Там, де хащі зненацька захопили єгипетського пашу
- Повикорчовуйте всі дерева! Щоб жодного не зосталося!
Дегейша - табір для біженців, в якому я народився, розташований на горі, радше - між пагорбами, між двома вифлеємськими пагорбами на шляху з Єрусалима до Хеврона. Заки його заселили вигнанці з різних сіл у 1948 році, тут були суцільні непролазні хащі.
Ім'ям своїм це місце завдячує Ібрагімові-паші (1789 - 1848), сину Мухаммада Алі, славетного правителя Єгипту, яким він був відряджений до Палестини та Сирії. Ця Ібрагімова пригода тривала цілих дев'ять років, із 1831-го аж по 1840-й, і розпочалася, коли Абдулла-паша Аль-Джаззар відмовився видати кілька тисяч єгиптян, які тікали сюди від своїх поміщиків, посилаючись на підпорядкування обох земель Османської Імперії одному султану. Ібрагімові не пощастило, що палестинські селяни та шейхи із двох ворогуючих між собою пагорбів, поділених між кланами Кейс та Ємен, зустріли його повстанням. І хоча деякі з них перебігали до його табору, стаючи на його бік, усе це неабияк порушувало спокій перебування паші у Палестині.
На шляху до придушення бунтівників, дорогою з Єрусалима до Хеврона, неподалік від Вифлеєма, Ібрагім показав на гористу місцевість, укриту суцільно непролазним чагарником, вимовляючи слова по-єгипетськи, із притаманним єгиптянам акцентом:
- Туди! Туди, де хащі, ДЕХАЩІ! - так і прижилася назва, хоч і в дещо зміненій формі, подібній до місцевої вимови - Дегейша.
Спеціальний - і досвідчений у цій справі - загін паші одразу ж приступив до ліквідації чергового палестинського лісу, в якому могли переховуватися бунтівники. Ніщо, Уджейле, так не вгамовує гнів єгипетського завойовника, як палестинські ліси у вогні. Жодне інше полум'я, Сатахаре, не здатне вгамувати гніву паші від поразки у приборканні фелахів і шейхів з лісистих гір, що виступили проти нього.
Причин для непокори було багато. Це і обтяжливі високі податки, які він на них наклав, разом із податком "на голову", згідно з яким кожен мав платити окрему суму за своє перебування на цьому світі. То і реформи, які їм не припали до душі, як-от скасування "особливих днів", церковного привілею, яким користувалася релігійна аристократія у Єрусалимі. Не прийшлися їм до вподоби і тісні однострої війська паші, за що він їх переслідував і нещадно карав.
Коли паша розбив свій табір біля Ставків Соломона за Дегейшею, на нього зненацька напали повстанці, вбивши кількадесят його солдат. Було то на півшляху до Хеврона, в якому він зайнявся вбивствами та руйнуванням, а також узяв у облогу Печеру Патріархів, у якій сховалися вцілілі містяни.
Залишаючи Хеврон, Ібрагім забрав із собою з міста кількасот (за іншою версією - усіх) молодих хлопців, які згодом і сформували хевронську громаду заповітного Єгипту, про яку сьогодні знаємо не так багато. Хіба от лише відома танцівниця Люсі, якій належить вислів "Якщо акторкам можна танцювати, то чому танцівницям не можна бути акторками?", в останньому інтерв'ю зізналася, що її предки походили з Хеврона.
Любий Уджейле,
доля таки зіграла свою гру з Ібрагімом-пашею, і міжнародна коаліція змусила його відступити та повернутися до Єгипту, водночас велика частина, якщо не переважна більшість, його війська вважала за краще лишитися у Палестині. Так чи не в кожному палестинському селі з'явилася родина Єгиптянів. Траплялися й інші прізвища, що вказували на їхнє походження - переважно за назвою сіл чи містечок, або єгипетських місцевостей - і навіть після того, як вони родичалися з тою чи іншою великою місцевою родиною, їх і далі кликали єгиптянами, а по-місцевому - "масрі" (бо так їхнім діалектом називають Єгипет - "Маср").
У тих краях, де вони оселялися - як мусульмани, так і християни - люди досі пам'ятають про своє походження, хоча здебільшого вже докладно не знають, звідки саме приїхали їхні предки в ті буремні часи модерної історії Палестини. Серед них були і такі, які після понад пів століття з часів пригод Ібрагіма-паші (а він, за переказами, мав світле волосся й голубі очі, а без чалми цілком нагадував європейців), прагнули познайомитися зі своїми далекими родичами у Єгипті. Один такий, наприклад, був і в нашому таборі: він поїхав до Каїра, де одружився і створив нову сім'ю. Так і їздив, коли мав змогу і гроші - поміж єгипетською столицею та Дегейшею.
Ще донедавна, Уджейле, у таборах для біженців від багатьох старих людей можна було почути притаманну єгипетському діалекту вимову і характерні слова. На моє здивування, мені траплялися такі родини і у бедуїнському середовищі: ці "єгиптяни" належали до їхніх племен і жили як бедуїни, а деякі з них згадували, що прийшли з Єгипту.
І так солдати переможеного паші, які переважно були із фелахів, збудували на старих руїнах нові поселення - ті самі поселення, які через сто років оплакуватимуть палестинці після своєї поразки у Накбі. А щодо деяких міст, у яких палестинцям довелося стати громадянами Держави Ізраїль, то потрапивши, наприклад, до Яффи і гуляючи тим, що від неї лишилося, подорожній інколи може відчути себе, наче він у одному з кварталів старого Каїра.
Є й інші місця у Вифлеємі, які своєю назвою завдячують паші.
Розповідають, що після помсти бунтівникам і руйнування мусульманської дільниці Вифлеєма, його увагу привернули зелені оливкові поля, які росли тут ще з часів римлян. Паша був настільки вражений, як далеко простягаються ці поля, що не втримався (ой не давала йому Палестина спокою!) та й сказав:
- Ген далеко, ген до зір! - так із часом ось це його "ген до зір" перетворилося на Гендазу.
Спадщина, яку в цьому краї залишив після себе паша, не обмежується назвами, жертвами і більшою частиною його війська - чимала частина слів, якими послуговуємося досі, походить саме з тих часів. Приміром, у наших краях, та й у цілому Леванті, на гроші кажуть "масарі", що походить від "Маср", а саме так єгиптяни називають Єгипет.
1831 року Мухаммад Алі своїм декретом наказав відчеканити із золота й срібла нові єгипетські гроші, що не мали визначеної вартості. А вже 1836-го до обігу входить єгипетський фунт, який почали використовувати також у залежних від єгипетського паші країнах Леванту, називаючи ці гроші "масарі", тобто ті, що походять із Масру-Єгипту.
Якби ти бачив, дядьку Уджейле, з якою затятістю єгипетський паша придушував повстання, то й закляк би від здивування. Однак, не можна заперечувати й того, що ця Ібрагімова виправа здебільшого сформувала ту палестинську ідентичність, якою ми знаємо її сьогодні, зокрема і її єгипетську складову.
Неодмінно вразило б тебе, Уджейле, батьку палестинських божевільних, що з плином часу, наче той полин гіркого, проти гонорового паші несамовито зростала лють чужоземних сил, а у справи маленької, проте святої для Османської імперії палестинської землі почали втручатися великі держави. Як це сталося у час війни імперій - Російської проти Османської, так званої "хворої ноги Європи", яка перетворилася на малу світову війну, охопивши й інші впливові держави. Війна ця, що почалася 1853 року й отримала назву Кримської, тривала майже три роки і була спричинена чимось, що з віддалі років може здаватися суцільним божевіллям - зникнення срібної Вифлеємської зірки з Печери Храму Різдва Христового у Вифлеємі, у якій, як вважається, народився Ісус. Росіяни тоді вважали, що сталося порушення прав православних у храмі на користь католиків і сприйняли це як образу.
Війна, що почалася з таких дрібних причин, принаймні офіційно, як крадіжка Зірки Різдва, призвела свого часу до суттєвих наслідків і побічних ефектів світового масштабу, важливість яких згадує професор Генрі Фішер у своїй "Історії Європи сучасного періоду", наводячи як приклад - створення сприятливих умов для унезалежнення німецької та італійської націй від Австрійської імперії.
Можна згадувати й інші зрушення, які супроводжували кримську війну, зокрема корисні для британських жінок, серед яких міс Флоренс Найтінґейл, яка, зростаючи в спокійну вікторіанську добу, втекла з батьківщини на фронт для догляду за пораненими.
На книжку Фішера я натрапив між товстих фоліантів серед речей аль-Абда Аляві. В одній з них згадується і твоє ім'я, Уджейле. Щоби купувати ці книги, Аль-Абдові доводилося заощаджувати, збираючи по піастру зі своїх благеньких заробітків. Чи це було до того, як він збожеволів, чи вже після - цього я напевно не знатиму.
Згодом ця бібліотека перейшла до Юсефа Алляна, якому потрібно направду віддати належне за зухвалість і завзятість, з якими він збирав книжки серед викинутих перед домом пожитків небіжчика, які мати аль-Абда Аляві збиралася спалити вже через кілька місяців після його смерті, щоби звільнити кімнату.
Про що думав той божевільний вифлеємець (припускаю, він був із католиків), коли знімав срібну зірку? Він міг думати про що завгодно, лиш не про те, що це призведе до світової війни, яка дасть свободу жінкам і певним народам, знищуючи при тому інші. І вже точно не про те, з яким безумством світ руйнуватиме, нищитиме і вбиватиме його маленьке містечко.
Ці безумні протиріччя досі вирують у Храмі Різдва Христового, незважаючи на статус-кво, що утворився внаслідок політичної рівноваги світових сил того часу і визначив за кожною конфесією їхні права у головних палестинських храмах. Не злічити, скільки разів сварилися тут монахи різних течій і скільки разів ці сварки переростали у щось більше. Наприклад, у пожежу 1873 року, коли італійський священник Антоніо Паоло, знаний як Абу аль-Ятама, тобто "сирітський батько", на прохання одного з благодійників, який щедро жертвував на його доброчинні проекти, справив службу за швидке одужання його сина, який упав у став і ледь не втопився.
Уранці 25 квітня Абу аль-Ятама правив службу, що, вочевидь, не сподобалося православним, які у кількості двохсот озброєних ножами й киями людей увірвалися до храму, де знищили іконостас французьких священників і спалили коштовні гардини, які прикрашали стіни Святого Вертепу та були подаровані Францією з дозволу османської влади. Внаслідок нападу у храмі сталася пожежа, яка знищила частину будівлі.
Того ж дня у справу втрутився французький консул Ернест Карбон, до якого долучилися його іспанський, італійський, австрійський і англійський колеги, що виразили рішучий протест проти скоєного і направили до Стамбула скарги, вимагаючи від Османської держави переслідування і покарання правопорушників та забезпечення прав Франції щодо захисту святих місць. Росія ж стала на бік православних.
Після розгляду всіх скарг султан наказав збудувати біля Храму Різдва Христового урядову управу та казарму на сто солдатів, яку згодом стали називати Сараєм. До речі, де були казарми у твій час, Уджейле?
Тоді єрусалимський управитель, якому підпорядковувався Вифлеєм, створив слідчу комісію за участі, зокрема, згаданого консула. Вона стягнула з православних 110 франків штрафу на користь французьких священників, а єпископа Афтемія разом з іще двома ченцями було позбавлено сану.
У Стамбулі ж османська влада вирішила доручити Хафізові Саїду, представнику Єрусалима у Меджлісі, освіченому чоловіку, який однаково добре знав арабську і турецьку, завдання розподілити між конфесіями права на користування святими місцями. Протягом трьох років Хафіз жив у Вифлеємі, де впроваджував пункти запропонованого ним плану, який підтримали в управлінні з конфесійних справ у "Гарматних Воротах" (палаці Топкапи, що у ньому розміщувався уряд Османської імперії), а потім повернувся до Яффи, де, зійшовши кар'єрними сходами через кілька посад, опинився у кріслі голови міської управи.
А на початку 1874 року починається робота в новому Сараї. Починається вона з поля сім'ї ас-Скафі, де раніше була стайня для коней. Над нею звели два нові поверхи. На одному була поліція та в'язниця, на іншому - резиденція голови і суд. У передній частині першого поверху розміщувалася управа, а задню відвели під управління охорони здоров'я. У чотирьох метрах від неї по периметру було збудовано півтораметровий кам'яний мур, увінчаний колючим дротом, вхід до якого закривали ворота в чотири метри завширшки.
Уранці 8 грудня 1917 року, після входу сил Антанти до Вифлеєма, Сарай перейшов до британців. Османці відступали старою римською дорогою у східному напрямку. Один із солдатів писав, що коли вони зайняли Вифлеєм, то потрапили у місто привидів. Воно зникало, знемагаючи від голоду і хвороб. Замість того, щоб вийти з цієї несправедливої війни і, відродившись, увійти у нову епоху, воно помирало у темряві віків, населяючись привидами.
У 1934 році брати Бадр та Ібрагім Ляма, з якими пов'язаний розвиток кіноіндустрії в Єгипті, знімали тут фільм "Утікач". У ньому розповідається історія втечі одного палестинця від примусової мобілізації до османського війська. Зйомки картини, які почалися в Сараї, закінчували поблизу Дегейші та Ставків Соломона, про що з гордістю згадує один малознаний, як і ми з тобою, Уджейле, історик Ханна Джукман Абу Абду.
Тоді, під час зйомок, брати Ляма, які походили з Вифлеєма, так і не навідалися до дому своїх дідів. Хіба могли вони знати, що вже за чотири роки його змете, наче буревієм, і що причиною стануть уже не османці, але англійці: влітку 1938 року Сарай буде спалено палестинцями, які протестуватимуть проти британської політики на підтримку становлення єврейської держави, а дві потужні кам'яні колони із нього придбають мусульманські вакфи, щоб встановити на вході до Мечеті Омара. А вже 1942 року на доходи від податків, сплачених арабами, британська адміністрація вирішила відбудувати Сарай, а також збудувати в'язниці та форти для свого війська. Частина коштів, зокрема, пішла на відкриття тут єврейського представництва.
"Наближення війська з боку єгипетського правителя!" - таким записом у судовій книзі Єрусалима, Уджейле, писар цілком об'єктивно зафіксував появу на горизонті та наближення перших ешелонів війська паші...
