Дія перша
Частина парку в маєтку Соріна. Широка алея, що прямує від глядачів у глибину парку до озера, відгороджена естрадою, нашвидку змайстрованою для домашнього спектаклю, тож озера зовсім не видно. Ліворуч і праворуч обабіч естради чагарник. Кілька стільців, столик.
Сонце щойно сіло. На естраді за опущеною завісою Яків та інші працівники; чутно кашель і стукіт. Марійка і Медведенко входять ліворуч, повертаючись із прогулянки.
МЕДВЕДЕНКО: Чому ви завжди ходите в чорному?
МАРІЙКА: Це траур за моїм життям. Я нещасна.
МЕДВЕДЕНКО: Від чого? (У роздумах.) Не розумію... Ви здорова, батько у вас хоча і небагатий, але зі статком. Я живу скрутніше за вас. Я отримую лишень двадцять три карбованці на місяць, та ще вираховують з мене в емеритуру[1], а все ж я не ношу трауру.
Сідають.
МАРІЙКА: Річ не у грошах. І бідняк може бути щасливий.
МЕДВЕДЕНКО: Це в теорії, а на практиці виходить так: я і матір та дві сестри і брат, а платні всього двадцять три карбованці. Адже їсти і пити треба? Чаю і цукру треба? Тютюну треба? Ось і крутися.
МАРІЙКА (озираючись на естраду): Скоро почнуть виставу.
МЕДВЕДЕНКО: Так. Гратиме Зарічна, а п'єсу створив Костянтин Гаврилович. Вони закохані одне в одного, і сьогодні їхні душі зіллються у прагненні дати один і той самий художній образ. А в моєї душі й у вашої немає спільних точок дотику. Я люблю вас, не можу від туги сидіти вдома, щодня ходжу пішки шість верст сюди та шість назад і стрічаю один лише індиферентизм з вашого боку. Це зрозуміло. Я без коштів, родина в мене велика... Хіба хочеш прямувати за людиною, якій самій їсти ні?чого?
МАРІЙКА: Дурниці. (Нюхає тютюн.) Ваша любов вражає мене, але я не можу відповідати взаємністю, ото й усе. (Простягає йому табакерку.) Долучайтеся.
МЕДВЕДЕНКО: Нема бажання.
Пауза.
МАРІЙКА: Душно, мабуть, уночі буде гроза. Ви все філософствуєте або ведете про гроші. Як на вас, немає більшого нещастя, як бідність, а як на мене, у тисячу разів легше ходити в лахмітті і жебракувати, ніж... Утім вам не второпати цього...
Заходять праворуч Сорін і Трепльов.
СОРІН (спираючись на тростину): Мені, брате, в селі якось не те, і, ясна річ, ніколи я тут не звикну. Вчора ліг о десятій і сьогодні вранці прокинувся о дев'ятій з таким відчуттям, ніби від тривалого спання в мене мозок прилип до черепа і таке інше. (Сміється.) А по обіді ненавмисно знову заснув, і тепер я весь розбитий, почуваюся жахливо, зрештою...
ТРЕПЛЬОВ: Дійсно, ти маєш мешкати в місті. (Побачивши Марійку і Медведенка.) Шановні, коли почнуть, вас покличуть, а тепер не можна тут. Ідіть, будь ласка.
СОРІН (до Марійки): Маріє Іллівно, будьте така ласкава, попросіть вашого татуся, щоб він розпорядився відв'язати пса, бо той виє. Сестра знову всю ніч не спала.
МАРІЙКА: Говоріть з моїм батьком самі, а я не стану. Звільніть, будь ласка. (До Медведенка.) Ходімо!
МЕДВЕДЕНКО (до Трепльова): Так ви перед початком відішліть когось сказати.
Обоє йдуть.
СОРІН: Значить, знову всю ніч витиме пес. Ось історія, ніколи в селі я не мешкав, як хотів. Траплялося, візьмеш відпустку на двадцять вісім днів і приїдеш сюди, щоб відпочити й усе, але тут тобі так допечуть усілякими дурницями, що вже з першого дня хочеться геть. (Сміється.) Завжди я їхав звідси із задоволенням... Ну, а тепер я у відставці, подітися ні?куди зрештою. Хочеш - не хочеш, живи...
ЯКІВ (до Трепльова): Ми, Костянтине Гавриловичу, купатися підемо.
ТРЕПЛЬОВ: Добре, тільки через десять хвилин будьте на місцях. (Дивиться на годинник.) Скоро почнемо.
ЯКІВ: Слухаю. (Виходить.)
ТРЕПЛЬОВ (обводячи поглядом естраду): Ось тобі й театр. Завіса, потім перша куліса, потім друга і далі порожній простір. Декорацій жодних. Відкривається вид прямо на озеро і на горизонт. Піднімемо завісу рівно о пів на дев'яту, коли зійде місяць.
СОРІН: Чудово.
ТРЕПЛЬОВ: Якщо Зарічна запізниться, то, звичайно, пропаде весь ефект. Пора вже їй бути б. Батько і мачуха стережуть її, і вирватися їй з дому так само важко, як із в'язниці. (Поправляє дядькові краватку.) Голова і борода в тебе скуйовджені. Треба постригтися б абощо...
СОРІН (розчісуючи бороду): Трагедія мого життя. У мене і замолоду була така зовнішність, ніби я запоєм пив - і все. Мене ніколи не любили жінки. (Сідаючи.) Чому сестра не в гуморі?
ТРЕПЛЬОВ: Чому? Сумує. (Сідаючи поруч.) Ревнує. Вона вже і проти мене, і проти вистави, і проти моєї п'єси, бо не вона грає, а Зарічна. Вона не знає моєї п'єси, але вже ненавидить її.
СОРІН (сміється): Вигадаєш ото...
ТРЕПЛЬОВ: Їй уже прикро, що ось на цій маленькій сцені матиме успіх Зарічна, а не вона. (Подивившись на годинник.) Психологічний курйоз - моя мати. Безперечно талановита, розумна, здатна ридати над книжкою, ушкварить тобі всього Некрасова напам'ять, за хворими доглядає, як ангел; але спробуй похвалити при ній Дузе[2]! Ого-го! Маєш вихваляти лишень її одну, мусиш писати про неї, кричати, захоплюватися її незвичайною грою в "La dame aux camеlias"[3] або в "Чаді життя"[4], та оскільки тут, у селі, цього дурману немає, то ось вона сумує і злиться, і всі ми - її вороги, всі ми винні. До того ж вона забобонна, боїться трьох свічок, тринадцятого числа. Вона скупа. У неї в Одесі в банку сімдесят тисяч - це я знаю напевно. А попроси в неї позичити, вона стане плакати.
СОРІН: Ти уявив, що твоя п'єса не подобається матері, і вже хвилюєшся, і все. Заспокойся, мати тебе обожнює.
ТРЕПЛЬОВ (обриваючи у квітки пелюстки): Любить - не любить, любить - не любить, любить - не любить. (Сміється.) Бачиш, моя мати мене не любить. Ще б пак! Вона хоче жити, любити, носити світлі кофтинки, а мені ось двадцять п'ять років, і я постійно нагадую їй, що вона вже не молода. Коли мене немає, їй тільки тридцять два роки, при мені ж сорок три, і за це вона мене ненавидить. Вона знає також, що я не визнаю театру. Вона любить театр, їй здається, що вона служить людству, святому мистецтву, а як на мене, сучасний театр - це рутина, забобон. Коли піднімають завісу і при вечірньому освітленні, у кімнаті з трьома стінами, ці великі таланти, жерці святого мистецтва зображують, як люди їдять, п'ють, люблять, ходять, носять свої піджаки; коли з вульгарних картин і фраз намагаються вивудити мораль - мораль маленьку, зрозумілу, корисну в домашньому побуті; коли в тисячі варіацій мені підносять усе одне й те саме, одне й те саме, одне й те саме, - то я біжу і біжу, як Мопассан утік від Ейфелевої вежі, яка тиснула йому на мозок своєю вульгарністю.
СОРІН: Без театру не можна.
ТРЕПЛЬОВ: Потрібні нові форми. Нові форми потрібні, а якщо їх немає, то ліпше вже нічого. (Дивиться на годинник.) Я люблю матір, сильно люблю; але вона веде безглузде життя, вічно носиться з цим письменником, ім'я її постійно на перших шпальтах газет, - і це мене стомлює. Іноді ж просто в мені говорить егоїзм звичайного смертного; буває шкода, що в мене мати відома акторка, і, здається, якби це була звичайна жінка, то я був би щасливішим. Дядьку, що може бути відчайдушніше і дурніше ситуації: траплялося, до неї навідалися суцільно знаменитості, акторки і письменники, і між ними тільки я один - ніщо, і мене терплять лише тому, що я її син. Хто я? Що я? Пішов із третього курсу університету з причини, як-то кажуть, яка не залежить від редакції, ніяких талантів, ані грошей за душею, а за паспортом я - київський міщанин. Адже батько мій київський міщанин, хоча теж був знаним актором. Так ось, коли, траплялося, в її вітальні всі ці акторки й письменники звертали на мене свою милостиву увагу, то мені здавалося, що своїми поглядами вони вимірювали мою нікчемність, - я вгадував їхні думки і страждав від приниження...
СОРІН: До речі, скажи, будь ласка, що за людина цей белетрист? Не збагнути його. Постійно мовчить.
ТРЕПЛЬОВ: Людина розумна, проста, трошки, знаєш, меланхолійна. Дуже порядна. Сорок років виповниться йому ще не скоро, але він уже знаний і ситий... Щодо його писань, то... як тобі сказати? Мило, талановито... але... після Толстого або Золя не захочеш читати Тригоріна.
СОРІН: А я, брате, люблю літераторів. Колись я пристрасно хотів двох речей: прагнув одружитися і жадав стати літератором, але не склалося ні те, ні те. От. І маленьким літератором приємно бути зрештою.
ТРЕПЛЬОВ (прислухається): Я чую кроки... (Обіймає дядька.) Я без неї жити не можу... Навіть звук її кроків прекрасний... Я щасливий шалено. (Швидко крокує назустріч Ніні Зарічній, яка входить.) Чарівниця, мрія моя...
НІНА (схвильовано): Я не спізнилася... Звісно, я не запізнилася...
ТРЕПЛЬОВ (цілуючи її руки): Ні, ні, ні...
НІНА: Увесь день непокоїлася, мені було так лячно! Я боялася, що батько не пустить мене... Проте він зараз поїхав з мачухою. Червоне небо, вже починає сходити місяць, і я гнала коня, гнала. (Сміється.) Але я рада. (Міцно тисне руку Соріна.)
СОРІН (сміється): Оченятка, здається, заплакані... Ге-ге! Не добре!
НІНА: Це так... Бачите, як мені важко дихати. Через півгодини я поїду, маю квапитися. Не можна, не можна, заради Бога, не тримайте. Батько не знає, що я тут.
ТРЕПЛЬОВ: Справді, вже час починати. Треба йти кликати всіх.
СОРІН: Я сходжу, і все. Одну хвилину. (Іде праворуч і співає.) "У Франції два гренадера..."[5] (Озирається.) Раз так само ось я заспівав, а один товариш прокурора й каже мені: "А у вас, ваша вищостне, голос сильний...". Потім подумав і додав: "Утім... противний". (Сміється й іде.)
НІНА: Батько і його дружина не пускають мене сюди. Кажуть, що тут богема... бояться, як би я не пішла в артистки... А мене тягне сюди, до озера, як чайку... Моє серце сповнене вами. (Озирається.)
ТРЕПЛЬОВ: Ми одні.
НІНА: Здається, хтось там...
ТРЕПЛЬОВ: Нікого.
Поцілунок.
НІНА: Це яке дерево?
ТРЕПЛЬОВ: В'яз.
НІНА: Чому воно таке темне?
ТРЕПЛЬОВ: Уже вечір, темніють усі предмети. Не їдьте рано, благаю вас.
НІНА: Не можна.
ТРЕПЛЬОВ: А якщо я поїду до вас, Ніно? Я всю ніч стоятиму в саду і дивитимуся на ваше вікно.
НІНА: Не можна, вас помітить сторож. Трезор іще не звик до вас і гавкатиме.
ТРЕПЛЬОВ: Я вас люблю.
НІНА: Тсс...
ТРЕПЛЬОВ (зачувши кроки): Хто там? Ви, Якове?
ЯКІВ (за естрадою): Саме так.
ТРЕПЛЬОВ: Ставайте на місця. Вже час. Місяць сходить?
ЯКІВ: Саме так.
ТРЕПЛЬОВ: Спирт є? Сірка є? Коли очі почервоніють, потрібно, щоб пахло сіркою. (До Ніни.) Ідіть, там усе готово. Ви хвилюєтеся?..
НІНА: Так, дуже. Ваша мама - нічого, її я не боюся, але у вас Тригорін... Грати при ньому мені страшно і соромно... Знаний письменник... Він молодий?
ТРЕПЛЬОВ: Так.
НІНА: Які в нього чудові оповідання!
ТРЕПЛЬОВ (холодно): Не знаю, не читав.
НІНА: У вашій п'єсі важко грати. У ній немає живих осіб.
ТРЕПЛЬОВ: Живі особи! Треба зображати життя не таким, як воно є, і не таким, як має бути, а таким, яким бачать його у мріях.
НІНА: У вашій п'єсі мало дії, одна тільки читка. І в п'єсі, як на мене, неодмінно має бути любов...
Обоє йдуть за естраду.
Заходять Поліна Андріївна і Дорн.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Стає вогко. Поверніться, надіньте калоші.
ДОРН: Мені жарко.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Ви не бережете себе. Це впертість. Ви - лікар і чудово знаєте, що вам шкодить вогке повітря, але ви хочете, аби я страждала; ви навмисне просиділи вчора весь вечір на терасі...
ДОРН (наспівує): "Не говори, що молодість згубила".
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Ви були так захоплені розмовою з Іриною Миколаївною... ви не помічали холоду. Зізнайтеся, вона вам до душі...
ДОРН: Мені п'ятдесят п'ять років.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Дурниці, для чоловіка це не старість. Ви чудово збереглися і ще до вподоби жінкам.
ДОРН: То чого ж ви хочете?
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Перед акторкою ви всі ладні падати ниць. Усі!
ДОРН (наспівує): "Я знов перед тобою..." Якщо в суспільстві люблять артистів і ставляться до них інакше, ніж, скажімо, до купців, то це цілком прийнятно. Це - ідеалізм.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Жінки завжди закохувалися у вас і вішалися на шию. Це теж ідеалізм?
ДОРН (знизавши плечима): А що ж? У ставленні жінок до мене було вдосталь хорошого. У мені любили передусім чудового лікаря. Років десять-п'ятнадцять тому, ви пам'ятаєте, у всій губернії я був єдиним порядним акушером. До того ж я завжди був чесною людиною.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА (хапає його за руку): Дорогий мій!
ДОРН: Тихіше. Йдуть.
Заходять Аркадіна під руку з Соріним, Тригорін, Шамраєв, Медведенко і Марійка.
ШАМРАЄВ: У тисяча вісімсот сімдесят третьому році в Полтаві на ярмарку вона грала дивовижно. Неймовірне захоплення! Дивно грала! Чи не хочете також знати, де тепер комік Чадін, Павло Семенович? У Расплюєва був на висоті, ліпше за Садовського, клянуся вам, вельмишановна. Де він нині?
АРКАДІНА: Ви постійно цікавитеся якимись допотопними. Відкіля мені знати! (Сідає.)
ШАМРАЄВ (зітхнувши): Павлусь Чадін! Таких уже немає тепер. Сцена зійшла нанівець, Ірино Миколаївно! Перше були могутні дуби, а нині ми бачимо одні лишень пеньки.
ДОРН: Блискучих обдарувань тепер мало, це правда, але середній актор став набагато вище.
ШАМРАЄВ: Не можу з вами погодитися. Утім це справа смаку. De gustibus aut bene, aut nihil[6].
Трепльов виходить з-за естради.
АРКАДІНА (до сина): Мій милий сину, коли ж початок?
ТРЕПЛЬОВ: Через хвилину. Майте терпіння.
АРКАДІНА (читає з "Гамлета"): "Мій сину! Зазирни до мене в душу, й побачиш ти її в кривавих ранах й смертельних виразках - немає порятунку!"
ТРЕПЛЬОВ (із "Гамлета"): "Й для чого ж піддалася ти тій згубі, шукаючи злочинної любові?"
За естрадою грають у ріжок.
ТРЕПЛЬОВ: Панове, починаємо! Прошу уваги!
Пауза.
ТРЕПЛЬОВ: Я починаю. (Стукає паличкою і промовляє голосно.) О ви, шановні, старі тіні, які носитеся за нічної часини над цим озером, приспіть нас, і нехай нам насниться те, що буде через двісті тисяч років!
СОРІН: Через двісті тисяч років не буде нічого.
ТРЕПЛЬОВ: Так от нехай зобразять нам це нічого.
АРКАДІНА: Нехай. Ми спимо.
Піднімають завісу; відкривається вид на озеро; місяць над горизонтом, його відображення у воді; на великому камені сидить Ніна Зарічна, уся в білому.
НІНА: Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, які мешкали у воді, морські зірки, і ті, яких не можна було розгледіти оком, - словом, усі життя, усі життя, усі життя, завершивши сумне коло, згасли... Уже тисячі століть, як земля не носить на собі жодної живої істоти, і цей бідний місяць марно запалює свій ліхтар. На лузі вже не прокидаються з кигиканням журавлі, і хрущів не буває чутно в липових гаях. Холодно, холодно, холодно. Порожньо, порожньо, порожньо. Страшно, страшно, страшно.
Пауза.
НІНА: Тіла живих істот зникли в поросі, і вічна матерія перетворила їх на камені, на воду, на хмари, а душі їх усіх злили?ся в одну. Загальна світова душа - це я... я... У мені душа і Олександра Великого, і Цезаря, і Шекспіра, і Наполеона, і останньої п'явки. У мені свідомості людей злили?ся з інстинктами тварин, і я пам'ятаю все, все, все, і кожне життя в собі самій я переживаю знову.
Видно болотні вогні.
АРКАДІНА (тихо): Це щось декадентське.
ТРЕПЛЬОВ (благально і з докором): Мамо!
НІНА: Я самотня. Раз на сто років я відкриваю уста, щоб говорити, і мій голос звучить у цій порожнечі понуро, і ніхто не чує... І ви, бліді вогні, не чуєте мене... Під ранок вас народжує гниле болото, і ви блукаєте до світання, але без думки, без волі, без тріпотіння життя. Боячись, щоб у вас не зродилося життя, батько вічної матерії, диявол, щомиті у вас, як у каменях і у воді, проводить обмін атомів, і ви змінюєтеся безперервно. У Всесвіті залишається постійним і незмінним один лише дух.
Пауза.
НІНА: Як бранець, кинутий у порожній глибокий колодязь, я не знаю, де я і що на мене чекає. Від мене не приховано лише, що у впертій, жорстокій боротьбі з дияволом, початком матеріальних сил, мені судилося перемогти, і по тому матерія і дух зіллються в гармонії прекрасній і настане царство світової волі. Проте це буде, лише коли мало-помалу, по довгому, довгому ряді тисячоліть, і місяць, і світлий Сиріус, і Земля перетворяться на пил... А доти жах, жах...
Пауза; на тлі озера виринають дві червоні крапки.
НІНА: Ось наближається мій могутній противник, диявол. Я бачу його страшні, червоні очі...
АРКАДІНА: Сірою пахне. Це так потрібно?
ТРЕПЛЬОВ: Так.
АРКАДІНА (сміється): Так, це ефект.
ТРЕПЛЬОВ: Мамо!
НІНА: Він сумує без людини...
ПОЛІНА АНДРІЇВНА (до Дорна): Ви зняли капелюха. Одягніть, а то застудитеся.
АРКАДІНА: Це лікар зняв капелюха перед дияволом, батьком вічної матерії.
ТРЕПЛЬОВ (розлютившись, голосно): П'єсу скінчено! Досить! Завіса!
АРКАДІНА: Та чого ти сердишся?
ТРЕПЛЬОВ: Досить! Завіса! Подавай завісу! (Тупнувши ногою.) Завіса!
Завісу опускають.
ТРЕПЛЬОВ: Винен! Я не завбачив, що писати п'єси і грати на сцені може лише дехто обраний. Я порушив монополію! Мені... я... (Хоче ще щось сказати, але махає рукою і йде ліворуч.)
АРКАДІНА: Що з ним?
СОРІН: Ірино, не можна так, матінко, поводитися з молодим самолюбством.
АРКАДІНА: Що ж я йому сказала?
СОРІН: Ти його образила.
АРКАДІНА: Він сам попереджав, що це жарт, і я ставилася до його п'єси, як до жарту.
СОРІН: Одначе...
АРКАДІНА: Тепер виявляється, що він написав великий твір! Маєте, прошу! Тож улаштував він цей спектакль і начадив сірою не для жарту, а для демонстрації... Йому хотілося повчити нас, як треба писати і що потрібно грати. Зрештою це стає нудно. Ці постійні вилазки проти мене і шпильки, воля ваша, набриднуть будь-кому! Примхливий, самозакоханий хлопчак.
СОРІН: Він хотів зробити тобі приємність.
АРКАДІНА: Так? Однак він не вибрав якоїсь звичайної п'єси, а змусив нас прослухати цю декадентську маячня. Жартома я готова слухати і марення, але ж тут претензії на нові форми, на нову еру в мистецтві. Та як на мене, ніяких тут нових форм немає, а просто кепський характер.
ТРИГОРІН: Кожен пише так, як хоче і як може.
АРКАДІНА: Нехай він пише, як хоче і як може, тільки нехай залишить мене у спокої.
ДОРН: Юпітере, ти сердишся...
АРКАДІНА: Я не Юпітер, а жінка. (Запалює цигарку.) Я не серджуся, мені тільки прикро, що молода людина так нудно проводить час. Я не хотіла його образити.
МЕДВЕДЕНКО: Ніхто не має підстави відокремлювати дух від матерії, позаяк, можливо, самий дух є сукупність матеріальних атомів. (Жваво, до Тригоріна.) А ось, знаєте, описати б у п'єсі і потім зіграти на сцені, як живе наш брат - учитель. Важко, важко живеться!
АРКАДІНА: Це справедливо, але не говоритимемо ні про п'єси, ні про атоми. Вечір такий славний! Чуєте, панове, співають? (Прислухається.) Як добре!
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Це на тому березі.
Пауза.
АРКАДІНА (до Тригоріна): Сядьте поряд зі мною. Років десять-п'ятнадцять тому тут, на озері, музика і спів лунали безперервно майже щоночі. Тут на березі шість поміщицьких садиб. Пам'ятаю, сміх, шум, стрілянина, і все романи, романи... Jeune premier'ем[7] і кумиром усіх цих шести садиб був тоді ось, рекомендую (киває на Дорна), доктор Євген Сергійович. І нині він чарівний, але тоді був неперевершений. Однак мені починає докоряти сумління. За що я образила мого бідного хлопчика? Я неспокійна. (Голосно.) Костю! Сину! Костю!
МАРІЙКА: Я піду пошукаю його.
АРКАДІНА: Будь ласка, мила.
МАРІЙКА (іде ліворуч): Ау! Костянтине Гавриловичу!.. Ау! (Виходить.)
НІНА (виходячи з-за естради): Очевидно, продовження не буде, мені можна вийти. Вітаю! (Цілується з Аркадіною і Поліною Андріївною.)
СОРІН: Браво! Браво!
АРКАДІНА: Браво! Браво! Ми милувалися. З такою зовнішністю, з таким дивовижним голосом не можна, гріх сидіти в селі. У вас має бути талант. Чуєте? Ви зобов'язані податися на сцену!
НІНА: О, це моя мрія! (Зітхнувши.) Однак вона ніколи не здійсниться.
АРКАДІНА: Хто знає? Ось дозвольте вам представити: Тригорін, Борис Олексійович.
НІНА: Ах, я така рада... (Зніяковівши.) Я завжди вас читаю...
АРКАДІНА (саджаючи її біля себе): Не варто ніяковіти, мила. Він знаменитість, але в нього проста душа. Бачите, він сам засоромився.
ДОРН: Вважаю, тепер можна підняти завісу, а то моторошно.
ШАМРАЄВ (голосно): Якове, підніми-но, брате, завісу!
Завісу піднімають.
НІНА (до Тригоріна): А правда, дивна п'єса?
ТРИГОРІН: Я нічого не второпав. Утім дивився я з задоволенням. Ви так щиро грали. І декорація була прекрасна.
Пауза.
ТРИГОРІН: Певно, в цьому озері багато риби.
НІНА: Так.
ТРИГОРІН: Я полюбляю рибалити. Для мене немає більшої насолоди, як сидіти під вечір на березі і дивитися на поплавок.
НІНА: Проте, гадаю, хто випробував насолоду творчості, для того вже решта насолод не існує.
АРКАДІНА (сміючись): Не кажіть такого. Коли йому говорять гарні слова, то він провалюється.
ШАМРАЄВ: Пам'ятаю, в Москві в оперному театрі якось знаменитий Сильва взяв нижню до. А тим часом, мов зумисне, сидів на галереї бас із наших синодальних співочих, і раптом, лишень уявіть наше крайнє здивування, ми чуємо з галереї: "Браво, Сильво!" - цілою октавою нижче... Ось так (низьким баском): "Браво, Сильво...". Театр так і завмер.
Пауза.
ДОРН: Тихий янгол пролетів.
НІНА: А мені вже час. Прощавайте.
АРКАДІНА: Куди? Куди так рано? Ми вас не пустимо.
НІНА: На мене чекає тато.
АРКАДІНА: Який він, справді...
Цілуються.
АРКАДІНА: Ну чим зарадити. Шкода, шкода вас відпускати.
НІНА: Якби ви знали, як мені важко їхати!
АРКАДІНА: Вас аби хтось провів, моя крихітко.
НІНА (злякано): О ні, ні!
СОРІН (до неї, благально): Зостаньтеся!
НІНА: Не можу, Петре Миколайовичу.
СОРІН: Зостаньтеся на одну годину, і край. Ну, що, справді...
НІНА (подумавши, крізь сльози): Не можна! (Тисне руку і швидко йде.)
АРКАДІНА: Нещасна дівчина, по суті. Кажуть, її покійна мати заповіла чоловікові всі свої величезні статки, усе до копійки, і тепер ця дівчинка залишилася ні з чим, позаяк її батько вже заповів усе своїй другій дружині. Це обурливо.
ДОРН: Так, її татко порядна-таки наволоч, будьмо справедливі.
СОРІН (потираючи змерзлі руки): Ходімо, панове, і ми, а то стає вогко. У мене ноги болять.
АРКАДІНА: Вони в тебе, як дерев'яні, ледь ступають. Ну, ходімо, старигане злощасний. (Бере його під руку.)
ШАМРАЄВ (подаючи руку дружині): Мадам?
СОРІН: Я чую, знову виє пес. (До Шамраєва.) Будьте ласкаві, Іллє Опанасовичу, накажіть відв'язати його.
ШАМРАЄВ: Не можна, Петре Миколайовичу, боюся, як би злодії в комору не залізли. Там у мене просо. (До Медведенка, який крокує поряд.) Так, на цілу октаву нижче: "Браво, Сильво!". Але ж не співець, простий синодальний співочий.
МЕДВЕДЕНКО: А скільки платні отримує синодальний співочий?
Усі йдуть, окрім Дорна.
ДОРН (один): Не знаю, можливо, я нічого не розумію або здурів, але п'єса мені сподобалася. У ній щось є. Коли ця дівчинка говорила про самотність і потім, коли замайоріли червоні очі диявола, у мене від хвилювання тремтіли руки. Свіжо, наївно... Ось, здається, він іде. Хочу наговорити йому побільше приємного.
ТРЕПЛЬОВ (заходить): Уже немає нікого.
ДОРН: Я тут.
ТРЕПЛЬОВ: Мене по всьому парку шукає Марійка. Нестерпне створіння.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
