Гурійський щоденник - Гіоргі Кекелідзе

Коли Гіоргі Кекелідзе почав публікувати перші розділи свого "Гурійського щоденника", я дещо іронічно поставився до його наміру: здалося, що в тридцять років він уже пише мемуари. "Чи не занадто рано?" - запитував я себе. Однак швидко розібрався, бо побачив: це зовсім не те, про що я спочатку подумав. Розповідь захопила своєю масштабністю, багатоплановістю, глибинністю. Кожен епізод, кожен окремий розділ - то ціла історія непростих людських стосунків, сповнена роздумів, емоцій, переживань.

Я побачив і впізнав жвавих, дотепних, неординарних гурійців - славних мешканців західної Грузії, які тримаються і не занепадають духом навіть у найскрутніші часи, борються до останнього і здебільшого беруть гору над розбратом, війною, бідністю й іншим лихом, які невідомо звідки беруться на наші голови. Найголовніше - я побачив, пізнав і зрозумів самого автора, з яким знайомий вже кілька років. Він навіть гостював у мене в Києві. Та одна справа - знайомство фізичне, а геть інша - духовне, тим паче - знайомство через щоденник, де людина максимально відкриває свій внутрішній світ, дозволяє зазирнути в найпотаємніші куточки власного еgo.

Гіоргі Кекелідзе - гурієць. Народився й виріс у красивому місті Озургеті, де, як і в усій Гурії (та й Грузії загалом), мешкають люди енергійні, талановиті, працьовиті. Уся його розповідь пов'язана з ними, земляками, їхніми діями і вчинками, веселими пригодами, жартами і бувальщинами.

Гіоргі - людина цілеспрямована, наділена багатьма такими якостями, які відсутні в людей творчих і богемних. Він чудовий поет, прозаїк, публіцист і водночас блискучий менеджер, генератор різноманітних романтичних, часом неймовірних ідей, які не лише висловлює, а й із заздрісною впертістю втілює в життя.

Ще за юнацтва Гіоргі редагував газету, потім створив першу в Грузії електронну бібліотеку і літературний сайт, давши можливість багатьом авторам реалізувати свій творчий потенціал. Його діяльність помітили, й уже в 28 років Кекелідзе призначили генеральним директором Парламентської (колишньої публічної) бібліотеки Грузії, де Гіоргі своїм прикладом зробив престижною призабуту професію бібліотекаря.

Гіоргі сьогодні такий собі грузинський Боргес, який очолює найбільше книгосховище Грузії, в читальних залах якого я провів чималий відрізок свого життя. Завдяки кількарічному керівництву Гіоргі нині ця бібліотека є визначним науковим і культурним центром країни, де відбуваються різноманітні зустрічі, дискусії, виставки, ведеться активна дослідницька робота.

Гіоргі встигає все: він створює цифровий фотолітопис країни і цифрову бібліотеку вітчизняної літератури, відкриває куточки грузинської книжки в знаменитих бібліотеках Нью-Йорка і Парижа, їде до загубленого в горах маленького грузинського села, мешканцям якого привозить у дарунок стоси нових видань, бере участь у теле- і радіодебатах, викладає в національному університеті і, звісно, пише книжки, одну з яких ви наразі тримаєте в руках.

Ця книжка - кращий зразок популярного нині жанру - нон-фікшн, документальної прози, побудованої саме на спогадах із чітко вираженою авторською позицією і з елементами художності. Усі ці характерні риси нон-фікшину притаманні і "Гурійському щоденнику", який навіть можна вважати зразковим у такому контексті.

На жаль, переклад не дає можливості передати весь мовний аромат тексту, значна частина якого написана саме гурійським діалектом, де є чимало каламбурів й ідіоматичних висловів, що не передаються виражальними засобами іншої мови. Максимум, що можна було зробити в такому випадку, зроблено.

Мені ця книжка близька з багатьох причин: вона яскрава, достовірна, лаконічна, метафорична. А ще Гурія, рідний край автора, межує з моїм рідним краєм - Самегрело, і ми, гурійці і мегрели, майже тотожні ментально. І побут, і звичаї, і кухня в нас теж майже однакові. Дарма що вдома розмовляємо по-різному: мегрели - мегрельською мовою, гурійці - на гурійському діалекті. Хто читав книжки Нодара Думбадзе (українською перекладена вся його творчість), той знає: Гурія - край невичерпного дотепного гумору. Ця вдача земляків пронизує цю книжку. Щоправда, вона тут не педалюється, а лише прихована між рядками. Стриманість і небагатослівність - прикметна риса творчого стилю Гіоргі, але досвідчене око неодмінно помітить у його оповідях і гумор, і сарказм, і іронію.

Слід зауважити, що "Гурійський щоденник", як і передбачає жанр, украй щира й відверта книжка, де автор розповідає про свої мрії, які збулися й не збулися, про особисті перемоги й поразки, де є і самокритика, і вибачення за помилки і неблагородні кроки. А найголовніше, ця книжка сповнена любові до ближнього, як гімн вдячності найкревнішим людям - бабусям і дідусям, батькам і особливо - батькові, який був найближчим другом і наставником єдиного сина (і нещодавно передчасно пішов у засвіти). Вірніше, як пише Гіоргі, полетів разом із совою, яку в юності він убив із гвинтівки і про що шкодував усе життя.

Наголошую: "Гурійський щоденник" - це не лише приватні історії, а й справжні притчі, сповнені глибокого змісту. Інколи навіть дивуєшся, звідки в такої ще зовсім молодої людини стільки філософської зосередженості й життєвої мудрості, якими так просякнута ця книжка!

Як справжній художник, Гіоргі дуже спостережливий, допитливий, має гострий зір і гарну пам'ять; він не лише помічає в житті характерні нюанси, деталі, аспекти, а й узагальнює їх, співставляє, робить точні висновки. Для нього щоденність - це сукупність суцільних парадоксів і дивацтв, які або пояснюють, або ще більше затемнюють сенс нашого буття на землі.

У цій невеличкій за обсягом книжці порушено чимало життєво важливих питань, на які не завжди вдається відповісти однозначно, якщо вдається відповісти взагалі. Однак істинна мета художньої літератури передовсім і полягає у виявленні проблем, а не в спробах їх вирішити.

Гіоргі Кекелідзе пише не лише про те, що бачив, чув, пережив, а й розставляє дуже мудрі, точні й повчальні акценти. Часом ставить лише запитання, а право на відповідь залишає нам, читачам.

Ця книга і весела, і печальна водночас. У ній злили?ся в єдине світлі (і не дуже) спогади про відлетіле дитинство, яке збіглося з найжахливішим періодом в історії Грузії за минуле століття, і похмурі картинки колись квітучого, а нині розореного війною грузинського краю. Тут живуть і діють звичайні і водночас незвичні люди - з власною філософією і власними поглядами на життя, щоденними клопотами, розчаруваннями і надіями.

"Гурійський щоденник" - це книжка про життя і смерть, про незбагненність людського буття, про добро і зло, перемоги і поразки, мить і вічність.

Тут я ставлю крапку і надаю слово Гіоргі Кекелідзе, який сам, від першої особи розповість про найсокровенніше, про те, що можна довірити лише щоденнику.

Рауль Чілачава

Як каже один мій друг, світ ділиться на дві частини: на гурійців і на всіх інших.

"Однак Гурія належить не Егросу, а Картлосу"[1].

Тому Гурія - край парадоксів. Та про це згодом.

Гурія справді красива. І нечувано бідна.

Можливо, тому, що є "кращим" полігоном для невдалих експериментів: це "ізабелла"[2] (більш відома як "адеса"), лавровий лист "дафна", тунгове дерево[3], грушеве варення "прангула", військове містечко в селі Меріа, лабораторії в селищі Шекветілі і тисяча інших розпочатих, але так і не завершених справ.

Тому гурійців часто звинувачують у тому, що вони - народ квапливих рішень і дій, який надмірно захоплюється всілякими нововведеннями. І люди мають рацію. А самі гурійці скаржаться, що їм - народу, наділеному стількома талантами, - заздрить саме провидіння. Ось чому їм ніколи і не щастить. І вони теж мають рацію.

Гурійці люблять працювати: на моїх очах селянин, якому було за 80 років, на смертному одрі несвідомо махав рукою, ніби розпушував землю. Та про цього селянина також згодом.

Як я вже сказав, Гурія нечувано бідна. Та її гори й долини ви не сплутаєте ні з якими іншими. Я впізнаю їх за ароматом, оскільки жив і там, і там. У гір - запах розпечених, задимлених, стародавніх стін і козячого гною, а в долин - запах трохи підгнилих мандаринів, горілки одного перегону і шкільних парт.

Друзі, в Гурії ви зустрінете і тумани Бахмаро, і магнітні піски Уреки, і лозу Бахві, і цитрусові плантації Шрома[4] (саме на такі фрази ви натрапили б у 80-ті роки у так званих "іміджевих альбомах", наприклад, під назвою "Країна зеленого золота").

Отже, Гурія і багата.

До речі, не зважаючи на Кріманчулі[5], в Гурії більше люблять плакати й оплакувати. А в тутешніх похоронних ритуалах і справді є якась приваблива надмірність карнавалу. Я супроводжував плакальниць із похорону в одному селі на похорон в інше село і спостерігав дивну метаморфозу цих жінок: моментальний перехід від переказу рецепта сацебелі[6] до голосінь. І найдивніше те, що обидва ці стани (балаканина про сацебелі і плач на похороні) - особисто для мене - неймовірно природні. Саме в цьому - парадоксальність гурійців.

Щирі гурійці і тоді, коли жертовно змушують вас пити і їсти. Аж до того, що можуть приставити ніж до горла. Отже, як би ви не поспішали, будете змушені продовжувати застілля. Навіть коли гостей, які вже пішли, лають за те, що вони перебрали і надто засиділися за столом (та разом із тим єдність часу, місця і дії зберігаються).

Щирі вони і коли проклинають "руйнівника країни Шеварднадзе", і коли пишаються його "гурійським походженням". І таке інше.

"Як ти? - Коли приїхав? - Коли їдеш?" - Кілька питань сиплються від гурійців одне за одним. А яким є їхній прихований зміст? Мені досі не хочеться його розгадувати.

У Гурії живуть доброзичливі люди.

Гурійці (напевно, як і всі грузини) не люблять море, або, точніше, ніколи не дивляться на море так, як на нього дивляться жителі будь-яких інших приморських країн. Якийсь несвідомий страх відштовхує їх від моря.

Гурієць-вершник (згадаємо американську "Одіссею"[7]) - більш природне поєднання слів, ніж ­гурієць-моряк.

Улітку з сіл, віддалених від берега всього на якісь три кілометри, люди з благоговінням ідуть купатися так само, як, скажімо, і приїжджі гості з Кахетії. І фраза "я йду на море" для жителів цих двох регіонів Грузії означає одне й те саме.

Я добре пам'ятаю, з яким жалем такі популярні за радянських часів дизельні резервуари (або, якщо бажаєте, баки для солярки), які стояли майже в кожному дворі, розрізали і переробляли на так звані турецькі грубки. Здавалося, що люди прощалися з життям рідної людини. Або з якою приреченістю, після безуспішних спроб посадити ківі, саджали горіхові дерева там, де раніше були чайні плантації, а потім - ниви.

У Гурії навіть у Бога вірять по-своєму: гурійці так швидко хрестяться, що сам Всевишній не встигає цього помітити.

Якщо ви розберете (вловите, збагнете) з розмови гурійців бодай пару слів, то, вважайте, вам пощастило.

У старому клубі села Ліхаурі колись відбулася одна з перших дискотек у Грузії.

У багатьох гурійців письмові столи покриті американським прапором.

У селі Натанебі, на привокзальній площі, до російсько-грузинської війни стояв величезний пам'ятник Сталіну.

Гурійці люблять їсти молодий сир.

І підморгувати.

Гурія - прихисток життя. А це, без сумніву, значить: "Що ж ти забув у Гурії, якщо не збирався вмирати?"[8].Тож почнемо.