Кумедні історії
Водинка
Від води відірвалася велика Водинка: "Воля!" - вигукнула вона.
Вітер вихопив Водинку з водяного вихору, виніс вільну Водинку у високу височінь.
Внизу виднілися вершини, вигини в'юнких видолинків. Верба і вільха величаво водили вітками, відбиваючись у веселій воді. На видноколі велично виринали ворота веселки, вабили видивом весняної волі. Вліво і вправо вилискували візерунки з-під велетенського веретена весняного вітру. Все вирувало, вертілося, вабило.
Водинка влетіла у водяне володіння. Весело Водинці! Вона впірнула у вир велетенських валунів, випливла внизу. Зі всіма водяними велетами віталася, всіма верховодила. Вільна весняна воля!
Вітер витирав вуса, віяв, водив водяні валуни високими вигонами.
Вечоріло. Водинка вбирала вологу, важчала...
Втомилася Водинка. Вітер втих. Ворота веселки врешті випарувалися.
Водинка вагалася, виглядала в'юнкого вітра. Вітер втихомирився. Вщухли веселі вітрові виверти і витівки. Вечір віддзеркалився у воді.
Водинка вдихнула - і вкотре впала у воду.
Вода впіймала Водинку!
Зима
Знову забіліла зима. Звідкись звіддаля залетіла завірюха. Змахнула зірчастим запиналом, зірвала залишки золота на задвірках зими. Замела землю, зодягла в зимову зодяганку.
Зимно звірятам! На зарінку зяблик знайшов зернятка, зрадів. Зібрав зернятка, загріб у засік. Заготував запас на зиму: "Зерно завжди знадобиться", - зітхнув заповзятливий зяблик.
Зморений зимою заєць змерз, зіщулився, з'їжився.
Зайчиха запитала зайчика: - Як здоров'я?
- Зранку зовсім зимно!
- Зараз зігрієшся! Збігаймо на зруб, знайдемо здобич!
- Згода! - зрадів зайчик.
Зайці забігли в затишний зруб. Зайченя здивовано зиркало на зайчиху, що зигзагами завертала у знайомі заглибини. "Завітрила злого звіра", - здогадалось зайченя.
Зігрівшись, зайчик запально заповзявся зривати змерзлі залишки зілля. Зірким зором запримітив знатну знахідку: зім'ятий згублений зефір.
- Знаменито! - застрибав зайчик, затанцював. Захопившись, загаявся і заблукав. Злякано заглядав по закутках, згадував знайомі зруби. І заплакав.
Зайчиха звала зайчика, зиркала за звичними знаками.
Загубився зайчик! Зажурилась зайчиха. Загаялась, злегковажила, не змогла зарадити зайчиськові! Знову зимно зайчикові. Зійшла зоря, заглянула в зайчикову закутинку. Змилостивилася зірка: зблиснула, заморгала до зайчика. Задивився зайчик на зорю, заспокоївся і згадав, звідки забіг. Зметнувся, застрибав, загукав до зайчихи. Зачула зайчиха зайчикові зойки, знайшла заплакане зайченятко.
Зоря засміялась, заблимала золотими зіницями. І зима зраділа.
Кабан на карнавалі
Кабан купив картатий картуз, кольоровий кафтан і каже:
- Куплю квиток на карнавал!
- Куди? - кувікнула кабаниха. - На карнавал? Казна-що! Коли кожному кабанові кортітиме красуватися на карнавалі, кроти та крокодили кружлятимуть в космосі!
- Не кепкуй! - крикнув кабан. - Кажу кожному: куплю в касі квиток, красиву кульку, ковзани - і на карнавал!.
Кабаниха кректала, а кабан ковтнув кабачка, клав у кишеню коржика - і до каси. Коло каси квоктали кури, кичилися качки та куріпки, капризували курчата, красувалися корови, коні, кролики, козулі, кози.
Касирка куропатка кричала:
- Купуйте квитки! Карнавал на ковзанах! Крилаті кораблі і кмітливі карлики! Катання на катері!
- Квиток на ковзани! - крикнув кабан.
Ковзани кабан купив у крамниці. Клацнув копитами, ковзнув - і кинувся кружляти. Кругом крутилися кумедні карлики, кудкудакали кури, кудись котилася корова в короні. Куди кабанисі! Крякче на кухні, клопочеться, кепкує з кабана.
А кабан на карнавалі!
Миша-мандрівниця
Молодий місяць миготів над містом. Мерехтіло метро, мчали машини.
Маленька миша метляла по мосту, мугикаючи мелодію. Миша минула могутній мур, метнулася мимо метро.
Миша мріяла малювати море, маяк, мальви і мандарини. Можна малювати моркву, млинці, медяники, миску з молоком... Можна млин, мішки з мукою, моріжок...
Матінко! За мостом щось муркотіло, муркало, мукало, молотило. "Мабуть, мисливці!!" - міркувала мишка.
Мудруй, маленька! Метр за метром, минаючи мішки з мандаринами, маслом, маслинами, миша мандрувала містом.
Могутня мітла метнула мишу в мішок!
Мишка моталася в мішку, мостилася. Мішок мандрував з мишею! Мимо метро, машин. Минув міст і млин.
В мішку мишку муляло. Але мишка мусила мовчати. Мовчала, мандрувала з мішком і мріяла про море, яке малюватиме...
Пава
Павук плів павутину. Пава попросила павука пишно помережати плаття. Пава в палатах прийматиме пихатих папуг.
Павук приніс паві помережане плаття, пава подякувала. Привітно пригостила павука пирогами, пряниками і персиками. Пава поділилася з павуком пампушками, які приготувала, щоб пригощати папуг.
Павук потішений, що пригодився паві. Подякував і побіг. Бо пора.
Прийшли до пави папуги. Поважно привіталися, порозглядалися. Подумки приміряли павине плаття.
- Перлина! - промовила перша папуга. - Пишне, як у пави.
- Просто прекрасне! - підхопила її подруга.
Паві приємна похвала папуг. Поводила палатами, показала писані пером полотна, похвалилася придбаними прикрасами. Потім приймала папуг питвом з пелюсток первоцвіту, печеними пирогами і пряниками. Папуги подружились із павою.
- Приходьте ще погостити! - припрошувала пава.
Скарб
Сашкові снився сон. Снилось, що у скелі за селом сховано старовинний скарб. Сашко схопився зі сну. Сонце світило, скрекотали в саду сороки. Сашко був сам не свій від сну. Сяк-так снідав, склав у сумку своє спортивне спорядження. Сумнівався: скликати чи не скликати сільських скелелазів? Самому страшно: у скелі, як сказано у сні, слизькі сходи. "Скажу Степанові і Северину", - спокійно сказав собі Сашко. Схопив сумку і до Степана.
Степан слухав і сопів.
- Сашко, страшно у скелі! Скрізь сови, сичі і слимаки.
Сашко сердився.
- Сходжу до Северина!
- Стій, скарби сильніші за страх! - схопився Степан.
Сонце світило у спину скелелазам.
Сашко сповз по скелі, спритно спустився по сходах. Семен і Северин спускалися слідом.
- Северине, це склеп! - схвильовано сказав Сашко.
Світло свічки сковзнуло по стінах. У схованці сиро, в сутінках спалахували сріблисті сталактити.
- Це стародавній скит, - ствердив Северин. - Скільки століть стоїть скеля, стереже скарби...
- Скарби! - спохопився Степан. - Сподіваюся, скарби не спустошені?
Спантеличені скелелази, скулившись і спотикаючись, стали старанно споглядати стелю, стіни старовинного схрону. Стеаринова свічка скапувала на сорочки.
- Стійте! - Степан схвильовано зупинився.- Скриня!
Стара скриня скрипіла, скреготала.
Спільно силкувались - і скрип! Старовинні стріли, сагайдаки, сокири, сідла і стремена. І самоцвіти! Справжній скарб!
Сільські скелелази Степан, Сашко і Северин стали славними слідопитами і спасителями скіфських скарбів.