Дія І
СУСІД іде через прохід у глядацькій залі, одягнений в робочий комбінезон і сорочку, несе косу через плече й насвистує якусь фальшиву мелодію, типову для людей без музикального слуху. Прямує на сцену, але там лише спирає косу об портал і звертає до бічних дверей. Під завмираючі звуки його насвистування піднімається завіса.
Хол приватного будиночка, оформлений в дусі функціоналістичної архітектури 1930-х років. Із нього ведуть четверо дверей: ліворуч двері до ванної кімнати з туалетом (двері номер один), поряд вхід усередину будинку (двері номер два), наступні двері до підвалу й майстерні (двері номер три), а поруч, праворуч, вхідні двері з вулиці та зі саду (двері номер чотири). Між дверима номер два і три - вбудована дерев'яна шафа з білими лакованими дверцятами. Над сценою висить люстра строго геометричної форми. На передньому плані журнальний столик і три стільці, також строго функціоналістичні. Дверцята шафи, решта дверей і меблі свідчать про сліди приблизно півстолітнього використання, вони обдерті та старі. Під стелею, особливо в кутках приміщення, видно плями від протікання даху.
ДУШАН (відчиняє двері номер чотири, ключ ховає до кишені і входить до передпокою): Ніде ні душі. Очікувано.
ВІТЬКА (заходить за ним, тихенько): Доброго ранку. Ще сплять.
ДУШАН (відчиняє двері номер два і вигукує): Іменем закону.
ВІТЬКА Не галасуй.
ДУШАН (кричить німецькою): Aufmachen! Geheime Staatspolizei![1]
ВІТЬКА (про себе): "Не годуй канарка паштетом".
ДУШАН: Перепрошую? Повторюю, Вітько, вже у сто десяте. Я не знав, що той паштет зіпсований.
ВІТЬКА: Та все ти добре знав. Просто не хотів його тримати вдома. Це ж ти казав: "Жодного канарка тут". І я знаю чому. По-перше, тому що він залетів до нас сам, тобто нелегально. По-друге, ти не хотів про нього дбати. Та основне - ти хотів позбавити і дітей, і мене втіхи. А я ще й змушена це приховувати й ліпити з тебе доброго татка.
ДУШАН: А хіба я не добрий?
ВІТЬКА: Знаєш що, Душане? Ходімо додому. Ти не впораєшся.
ДУШАН: Я чемний. Як ніколи.
ВІТЬКА: Як попереднього разу. Тебе тут охоплює родинний шал.
ДУШАН: Ти маєш на увазі ту історію з "гестапо"? Гаразд. Визнаю. Це було скандально. Гестапо викреслюю.
ВІТЬКА: І ти не привертатимеш до себе увагу.
ДУШАН: Анітрохи.
ВІТЬКА: Не забувай, заради чого нас сюди запросили.
ДУШАН: З приводу спадку.
ВІТЬКА: Тобі подають руку. За сніданком про це повідомлять.
ДУШАН: А я маю поводитися, ніби все гаразд.
ВІТЬКА: І сказати татові, що тобі прикро за свої балачки того разу. Ти це зробиш?
ДУШАН: Насамперед тому, що цього бажаєш ти.
ВІТЬКА: Та я гадала, ти сам цього хочеш. Проте, якщо це не так...
ДУШАН Заспокойся. Усе, про що ми домовилися, залишається у силі.
ВІТЬКА: А якщо тато знов удаватиме, що тебе не впізнав? Скаже: "Добрий день, Іванку".
ДУШАН: Я готовий до цього.
ВІТЬКА: А якщо запитає: "Тобі щось треба?".
ДУШАН: Я страшенно розізлюся, бо це значить: від мене нічого не чекай.
ВІТЬКА: От бачиш. Це не має сенсу.
ДУШАН: Має сенс. Я опаную себе. Впораюсь і з цим.
СУСІД (стукає зовні в двері номер чотири, відчиняє їх і залишається стояти на порозі): Добридень, пане міністре. Цілую ручки, пані. Я сусід.
ВІТЬКА: Та ж ми знайомі, Душане.
ДУШАН: Звісно, пане Кршенарш. Однак я вже не міністр.
СУСІД: Я знаю, пане міністре. Та не можу спокійно на все це дивитися. Люди запитують, як усе насправді.
ДУШАН: Кепсько, пане Кршенарш. Пропорційно до того, які ми є.
СУСІД (чує кроки за дверима номер три, хутко промовляє): Авжеж, не заважатиму. (Виходить дверима номер чотири, зачиняючи їх за собою.)
БАТЬКО (заходить через двері номер три, побачив Душана й Вітьку): Доброго ранку, Іванку! А що таке? Щось сталося?
ВІТЬКА: Добрий день, тату. Як здоров'я?
БАТЬКО: Тобі щось треба?
ДУШАН: Ми точні, мов годинник. Саме дев'ята.
БАТЬКО: О-о! Чудово. Адже вже кінець червня.
ДУШАН: Тиждень минув після сонцестояння. Світла стає менше. Дні коротші. Незабаром Святої Анни, холодні ранки. Наближається осінь.
ВІТЬКА: Душане.
БАТЬКО: Так-так. Послухай, а в тебе часом немає ключа? На двадцять два. Може бути трубний ключ.
ДУШАН: Так-так. Незабаром Різдво.
ВІТЬКА: Душане, не забувай.
БАТЬКО: Трубний ключик. (Виявляється, він тримає в руці французький ключ.) Чомусь не захоплює. То що, не маєш, ні? (Кладе французький ключ на столик і виходить через двері номер три.) Нічого, я його підпиляю. Напилок, на щастя, в мене є. (Щезає за дверима номер три, зачиняючи їх за собою.)
СУСІД (визирає з дверей номер чотири, залишається стояти на порозі): Я впевнений, пане міністре, що ви цього так не залишите? Втрутитеся?
ДУШАН: Я, пане Кршенарш? Та ж я поза грою.
ВІТЬКА: Душінко, пан Кршенарш зараз не про політику.
СУСІД: Ваш батько в чудовій формі. Як на свої вісімдесят. Але що занадто, то нездорово.
ДУШАН: Знову щось ремонтував?
СУСІД: Учора зранку. Дружина прибігла й каже: "Господи, він на даху. У руці пензель. Я йому: "Пане докторе, чому ж ви нічого не скажете". Мій син охоче б усе це пофарбував. Дешево і з гарантією".
ВІТЬКА: Який же ви добрий чоловік, пане Кршенарш.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
