Фрутхен
Можна подумати, вони - живі істоти. До якого роду, виду і племені належали б? За Ліннеєм чи кимось іншим? У них немає крил і ніколи не виростуть. Ще менше вони подібні до риб - вода, тим паче солона, їм протипоказана. Якщо ж кимось у цьому світі їх уявити, то тваринками в живому кутку, факт смерті яких приховують :
- Вони вирушили до родичів.
- І я хочу з ними.
- Вони не можуть узяти тебе.
- Я слухатимуся.
- Це дуже далеко.
- Дуже-дуже?
- Дуже-дуже.
- В Африці?
- Набагато далі, ніж в Африці.
Найкраще внести ясність відразу: фрутхен - не жива істота. Хто ж тоді? Варіантів напрошується чимало. Перстень із діамантом у вітрині ювелірної крамниці, який-небудь нефрит у музеї інституту гірництва, деталь, що використовується в нанотехнологіях, рідкий кристал, модна зачіска, плюшева іграшка, гімнастичний тренажер... Ні, фрутхен - щось зовсім інше. І взагалі не фрутхен, а фрюхтхен, просто від фрюхтхена язик зламається.
Утім, втрата букви жодним чином не вплинула на по казники самого фрутхена - на його розміри, форму, властивості, тож за нього можна бути спокійним: він є, а його наявність додає до розмаїтого буття колоритний штрих. Зникає слово, зникає квітка, зникає пагорб... Зникають фрутхени... На щастя, вони не зникають надовго, а закономірність, що проглядається в їхньому зникненні, несе в собі щось заспокійливе.
Зникаючи ввечері, вранці фрутхени з'являються знову, мов Фенікс, що воскресає з попелу. Наче квіти, що, розпелюстившись на світанку, в сумерках заплющують келих. Порівняння з квітами має вагомі підстави. І квіти, і фрутхен покращують настрій. Квіти і фрутхен можна подарувати і можна купити. Квіти і фрутхен люб'язно за горнуть в папір. І квіти, і фрутхени духмяно пахнуть. По стоявши, квіти і фрутхени втрачають вигляд.
Щоранковою появою і щовечірнім щезанням фрутхени нагадують сонце: ввечері воно зникає, вранці ж вигулькує з-за тополь. Хоча фрутхени не вигулькують з-за тополь, зате з'являються також у сірі, похмурі, непривітні, як, приміром, оцей, дні. Від них, менших за сонце, стає приємно і райдужно. І вже зовсім поодинокі ранки, коли немає ні сонця, ні фрутхенів, - жахітливі, сповнені безнадії та депресії; хочеться забитися в найдальший куток і нікого не бачити.
В прагненні співчуття ми згадуємо тоді про одвічного приятеля. По тривалих пошуках, що свідчать, яка занедбана ця важлива дружба, ми, нарешті, знаходимо його адресу, без вулиці та будинку, міста та індексу, ні ім'я, ані прізвища. Ми звертаємося до нього з великої літери: Він, Його, Йому, маючи привілей телефонувати Йому безкоштовно, будь-коли і хоч би звідки. Від більшості співрозмовників, зокрема родичів і знайомих, Його відрізняє вміння слухати не перебиваючи. Позаяк Він нічого не каже, невідомо, чує він нас і чи взагалі слухає. Він, який створив нас, тендітну травинку й німотний камінь на розраду своїй самотності. Ми шукаємо Його на далекій планеті, тоді як він зовсім поруч. Ближче, ніж фрутхен.
Небо вкривають хмари, і падає дощ. Проте якщо з сонцем до кінця не ясно (не вносить ясності й гідро-метеоцентр), то в появі і зникненні фрутхена проглядається закономірність. Апогей фрутхена припадає на ранок, до вечора поступово зменшуючись: між дев'ятнадцятою годиною вечора і восьмою годиною ранку наступного дня лінія фрутхена перебуває на фатальній позначці нуль, звідки її не зрушить ніяка сила. О восьмій годині ранку лінія раптово й різко стрибає вгору й упродовж дня знову повільно опускається. Так триває від понеділка до п'ятниці. Від дев'ятнадцятої години п'ятниці до восьмої години ранку понеділка лінія фрутхена незмінно перебуває на нулі. Тим вище, здавалось би, вона повинна підскочити в понеділок, проте нічого подібного не відбувається - вона сягає тієї високої позначки, що завше, - тиждень у тиждень, місяць за місяцем і так увесь рік.
Разом із першим снігом перед очима постає картина в її філософській довершеності, названій поправками фрутхена, за якими ховаються ті декілька по-святковому вихідних днів, в які їх марно шукати, якщо, звісно, не подбати заздалегідь, адже без фрутхенів - усе одно, що без Ньютона: людина літала би разом із деревами, носорогами та будинками, годівниці для птахів ненастанно гойдалися б, а книжки не затримувались би на полицях бібліотек.
Фрутхен - не більше й не менше - здатний кардинально змінити життя. А здавалося б, такий поштивий і скромний: як на наш час - рідкісна чеснота, тільки хто ж її поцінує, таку людину? Людину? " Невже я сказав "лю -дину"?" - "Саме так". - "Цього не може бути!" - "І все ж таки". - "І Ви теж чули?" - "Чув". - "А Ви? Ви також готові підтвердити?" - "Атож!" - "А Ви хто, смію Вас запитати?" - "Я... я просто опинився поруч - абсолютна випадковість". - "Тоді я Вас усіх перепрошую. Сталося невеличке перебільшення. Фрутхен - не людина".
Хоч не людина, фрутхен володіє багатьма рисами, які людину тільки прикрасили б, як- от уже згадана скромність, а ще - постійність і причепуреність. Він свіжий. Він - для людини. "Є пропозиція!" - гукають мені. "Яка?" - відповім я з обережною зацікавленістю. "Замість скандально пробріханих нагород запровадити фрутхени: першого, другого, третього ступенів, а також "За особливі заслуги". Переможців нагороджувати від повідно золотим, срібним і бронзовим фрутхенами. Замість дотацій виділяти соціальний, а заробітну плат ню перевести в заокруглений фрутхен". "Та це ж ре волюція!" - "Фрутхенова", - погодяться зі мною, ніби то найбуденніша річ. Реакція, яка неодмінно настала б, протривала б недовго, бо як можна опиратися фрутхенові, спокусливому та духмяному?
Час, нарешті, сказати те, що вже й так зрозуміло. Фрут-хен - десерт. Тістечко, наповнене фруктами, помадкою причепурене. Фрукти, власне, й роблять фрутхен фрутхе-ном - ананасовим, малиновим, яблучним. Скільки плодів, стільки різноманітних фрутхенів. Ось виноградинка в барці жовто-червоного абрикоса - куди стернуєш, солодка крихітко? А ось рятівне кільце ананаса і фрутхен, що зазнав кораблетрощі: кошик тріснув, грушка-щогла по-хнябилася. Покидають кораблі-фрутхени вітрину-гавань, вирушаючи у плавання морями та океанами. Різне його тривання - хвилини, години, цілісінький день, а буває, що й декілька. З доку корабель-фрутхен зіслизає у світлу гавань, над якою лампа неонового неба і сонце, з яким фрутхен допіру порівняно. В гавані затишно - не ввірветься вітер і не захлесне шторм. Багато їх, кораблів-фрутхенів. Кран-рука бере їх гачками-пальцями і кладе на папір.
Найкоротше плавання завершується на одному з кількох острівців на високих основах. Поет сказав би, що корабель розбивається об рифи, тоді як насправді фрутхен банально з'їдають. Поет знає це й сам, проте на відміну від неотеси, довго милується досконалим тільцем, торкаючи врешті губами, мовби цілуючи.
Фрутхен люблять усі - директор банку і президент товариства, інженер перед кульманом і муляр, який тинь кує вертикальні поверхні. Його купують закохані, а крихти, воркуючи, здзьобують голуби. Лежать вони, брати-близнюки біля водія, раз по раз від звуків клаксона і грубої лайки підстрибуючи. З'їсть водій їх, не панькаючись, ще й відригне безсовісно. З закоханими веселіше - з ними фрутхен у кінотеатрі побуває і, якщо пощастить, фільму побачить.
Самотній пенсіонер теж любить фрутхен. Може, навіть більше, ніж поет з водієм вантажівки і закоханими вкупі. "Вам?" - голос продавчині не надто приязний: не любить вона, коли довго вітрину роздивляються, їй так, ніби то її догола роздягають. Марно вона так думає - не до неї йому, пенсіонерові: "Фрутхен, будь ласка", - ледь шамкає. "Розвелося їх", - бурчить продавчиня подумки. Розраховується пенсіонер, довго виловлюючи із благенького капшучка, що, може, й кращі часи знавав, неслухняного шеляга. Нетерпеливиться продавчиня, монету до каси кидає: дзеньк-зойк - затраснулась ляда! "Наступний!" - командує.
Але як йому, наступному, який неподалік колону підпирає, наче кохану голубить, та й підійти наважитися? Може, він - злодій? Смішно зазіхати на фрутхен, коли за рогом банк - з вікнами та рекламами, на яких золоті гори виблискують, і банкнотами, що в електролічилці обнадійливо шелестять. Найліпший момент - позаду ніхто не квапить і попереду не громадиться. Сміливіше, людино! Продавчиня обслужить тебе з люб'язністю, прищепленою в торговому коледжі.
Охоронці витріщаються в монітор облаштованого під мостом, яким гуркочуть трамваї, постерунку. Ось уже двадцять хвилин, а він не рухається. По обидва боки - крамниці, бутики, авіабіржа з квитками, що обпікають вітрину палкими приклеєно-стрічковими цілунками. Охоронці вдивляються в нього, але він нікуди не йде, тоді як усі кудись квапляться, якщо й затримуючись перед вітринами, то ненадовго. Шпигун? Хіба такий, який нічого нікому не передає і не отримує. Терорист? Їх насторожує борода, проте погляд у нього рахманний, а як щось і спроможне вибухнути, то лише серце під одягом - заслабке пошматувати бетон. Наркоман? - мучаться в здогадах.
Поволі охоронці починають нервувати, один із них нахиляється майже впритул і сичить: "Злиняй, засранцю!". Тієї миті він підводить погляд до облаштованої під стелею підземного переходу камери, і той, який утупився в монітор, з несподіванки подається назад. Діється неймовірне, "засранець" від'єднується від колони і йде. "Волоцюга", - видихає напарник. "Засранець!" - повторює охоронець, проте на цей раз лайка звучить, як церковне розгрішення, після чого обоє відвертаються затягнутись цигаркою і погомоніти про близькі вихідні та кобіт.
Чому волоцюга пішов і куди? Невже сила фрутхеново-го тяжіння здолала його, який так довго чинив їй опір? Невже він зараз підійде і зробить замовлення? Невже продавчиня покладе фрутхен у жиронепроникну торбину і простягне поверх прилавка? Простягне чи, зважаючи на його вигляд, що не викликає довіри, спершу зажадає оплати? Невже він витягне гаманець і добуде названу суму? Господи Боже - невже це він дістає сотку з м'якого шкіряного поляриса, з кишеньок якого несміливо-допитливо визирають кредитні й страхувальні картки і світлина, яку не пощастило роздивитися, оскільки він повернувся боком. Чи можливо таке?
Ні, неможливо. "Ви жорстокий, - закинуть мені, - Ваші герої бідолахи і перебенді. Ви примушуєте їх волочитися" і теде. "Не я, а життя, - відповім. - Я даю їм надію". - "Надію?! - уже не на жарт обуряться. - Ви ж щойно пожалкували йому нещасного фрутхена!" - " Не жалкував я, - заперечу. - Він отримає фрутхен, просто у нього немає грошей, щоб самому купити. Ані копійки. Повірте, мені так само жаль, як і вам!" - "Ви ж чомусь не позичили! - дорікну. - Не пошкодувавши для нього кількох кругляків, ви б запобігли тому, що насувається". А по хвилі додам - на виправдання героя і загальне примирення: "Йому якось жити треба". - "От-от, перестати вештатися, зайнятись працею, завести сім'ю".
Бо й справді - чому він іде? Міг би тупцювати на місці. Міг би сісти, хоча сісти міг би хіба на землю - в підземних переходах немає лав. Міг би присісти - на його батьківщині навприсядки лузають соняшник, розпльовуючи лушпиння. Міг би не йти, а проскакати на одній нозі, як у класиках, до ескалатора, який в підземелля метрополітену звезе або ж нагору, де на майдані велосипеди з рекламою установи, що здійснює операції, та кредитної картки, проковтнувши яку, банкомат випльовує гроші.
Там, нагорі, стоять столики і ростуть квіти. Може, його хтось веде, не помічений монітором невидимець, інопланетянин з віддаленої галактики? Або просто істотка, яких малюють у коміксах? Може, то не він іде, а земля рухається йому назустріч? Міг би провальсувати, підхопивши панну з милим, мов намальованим, личком. Міг би, нарешті, проскакати навприсядки - з хвацькістю, яка змусила б стрепенутися. Де там! Він тишком відділяється від колони, наче Піноккіо з пінієвого оцупка, тільки очі його - не пінії, а море: далеке, синє, безкрає.
Він іде, бо все на світі пов'язане. Бо йдуть вони. Вони ж ідуть, бо далі стояти безглуздо. Їх двоє. Він і вона. Все-таки їх троє. Третій - він. Якщо точніше, їх четверо. Щойно вони купили фрутхен і повернулися йти. Він, фрутхен, і є четвертим, що єднає міцними путами.
Хлопець пропускає дівчину першою, так що першою на сходинці ескалатора опиняється її нога в червоному мештику з дешевою блискучою брошкою. На сімнадцять секунд, які їхатимуть нагору, хлопець і дівчина опиняються на одному рівні, їхні губи зливаються.
Вони майже нагорі, а він щойно стає на металеву сходинку з брудною плямою від розлитого напередодні напою. Якби обоє їхали, дивлячись вгору за рухом, і він захотів би дещо скоротити дистанцію, мало що змінилося б: вгорі, де закінчується ескалатор, пильно дивиться електронне око. Впевненість - те, чого йому бракує поміж чужих, незнайомих людей. Йому бракувало її завжди.
Перехожому, який їде знизу нагору, найперше відкривається небо, вже потім будинки, рекламні щити, дорога. Це - одна з нечисленних нагод підвести погляд - зі страхом і сподіванням, розпачем і незмірною невідомо-кому вдячністю. Асфальт і трава, зебра й бордюри, зелень, що пробивається між плитами, крокуси на рекламному щиті страхової компанії.
Сонце засліплює його. Доки оговтається, переслідувані можуть зникнути. Якби він був справжнім переслідувачем, він добряче лайнувся б і, налігши на ноги, увірвався б до найближчої кав'ярні, де офіціант чемно запропонував би свої послуги. Заки він відмовився б, його зір встигнув би охопити столики і запам'ятати товариства за ними - тих, кого він шукає, там не було б. Він буквально вилетів би надвір, мало не збивши клієнтів, які саме взялися за клямку, кинувся б через перехрестя, мацав би зачинений вхід з вирізьбленими в дереві грудастими сфінксами, за що його вкотре безпідставно обізвали би пияком, а може статися, ще й маніяком. Але найперше він одягнув би сонцезахисні окуляри.
Порятований хмаркою, що на мить заступила сонце, він змінив свій статус з підозрюваного на переслідувача. Він скорочує відстань, удаючи, що йде, як усі. Він усміхається до доктора Будьздорова, відмовляючись від простягненого з рекламного щита соєвого десерту. Його ніхто не вчив усміхатися, він і сам не сказав би, звідки це в нього. Він стримує від падіння хлопчика. Підносить бабці з землі гаманець. Гаманець! Він бачить кульбабку, і йому тенькає щось усередині. На світлофорі відстань між переслідувачем і переслідуваними скорочується до нуля.
Коли спалахує зелене світло, гурт людей, до яких тепер належать обоє переслідуваних, переходить вулицю. Малюк у візку, вихилившись назустріч водієві автомобіля, крутить ручками уявне кермо і гуркоче.
По хвилі вони вже на тому боці. Їхній статус змінився, проте їх забули про це повідомити: "Шановна пані Ікс і пане Ігрек, маємо честь поінформувати Вас, що в період від 1 берипня такого-то року до 31 лютересня поточного року Вас було піддано переслідуванню в рамках національної кампанії переслідування. Переслідування успішно завершене. З повагою, 2-й позаштатний переслідувач резервної категорії, NN". Понадто, ніякого берипня й лютересня немає - їх переслідували якихось вісім хви -лин або й менше, до того ж неофіційно, і навіть, як воно мовиться, ненабридливо - так, що вони нічого не зауважили.
Одночасно з екс-переслідуваними статусу переслідувача позбувається переслідувач. Він не переходить дороги, хоча приєднався до гурту тих, які чекали на світлофор. Простоявши ще якусь коротеньку хвилю, він обертається і чвалає геть.
Він просувається з гідністю. Хотів би йти швидше, але рухається повільніше. Потім украй повільно. Зупиняється. Озирається, наче не він оце переслідував, а його.
Перехожі тарганяться кожний своєю дорогою. Вітер-канатоходець гойдає підвісні ліхтарі над автострадою. Студенти п'ють пиво. Бабця в бежевому фетровому капелюшку сидить на лаві. Робітник у синьому комбінезоні їсть піцу, запиваючи пепсі. Туристи фотографують фасад університету. Гонда ввімкнула сигнал повороту. З банку саме вийшла клієнтка.
Йди спокійно, засранцю, ніщо тобі не загрожує.
