Розділ тридцять другий і останній, який доводить, що школа - для людей
Відомо, що колектив не формується за розпорядженням згори, а виростає довкола справи. Саме тому я шукав такі справи, які могли б виховати колектив, організувати його. Звісно, цікавив мене колектив загальношкільний. Я хотів мислити масштабно - і дарма.
Сухомлинський, наш славний Сухомлинський, вказав мені на мою помилку. Є у нього така думка: "Школа виховує тим, що в ній панує атмосфера різнобічного насиченого інтелектуального життя". Саме для того, щоб ця атмосфера не просто склалась, а панувала, в Павлиській середній школі існували десятки гуртків. Гуртки, на думку Василя Олександровича, і є тими маленькими колективами, бурління яких формує загальношкільну атмосферу. Як невеличкий колектив поєднує в собі різних індивідів, так і більший колектив формується з дрібніших, менш постійних, мінливих. А я, бачте, мислив навпаки. Хіба треба дивуватися, що жодна моя затія для усієї школи одразу не уквітчалась успіхом?
А з гуртками, колективами маленькими, у нас вийшло ось як. Склалось так, що добра половина вчителів школи була знайома раніше. Ми давненько були друзями, ходили в походи, відпочивали і вчились разом. Опинившись у школі, ми дружби не припинили і не збирались. Ми собі робили те, що хотіли, вміли й любили. І діти це помітили чи принаймні відчули. Наш вчительський колектив виявився тим, до якого почали тягнутися інші, на який рівнялися, в який хотіли потрапити. Коли ми самі це помітили, негайно взяли курс на "розширення".
У цьому і проявляється у нас рівність між педагогом і учнем: і ті, й інші - люди. До того ж не прості люди, а ті, що завжди вчаться, яким до всього є діло. Вчителі сприймають дітей як рівних собі, а діти бачать, що і вчителі над собою працюють. І все у нас невимушено, просто, натурально. Само собою. Це найбільша наша заслуга, це те, що ми встигли побудувати.
Буває, до нас приходять гості. Так, подивитись, порозпитувати, помилуватись дітьми. Не всі гості нам до вподоби, хоча бувають приємні. Коли людина проста, вона приємна. А коли бродять, вивчають методику, спостерігають, випитують, - і все відсторонено, - це відштовхує. Ми на таких гостей не зважаємо.
А якось завітав до нас особливий гість, точніше ціла делегація гостей. Бізнесмен у супроводі помічників прийшов "переймати досвід". Його цікавила наша школа, бо сам він витратив чималу купу грошей на модернізацію своєї рідної школи у селі, де народився й виріс.
- Знаєте, я хочу дати приклад всім нашим підприємцям, депутатам, олігархам, просто успішним людям, - пояснював він. - Я хочу створити зразкову школу. Ідея проста: беремо звичайну сільську відсталу школу, вкладаємо в неї (не так уже й багато треба), а на виході маємо розумних дітей із сучасною освітою.
- Мирослав - ідеаліст, - похвалив його Сергій Володимирович.
Сергій Володимирович заробляв гроші тим, що читав лекції, семінари й курси з усіх можливих предметів. Він мав ступінь кандидата наук, викладав теологію в університеті, освічував публіку в Україні й за кордоном. Давній друг Мирослава, він переконав його зайнятись реформуванням школи. І ця ідея так припала до душі підприємцю, що він уже два роки все вкладав і вкладав у рідне село. Навіщо це треба було теологу, я не знав і не розпитував.
Вище я вже згадував Захаренка, засновника "педагогіки співробітництва". Він, очоливши сільску школу, розвивав її спільно з громадою. То було співробітництво села і закладу освіти, а сама школа перетворилась на осередок культурного життя цілого району.
Нічого схожого Мирослав і не думав організовувати. Він тільки скаржився, що вчителі у школі, м'яко кажучи, несучасні, що діти нічого не цінують, що ніхто, крім нього, у розвитку села не зацікавлений. Мирослав вклався у капітальний ремонт школи - тепер вона мала кращий вигляд, ніж середньостатистична столична. У кожному класі - мультимедійні дошки, в туалетах - сенсорні крани. Облагородив теориторію, побудував стадіони, майданчики, алеї. Запросив розхвалених учителів із Києва, дав їм несказанно велику платню, про яку і в приватних школах не мріють, організував для них переїзд, побудував учительський гуртожиток.
І нічого не виходило. Діти не берегли зробленого для них. Ті вчителі, які працювали в сільській школі ще за Горбачова, вставляли спиці в колеса, сварилися й відмовлялись приймати нововведення. Звісно - їм же довелось учитися, змінюватися, старатись. Батьки учнів не розуміли, до чого і для чого всі ті реформи. Атмосфера насиченого багатогранного інтелектуального життя у тій школі не складалась. Одним словом, сталося все не зовсім так, як Мирослав собі уявляв. До відчаю йому було ще далеко, та ентузіазм його розбивався об звичайну байдужість українського села, в якому, як відомо, хати - скраю. Щоб надихнути друга, Сергій Володимирович влаштував йому екскурсії до кількох шкіл. Наша потрапила у список завдяки вчительці театру, яка називала себе ученицею кандидата наук.
Мирослав привіз із собою директорку з розвитку, Катаріну. Вся трійця пів дня провела в школі, дивилася за тим, як чергують діти, як вчителі бісяться на перервах із учнями, як відбуваються уроки. Мирослав розпитував Ларису про те, де вона шукає вчителів, скільки платить, як мотивує.
- Не треба їх мотивувати, - відповіла Лариса. - Вони й так вмотивовані. Дивіться он, як Богдан, учитель шахів, керує командою. Хіба йому треба додаткова мотивація?
Богдан саме допомагав капітану чергової команди прибирати у їдальні після обіду. Все в нього з гумором, весело, з добротою.
- Для нас не важливо, яка освіта в людини, - ділилась директорка. - Якщо людина приємна й легка у спілкуванні, якщо може вести за собою, бути зразком, - нам підходить. І головне, щоб оптимізмом заряджала.
- Так, я вас розумію, - погодився Мирослав. - У нас там все інакше. Ходять ті вчительки вічно набурмосені, поширюють свій настрій, знаєте, такий якийсь... апатичний чи що. Ніколи не всміхаються, аж страшно.
- Ні, дітей у такій атмосфері виховувати, я вам скажу, заборонено, - додав теолог.
- Добре, що у вас так весело тут, - сказала Катаріна.
Мирослав цікавився всім. Хотів зрозуміти, що у нас за школа, випитавши директорку, спостерігаючи за життям збоку.
- Записуйтесь на пробний день, - жартувала Лариса. - Пожити тут треба, щоб "в'їхати" в суть.
- А все-таки поясніть мені одне, - не здавався підприємець. - Які вимоги ви ставите перед учителями? Те, що це мають бути хороші люди, які не припиняють вчитися самі, я зрозумів. А щодо викладання у вас є якісь вимоги?
Відповідати довелось мені. Я розповів про Юрія, який у нас викладав математику в кількох класах. Якось він сказав, що, на його думку, завдання вчителя - пояснювати свій предмет так, щоб усім було зрозуміло. Але оскільки це утопія, - щоб усі знали дисципліну на однаково високому рівні, - то вчитель мусить з часом все більше рівнятись на сильних. "Я ж не можу закохати в свій предмет!" - зізнавався Юрій. От він пояснював, викладав, доносив, старався - заради чесності треба визнати, що дуже старався. Чи вийшло в нього? Досить буде сказати, що він, розчарувавшись у шкільній педагогіці, кинув роботу, і працює зараз репетитором - з тими учнями, яких сам обирає.
Одразу за цим прикладом я розповів про інший. Є у нас вчитель хімії, Сергій. Якось він викликав до дошки Алісу, дівчинку, яка на уроках не надто старалась. Він дав їй звичайну задачу, побачив, що вирішити її учениця не може, тому задав складне завдання, набагато складніше - із програми для третього курсу університету. Аліса стояла біля дошки, думала-думала, ніяк не могла второпати, що робити. Сергій якось так повернув це діло, щось таке підказав і так непомітно, що Аліса впоралась із завданням. Відтоді вона обожнює і хімію, і Сергія. Настільки обожнює, що це очевидно для всіх однокласників, які, бачачи її одержимість наукою, не дозволяють собі глузувати з неї.
- Тобто, - мовив Мирослав, - ви вважаєте, що вчитель мусить закохати у свій предмет?
- Я думаю, що це його пряме завдання.
- Цікаво... Але ж усіх закохати в хімію неможливо?
- Не знаю, не пробував, - чесно відповів я.
Підхопила бесіду Катаріна. Як директорка з розвитку, вона цікавилась розвитком учителів.
- Мені здається, що вчителі повинні ставати директорами, - повторив я думку, яку попереднього дня відкрив для себе на філософському гуртку для вчителів.
Лариса зиркнула на мене з подивом. Так, про це ми з нею ще не говорили.
- Філософами не народжуються, - тут я зустрівся поглядом із теологом. - Навчитись мислити філософськи може кожен, навіть повинен кожен. Те ж саме з будь-якою іншою професією. А бути вчителем, який веде один предмет, рано чи пізно набридає. Вчителям теж треба розвиток.
Я розповів про свій досвід. Почавши як учитель шахів, я з часом захотів викладати ще щось. У своєму предметі мені стало тісно. А потім стало тісно в ролі викладача якоїсь дисципліни. Так я став методистом.
- Це у вас так вийшло, - зазначила Катаріна, бажаючи підловити мене на тому, що у кожного свій шлях.
- У нашій школі є ще дві людини з таким самим шляхом. Це Влад, тьютор, і Богдан, якого ви бачили. Те саме: шахи - природознавство - ширша виховна робота.
- І Леся теж взяла собі природознавство, - додала Лариса.
- Так, усе правильно, - підтвердив я, - вчителька англійської мови тепер веде ще один предмет. Лише в одному класі, щоправда. Та це ми навмисно так робимо. Не задля навантаження, не для годин - для того, щоб не закиснути у своїй англійській.
- Взагалі, природознавство у нас, як і література, це такі предмети, які, ми так вважаємо, може вести кожен, - підтвердила Лариса. - Звісно, якийсь час це непросто: опановувати нову сферу, але, погодьтесь, за літо перечитати всі твори із зарубіжної літератури в шостому класі - це під силу навіть математикам.
Катаріна посміялась із усіма, але зауважила:
- Прочитати можна, а як же програми? Методики?
- Це, я вас запевняю, діло похідне від любові до самої суті предмета.
Помітивши, що така відповідь Катаріну не задовольнила, я продовжив:
- Чесно кажучи, це тільки початок. Вчитель одного предмета опановує інші - в цьому немає нічого дивного. Потім він стає тьютором, тьютор стає завучем. Вчителі вчаться і вчать одне одного. А далі що? Вони стануть директорами, повинні стати. Це не означає, що обов'язково займуть місце Лариси, може, їй пощастить, і ніхто її не потіснить.
Лариса всміхнулась, як і всі ми. Я підсумував:
- Це принцип постійного зростання. Застій - смерть, а якщо хочеш жити - рухайся. Все повинно рухатися, правда ж?
Сергій Володимирович мусив погодитись. Він кивнув, помовчав, а тоді запитав, чи є у нашої школи мрія.
- Аякже, - відповіла Лариса. - Ми швидко виросли з цього приміщення. Пора рухатись далі. Я мрію про нове власне приміщення з майстернями, садом, оранжереєю, теплицями, обсерваторією, спортзалами. Я про це давно мрію. А мрії матеріалізуються, значить, скоро це в нас буде.
Нам справді настав час переїжджати у нове і обов'язково своє приміщення. Це й не стільки мрія, як питання часу. Особисто я мріяв про це і ще дещо.
Мені страшенно не подобається погодинна оплата роботи вчителів. Це найгірше, що вигадало людство. Наші вчителі не тільки серце, а й душу віддають дітям. І готові робити це весь день. А це неможливо. Провівши кілька уроків у нас, вчителі йдуть до інших шкіл або на інші роботи, постійні, які, може, зовсім не подобаються, зате приносять дохід. От було б добре, якби вчителі приходили до школи на стільки часу, скільки їм хочеться, і зовсім не думали про заробітки! Якби ми їх забезпечували так, щоб їм залишалось тільки збагачувати атмосферу шкільного життя! Якби у нас сформувалась "асоціація вільних учителів"! Хоча це теж, певно, питання часу.
- А яка у вас мрія, Мирославе? - поцікавилась Лариса.
Він сказав, що хоче, щоб його досвід реформування сільської школи перейняли інші бізнесмени. Він хотів того ж, чого я: щоб у нас училися.
- Нам час уже їхати. Дякую, що дали можливість побувати у цьому чудовому просторі, - мовив підприємець.
- Ну то як, Мирославе, побачив щось цікаве для себе? - запитав Сергій Володимирович.
- Усе цікаво, все. Але я бачу тут сформовану систему, яка підходить тільки для однієї школи, для цієї. У нас це все неможливо.
"Сформована система..." Знав би він, скільки у нас проблем, то мовчав би.
Вони поїхали.
Минули місяці. Сергій Володимирович, який встиг потоваришувати з Ларисою, завітав знову. Він розповів, що тепер у селі перед входом до школи стоїть пам'ятник Данте.
- Мирослав не хотів, сумнівався, та я його переконав, - хвалився теолог. - Це називається "педагогіка подиву". Данте, який у раю зустрічає Беатріче, - ось що зображує та композиція. Вона символізує подив - початок педагогіки.
- І як жителі до того поставились?
- Вони поки не розуміють, - зітхнув чоловік.
Я уявив Данте, який загубився посеред українського села. Ніколи не думав, що Данте може видаватися сміховинним. Ніколи раніше.
Ех, Мирославе!.. Такі можливості, стільки ентузіазму і грошей! Можна майстерні будувати, тракторів накупити, дати можливість дітям заробляти, опановувати спеціальності, хоча б найпростіші. Така база! Натомість - Данте.
Що ж, Мирославе, таки добився ти свого, таки здивував.
Літературно-художнє видання
Олександр Демарьов
Ліс рук
Картини з життя звичайної альтернативної школи
Керівник видавничого проєкту В. І. Зарицький
Комп'ютерний дизайн О. П. Щербина
Художниця й авторка обкладинки С. А. Томіленко
Редакторка А. М. Бідонько
Коректорка Н. П. Манойло
Підписано до друку 14.06.2022. Формат 60х84 1/16.
Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура Minion Pro.
Умовн. друк. аркушів - 16,5. Обл.-вид. аркушів - 12,53.
Видавець і виготовлювач: ТОВ "Видавництво Ліра-К"
Свідоцтво ? 3981, серія ДК.
03142, м. Київ, вул. В. Стуса, 22/1
тел./факс (044) 247-93-37; (050) 462-95-48
Сайт: lira-k.com.ua, редакція: zv_lira@ukr.net
