Філософія самотності - Ларс Фр. Г. Свендсен

У світі багато незбагненного, але навіть те, що доступно нашому розумінню, людина часто наповнює ілюзіями та міфами. Омана реальністю завжди шкідлива, та найбільше спотворює свідомість психологічна фальш. Вона дошкуляє головному - нашій душевній рівновазі. Адже ілюзорні уявлення про щастя, любов, свободу, самот­ність тощо ведуть до неминучих розчарувань, є провісниками душевних страждань і тілесних хвороб. Однак, крім психологів, мало кого хвилює те, що наша особистість - це не фатальність, а лише інструмент, за допомогою якого ми проживаємо своє життя, і його можна і потрібно удосконалювати. Цей інструмент може бути більш або менш адекватним дійсності, і тільки ми відповідаємо за те, як він "заточений". Фільтри нашого сприйняття, як різнокольорові скельця, розфарбовують картинку дійсності то в кольори веселки, то у відтінки чорного та сірого, і деякі з нас проживають все життя, перебираючи лише ахроматичний спектр.

Люди, перебуваючи в полоні своїх звичних уявлень, не помічають кардинального впливу властивостей ­своєї психіки на якість власного життя, не усвідомлюють своєї відповідальності за це ("Я такий з дитинства!") та не поспішають працювати зі своєю особистістю як з інструментом, що потребує настройки. Вони ладні міняти все, крім своїх фільтрів. В епоху квантової фізики лише одиниці з опитуваних на вулиці здогадуються включити в картинку того, чого вони хочуть добитись, особливості самого спостерігача, тобто себе як суб'єкта сприйняття. Ось і виходить: "хтось в калюжі бачить небо, а хтось калюжу", і ті, хто звик "порсатися в багнюці", робитимуть це і далі, не зважаючи на щасливі повороти долі. Це тільки здається, що песиміст, вигравши кругосвітню подорож та опинившись серед вишуканого товариства, буде радіти, як дитина. Він і там знайде, що очорнити. Отже, для того, щоб не псувати експеримент під назвою "Життя" недолугим його сприйняттям і поганим настроєм, варто почати читати книжки, подібні до тих, які пише норвежець Ларс Фр. Г. Свендсен ("Філософія нудьги", 2005; "Філософія страху", 2008; "Філософія роботи", 2011; "Філософія зла", 2010; "Філософія свободи", 2013; "Філософія самот­ності", 2015).

Книжка Ларса Фр. Г. Свендсена, присвячена проб­лемам самот­ності, яку ви тримаєте в руках, уражає докладністю та глибиною проробки вибраної теми. Навіть для психолога, спокушеного роздумами щодо самот­ності своїх клієнтів, цей феномен в процесі читання відкриває безліч нових площин для осмислення. Основуючись на філософському аналізі та великій кількості досліджень, Ларс Фр. Г. Свендсен розглядає самот­ність то як настрій, почуття дискомфорту, страх - соціофобію та антропофобію, переживання втрати, дефіцит довіри та прив'язаності, самовільне відчуження, то як почуття соціального голоду, біль недостатнього визнання, любові, близькості, ба навіть як генетичну мітку (недостатність окситоцину). А ще він показує, що самот­ність корелює з рівнем досвідчення сенсу життя та з вищим рівнем поширення соматичних і психічних захворювань. Отже, картина стає не просто драматичною, а загрозливою. Безсилля самот­ності - не просто почуття, а стигма = душевна хвороба, від якої потрібно вчасно позбутися, аби не сталося щось непоправне.

"У чому ж причина самот­ності?" - дошукується автор. І доходить несподіваного висновку: "Насправді, самот­ній не зацікавлений в інших і саме тому залишається самот­нім", тобто людина самот­ня не через те, що одна, а через те, що самот­ня. Відтак вона приречена на самот­ність, бо відчужується від усіх, а надто від таких, як сама. Самот­ній і несамот­ній живуть ніби у різних світах, їхнє сприйняття світу, одне одного і ситуацій, в яких вони перебувають, істотно відрізняються. Самот­ні частіше, ніж несамот­ні, відчувають загрозу з боку оточення, і "страх перешкоджає статися саме тому, що може його зменшити, - людському контакту". Отож ніякі зміни в соціальному середовищі самот­ньої людини не спроможні здолати проблему її самот­ності. Вирішення залежить від роботи самот­нього над самим собою.

Чи може людина пережити самот­ність? Може. Адже в цей світ вона з'явилась із самоти. Там, в утробі, вона теж була сама й самот­ність їй не дошкуляла. Тому ті, хто повернув собі базове відчуття вітальності, віднайдуть і "здатність до самот­ності", зможуть відчути самодостатність і захищеність самот­ністю. Самот­ність стане надійним оберегом і ресурсом, з якого здійснюються всі вибори самостворення та відповідальності.

У світі не буває нічого, що б не мало користі. Так само і з самот­ністю. Автор препарує її на хорошу та погану. Погана самот­ність завдає болю, символізує брак чогось важливого. Найважливішим, як ведеться, для людини є її "я", себто вона сама для себе. Самот­ня людина не може "заповнити себе собою", бо її "я" розщеплене та фрагментарне. Хронічна взаємодія з іншими від самого народження тягне її геть від самої себе, і ностальгія самот­ністю - це пошук чергової спроби відволіктися, знову втекти від себе. Однак самот­ність - це той простір, де можна й "знайти", "зібрати" і відчути себе, місце, де "людина має змогу наблизитися до Бога", Бога в собі, без якого не буває жодного його творіння. Одкровення, як зауважують філософи, приходять лише на самоті. І в цьому найвища чеснота хорошої самот­ності: здатність до самот­ності = зрілості.

Дедалі більша здатність до самот­ності означає ріст. Бо ріст і розвиток - це виокремлення, перетворення на самостійну істоту. Не перейшовши через самот­ність, "вирости" не можна. Примітивна самот­ність означає зупинку. Щезає відчуття руху, змін, динаміки. Людина з процесу стає точкою, в якій "вариться в своєму соку", бабрається в своїх психологічних нутрощах, обсмоктує свою недолугість і дефіцитарність. Оживити процес допомагає парадоксальність тієї ж самот­ності, конструктивна форма котрої завжди може стати керівництвом до дії.

Наша інаковість тотальна. Ніхто й ніколи не зможе достеменно відтворити всіх відтінків моїх почуттів, так само як і я не можу відчувати за іншу людину. Кожен із нас дійсно унікальний, і щемке переживання самот­ності від того, що для мене немає "рими в цілому світі", вряди-годи переслідуватиме всіх. Отже, нікуди не дінеться й самот­ність як базова екзистенційна даність. Наша унікальна душа не дозволить нам повністю злитися з іншою людиною. Ексклюзивність, як то кажуть, зобов'язує. Вона настійно вимагає здійснити в цьому світі щось своє, неповторне, екстраординарне. З усвідомлення своєї екзистенційної самот­ності починається "мужність жити" та насолоджуватися життям таким, яким воно є. Поки екзистенційна істина не буде асимільована самим самот­нім, у його житті й особистості нічого не зміниться. В цьому просуванні саме "філософія самот­ності" може забезпечити психологічний поштовх, аби раз і назавжди покінчити з важкими роздумами над гіркотою своєї самот­ності.

Отже, самот­ність - це не зовнішнє, як помилково вважається в пересічній свідомості, а внутрішнє протистояння, прірва між світом і мною, і ніякі соціальні хитрощі компенсувати цього не зможуть. Рух можливий тільки зсередини назовні. Бо правда в тому, що всі ми один організм - Людство. Воно функціонує як система, в якій усі діють злагоджено й упорядковано, в унісон, з повною віддачею колективній задачі. Випасти в самоту з цього поля свідомості - безумство. Тому краще стати мудрецем, який і в самот­ності відчуває свій величний зв'язок із цілим. "Хіба можу я бути самот­нім на самоті, - зауважив якось Далай-лама, - якщо я кожної хвилини думаю про світ!" Думати про світ, про іншого з інтересом і захватом - ось чого варто навчатися самот­нім.

Книжка Ларса Фр. Г. Свендсена - це знахідка для людей, які потерпають від самот­ності, хочуть позбутися неї та для цього шукають вихід. Вона відкриває зухвалу правду про те, хто такі самот­ні та чому саме так складається їхня доля. Самот­ність = ізольованість накриває людину тоді, коли остання душить свої почуття і бажання, слідує за чужим "потрібно", "правильно", не довіряє собі та блокує власний потенціал. Зректися світу можна, тільки закрившись від нього. Адже навіть те, чим ми відчуваємо самоту, подарував нам світ, інша людина. Вона вклала в нас свій час і своє натхнення, вона готувала для нас їжу, любила й пестила, прибирала двір чи писала книжку, пекла хліб чи збирала комп'ютер. Їх, цих Дарувальників, було дуже багато в історії розвитку бодай найпростішого предмета чи думки. Вони сьогодні безіменні та безликі, але їхньою творчістю і працею обіймає наші плечі плед, вихоплює з темряви ліхтар, захищає від осінньої сльоти дім, радує око квітник чи розкішний олюднений ландшафт. Вони свідомо чи не свідомо дарували нам своє тепло, свою енергію і тепер незримо стоять навколо нас у всьому, що нас оточує. Артефакти не докоряють, не нагадують, вони нічого не відбирають, а тільки дають, забезпечують, захищають.

Самота пригноблює, самота вбиває, але тільки доти, доки не приходить екзистенційна зрілість - час, коли людина від філософії "взяти та використати" переходить до бажання "дати та підтримати", зі споживача стає Дарувальником. Тобто поспішає зробити все що може для близьких і далеких. Вона стає частиною вселюдського процесу. Вона думає про світ, і самот­ність щезає як її й не було. Бо її й справді немає, доки ми тут, доки ми співпричетні життю. Є ми, і є життя! Воно є! Поки що є! Де ж тут самот­ність?!

Світлана Васьківська,

кандидат психологічних наук

Майже все, що я думав, ніби знаю про самот­ність, як виявилося, не відповідає дійсності. Я думав, що самот­ніх чоловіків більше, ніж жінок, і що самот­ні люди - одинокіші за інших. Я припускав, що значне зростання кількості одиноких людей матиме істотний вплив на кількість самот­ніх. Я думав, що соціальні медіа спричинилися до збільшення самот­ності, витіснивши звичну соціалізованість. Я гадав, що, незважаючи на те що самот­ність - суб'єктивне явище, її можна краще зрозуміти, виходячи з соціального оточення індивіда, ніж з його індивідуальних схильностей. Я вважав, що скандинавські країни мали високий рівень самот­ності, а також, що чисельність самот­ніх збільшувалася. Крім того, я припускав, що таке збільшення було пов'язане з пізньомодерним індивідуалізмом і що в індивідуалістському суспільстві рівень самот­ності вищий, ніж у колективному.

Ще ніколи мені не доводилося працювати з темою, де за припущення, з якими я починав роботу, мало не ставало соромно. Такі уявлення доволі поширені. Можна сказати, що це стандартна картина, яку нам презентують мас-медіа, де часто використовується вислів "епідемія самот­ності"; задавши у Google пошук "Loneliess + Epidemic", за якусь мить отримуєш майже 400 тисяч результатів. Проте ці уявлення дають нам надто оманливу картину проблеми самот­ності. Непросто побачити, що існує якась інша "епідемія самот­ності", відмінна від тієї, що розгортається перед нами, коли шукати частоту згадувань слова "самот­ність" у мас-медіа, де упродовж кількох років воно лунає дедалі частіше. На самот­ність звертають дедалі більше уваги, але це не означає, що тієї самот­ності, на яку звертають увагу, побільшало.

Правильне твердження одне: самот­ність може бути серйозною проблемою для тих, хто її досвідчує. Самот­ність має серйозні наслідки для якості життя багатьох людей, а також для їхнього фізичного та психічного здоров'я. До того ж про це непросто говорити, оскільки самот­ність уважають настільки ганебною. Водночас, перебуваючи на самоті, ми можемо переживати найкращі моменти. Самот­ність говорить нам щось важливе про нас самих і про наше місце у світі. Ця книжка - результат моєї спроби з'ясувати, чим насправді є самот­ність, хто зазнає самот­ності, чому почуття самот­ності виникає, триває і зникає і яким може бути ставлення індивіда та суспільства до самот­ності.

Загальнолюдське явище

Я не мушу розповідати, як переживається почуття самот­ності. Воно знайоме тобі після одного дня в дитинстві, коли ти залишився сам-один, а всі інші мали чим себе зайняти; після одного вечора, коли ти був зовсім самот­ній і зрадів би, якщо б хтось опинився поруч; після вечірки, на якій ти знав небагатьох і самот­ньо стояв собі в оточенні інших, котрі активно були зай­няті одне одним; після тієї ночі, коли ти лежав поруч із коханою людиною, добре знаючи, що ваші стосунки насправді закінчилися, і після того, як спорожніла квартира, коли твоя любов вийшла і за нею востаннє зачинилися двері.

За почуття любові потрібно платити ціну, і самот­ність - частина цієї ціни. Кожен, хто має до когось почуття або закоханий, страждає від самот­ності, коли близької або коханої людини вже нема поруч, тому що вона фізично або емоційно покинула тебе. Зав­жди можна намагатися зробити себе невразливим, не прив'язуючись до іншої людини, але ціною такого кроку буде ще більша самот­ність. У самот­ності ти знач­ною мірою відірваний від інших і таким чином також відокремлений від самого себе, від своїх важливих рис, які можуть виявлятись і розвиватись у взаємозв'язку з іншими. Стендаль пише, що одинока людина може набути усього - крім характеру[1]. Проте не лише характер неможливо виробити, будучи одиноким. Насамперед неможливо стати людиною, коли ти сам по собі. Саме твої зв'язки з іншими і той досвід, якого ти набув з ними, і роблять тебе людською істотою. К.С. Льюїс пише: "Тільки-но ми повною мірою стаємо свідомими, одразу ж виявляємо самот­ність. Нам потрібні інші фізично, емоційно, інтелектуально; вони потрібні нам, якщо ми хочемо щось зрозуміти, і навіть для розуміння самих себе"[2]. Однак ми не лише потребуємо інших. Ми також потребуємо, щоб інші потребували нас.

Ти можеш бути самот­нім у натовпі або один удома, на природі чи в порожній церкві. Написано безліч пісень про самот­ність, але жодна з них, здається, не схопила суті самот­ності так влучно, як пісня All is loneliness з властивою їй рефренною роздираючою тугою. Автор пісні - сліпий бездомний нью-йоркський музикант і поет Moondog (1916-1999). Він написав її, сидячи біля відчинених дверей на Манхеттені, в одному з найбільш густонаселених міст земної кулі. Як завважує Ґеорґ Зіммель у своєму есе про великі міста і духовне життя, навряд чи можна відчувати себе так самот­ньо деінде, як не у великому місті[3]. Він підкреслює, що самот­ність указує не на відсутність товариства, а радше на його недосягнéнний ідеал[4]. Якби ми не були б соціальними істотами, не існувало б ніякої самот­ності. Саме через нашу соціальність ми почуваємося особливо самот­ньо в соціальному просторі, де нас ніщо не пов'язує з іншими. Токвіль підтримує такі погляди вже у 30-х роках ХІХ ст. у своїх дослідженнях демократії в Америці[5]. В одному листі він зазначає, що самот­ність у пустелі докучає значно менше, ніж самот­ність, яку можна досвідчувати серед людей[6]. Сумна картина мегаполісу добре проілюстрована карикатурою в The New Yorker від 2004 року, на якій зображено вуличного торговця, в руках якого плакат з написом: "Зоровий контакт, 1 долар". Але самот­ність існує не лише у великих містах. Самот­ність є скрізь, де живуть люди, і не виглядає на те, що самот­ності більше у великому місті, ніж у менших містах і на околицях.

Очевидно, усі час від часу є самот­німи. Людина, яка ніколи не відчувала себе самот­ньою, імовірно, страждає від недостатньої емоційності або її порушення. Причина полягає в тому, що люди з раннього віку мають потребу в прив'язаності до інших людей, і на практиці неможливо задовольнити цю потребу в кожен момент життя. Тож потрібно визнати, що в опитуваннях значна кількість респондентів скажуть, що вони "ніколи" не є самот­німи. Я розцінюю це як те, що вони практично ніколи не є самот­німи, але однаково їм знайоме це почуття, а самот­ність є постійно присутньою можливістю також і в їхньому житті.

Багато хто стверджує, що сьогодні ми живемо в "епоху самот­ності"[7], що йдеться про "епідемію самот­ності"[8]. Проте у нас немає підстав стверджувати, що сьогодні самот­ність набула більшого поширення, ніж це було раніше. Існують епідеміологічні дослідження, які дають нам певну основу для оцінювання кількох минулих десятиліть, і ці дослідження демонструють головно, що самот­ність не стала поширенішою. Якщо розглядати це питання радше з перспективи історії ідей, нам не вдасться виявити, що поняття самот­ності з'являється у визначений момент часу і різко набуває значного поширення, як це відбувається з поняттям нудьги[9]. Варіанти визначення знаходимо, починаючи від старозавітних писань і аж до сьогодні. Дискусії про самот­ність помітно поширюються в певні періоди - за доби Просвітництва і Романтизму, подібно до випадку з нудьгою, але самот­ність не пов'язана з цими періодами, тому що вже раніше міцно укорінилась як почуття, притаманне всім людям. В останні десятиліття відбулося зростання дослідження самот­ності, а збільшення уваги до питання може дати нам підстави думати, що проблема загострилася, але ми не маємо доказів, аби стверджувати, що це справді так.

Коли я у цій книжці розмежовую самот­ніх і несамот­ніх, таке ідеалізування може викликати враження, що індивіди кожної з цих груп однорідні, а також що можна провести чіткий поділ між групами, тоді як в реальності мова йде про суцільне середовище. Загальні заяви про самот­нього повинні завжди читатися з in mente, що існують великі відмінності у причинах самот­ності та в її досвідченні. Самот­ність, яку відчуває жертва цькування, очевидно, має передусім зовнішні причини, але причини постійної самот­ності людини, яка все життя була оточена друзями і турботливою родиною, радше варто шукати у внутрішніх емоційних і когнітивних схильностях особи або в їхньому розвитку. Таке узагальнення, як "самот­ній має більшу схильність до Х", де Х позначає когнітивну, емоційну або поведінкову властивість, вказує на властивості, які особливо поширені в групі "самот­ніх", але всередині групи існують великі відмінності, а окремий член групи не обов'язково повинен мати цю властивість. Було б краще, якби ми володіли більшою диференціацією і, відповідно, могли сказати, що властивість Х особливо поширена у людей з типом самот­ності А, але не в людей з типом самот­ності B, але для цього, щоб ґрунтовно це зробити, просто не вистачає досліджень.

Як правило, люди з більшою охотою характеризують час, проведений з іншими, ніж час наодинці[10], але існують суттєві індивідуальні відмінності. Бути са­мотнім, у принципі, не має ні позитивного, ні негативного значення. Усе залежить від того, чому ти самот­ній. Бути наодинці - на-один, коли я - усе, що є, - це перебувати в ситуації, коли можна пережити як найкращі, так і найгірші моменти. Позитивний варіант Е.М. Чоран описує так: "У цю мить я наодинці з собою. Чого ще мені бажати? Не буває насиченішого щастя понад це. Хоча ні, є: наслухати, як серед тиші росте моя самот­ність"[11]. Негативна крайність описується в "Нудоті" Сартра, де говориться: "Я почувався так самот­ньо, аж думав скоїти самогубство. Мене стримувала лише думка, що ніхто, абсолютно ніхто не прийме мою смерть близько до серця, і у смерті я буду ще самот­нішим, ніж за життя"[12]. Не один лише Сартровий Рокантен переживає такий розпач. І Гекльберрі Фінн Марка Твена, і Голден Колфілд Дж.Д. Селінджера, і численні герої інших романів скаржаться, що вони такі самот­ні, що воліли би бути мертвими. Знову ж таки інші визнають біль, що лежить в основі досвіду самот­ності, але, утім, уважають, що цей досвід має ключове значення для їхнього росту як людини. Саме тому Рільке пише: "Люби свою самот­ність і приймай заподіяну нею біль з красивим звучним жалем"[13].

Людське життя не дає гарантії, що наші потреби у зв'язках з іншими людьми будуть задоволені. Одні бувають самот­німи лише іноді, другі - майже ніколи, тоді як інші є самот­німи більшу частину часу. Ми можемо відчути самот­ність у повсякденності або під час серйозної життєвої кризи. Нам усім відомо, що таке самот­ність, але ми не відчуваємо її в один і той самий спосіб. Лише меншість переживає самот­ність як серйозну проблему протягом тривалого часу. Хтось із людей переживає самот­ність у настільки різних ситуа­ціях і так часто, що їхню самот­ність можна вважати хронічною. Періодична самот­ність, безсумнівно, неприємна або болісна, але стерпна. Хронічна самот­ність, навпаки, є станом, який загрожує підірвати усе існування особи.

Зі світу кіно прикладом такої самот­ності є Тревіс Бікл, головний персонаж фільму "Таксист" Мартіна Скорсезе. Він каже: "Самот­ність переслідувала мене все життя. Скрізь. У барах, в автомобілях, на тротуарах, у магазинах - скрізь. Від неї не сховатися. Сам Бог створив мене самот­нім". До речі, останнє речення сценарист Пол Шредер узяв із відомого однойменного есе Томаса Вулфа. Варто також завважити, що самот­ність Адама - перше, чим незадоволений Бог у своєму творінні: "І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловікові самот­нім"[14]. Ця тема часто з'являється у біблійних текстах. У Книзі Псалмів Давид часто скаржиться, що ніхто не хоче визнати його[15]. У книзі Екклезіаста підкреслюється, наскільки важчим є життя для самот­нього[16]. І навряд чи хтось був самот­ніший за Іова. Хіба що Христос на хресті.

Усім нам властива подвійність чи антагонізм, коли нас тягне до інших, бо ми потребуємо їх, і водночас інші нас відштовхують, бо ми маємо потребу в дотриманні відстані, в перебуванні наодинці з собою. Це влучно сформулював Кант своїм висловом "асоціальна соціальність"[17]. Обидва полюси цього антагонізму мають свою самот­ність, де одна переживається негативно, а інша - позитивно. Ця двоїстість також присутня у різних описах самот­ності, що мають тенденцію до чітко негативного або чітко позитивного нахилу. Може здатися дивним, що явищу дають такі суперечливі характеристики. У поемі Байрона "Паломництво Чайльд Гарольда" сказано, що самот­ність - це там, "де ми принаймні перебуваємо наодинці"[18]. У "Втраченому раї" Мільтон пише, що "самот­ність іноді є найкращим товариством"[19]. З іншого боку, визначення "наодинці" у "Словнику від лукавого" Амброза Бірса таке: "бути в поганій компанії"[20]. А Семюель Батлер описує меланхоліка як того, хто виявився у найгіршому в світі товаристві - власному[21]. Ці автори навряд чи пишуть про одне і те саме, навіть якщо й використовують одинакові терміни.

В англійській мові поняття loneliness і solitude відрізняються. Раніше, здається, ці слова використовували взаємозамінно, але за якийсь час викристалізувалася чіткіша різниця в значеннях, коли loneliness часто означає негативний почуттєвий стан, а solitude - позитивний. Але є і винятки, як у сумній пісні Solitude Дюка Еллінґтона, в якій оповідачеві не дають спокою спогади про кохану, яка померла, і він відчуває настільки великий відчай, що боїться збожеволіти. У норвезькій мові немає відповідників для loneliness і solitude, щоб можна було б просто визначати добру або погану самот­ність. Сподіваємося, що це буде зрозуміло з контексту, коли я називатиму відповідно добру і погану самот­ність. У психологічній і соціологічній літературі на погану самот­ність звертають значно більше уваги, тоді як у філософській - все не так однозначно.

Можна почуватися відчужено, навіть не усвідомлюючи цього, але навряд чи подібно відчуватиметься самот­ність, оскільки за визначенням вона містить дискомфорт або біль через нестачу взаємозв'язку особи щодо інших. Туга є необхідною складовою самот­ності. Туга містить у собі бажання подолати фізичну або психічну віддаль до того, хто тобі небайдужий. Існує потреба чиєїсь присутності, когось із відсутніх родичів чи друзів, дитини, яка переїхала з дому, когось із батьків, хто поїхав у подорож, коханої людини, з якою ви розійшлися. Це також може бути прагнення до більшої присутності когось, хто насправді є поруч, як, наприклад, у шлюбі, коли подружжя віддаляється одне від одного. Прагнення також може бути невизначеним, виражатися потребою бути поруч із кимось, за відсутності чіткого розуміння, ким саме повинна бути ця людина. Без такого прагнення, яке є болісним, можна бути наодинці, але не самот­нім. Окремим особам можуть ставити діагноз "соціальної ангедонії". Ці люди, як правило, не бажають соціальних контактів і через це відрізняються від людей із соціальною тривожністю, які значно амбівалентніші у соціальній сфері, коли і прагнуть, і бояться соціальних контактів. Людина з соціальною ангедонією буде відчувати невелику потребу або взагалі не матиме необхідності в соціальних контактах і, отже, буде більш схильною досвідчувати самот­ність.

Самот­ність, як уже було сказано, є емоційною реакцією на незадоволену потребу особи бути пов'язаною з іншими. Важливо нагадати, що самот­ність є почуттям, тому що самот­ність часто поєднують з іншими поняттями, особливо з перебуванням наодинці. Однак бути наодинці і бути самот­нім - це два окремі поняття. Вони не залежать одне від одного як логічно, так і емпірично. Ми можемо описати самот­ність як соціальну абстинентність: відчуття дискомфорту, яке свідчить про те, що наша потреба у стосунках з іншими людьми не задоволена. Ми могли б також назвати це свого роду соціальним голодом. Або соціальним болем. Це соціальне больове відчуття споріднене з фізичним болем і, здається, йде тими самими нейронними шляхами[22]. Подібно до фізичного болю, соціальний біль викликає відштовхування від того, що його спричинює, тобто від соціального. Ми також бачимо, що низка рис характеру суттєво корелюється з самот­ністю, і ці риси будуть ускладнювати прив'язаність до інших людей. Тому самот­ність може мати тенденцію до самозміцнення.

Філософія самот­ності

Самот­ність - тема для довгих розмірковувань, тому що з нею в усіх нас є безпосередній досвід. Але такий досвід не надто надійний, коли нам, наприклад, потрібно зрозуміти причини самот­ності. З суджень про власний досвід не завжди зрозумієш іншого, а часто не зрозумієш навіть себе. Якщо нам потрібна більша достовірність, ніж власний досвід, і тим більше якщо треба зробити політичні висновки, знадобиться щось більше, ніж розмірковування. Тоді доводиться мати справу з досить об'ємними дослідженнями в цій галузі, з розмаїттям емпіричних даних із соціології, психології та нейробіології[23]. Тому адекватне філософське дослідження самот­ності також повинно включати емпіричні відкриття, зроблені в інших галузях за останні роки, які в ключових питаннях коригують попереднє розуміння самот­ності. Отже, цю книжку вирізнятиме презентація різних емпіричних відкриттів, а також подібного типу пояснень понять, що їх багато хто пов'язує із філософськими працями.

Може виникнути питання: чому ця книжка має назву "Філософія самот­ності"? Чому вона є філософською? Мабуть, найочевидніша відповідь така: бо книжку написав філософ, і вона значною мірою опирається на частину матеріалу, написаного іншими філософами. Не можна напевно сказати, де проходить межа між філософією і не-філософією. Вражає, як за останні 10-15 років деякі філософські дисципліни прийняли знан­ня з емпіричних наук, особливо з урахуванням того, що філософія ХХ століття великою мірою намагалася обмежитися до використання логіки і концептуального аналізу. Оглянувшись на історію філософії, побачимо, що це радше правило, ніж виняток, що філософи послуговуються матеріалом, узятим з емпіричних наук - саме розмежування між філософією та наукою також є недавнім, - і цей новий поворот до емпіричних наук можна вважати поверненням до традиційних способів філософування, а не радикальним відхиленням від того, чим була філософія.