Перший зошит
Не має значення, чи сьогодні насправді 16 червня 2002 року, тому що це не особистий щоденник. Мій викладач італійської сказав: щоденники - це заняття для єврейських юнок у захопленому нацистами місті.
Минулої ночі сталася крадіжка у хаті якраз перед нами: у домівці Дятла. Мама з бабцею так розхвилювалися, ніби їх самих обікрали.
Бачу з вікна, як Дятел розмовляє з карабінером, раз-по-раз поплескуючи себе по кишені рибальського жилета - отого бежевого, що його ніколи не знімає. Коли він хвилюється, гнівається чи радіє, його рот якось кумедно кривиться, від чого ряд зубів у роті ніби перехиляється набік.
Карабінер щось записує собі у блокнот, а Дятел і далі шкіриться, посмикуючи численні кишені жилета. Так хвилюється, що починає тремтіти: спершу ледве помітно, а згодом усе сильніше.
І пітніє, піт виступає на лобі та у вирізі майки. Я і сам обливаюсь потом, сидячи в хаті. Мама теж спітніла, як і бабця. Та найбільше доводиться попотіти карабінерові у його блакитній сорочці з важкої бавовни, черевиках з довгими шкарпетками, темних штанях із червоними лампасами.
Виходжу через хвіртку і наближаюся. Чую, як нарікає собі під ніс бабця, заводячи своє звичне жалісливо-церковне скиглення. Поводиться, як оті театральні персонажі, що виконують роль "голосу за кадром". Шкода, що в її випадку дійові особи добре її чують і не знають, що робити: чи зауважити, що все прекрасно почули, чи вдати, ніби так і треба.
Карабінер вирішує не звертати на неї уваги, а вона тим часом уже вчетверте нарочито голосно бурчить, що ми живемо у цьому гівняному "бель паезе"[2]. Спершу я подумав, що йдеться про крадіжку, злодіїв - без сумніву, іммігрантів! - про охорону, що хропе і вухом не веде, та про "державу, що ніц не дала, ще й обідрала, як змогла", - словом, про все те, про що товчуть у політичних дебатах по телеящику. Виявилося, мова велася про інше. Дятел, розговорившись із карабінером по душах, вирішив, що перед ним не службовець у погонах під час виконання своїх обов'язків, а один із його друзяк, з якими він щодня випиває по чарці у барі, та й бовкнув, що у нього разом з іншими речами поцупили ще й беретту[3] із шухляди тумбочки.
- Як це - із шухляди?! - витріщився на нього карабінер, умить перетворившись на слугу Держави. - За законом, вогнепальну зброю слід зберігати під замком у сейфі! Це ж вам не жарти! Це недбале поводження з вогнепальною зброєю, що карається обмеженням волі до одного року.
Тут Дятел підняв ґвалт, перевів мову на значно важливіші справи, ніж задрипаний пістолет, що зберігався у шухляді, чи в буфеті, чи у холодильнику, чи в дідька на припічку, як там воно за законом! Тремтів і чмихав, як забута на вогні кавоварка, і нарешті вибухнув зізнанням:
- П'ятнадцять тисяч! У мені вкрали п'ятнадцять тисяч євро, чорт забирай!
Карабінер щось швиденько собі записував, і мені страх як кортіло зазирнути до його блокнота. Можливо, на місці матюків він ставить omissis[4] і занотовує суму. Як стало ясно з розмови, Дятел тримав у шухляді ще й гроші готівкою. Бабця скорботно хитає головою, а я аж вирячився від здивування:
- П'ятнадцять тисяч?!
Ми ще ніяк не звикнемо до євро, а тому перераховуємо на старі гроші.
- Ого, це виходить тридцять мільйонів, - промовляє мама.
Дятел каже - насправді горланить, бо карабінер знову повернувся до теми пістолета, - що він банкам не довіряє. А якщо йому раптом доведеться кудись поїхати серед глупої ночі? Якщо таке трапиться, він хоче бути впевненим, що має напоготові всі гроші, які йому потрібні, а не бігти як скажений до банку і виклянчувати там свої власні кровні заощадження та ще й вибачатися, що просить так багато. Хоча, додає, помовчавши, що при собі він завжди тримає чотириста євро про всяк випадок. І поплескує себе по кишені, ніби з наміром витягти їх, щоб перерахувати, щоб їх занесли, як належить, до протоколу.
А щодо беретти (треба якось викручуватися, не можна й далі вдавати, що не чуєш!) він заявляє нахабно, що спершу просто помилився і що в шухляді він тримав лише ключі. А пістолет лежав там, де сказав карабінер: у сейфі. А в шухляді - тільки п'ятнадцять тисяч євро. То він просто обмовився, від такої спеки мізки киплять. Чи не буде ласкавий пан карабінер спробувати білого домашнього винця, яке робить селянин?
Дятлові вже вісімдесят із гаком, останні шістдесят він прожив у цьому містечку, а тому карабінер ніяк не може второпати (як і ми всі, зрештою!), куди людина його віку може зненацька підхопитися посеред ночі і податися з п'ятнадцятьма тисячами євро в кишені.
- До Америки, - вигукує старий, коли йому нарешті вривається терпець. До свого друга Недо, пояснює, який заправляє там мережею казино і з яким вони востаннє бачилися років двадцять тому. Він би вже давно поїхав, якби не дружина. Карабінер ніяк не коментує, мовчки занотовує собі до блокнота.
- Хто був удома? - запитує раптом. Дятел каже, що вдома була його жінка. Його жінка - паралізована. Вона спала і нічого не чула.
- Кого підозрюєте?
Дятел каже, що нікого. Бабці здається, що вона потрапила до чергової серії фільму "Комісар Монтальбано": пограбування, карабінер, допит. Вона так розхвилювалася, що ніяк не встоїть на місці, мотаєься туди-сюди і гризе нігті. Несподівано вигукує своїм зловісним голосним шепотом, що без хвойди-румунки тут точно не обійшлося. Що вони всі - злодюги, той народ.
Ідеться про доглядальницю, яка допомагає Дятлові піклуватися про паралітичку. Учора вона сказала (ти бач, який дивний збіг!), що сьогодні прийти не зможе, бо їй треба на прийом до лікаря. Прекрасне алібі на той час, поки її друзяки обчищали хату. Кращого й не треба!
Дятел за звичкою причепив доглядальниці прізвисько Дійниця, що на нашому діалекті означає "великий бідон для молока". Якщо в нього спитати, чому він так її кличе, він починає викаблучуватися і врешті пояснює, що тіло румунки - як циліндр, і єдиний спосіб зрозуміти, де в неї зад, а де перед, - глянути, з якого боку носаки черевиків.
У всьому тому гармидері Дятлові ще пощастило, що він не бовкнув про Пушку. Так він називає рушницю, яка висить на виду в сараї для господарського інвентаря за хатою. Це старенька мисливська зброя, яку Дятел часто згадує, коли заводить мову про приватну власність, тероризм або імміґрацію. А ще - перед Паскою, коли йому трапляється під руку листівка, яка повідомляє про обхід священником осель для освячення та збирання коштів на церкву.
- А ви самі де були минулої ночі?
Дятел мнеться, поглядає скоса то на карабінера, то на нас. Запитання просте, але ставить його у незручне становище. Сказати по правді, я і сам не подумав. Просто ми не були готові до такого повороту. Спершу беретта, потім - утеча з п'ятнадцятьма тисячами, а тепер от - "а ви де були вчора ввечері?". Таке враження, ніби він сам і є злодієм. Якраз про це і товкла з самого початку бабця, коли натякала на гівняну країну.
- Я був у синьйори.
Карабінер розвертається у наш бік. Дятел несподівано для всіх киває на бабцю.
Я дивлюся на маму і помічаю, як їй незручно. Бабця, навіть бровою не повівши, вказує свої особисті дані, які карабінер занотовує. Дятел поспішає пояснити, що інколи вони із синьйорою, яка до того ж і його сусідка, разом дивляться телевізор, щоб якось розважитися та погомоніти після вечері. Буває і таке, що він засне на дивані; тоді вона накине на нього ковдру, а сама йде спати на другий поверх у спальню. Він прокидається рано-вранці сам, до приходу доглядальниці. Часом готує собі каву, ще й сусідці залишає трішки, аби додати в молоко. А що в дідька робити йому у свої вісімдесят років?!
**
Мама так ніколи й не змогла примиритися із невимушеними стосунками з чоловіками, які бабця практикувала ось уже тридцять років - звідтоді, як розлучилася. Моя мама - поборниця тривалих, міцних, серйозних стосунків. Після того, як у 1992 році вони з батьком вирішили розійтися, вона відразу знайшла собі Вейна. Оце написав рік і збагнув, скільки часу минуло. Я тоді був іще зовсім малим, а Верба, мій брат, - взагалі пішки під стіл ходив.
Можливо, мама вибрала його тому, що, на відміну від мого батька, від мене та від неї самої, у Вейна завжди наготові чітке уявлення про все на світі.
Про крадіжку, наприклад. Він каже, що карабінери - канцелярські посіпаки, майже всі до одного - з Півдня, у роботі - "не бий лежачого", їх упхали туди по особистому чи політичному блату або вони навіть прилаштовані туди самою мафією, адже їй теж потрібні свої люди в органах. А тому карабінери нізащо не підуть у розслідуванні тим шляхом, який обрав би він сам. Вони там усі такі ідіоти, що не знайшли б нічого, навіть якби він їм готову папку з доказами надіслав до прокуратури. Тому що у справі з крадіжкою - ясно як день! - замішані "Преторіанці" - охоронна фірма, що - таки дивний збіг! - недавно монополізувала нічний нагляд за нашою зоною. Тепер вони знай нишпорять повсюди зі своїми ліхтариками та машинами. Як у голлівудських бойовиках, різко газують з місця, аж колеса вищать, а гальмують так, що галька розлітається і в землі залишаються глибокі борозни, які потім доводиться рівняти ногою або граблями. "То все "Преторіанці", - впевнено, як по писаному, стверджує Вейн, - вони передають злодіям усю інформацію про будинки: де живуть самотні старі, де й коли житла порожні, де під сигналізацією, а де без неї, де є сторожові собаки, а де їх немає. А як тільки трапляється крадіжка, тут - гоп! - обікрадені потрапляють у розставлену пастку і біжать до охоронної фірми, щоб і собі поставити хату під нагляд. Отакі хитрюги, хай їм грець!"
В одному він таки має рацію: у "Преторіанцях" є щось зловісне. Мені довелося кілька разів наткнутися на них, коли я повертався додому велосипедом у сутінках. Вони світять тобі ліхтарем прямо в очі, розпитують, хто ти такий і куди їдеш. Навіть якщо не хочеш відповідати, навіть якщо добре знаєш, що не зобов'язаний звітуватися перед двома одягненими під поліцейських опудалами, белькочеш відповіді, тремтячою рукою дістаєш з кишені ключі, щоб показати, що справді тут мешкаєш.
Ми поки що не ставили дім під охорону. Вейн каже: нехай тільки хто насмілиться сунути носа. У нього в спальні два карабіни, на які є ліцензія, він - меткий стрілець, регулярно тренується на полігоні. Приходьте, наб'ю вам живіт свинцевим коктейлем, паскудні свині!
**
Відтак у нас тільки й розмов, що про крадіжку. А Вейн за будь-якої нагоди повторює: ковбой спить лише одним оком. Напевно, почув таке в одному зі своїх улюблених старих вестернів. Їх тепер показують майже щовечора, аби якось збільшити рейтинги літніх переглядів.
Він їх бачив зблизька, тих ковбоїв. Бував у Монтані в юності. Саме там купив собі довжелезного ножа з кістяною ручкою. Інколи дістає його, коли трапляється слушна нагода, й приказує: "Оцей... гм... оцей я купив у Аргентині у 81-му". Ще одного, меншого, він подарував своєму синові, Дієґо, а мені й Вербі купив швейцарського складного ножика, який до його мандрів не має ніякого відношення, але в ньому є ціла купа лез, пилочок, кусачок, що мало б нас утішити.
Рамоні, своїй доньці (їй п'ятнадцять), він подарував малесенького ножичка марки "Опінель", який навішується на брелок із ключами. Але пообіцяв іще купити ножа-метелика, якого вони разом бачили у фільмі "Ренеґат" із Тененсом Хіллом, що, на думку Вейна, належить до шедеврів світового кіномистецтва. У тому фільмі Ренеґат подорожує Америкою в компанії проблемного підлітка на ймення Рікаміно, який так майстерно володіє ножем-метеликом, що Рамона просто зачарувалася. Хоча, можливо, захват слід приписати Вейну. Хай там як, але для володіння таким ножем потрібна ліцензія, а тому доведеться зачекати, коли їй виповниться вісімнадцять.
Є ціла купа речей, які Вейн відкладає до славнозвісних вісімнадцяти років. Щоразу, коли його діти висувають якусь забаганку, що видається йому надмірною (наприклад, зробити татуювання у вигляді королівської кобри на всю спину чи виготовити ящик, щоб поселити туди тарантула), він не вступає у суперечку. Не опускається до пояснень, що це може бути небезпечним, несвоєчасним чи нерозумним або що це слід спершу узгодити з їхньою матір'ю. Просто каже: потім побачимо. Чи заявляє категорично, що про таке й мови бути не може, не пояснюючи причини. Коли Дієґо й Рамона стануть повнолітніми, запевняє він, тоді вони зможуть робити все, що їм забажається.
Дієґо вже майже вісімнадцять, він навчається на бухгалтера і торгує наркотою. Про це відомо всім, окрім Вейна. Дехто з друзів Дієґо, які вчилися раніше разом зі мною у школі, розповіли мені про одного хлопця, який вчасно не платив за "траву". То Дієґо підстеріг його у переході біля автобусної зупинки і приставив йому ножа до горла. Шипів такі страшні погрози, які хіба що в кіно почуєш. "Цей клинок з Аргентини, - сказав Дієґо, - він переплив океан і тепер хоче напитися твоєї крові".
Про Рамону, оскільки мені зараз треба якось її описати, мені відомо не так багато. Одна із тих не впевнених у собі осіб, які існують тільки у тісному зв'язку з іншими особами з визначенішою вдачею та твердішими переконаннями. Знаю, що вона зустрічається з Філіпо, йому сімнадцять, він вчиться у класичному ліцеї і грає у гурті "The Stolen". Вони починали як кавер-гурт творчості "Марлен Кунц", але згодом почали виступати із власними композиціями. Влаштовують концерти, грають у ресторанах, беруть участь у фестивалях. Рамона переконана, що вони от-от прославляться, і ні про що інше не говорить. Ще трохи - і вона стане нареченою зірки, і вже одного цього досить, аби наповнити її погляд захватом, змусити ходити з високо піднятою головою і відчувати гордість, що вона - жінка. Якщо "The Stolen" справді виграє конкурс для початківців, то успіх у неї практично буде в кишені.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
