Частина перша. Сміття в хаті
1
Сімейний психолог.
Лора цілком могла б працювати й у цій царині. Професія в наш час дуже вдячна, затребувана, навіть модна. Сімейні пари з можливостями вже відвідують свого психолога щотижня, навіть якщо до того не мали проблем у родині. Напевне, свою роль тут відіграли й американські фільми, особливо серіали. Не ті, які крутять по телевізору, їх публіка, названа просунутою, не дивиться. Вона віддає перевагу завантаженим із мережі, рідше - купленим офіційно, за підпискою.
Відтак ефект один. Просунуті полюбляють щось серйозніше за пристрасті для домогосподарки-бюджетниці, якій одна розрада під кінець робочого дня подивитись, як чергова прибиральниця офісу завдяки наполегливості й усупереч брутальним чоловікам стає власницею корпорації брендового одягу. Звісно ж, такого не буває, - кривляться просунуті. Їх приваблює реальніший світ. Де триває міжвидова, точніше міжстатева, боротьба за рівні права й однакове місце під сонцем. І коли війна сягає піку, підключається миротворець. Той самий сімейний психолог зі шкіряною канапою в офісі, куди треба лягти й годину ділитися наболілим. Або персональний тренер із особистісного зростання, який змушує переглянути погляди на життя, від чогось відмовитися й нарешті знайти себе справжнього. Чи, як варіант, психоаналітик: неодмінно випише прозак чи інші заспокійливі ліки.
Проблеми не відразу, але вирішуються.
Буря вщухає в цивілізований спосіб.
І, що характерно, всюди психологи, тренери й аналітики - жінки середнього або близькі до середнього віку. Отже, Лариса Василівна Кочубей, як прийнято казати зараз, у тренді. У березні не святкуватиме, але відзначатиме тридцять п'ять. Освіта - юрфак, досвід роботи в карному розшуку п'ять років. Слідча робота дуже близька до практик психолога, хіба що опановувати звички, навички й практики доводилося в польових умовах. Тим паче, коли йдеться про розкриття особливо тяжких злочинів: молода слідча не шукала легких шляхів.
Попервах спалахували сварки із чоловіком. Ярослав теж служив у розшуку і вперто вмовляв дружину перейти на іншу, легшу для жіночої психіки роботу. Досвід сварок і, головне, перемог додав Лорі впевненості в собі та власних силах. А кілька розкритих серій убивств та затримані й особисто розколоті маніяки забезпечили Кочубей перемогу в боротьбі за місце на питомо чоловічий території.
А без знання психології серійного вбивцю, ох, не розговорити...
Почавши з районної управи, Лора дуже швидко опинилася в главку. За деякий час коридорами почали гуляти аж ніяк не безпідставні чутки, що з нагоди тридцятиріччя їй готують подарунок - підвищення й посаду начальниці "убивчого" відділу. Прецедент очевидний. Не просто наймолодший керівник, а чи не перша жінка на важливій, відповідальній посаді.
Майдан, а згодом війна спершу зупинили процес, а потім жирно перекреслили її майбутнє. Три гарячі зимові місяці перемішали в тоді ще міліції все і всіх, кого можна було перемішати. Чимало крісел звільнилося, декого погнали копняками, загалом нікому до кар'єрного зростання такої собі Лариси Кочубей діла особливо не було. Потім Ярослав добровільно перевівся в зону бойових дій, де міліція була дуже потрібна. Там скоро поміняв пріоритети, перейшов на військову службу, і в листопаді того ж року під Мар'їнкою його знайшла снайперська куля.
Наступні дні та місяці Лорі самій потрібен був психолог. Власне, з нею працював фахівець, але вже після нарколога - не змогла дати собі раду, не витримала, здалася, посипалася, і лише втручання чоловікових друзів зупинило стрімке падіння. Наслідком стали вразливість до будь-якого, навіть найлегшого алкоголю та хронічне безсоння. Подолати його міг допомогти той самий алкоголь, навіть найменша порція. Провалля сну завжди було не надто глибоким, зате бажання падати далі - непереборним. Інший спосіб рятуватися - снодійне, тільки ж і тут не слава богу. Потрапляти в залежність від таблеток Лора так само не хотіла. Єдиний спосіб бодай якось усе налагодити бачила в стабільній, спокійній роботі.
І така робота знайшлася. До себе покликав Данило Гайдук, добрий приятель Ярослава. До війни - не остання людина в главку, а тепер - начальник служби безпеки великого банку "Омега". Насправді це була фінансова група, керована кількома особами, проте всі вони дослухалися до Гайдука, вважали його безумовним авторитетом, довіряли й чимало дозволяли. Тож перешкод не було, і Лариса Кочубей потрапила в головний офіс консультантом із безпеки.
І все ж таки сімейний психолог у ній деколи прокидався. Особливо під час посиденьок із Ніною, дружиною Богдана Соколовського, якого в офісі запросто кликали Соколом. Та й Ніна частіше називала його так, аніж на ім'я. Коли - з теплотою та любов'ю, коли - дратуючись і навіть ненавидячи.
На таких посиденьках Лора й заміняла Ніні психолога. Цього разу була ще й особлива причина: Сокіл із якогось моменту перестав ночувати вдома. Дружина, Лора та й увесь офіс, включно з Гайдуком, знали, де він спить. Для нічлігу Богдан облаштував службовий автомобіль у службовому-таки гаражі. Чоловіка, який воював і був поранений, аскетичною обстановкою не налякати. Тим паче, що його мінімальні потреби офісний гараж вдовольняв. Звідти можна піднятися ліфтом на перший поверх, де для цілодобової охорони облаштували душ і туалет. Щодо харчування, то Сокіл мав уподобання, від яких Лору часом пересмикувало: обходився хотдогами, шматками піци, шаурмою, міг запхати в себе навіть біляш або чебурек, запити колою й почуватися цілком нормально. Вижити Соколовський міг у будь-яких умовах, які сучасній вибагливій людині видадуться екстремальними.
Сімейний затишок для його виживання підходив що далі, то менше.
Ще однією Богдановою звичкою, яка, до речі, Ларису Кочубей цілком влаштовувала, було мовчання. За день він міг вичавити із себе хіба десяток слів чи коротких фраз. Балакучість не вважав за чесноту. Лора відчувала цілковитий комфорт у його товаристві, адже не треба напружуватися, підтримувати необов'язкові розмови, шукати для них теми, які б не дратували обох. Проте її неабияк цікавило, як же Сокіл спілкується вдома з дружиною та трьома дітьми. Коли Гайдук прикріпив його до Кочубей, і Богдан отримав неофіційний статус її персонального водія, Лора знайшла нагоду познайомитися з Ніною ближче.
Так дізналася: мовчазним її чоловік став після демобілізації. Дружина нечасто називала його на ім'я, їй більше подобалося називати мій. Жила зі своїм дванадцять років, і хоч раніше Богдан теж не вирізнявся красномовством, усе ж таки розмови підтримував, сам їх іноді починав. І для освідчення в коханні знайшов потрібні слова, і пропозицію зробив красиво. Що сталося з чоловіком за два роки на "нулі" поняття не мала. Могла хіба уявити, та постійно гнала від себе такі картини. Ні, Сокіл не відсторонився. Далі дбав про родину, багато працював, але Ніні здавалося, що сприймає це як обов'язок, як трудову повинність і рано чи пізно знайде привід чи нагоду все облишити.
Його переїзд у гараж дружина вважала саме таким кроком.
Розмовляти із Соколом - даремно витрачати час і нерви. Лора чудово знала, як Богдан ставиться до неї. Хоч його ніхто не наділяв спеціальними повноваженнями, він усе одно вважав себе її особистим охоронцем. У відрядженнях, куди обох заносило останнім часом, Богдан слухав і слухався тільки її, вдову загиблого героя, отже, за духом близької йому людини. Навіть шеф, опинившись поруч, змирявся з тим, що останнє слово за Лорою, й лише вона може давати Соколову фінальні розпорядження. Проте це аж ніяк не означало, що Богдан готовий відкривати Кочубей душу, сповідуватися, тим паче жалітися.
І все ж причина для такого радикального кроку мала бути. Лора мала певні здогади й підозри. Кухонні посиденьки з Ніною та її відвертість їх лише підтвердили. Тож Кочубей довго, повільно, делікатно шукала й, нарешті, знайшла правильні слова, щоб пояснити приятельці все. Так, Лора визнавала правоту Ніни. В її словах та вчинках не бачила помилок. З нею згодна, без перебільшення, кожна жінка. Одначе слід урахувати один нюанс.
Богдан Соколовський нудився.
Настав момент, коли дорослого чоловіка, який воював і був поранений, перестав влаштовувати робочий ритм. Зазвичай від нього вимагалося сидіти в офісі, чекати, поки комусь кудись треба їхати в справах або, якщо пощастить, супроводжувати інкасаторів для страхування. Довкола нічого не відбувалося, тож час від часу Сокіл напивався. Боже збав, не на службі. Лише вдома, на кухні, мовчки. Він ніколи не буянив, завжди спав у такі дні окремо. Проте Ніну погана чоловікова звичка все одно дратувала.
Нічого дивного, що жінка закручувала йому гайки.
Але, хай там як, вона зазіхала на його свободу, право вибору - так їхні конфлікти сприймав Сокіл.
Богдан жодним словом ніколи не обмовився. Лора сама прочитала його. Поставила щось на кшталт діагнозу, висловившись йому очі в очі. Мовчазна реакція відобразилася на обличчі й була доволі красномовною. Ніна ж довго не могла прийняти, бо щиро не розуміла, де тут її провина. Лора терпляче пояснювала: її провини ніде нема, так реагує будь-яка нормальна людина. Єдиний спосіб виправити все - дати Соколові змогу змінити обстановку.
- Ага! - пурхнула Ніна скептично. - Спати в гаражі, в машині - міняти обстановку для нього? Отакої бурі просить бунтівник?
- Вважай, що це таке плацебо3, - спробувала пожартувати Лора.
- І де я йому візьму справжню бурю? Чи ти, - Ніна враз примружилася, зміряла приятельку підозрілим поглядом, - пропонуєш знову втягнути його в історію? Як тоді, в Чернігові, коли його підстрелили4?
Із небезпечної теми Кочубей плавно з'їхала. Хоча й не стрималася, нагадала: саме через непереборне бажання бодай на декілька днів утекти з дому Сокола тоді, минулого жовтня, лише п'ять місяців тому, мало не звинуватили у навмисному вбивстві. І якби Лора не знала про певні Богданові звички, видряпати його з-за ґрат було б проблематично навіть Гайдукові, який на алярм примчав на допомогу.
Відтак розуміння проблеми та, що важливіше, способи її вирішення штовхнули Ларису Кочубей на не вповні прийнятний і комфортний шлях.
Вона набилася Гайдуку в компанію.
2
- Це щось новеньке.
- Треба прагнути нового.
- Проситися кудись їхати не у твоїх правилах.
- Правила, Даниле Сергійовичу, теж треба іноді міняти.
Зазвичай вони були на ти. Хіба іншої форми звертання вимагала присутність сторонніх, чужих, не втаємничених у їхні стосунки. А віч-на-віч Лора навіть дозволяла собі розмовляти з Гайдуком запанібрата, хоча ніколи не зловживала. Вона знала нинішнього шефа майже стільки, скільки й свого покійного чоловіка. Гайдук старший від Ярослава, минулого травня йому стукнуло сорок два. Але своїм підлеглим він Кочубея вважав лише формально, як того вимагав табель про ранги. Принаймні між ними ніколи не водилося отого сакрального "я начальник - ти дурень". Справедливості заради Лора визнавала: Гайдук аж ніяк не був взірцем керівника-демократа. Він міг загнати якогось підлеглого під лавку не лише словом, а й нищівним поглядом. Часом керувався особистими симпатіями й антипатіями. Та, до його честі, професійність визнавав. Навіть коли хтось не подобався йому як людина. Ось головна причина, чому він дозволяв Ларисі Кочубей те, чого не дарував багатьом зі свого оточення.
Утім, була ще одна причина. Але Лора вперто й наполегливо переконувала саму себе в тому, що помиляється, перебільшує й навіть забагато про себе думає. Віднедавна почала помічати його інтерес до себе як до жінки, хай би як ретельно поліцейський із двадцятирічним досвідом роботи цього не приховував.
Її шефом, безпосереднім начальником, Гайдук став відносно недавно, ще й двох років не минуло. До всього, він знав її покійного чоловіка. Не близько, проте й не те щоб далеко, певний час працювали разом. Нарешті, руку допомоги після кризи простягнув їй саме Гайдук, нічого такого не вимагаючи навзаєм як подяки за послугу.
Тож Лора сприймала його найперше колегою. Не близьким другом, проте добрим товаришем, здатним підставити плече. Спершу - вдові загиблого героя війни, потім - професіоналці своєї справи, компетентній людині, якій можна доручити складну справу й загалом довіряти, делегуючи відповідні повноваження. Певний зсув у сприйнятті стався навіть не минулої осені, коли Гайдук кинув усе й проти ночі гнав машиною з Києва до Чернігова їй на підмогу. Прокручуючи минуле в голові, Кочубей дійшла висновку: дзвіночки дзенькали раніше, десь із травня.
Тоді Гайдукові виповнилося сорок два, і він за традицією влаштував корпоратив. Офісні дівчата вирішили пожартувати й розіграли невеличку аматорську виставу - станцювали під "Die Another Day"5 Мадонни, вивівши на невеличкий екран проєкцію її кліпу. Всі запрошені тонкий натяк зрозуміли, а сам шеф аплодував гучніше за всіх, навіть у якийсь момент не стримався і долучився до танцівників. Порівняння з Джеймсом Бондом відверто лестило. Позаочі за межами офісу він був "Гайдук. Данило Гайдук" - переспів знаменитої фрази-візитівки Агента 007. Порівняння провокували не якісь там суперменські здібності шефа, а його звички.
Данило Гайдук був на вигляд як Джеймс Бонд.
Із дружиною розлучився ще до війни. Причини Лору не переймали, як і чуже приватне життя загалом. Якщо такого інтересу не вимагала робота. Значно більше її цікавило, як шефові вдається мати такий вигляд, наче він модель чоловічого журналу, реклама чоловічих товарів, ілюстрація мачизму в чистому вигляді. Гайдук щодня міняв сорочки, кілька разів на тиждень піджаки, і раз на тиждень костюми. Штани завжди добре напрасовані, сорочки без жодної складочки, краватки підібрані ідеально. Шеф міг зняти піджак улітку, коли спека. Краватку - ніколи.
Родзинки додавала сивина. Гайдук як на свій вік рано посріблів, але й тут усе було, немов робота рук старанних гримерів. Біле волосся рівномірно межувало з чорним, і він жартома називав свою голову чорно-білою, мов людське життя.
Ось чому Лора не квапилася з висновками щодо особливого інтересу до своєї персони з боку чоловіка, вслід якому сумно та з дрібкою надії зітхала не одна красуня. Кочубей не раз фіксувала жіночим оком старання його секретарки, і навіть почала поважати шефа - треба мати силу волі або надто серйозне ставлення до власного й чужого життя, щоб утриматися від спокуси скористатися службовим становищем. Ось чому тоді, на корпоративі, збентежилася, зловивши на собі його оцінюючий, небайдужий погляд.
Жодних приводів звертати на себе таку увагу Лора не давала. Ще до чоловікової загибелі вдягалася просто, в зручний, а не модний саме в цьому сезоні одяг, не зловживала косметикою - лише щоб мати пристойний вигляд, не більше. Раптово овдовівши й пірнувши в затяжну депресію, вона взагалі припинила стежити за собою. Не в останню чергу змусило її зупинитися і взяти себе в руки власне відображення в дзеркалі. Побачивши там худу, занехаяну, розпатлану бабу з темними колами під очима, старшу від себе тодішньої років так на п'ять, якщо не на всі десять, вона жахнулася.
Потім, коли життя поволі налагодилося, Лора звичок не змінила. На неї й надалі не озиралися на вулицях, а в офісі вона здебільшого сиділа в окремому кабінеті, крихітному, проте цілком для неї затишному. І закономірно припускала, що офісні дівчатка вважають її сірою мишею та синьою панчохою.
Того вечора Гайдук не пішов далі оцінюючих поглядів. Та незабаром Лора почала відчувати що далі, то більше уваги. Данило не нав'язував себе, але поступово, міліметр за міліметром скорочував між ними відстань. Власне, непрямо це підтверджувала їхня манера спілкування. Той-таки дозвіл говорити те й у такій манері, чого іншим Гайдук ніколи за жодних обставин не дозволив би. Шеф був чоловіком, який завжди домінує та лишає за собою останнє слово.
Із Ларисою Кочубей він теж тримав таку лінію.
Донедавна.
Тому була переконана: вмовити шефа взяти її з собою не буде проблемою. А це означало, що разом із нею поїде Богдан Соколовський. Іншого водія та загалом напарника в дорозі Лора для себе не уявляла, не бажала й змусила шефа змиритися із цим.
- Ні, я не проти, - міркував Гайдук, машинально граючись канцелярською скріпкою. - Твоя компанія мені завжди приємна й корисна. Але я надто ціную тебе, щоб дозволити собі витрачати твій час марно. От якби ми їхали влітку, ще й кудись у курортне місто чи містечко... А зимова Полтава - не найкраще місце для дозвілля.
- Чому ти вирішив, що я шукаю, де б убити час?
- Бо робити тобі в Полтаві саме цього разу абсолютно нема чого. Жодних цікавинок, жодних загадок. Навіть твоя природжена дипломатія й уміння залагоджувати проблеми не знадобиться. Все ясно як божий день.
Розмову перервала секретарка, принісши Лорі другу за час цієї бесіди та четверту зранку каву. Раніше стільки її не пила. Звичка з'явилася, коли довелося відмовитися від будь-якого алкоголю. Замінник усіх проблем був із нею надто довго, щоб дозволити про себе забути. Тож кава перетворилася для Лори на своєрідний замісний препарат. Гайдук дорікав, що іноді вона зловживає. Але то радше дружній докір, аніж вимога. Хто-хто, а шеф чудово знав: Лариса Кочубей і без того себе багато в чому обмежує.
- Ти їдеш особисто. Причому не збираєшся - зриваєшся. Керівник служби безпеки великої фінансової групи сам на дрібниці не виїжджає. Тим паче за триста з гаком кілометрів від Києва.
- Логічно, як завжди у твоїх висновках, - визнав шеф. - Мене зараз інше раптом перейняло. Ми з тобою полтавське чепе6 не обговорювали. Звідки знаєш ти?
- Підслухала, - відповіла Лора спокійно, потому ковтнула кави, по-дитячому кліпнула очима й повторила: - Так, підслухала. Я цікава дівчинка, Даниле Сергійовичу.
- Отак підкралася, притулила вушко до дверей...
- Ти скасував свою участь у засіданні ради директорів. Коли говориш телефоном про такі речі, краще не проходь коридором, поки я йду на кухню. Або переконайся, чи нема мене у полі твого зору. - Лора легенько постукала нігтем по бокові білої кавової чашки. - Гайдуче, ти не йдеш на важливу нараду до своїх, тобто наших працедавців, бо треба терміново їхати до Полтави. Тебе відпускають без зайвих питань. Там сталося щось за межами, за рамками.
- І вирішила: без тебе - ніяк.
- Я пропоную допомогу.
- Навіть не знаєш, що там сталося.
- Ти ж розкажеш. Принаймні для того, щоб переконати, що мене в Полтаві не треба.
Гайдук розігнув скріпку, покрутив у пальцях.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
