Ворони на кухні
Труба під раковиною знову текла. І все би нічого, от тільки під раковиною Нік тримав улюбленого меча.
Він його витягнув, витер та замислено провів пальцем по лезу. Вода ж у цей час залила на кухні всю підлогу. Нік відклав меча і тут тільки помітив, що джинси на колінах геть промокли.
Алан приніс інструменти.
- А допомогти не хочеш? - запитав Нік, не надто сподіваючись на згоду.
- Ні, я ж вечерю готую, - відповів Алан. - І врешті-решт, ти ж у нас чорноробочий. А я - вразливий інтелектуал.
Нік вигнув брови.
- Ну то бігом на кухню, жінко, та спечи мені пирога.
І знову заліз під раковину. Труби зловісно забелькотали, і перед Ніком постав найменший у цілому світі водоспад.
- Я теж можу бути вразливим інтелектуалом, - озвався він через якийсь час. - Замість під раковиною топитися.
- Або рятуєш нас від підводної смерті, або вечерю собі готуєш сам. Вибирай.
Переконливо. Він міг би чогось там накуховарити, але до Аланових кулінарних умінь йому було ще далеко. Алан готував усе без напівфабрикатів, тож шкварчання сковорідки та апетитний запах смажених овочів не залишали жодного вибору. Нік сердито зиркнув на Алана, тільки на брата - на відміну від решти людей - його люті погляди не діяли. Тож Нік витяг ножа із кріплення на зап'ясті, обережно поклав біля меча, засукав рукави та взявся до роботи.
Труба хоч і протікала, та дім був досить непоганий. Невеличкий, кольору намоклого під дощем картону, він нічим не вирізнявся зі стрункої шеренги таких самісіньких будинків мікрорайону. На щастя, відстань між кожним будинком була пристойна, тому ніхто не скаржився на дивні звуки посеред ночі. За це діряві труби можна було і потерпіти.
Загалом, Ніку подобався Ексетер. На головній вулиці стояла схожа на лезо ножа статуя, яку він вже вибрав собі за головний місцевий орієнтир. Нечасто вони залишалися в одному місті так довго, щоб упізнавати пам'ятники, але тут вони вже два місяці, і поки жодних ознак небезпеки. Обидва знайшли роботу, Ніка майже перестали діставати у школі, Алан вже навіть устиг запасти на якесь дівчисько.
Шкода буде їхати.
Труба заскрипіла, як старезний робот, що ось-ось розсиплеться на запчастини, і Нік зціпив зуби та щосили крутонув розвідний ключ. Нормально полагодити, звісно, не вдасться, надто вже стара сантехніка, хіба спробувати зчепити її докупи, а там хай вже наступні мешканці розбираються.
- Поселимося колись у кращому районі - Сент-Леонардз, подалі від цього всього.
- Аякже, - легко погодився Алан. Чилі булькотіло на малому вогні, а він спостерігав за Ніковою роботою, спершись на стіл неподалік та схрестивши руки на грудях. - Щойно виграю кілька мільйонів у лотерею. Або почнемо тебе продавати на втіхи старим багатійкам.
- Якщо ми почнемо продавати мене вже зараз, - сказав Нік, - можна, я покину школу?
- Не можна, - тепло усміхнувся Алан. - Ти ще колись радітимеш, що закінчив школу. Арістотель казав: навчання гірке, але плоди у нього солодкі.
Нік закотив очі.
- До дідька того Арістотеля.
Нагорі раптом скрипнула підлога - пронизливо та різко, неначе гілляка зламалася. Нік рвучко підвів голову, вже знаючи в чому справа: мамі знову гірше, і вона ходить з кутка в куток, творячи якесь брудне закляття. Це, схоже, тільки початок, і Алану доведеться увесь вечір просидіти з нею в кімнаті.
Алан, мабуть, помітив цей погляд, бо вже простягнув руку, вочевидь, наміряючись скуйовдити Нікові волосся. Дурнувати звичка. Нік ухилився.
Алан зітхнув і натомість потягнувся до радіо. Тихенько клацнув перемикач, і музика заглушила нервові мамині кроки у горішній кімнаті. Алан пошкутильгав до шафки та почав там копирсатись, тихо мугикаючи собі під ніс. Нік знову пірнув під раковину, лагідна музика втихомирила думки, поки руки були зайняті роботою. Від плити линули пахощі майже готової вечері. Може, цей дурень, його брат, сяде та поїсть, перш ніж іти до мами, і, може, хоч цей четвер закінчиться, як нормальний день.
Але... Все сталося майже несподівано.
Талісман, який носив, не знімаючи, Нік, ніколи не переставав пекти. Він створював постійні незручності, ніби гудів та жалив, але в цю мить з талісмана ніби ударив електричний розряд, пронизуючи все тіло. Пташині кістки, вплетені круг талісмана у павутиння з кришталю та мотузок, склалися у новий візерунок. Боліло так, ніби на шкірі повільно випалюють нове тавро.
- Алане, - прошипів Нік крізь зціплені зуби.
Ураз шибка розлетілася на друзки, скло гепнуло на долівку, - і тільки гострі блискучі скалки спалахнули у флуоресцентному світлі. Нік лише встиг упустити ключа, закрити обличчя рукою та обернутися, шукаючи поглядом Алана - щоби переконатися, що той уже опустився на підлогу.
Хмара вороння увірвалася крізь розбите вікно.
Величезні переливчасті крила заполонили увесь вільний простір, кухня враз наповнилася пір'ям та глибокими, хриплими пташиними криками. Здавалося, повітря у кімнаті повністю перетворилося на вітер, який здійняли воронячі крила. Вуха роздирав голодний вереск.
Нік підповз до меча. Руків'я вислизало із мокрих долонь. Він підняв зброю однією рукою, а другою схопив Алана за комір та відтягнув за спину.
Алан підсмикнув сорочку та витяг із кобури пістолет.
- Не треба мене тягти. Ти ж мій молодший брат, соромно.
- Шкіра та й кості - і мені це раз плюнути, - відказав Нік, не зводячи погляду з птахів. Вони почали вмощуватися на кухонних шафках, згорбивши складені крила, неначе плечі, і, схоже, також за ним спостерігали. - Повірити не можу, що ти й далі носишся з цим дурним пугачиком.
- А мені він подобається, - заперечив Алан.
- Від них часом жодної користі!
- Тому, - зізнався Алан, - у мене при собі ще три ножі.
Між ними та дверима кружляли ворони. Нік підняв меча, розмахнувся ним, люто зрадівши, коли лезо глибоко увійшло у живу плоть. Один ворон упав на підлогу із закривавленими грудьми, а інші зірвалися з місць і, заверещавши, кинулися на хлопців. Нік знову впав на підлогу та перекотився до стіни, закриваючи однією рукою голову. Алан був поряд. Нік заспокоївся: між ним та стіною брата навряд чи дістануть.
Вони зіщулились у кутку, переводячи дух. Кров гепала у скронях, заважаючи Нікові думати. Птахів мусить контролювати демон, а маг обов'язково є десь поряд, щоби перевірити, як демон виконає роботу.
Демони майже ніколи не вселялися у тварин. Їм не подобалося в тілах із такими дрібними мізками. Ніку стало цікаво, скільки людських жертв маги пообіцяли за цю послугу.
- Ти шукай мага, - прошепотів Алан. - А я займусь демоном.
- Я впораюсь з обома, - відрізав Нік, і штурхонув Алана, щоби краще дійшло. - А ти не лізь.
Нік піднявся, і на мить йому здалося, ніби він опинився посеред нічної бурі, тільки бурю цю здіймали пташині крила. Лівою рукою довелося тут же відбиватись, закриваючись від двох воронів, що цілили йому просто в очі. Кігті одного птаха залишили пекучі смуги на щоці. Нік відштовхнув цю крилату тварину і, забувши про стратегію, окреслив мечем безжальне коло, розрізаючи пір'я та плоть.
Цього разу ворони не кричали. Ще четверо вчепилися кігтями в руку, в якій Нік тримав меча, шматуючи сорочку та шкіру. Струсити їх не вдалося - тільки сильніше вп'ялися пазурами, а коли Нік підняв голову, щоби краще прицілитися, на нього помчав іще один птах, мітячи гачкуватим дзьобом просто в очі.
Тут Нік отримав стусана в спину від брата, відштовхнув його убік. Нік відновив рівновагу, тоді розвернувся та збив двох птахів на льоту. Ще три із диким вереском шугонули під стелю.
Коли Нік повернувся до брата, Алан уже знайшов пташиного ватажка і вийшов уперед. Нік став коло Алана з мечем напоготові, на випадок, якщо пістолет дасть осічку. Алан примружився за окулярами. Прицілився та вистрілив.
Він не промахнувся. З цієї відстані у демона не було жодного шансу.
Тіло ворона впало на долівку, а демон, який у нього вселився, мерехтливим димом просочився крізь стелю.
Тепер, коли птахи не намагалися видряпати Нікові очі, легко було помітити ілюзію. Він добре умів розпізнавати магію. Він якось намагався пояснити Аланові, що ілюзії - чіткіші, реальніші за реальний світ, але той так і не навчився їх розрізняти.
Ось і тепер один птах не кидався з кутка в куток так нестямно, як решта, а просто летів до розбитого вікна.
- Ось він! - вказав Нік.
Алан знову вистрілив, і замість підбитого ворона упав чоловік.
Щойно тіло торкнулося долівки, двері відчинилися - на порозі постала мама. Її магічний амулет випромінював силу, а волосся спадало на обличчя, закриваючи його, наче тінню.
Алан перевіряв чоловікові пульс, тому Нік першим повернувся до неї та сказав:
- Ми вже впоралися. Тебе тут не треба.
Мама стояла в темному коридорі, не зводячи з нього безбарвних очей, та нарешті мовила:
- Я не через тебе прийшла.
Вона зачинила двері, і Нік почув повільні кроки сходами нагору.
Ще навіть подих не перевівши, брати уважно оглянули кімнату, готові до будь-яких нових несподіванок. Але минуло п'ять хвилин, і більше нічого не сталося. Нік опустив меча, і вістря черкнуло підлогу.
Все закінчилось. Їм лишилася купка розтривожених воронів, мертвий маг на підлозі кухні та тихі кроки матері за дверима.
***
Поки Алан рятував вечерю, Нік, спершись на кухонний стіл, ухилявся від птахів. Демон над ними, може, тепер і не владний, а проклятущі здор?ві дзьоби та кігті нікуди не зникли, крім того, Нік ніколи не любив тварин. Вони це також відчували. Якось Алан завів було кота, але звірюка покусала Ніка, і довелося віддати.
Жодних сумнівів: напад означав переїзд. Чудово. Нік тільки-но повісив Аланові книжкові полиці, як він того хотів.
Щоку та руку добряче сіпало. Нік торкнувся обличчя, намагаючись перевірити, чи глибока рана.
- Не чіпай, - ляснув його по руці Алан, навіть не відвертаючись від сковорідки. - Інфекцію занесеш. Вечеря ніби готова. Зараз я тебе підлатаю, і поїмо. А потім поприбираємо.
Нік помітив, як зіщулився Алан: через розбите вікно задував холодний вітер. Зате птахи теж знайшли шлях на волю - кілька вже навіть вилетіло.
Щока у Ніка боліла, і він страшенно хотів їсти. Він намацав свій талісман та насупився.
- Сідай, - сказав Алан, змітаючи рукавом скло зі столу. Дяка Богу, вечеря була під кришкою.
Нік закотив очі та сів на стіл. Алан узяв аптечку й почав обережно промивати подряпини, притримуючи Ніка за підборіддя. Він завжди намагався робити це обережно, і тому боліло тільки гірше. Нік зціпив зуби.
- Зачепив?
- Не ти, - відказав Нік. - Дурні ворони.
- Взагалі, вони дуже розумні, - почав розповідати Алан, ніби Нікові не байдуже. Він стиснув краї порізу, заліпив пластиром, а тоді взявся обробляти рани на руці Ніка. - Якщо впіймати мале вороненя, можна навчити його розмовляти.
- І що? - гмикнув Нік. - Говорити і я вмію.
Алан легенько його штурхонув, він, мабуть, досі не усвідомив, що Нік удвічі ширший за нього в плечах, і що Аланові доведеться ну дуже постаратися, аби його хоч з місця зрушити.
- Ну, тебе я теж упіймав малим. Хоча, з вороном, мабуть, було би легше...
Знадвору долинув шум.
Нік долонею затулив братові рота, обриваючи всі ті, як він їх називав, ностальгічні балачки, і зісковзнув зі стола. Він відштовхнув Алана, приклав пальця до губ та одним швидким рухом підняв меча.
Тоді безшумно пройшов до чорного ходу. Алан не міг скрадатися, через кульгаву ногу, але перш ніж штовхнути двері кінчиком меча, Нік кинув на брата швидкий погляд. Алан витягнув пістолет.
Двері прочинилися навстіж, і в темряві майнула тінь. Нік кинувся уперед.
- Не чіпай її! - почувся хлопчачий зойк. Нік спинився у ту ж мить, як Алан клацнув вимикачем. Світло залило маленький сад.
Вістря меча впиралося просто у горло незнайомої дівчини.
Вони із другом, мабуть, ховалися під кухонним вікном. Можна й не сумніватися, вони все бачили.
Дівчина, треба віддати їй належне, від леза не сахнулася. Навіть не здригнулася. Вона спокійно дивилася на Ніка - великими, темними та спокійними очима. Нік раптом уявив собі, як усе виглядає збоку: віконна рама з гострими скалками по краях, у кімнаті кружляють ворони, труп на підлозі. І хлопець приставив меча їй до горла.
А вона лише обережно ковтнула слину, щоб не поранитись, і сказала:
- Кажуть, сюди приходять із... незвичайними проблемами.
Десь Нік її бачив.
- Видно, що брешуть, - хлопець поряд неї нервово відступив, а тоді знову став поруч. - Видно, сюди приходять померти від рук психопатів. Еее... вибачте, що потурбували! Можна, ми просто підемо?
Голос у нього був дуже знайомий, безтурботний, тільки дрижав у найвідповідальніші моменти. Хлопець стояв у тіні дівчини, тільки сережка зблиснула на світлі.
Сережку Нік упізнав ще раніше за перелякане обличчя та настовбурчене біляве волосся, яке у темряві видавалося білим гребенем.
- Зачекай-но, - наказав Нік.
- До-обре. А можна відбутися лише тілесними ушкодженнями?
Нік став упівоберта до Алана, і помітив, як дівчина напружилась, а хлопець вчепився їй у плече так, що аж пальці побіліли. Алан завмер у дверях із пістолетом у руці.
- Я знаю цього хлопця, - сказав Нік. - Він нам нічого не зробить.
- Точно? - примружився Алан за скельцями окулярів.
- Точно, - відповів Нік. - Джеймс Кровфорд. Повір мені, був би він магом, не терпів би знущань у школі. Він нічого не зробить. Він слабак.
- Зовсім він не... - люто почала дівчина.
- Краще не будемо сперечатися із психом з велетенським мечем у руках! - зупинив її Джеймс Кровфорд. - І... ти сказав, у школі?
Він відступив від дівчини та придивився до Ніка уважніше.
- О Боже. Нік Райвз.
Нік не опускав меча. Його трохи заінтригувало, що дівчина також не відсунулася.
Вона продовжувала дивилася на нього, рішуча та спокійна. Тепер він її упізнав. Це та дивачка, на рік від нього старша, котра фарбує волосся на рожеве та чіпляє на себе силу-силенну пентаграм і кристалів. Зараз на ній була кислотно-рожева футболка із написом "Ромео з Джульєттою і так не пара", а у вухах висіли величезні сережки.
Нік уникав таких людей. Уникав усіх, хто привертав увагу. Це був один із перших татових уроків: поводьтеся, як усі. Не зможете розчинитися у натовпі - і маги вас знайдуть.
- Ти його знаєш? - запитала дівчина у Джеймса.
- Ну, так, - відповів Джеймс. - Він у школі тусується з крутими, на кшталт Себа Макфарлейна. Якщо круті ті, що курять за велосипедним сараєм. А тут стріляли. У мене ледь все життя перед очима не промайнуло, якби з переляку не причаїлося за повіками. Краще ходімо звідси.
- Нікуди я не піду, - вперлася дівчина. - Я бачила, як той ворон перетворився на чоловіка! Ти теж це бачив, Джеймі. Точно бачив.
- Мало що я там бачив. Може, мені привиділося. Може, я клею нанюхався.
- Ти не нюхаєш клей!
- Один раз нюхав, - уточнив Джеймі після паузи. - На малюванні.
Нік саме збирався їм у деталях розтлумачити, що він думає про їхнє базікання та що він із ними зробить, якщо вони негайно не заберуться та бодай слово комусь ляпнуть, коли Алан вийшов на світло.
- Мей? - здивувався він, а потому швидко додав: - Ніку, негайно опусти меч!
Мей здивувалася:
- Продавець із книжкового?
Нік зиркнув на неї з-під лоба, пригадуючи Аланові замріяні й тужливі орації на честь рожевокосої дівчини, якій подобаються бітники. Він склав два і два докупи, і зрозумів, що це безглуздя якесь.
Отже, це і є Аланова остання любов.
Нік обережно відвів меча від горла дівчини та опустив, поки вістря не повисло над землею. Про всяк випадок він залишався напоготові. Тоді опустив очі, пробігши ними по лезу меча, уникаючи погляду Мей.
- Як скажеш, - тихо погодився він.
Джеймі не зводив з Алана очей.
- Ти мені сьогодні "Над прірвою у житі" допоміг знайти, а тепер стріляєш людей?
- Поки лише одного застрелив, - зауважив Нік. - Але ще не вечір.
Алан глянув на нього з докором. Сховав під сорочку пістолет, разом з талісманом, і від хлопця, який стріляв без промаху, і сліду не лишилося. Тоді повернувся до Джеймі та усміхнувся.
Майже непомітна спочатку усмішка помалу розцвітала на його обличчі - переконлива та ласкава, спонукаючи Джеймі усміхнутись у відповідь. Джеймі вже й усміхався - сором'язливо та криво.
- Пробачте йому, він трохи невихований.
- Зате вродливий, - відказав Нік.
- Я знаю, це все дуже дивно, - продовжив Алан, - але ж ви прийшли не просто так?
- Ми прийшли... бо щось надзвичайно дивне трапилося з Джеймі, - твердо сказала Мей. - Я сподівалася знайти когось, хто зможе надати нам справжню окультну допомогу, а не продавця із книжкової крамнички та шкільного хулігана, молодшого від мене. Тим паче, не очікувала на птахів, що перетворюються на людей, чи зброї, чи дивних прикрас. Я не знаю, якого біса тут відбувається!
- Не подобається, - порадив Нік, - то вали звідси. Ми тут зайняті.
Вечір ставав все холоднішим, а з ним і Нікова вечеря, а треба було ще вікно заклеїти та подзвонити на роботу, попередити про звільнення. Начхати йому, що ці люди хочуть, чи що там у них сталося, чи нащо пхати слово "окультний", де його не треба.
Хай би вони просто йшли звідси.
- Ні, ні, - відразу заперечив Алан. - Знаю, це все видається дивним, але ми можемо вам допомогти. Ми хочемо вам допомогти.
Нік мусив розвіяти цю ілюзію.
- А я не хочу. І ми вже говорили про це, Алане. Тобі не здається, що в нас і так проблем вистачає, і без благодійної крамнички для людей, яким потрібна окультна, - він презирливо скривився, - допомога?
- Тато хотів, щоби ми допомагали людям, - нагадав йому Алан, а тоді звернувся до гостей. - Заходьте, будь ласка. Я можу все пояснити.
Алан умів бути переконливим. Тільки він умів здаватися миролюбним на порозі розтрощеної кухні, із трупом на долівці. Він скуйовдив руде волосся, поправив нервовим жестом окуляри і відступив на кілька кроків, не приховуючи своєї кульгавості. Він усе вмів використовувати на свою користь.
Мей та Джеймі помітно заспокоїлись.
Нік здався, похитав головою та пішов за братом усередину. Мей рішуче розправила плечі та переступила поріг їхнього дому. Нік стояв у проході, тож їй довелось зачепити його плечем. Це її роздратувало та збентежило. Нік їй криво посміхнувся. Він бачив, як вона завагалася: втекти чи не втекти, але Алан стояв перед нею із чесним та привітним виразом обличчя.
Вона зупинилася, простягнула руку та тицьнула пальцем у талісман на Нікових грудях.
- Що це? - запитала вона трохи тихіше.
- Це талісман, - ласкаво пояснив Алан. - Він попереджає, коли неподалік використовують магію, і захищає від слабших заклять.
- Захищає, - повторила Мей. - Це ти про чорну магію, так? Ту, яка шкодить людям, приносить лихо?
Нік розсміявся, обвівши поглядом розбите скло та чорне пір'я довкола.
- Іншої не буває.
- Здається мені, це буде ще те пояснення, - мовила Мей та зайшла на кухню до Алана.
Джеймі продовжував дивитися на них широкими недовірливими очима, але рвонув слідом за дівчиною.
Нік зачинив двері. Цікаво, що привело цих двох до їхнього дому. До них приходили тільки у відчаї.
