок на рейки... Аж раптом під столом у кутку кімнати хтось перелякано запищав!

Хлопчик теж неабияк настрашився з несподіванки - але потім побачив маленьку сіру Мишку. Потяг щойно зробив крутий поворот перед самісіньким її носом, мало не зачепивши, і вже мчав у зворотному напрямку - чух-чух-чух-чух!

- Ф-фу! Як ти мене налякав! - невідомо кому дорікнула Миша, прийшовши до тями. - Вибираєшся, бач, на поверхню - а на тебе мчить локомотив! Збожеволіти можна! А це, бач, іграшкова залізниця... Яке щастя!.. Мені завжди щастить! Твоя кімната?

Чорненькі оченята на Михайлика блим-блим! Гостя трималася так, ніби вони з хлопчиком - давні приятелі.

- Моя. А ти звідки тут узялася?

- З нірки. Онде, бач - прогризла, - Мишка показала хвостиком на отвір під стіною. - Обрала твою кімнату, бо звідси чути музику. Майже щовечора. А я музику люблю... Особливо рок. Я - Миша-композитор.

Михайликові досі не випадало зустрічати мишей-композиторів. І мишей, які б розмовляли - теж. Та й загалом жодних мишей він дотепер не знав.

Сіренька гостя хутко обнюхала вокзал, побудований із пластмасових кубиків, раз у раз позираючи на потяг. Михайлик потягнувся до пульта - і вагончики, уповільнюючи рух, зупинилися...

Пухкенька гостя була напрочуд рухлива. Обстеживши всі куточки кімнати, вона стрімко видряпалась на стіну з кубиків.

- Хіба серед мишей є композитори?! - наважився запитати Михайлик, спостерігаючи за Мишею.

- Звісно, є, - відповіла вона.

- То наспівай щось зі своєї музики.

Миша озвалася миттєво, ніби була готова до такої пропозиції. Лише набрала повні груди повітря:

- Тум! Ту-дум! Ту-дум! Тум-тум! Тр-р-р-ча-ча! Тр-р-р-ча-ча! Тс-с-с. Там-там!..

Перевела дух.

- Узагалі, я голосу не маю. Але слух у мене є. І талант є. Я складаю музику, запам'ятовую її й тримаю у голові. Ось де вона вся, - миша постукала хвостиком собі по лобі. - Всі три пісні.

- Я теж люблю музику, - сказав хлопчик. - Он вона, у комп'ютері...

Миша дивилася на хлопчика уважними оченятами-ґудзиками.

- Як тебе звуть?

- Михайлик.

- Тобі ім'я Мишко більше пасує. Сам тут живеш, Мишку?

- З татом і мамою.

- А як вони до мишок ставляться?

- Ну-у... Якщо мама ввійде, тобі краще не показуватися їй на очі.

Відповідь Миші не сподобалася.

- Як можна не любити того, кого ще не знаєш? - здивувалася вона й зникла в Михайликовому капці. Лише хвостик залишився на поверхні.

- Затишно у вас. Мені подобається, - гостя визирнула з капця, зручно влаштувавшись у ньому, немов у гніздечку. - А що це в тебе на столі? Яблуко?

- Недогризок.

- Зернятка залишилися? Обожнюю недогризки яблук із зернятками. Давай-но сюди!

І, не припиняючи базікати, Миша захрумтіла качанчиком. Напрочуд балакуча миша.

- Буду до тебе заходити, гаразд? Не бійся, мамі на очі не показуватимуся. Миша приходитиме в гості до Мишка! Миша та Мишко! Звучить? Коли в мене буде своя рок-група, я придумаю їй красиву назву. А собі - гарне сценічне ім'я. У відомих артистів має бути гучне ім'я. Ти вже обідав?

- Борщ їв після школи, - Михайлик зніяковів від того, що не здогадався запропонувати Миші якогось гостинця. - Їстимеш борщ?.. Я принесу.

- Краще все окремо й сире: капусту, моркву, картоплю... У мене вдома, в моїй хатці, - Миша знову показала хвостиком у бік нірки, - зосталося тільки трохи вівса. Їсти, правду кажучи, хочу.

- Я миттю! - і хлопчик побіг на кухню.

Коли повернувся з морквиною та картоплиною, Миша вже чекала, сидячи на кубику. Її шия була оповита серветкою - носовою хустинкою, що вона знайшла на підлозі. На мордочці застиг вираз нетерплячого очікування, а лапка відбивала швидкий ритм.

- Чух-чух-чух-чух-чух, - заспівала вона і двічі щосили вдарила по кубику: - Там-там! Це буде "Пісенька веселого паровозика, який не хотів налякати Мишу". Отут усе поклади. Дякую. Яке щастя!

Сіренькій гості подобався Михайлик, його кімната, нова пісенька та обід, до якого вона й узялася з апетитом.

...А згодом вони бавилися залізницею. Миша була начальником вокзалу, Мишко - машиністом. Відтак Миша була начальником потягу, Мишко - провідником. Потім Миша оголосила себе начальником переїзду, а Мишка - стрілочником. Та в розпал гри у передпокої почулися мамині кроки, і не встиг Михайлик оком змигнути, як Мишу наче вітром здуло.

- Годі вже бавитися, - сказала мама, прочинивши двері. - Час робити уроки. Складай, Михайлику, іграшки.

І він одразу взявся до роботи. Мама з подивом спостерігала, як син слухняно прибирає розкидані забавки. Але не завважила, як під столом він затулив капцем дірку в підлозі - щоб ніхто не побачив входу в мишачу нірку.

Джойстик, комп'ютерна мишка

Коли Михайлик прийшов зі школи, Миша вже хазяйнувала в його кімнаті.

- Нічого, що я тут без тебе?.. - запитала вона. - Ти ж сказав: почувайся, як удома. Знаєш, які новини? По-перше, принесла тобі олов'яного солдатика з підвалу. Подарунок! Антикваріат! Бач, який гарний? Навіть фарба де-не-де збереглася. Нехай охороняє наш вокзал! А по-друге, ми з Джойстиком намагаємося ввімкнути комп'ютер. Допомагай.

- З яким Джойстиком? - не зрозумів Михайлик.

- Із твоєю Комп'ютерною Мишкою... Отакої! Жартуєш?.. Невже ви досі не знайомі?.. Повірити не можу! І які ви після цього сусіди? Він у твоїй кімнаті живе! Ось тут, біля комп'ютера. Він теж не надто говіркий. Щоб когось завважив, треба наблизитися упритул - ось так. Бачиш? Він нічого не чує, коли в навушниках. І ні на кого не звертає уваги. Правда, Джойстику? Джойстику! Що я кажу: весь у собі! Музику слухає.

Михайлик ніколи особливо не приглядався до Мишки біля комп'ютера. Мишка та й мишка, що в ній особливого? Завжди на килимку серед затишного безладу: ліворуч - горнятко з учорашнім чаєм, праворуч - засохлі мандаринові шкоринки. А тепер хлопчик уперше пильно роздивлявся Комп'ютерну Мишку, яка, виявляється, має ім'я. Джойстик був занурений у музику в своїх навушниках і ледь помітно похитував довгим хвостом-дротом. Як це вони й досі не потоваришували?

- ...Й оскільки ми тут усі свої, - не замовкала тим часом Миша, - хочу повідомити, що вночі я придумала собі сценічне ім'я. Мишкова Миша! Звучить? Домашня Миша - не звучить! А Мишкова Миша - звучить!

- Чому Мишкова? Це прізвище?

- Як це чому? - здивувалася Миша. - Тому що твоя! Ти - Мишко, я - Мишкова. Це ж так просто! Міг би й здогадатися. І знаєш, що ще?

Миша відхилила вбік один із навушників Джойстика, щоб він чув, і сказала:

- Джойстик уміє записувати музику.

- Я багато чого вмію, - нарешті той глянув на Михайлика й привітно помахав хвостом-дротом. - Умію, та мовчу. А той, хто мовчить, залишається непомічений. Це ім'я - Мишків - мало би належати мені, а не тому, хто тут гість.

Виявляється, дещо з розмови він усе ж чув.

- Ти що, образився? - щиро здивувалася Миша. - Джойстик - це ж звучить! Джой-стик!!! І нічого зайвого!

- Але чому ти - Мишкова? - не поступався Джойстик.

- Бо це моя ідея! - вперлася й собі Миша. - До того ж не може бути двох Мишкових!

- Чому? Джойстик Мишків! Хіба погано?

- Та-ак... - Мишкова Миша підняла лапки догори, гучно ляснула крихітними долоньками й вдала, що прямує до нірки, - бачу, мені тут не раді! Хто так приймає друзів?

Михайлик спробував припинити сварку:

- Вгамуйтеся! Це ж добре, що вас двоє! І добре, що Миша складає музику в уяві, а Джойстик може її записати нотами. Разом запишемо вчорашню пісню! Зараз покажу вам одну музичну програму...

Хлопчик увімкнув комп'ютер, і миші миттєво забули про суперечку. Мишкова Миша наспівувала мелодію, а Джойстик із Михайликом записували ноти. Коли Михайлик увімкнув запис, остання нота композиції потонула в дружньому вереску - так високо трійця оцінила свою роботу. Обійнялися - і знову поставили запис на початок. А потім іще раз, і ще. Щоразу вдосконалюючи мелодію. Аж нарешті Миша вигукнула:

- А тепер - сирна перерва! Ми заслужили на добрячий кусень запашного засохлого сиру.

- А сиру, здається, немає, - попередив Михайлик.

Миша жваво озирнулася - і полегшено зітхнула, поклавши лапку собі на серце:

- Ф-фу! Яке щастя! Сир на місці.

Біля входу в нірку, просто в Михайликовому капці, лежав чималенький шматок твердого жовтого сиру. Миша принесла його з собою й заховала до обіду в надійне місце.

Баська, лабораторна мишка

Тато Михайлика працював на музичній радіостанції. Це він установив на домашньому комп'ютері спеціальну програму, щоб писати й аранжувати музику.

А Михайликова мама працювала в лабораторії. Звідти вона й принесла додому білу мишку.

- Мені її шкода, - пояснила мама, дістаючи з торби картонну коробку з мишкою.

- Чому шкода? - запитав Михайлик.

- Не хочу, щоб на ній проводили досліди. Я сказала, що мишка хвора і її треба лікувати.

- А вона справді хвора?

Мама знітилася:

- Ні, вона здорова.

Михайлик уперше чув, що мама сказала неправду.

- Я думав, - Михайлик уважно подивився на маму, - думав, ти мишей не любиш...

- Не люблю. Але мені її шкода, - і мама вимкнула газ під чайником, що вже тоненько свистів на всю квартиру.

Із плетеного кошика з овочами вона вийняла морквинку, порізала її на шматочки й поклала перед мишкою.

- Не знаю лише, що скаже тато...

І саме цієї хвилини до кухні ввійшов тато. Налив собі чаю, глянув через мамине плече у коробку...

- Ви б їй якийсь папір чи вату постелили... Нехай би собі кубельце мостила.

Михайлик із мамою перезирнулися. А тато пішов дивитися футбол по телевізору.

Лабораторну Мишку внесли до кімнати, немов принцесу в кареті. Поки Михайлик бігав у крамницю по хліб, поки вони з татом мили посуд після вечері, миші вже й потоваришували. Михайлика вони зустріли дружнім реготом.

Сиділи втрьох у коробці й роздирали газету на дрібні клаптики. Джойстик із білявкою - в навушниках, голова до голови: один навушник - у нього, другий - у неї. Слухали вчорашню пісню.

- Що скажеш, Басько? - запитала новеньку Мишкова.

Новеньку звали Баською.

- Класна мелодія, - відповіла білявка. - А слова?.. Де слова?.. Чи це не пісня?

- Пісня! - запевнила Мишкова. - Але наразі без слів. Ми їх іще не написали.

- Хочете, я напишу? - запропонувала Баська.

Миші від несподіванки перестали шматувати газету.

- А ти вмієш?

Рожевий Басьчин носик почервонів від хвилювання через те, що вона опинилася в центрі уваги.

- Я щодня складаю вірші, - відповіла білявка. - Перший вірш написала, коли втекла від пітона.

- Від кого???

- Від пітона. Ви ж знаєте, змії їдять мишей, а я - кормова мишка. Нас вирощують на корм... Отже, я втекла, мене зловили й знову здали в зоокрамницю. Звідти я потрапила в лабораторію, на досліди. Але Мишкова мама мене врятувала...

- Розкажи про втечу від пітона! - запропонувала Мишкова.

Білявка прокашлялася.

- Вірш, як ви розумієте, білий, - попередила вона. - Тобто без рими.

Зробила ефектну паузу й співуче затягла:

Закам'яніла мишка від страху...

Що буде зараз - зрозуміло.

Та варто стрибнути назустріч монстру своєму.

Пітон розгубиться на мить, секунди досить.

Твій жах служитиме трампліном, хай паща велетня опиниться внизу.

Вчепися в ніс йому!

Тримайся, мишко! І не бійся!

...Нарешті, ось вона - свобода.

Здрастуй, сонце!

Баська вклонилася. Всі мовчали. Ніхто не наважувався дати оцінку.

Дивні були вірші.

- Ти впевнена, що ці слова можна співати? - перша озвалася Мишкова.

- Аякже. Дві частини вірша стануть куплетами. Два останні рядочки - приспівом. "Нарешті, ось вона - свобода. Здрастуй, сонце!" Хіба поганий приспів?

- А що? Може бути! Вибору все одно немає...

Мишкова підняла лапку, Баська зробила те саме, вони гучно ляснули долонями. Подивилися на Джойстика. Він із готовністю підніс обидві лапки - пролунало ще два оплески. А тоді ще раз, усі разом - по Михайликовій руці.