II
Ну куди ви опускаєте відро? Не лізьте туди! Там же дівка була втопилась! Ага, у березні. Я в неї не питав. І вам гарного. Нема за шо. Ага. Хай ідуть до криниці Тадеуша, нема чьо в мою лізти, правда, Лорко? Та в його ж криниці Зіна наче й втопилася. Зіна? Да. Яка там різниця, аби мою воду не вибирали. Не мою, а нашу, да? Да. Підвези мене до вікна.
Я не дуже люблю Тадеуша. Його внучка - висока пишногруда Агнєшка, звісно, це не головне в ній, але що я ще знаю про неї? Хіба що її серцю - то точно! - під такими кругляками приємно битися. Завше мені підморгує дівка. Якось до мене заходила. Принесла денешти. Тілько кульок, каже, верніть, дєд просив. Знаєте, що я їй сказав? Що хочу її. Так ось, про Тадеуша. Але - бог з ним! - забув. О, згадав. У нього донька була. Зіна, здається.
Ще є Міша. Або Миша. Так його називає Йося, коли вип'є. Я не знаю, може, варто писати "миша", бо я не питав у Йосі, яка літера - велика чи мала - має бути першою, але хай буде-таки з великої. Я люблю Мишу. У нього дуже вузькі плечі й кремезна голова. О! Уявіть собі найдешевшу свічку - гривня чи півтори - що пускає жовтавий вогник. Це викапаний Миша. Іноді здається, що ось-ось його жовта голова звалиться з огидної почервонілої шиї і покотиться межи бадиллям полуниці. А мо', межи крислатими горіхами чи білокровним молочаєм. Але точно не межи смолистими вишнями. Це було б несправедливо. Миша робить дуже сласний вишняк - пам'ятаєш, як ми ним обпилися, Йосіку, дурню ти трьохвідровий? Нам же не треба, шоб у Миші відпала голова, да? Я люблю Мишу.
...
Гляньте-но, який густий туман! Ні неба, ні омели не видно. Треба дихати, - каже Лорка, впиваючись маленькими сірими очима в ікону Варвари, - треба дихати. Ти знаєш, шо про дихання треба думати? Я вчора забула дихати, уяви! Коли лягала спати. І як я дожила до ранку? Я спала не дихаючи! От і зараз говорю з тобою й забуваю думати про дихання. Так не можна. Дихання треба контролювати. Тим, шо думати про нього. Так само, як про ковтання слюни. Багато-багато разів. Про кожен ковток. Осьо зараз договорю - й ковтну. Я коли була мала, знаєш, жди - ковтну слюну - о! - то я тоді думала собі. Знаєш, шо? Шо Бог поганий. Я думала про це просто, бо так можна подумати. Я не хтіла про це думати. Бо я не хочу думати, шо він такий. Я не знаю. Але весь час думала. І зараз думаю. Хоть і не хочу. І про слюну. І дихання. Хто в тебе вчора був, Міла?
...
Ляня? Я не знаю ніякої Ляні. Жодної Ляні. Йоська, ти знаєш Ляню? Воно й не дивно, старий ти труп, бери мойву. Якби я знав Ляню, я сказав би. Нащо мені брехати? Я не вмію брехати. От зараз я хіба що збрехав, хіх, я вмію брехати, але я не знаю Ляню. Диви-но, туман почав розсіюватись. Хліб будеш? Бери. Аааааааааааа, Ляня! Да, я знаю Ляню. Я чого не зразу згадав. Бо її немає. Ну, як немає? Тобто - вона собі живе, але я викреслив її. Забув. Якщо чесно, я зразу згадав про Ляню. Згадав - це трохи неточно, бо я не забував її. Я просто не хтів про неї говорити. Але вам треба знати про Ляню. Я зустрів її біля океану.
Ну куди ви знов роздягаєтесь? Животи сховайте!
Біля омелового океану. Ми дуже довго мовчали. А потім купалися. Ми навіть втонули. Перестаньте хреститися! Ми ж не вмерли, просто втонули. Тоді ми почали говорити. Про різне. Про місто, омелу, акації, океан. А тоді ми почали говорити словами. Про різне. Місто, омелу, акації, океан. Мені сподобалась Ляня. У неї красивий голос. Вона не з цього міста. Як і я. Йоська, подай сірники. Ми часто там зустрічалися. Нам було цікаво. Якось ми купалися вночі. Був навальний шторм, і ми ледве вигребли. Ляня довго віддихувалась. А потім ми цілувались. Здається, ішов дощ. Миша каже, що дощ падає. Аби твоя голова не впала, Миш, ахахах! А потім ми цілувались губами. У Ляні великі губи. І дуже прудкий язик. Я не люблю, коли язик так швидко працює. Тобто - настільки швидко, як у Ляні. Мені здається, коли жінка так хутко працює язиком, ну - так хутко, як Ляня, вона дуже голодна до чоловіка. Не їж мойву з головою, Йось! Тоді ти можеш зробити з нею все. Але я вже не хочу згадувати про Ляню, добре?
Я не знаю, чи зараз доречно говорити про Дану. Але хай. Дана теж красива. Я казав, що Ляня красива? У Дани неймовірні стегна. Я дуже люблю їх торкатися. Гуляти ними своїми пальцями. Наслинивши вказівний і середній. Чергувати пливкі рухи з продовжними. Іноді я беру її стегна обома долонями й жадібно стискаю. Потім я довго гуляю її тілом. Я не люблю швидко її роздягати, як Мілочку. Я повільно входжу в неї. Спочатку - ледь-ледь, а потім глибше і глибше. Але повільно. При входженні Дана кусає губи й заплющує очі. Я впиваюсь правою рукою в її густе волосся, а лівою стискаю її сідницю. Увесь час вона дуже збуджено дихає. Вдих і видих. Вхід і вихід. Вдих і видих. Вхід і вихід. Потім усе змішується: руки з руками, стогін із вдихами, видихи з криком, рухи й тіла, цілунки й укуси, шрами і плями, вдихи і видихи, входи і виходи, вдихи і видихи, входи і виходи, вдихи і видихи.
...
Так, Лор', у мене вчора була Міла. У тебе такі синці під очима. Жовто-сливові. І коли ти стала такою сивою? Лорочко, сонце моє, коли ти стала такою сивою? Ну не мовчи знов, Лорочко! Мені страшно, шо ти стала старіти. Ти ж знаєш, шо я боюся часу. Глянь на наш годинник, ти знаєш, чому на ньому завжди о пів на восьму? Тому шо саме тоді сталося те, Лорочко. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. Те, шо змінило все. Зіпсувало все.
Я ніколи не любив тебе. Навіть тоді, коли ти могла ходити. Пам'ятаєш, як ми їздили на кальобанку? Я віз тебе на рамі "україни", твоє волосся - воно ше й не думало сивіти - розвіювалось на жаркому літньому вітрі, ти оберталась подивитись, як дорога тікає назад, і ти думала, якшо дивитися назад, то швидкість здаватиметься вищою. І все тікало назад. Люки, паркани, дерева, вибоїни, мертва кішка, здається, я ледь на наїхав на неї, точно!, було таке, десь коло вулиці якогось маршала, а може, генерала чи космонавта, але точно не академіка, я не хтів би, шоб кішка вмерла там, це було б задуже банально, а може, то був кіт, ми ж не перевіряли, із його лапи, а може, її, проростали червоні квіти, я не встиг роздивитися, які саме, але бог з ними!, острівці пирію, розхилисті подорожники, бля-шанки, люди, нелюди, криниці, птахи, але птахи не лишалися позаду, а розліталися в різні сторони, хтось обганяв нас, Лорко, я не люблю, коли мене обганяють, півбіди - гайворони, але голуби - це взагалі ненормально!, могили, ліхтарі, дроти, інші велосипедисти-народ-плечистий, сади, госпóди, каміння, усе тікало від нас, Лорко, краки[4] вовчих ягід, життя, озвуки, наші тіні, копанки, жаби в копанках, суниці, вужі в суниці, тільки ми вдвох лишалися, припаяні один до одного, я казав, не дивися назад - голова закрутиться, а ти казала, крути швидше, я хочу відчувати цей рухливий простір, цю легкість повітря, цей молодий вітер, - звідки ти знаєш, шо він молодий?, - бо він чіпляється тільки до молодих лип, справді, глянь, старими він нехтує, вони стоять, як грубі свічки в коробці, шо їх ніхто не купує, жінка кольору воску не може їх продати, а зверху співає хор, а ше вище танцюють руки дзвонаря, а ше вище руки хреста, а ше вище руки Христа, але ти просила дивитись на дорогу, я не встиг усе розгледіти, пам'ятаю тільки небо, бо воно теж частина дороги, воно було біле, як сік молочаю, і сонце вже встигло прогріти круглу кальобанку, ми скинули одяг на колеса "україни", Миша каже "веломашина україна", а потім забігли в коричневу воду, точніше - вода там сірувата, але глиняне дно коричневе, тому і вода така ж, ти одразу пірнула з головою, я швидко поплив до іншого берега, я завжди перепливаю кальобанку туди й назад, аби перевірити, чи я ше можу, ми говорили про шось, здається, про Федеріко Ґарсія Лорку, ?ay, petenera gitana! ?yayay petenera! tu entierro no tuvo ni?as buenas, ni?as que le dan a Cristo muerto sus guedejas, y llevan blancas mantillas en las ferias[5], потім я дістав прив'язану камерою до заднього сидіння пляшку вина, Миша каже, шо це не заднє сидіння, а багажне відділення, ми пили прямо з пляшки, тоді я дістав зі шкіряного конвертика на рамі "україни" самокрутку, Миша знову би поправив, шо це веломашинний бардачок, закурив і говорив тобі, шо люблю тебе, і я тоді казав правду, бо я тоді так думав, а зараз я кажу, шо ні, шо ніколи так не було, бо зараз я думаю, шо знаю більше, потім ми знов купалися, і ти ше співала "стоїть явір", тáк собі співала, але вода вбирала кожен звук, і все, шо лишалося, просто слухати, ловити, дихати, бути, наааааааааад вооооооооодоюуууу поохиииииливсяаааа, на кооооозаааааааакааа пригооооодонькаааааааа, козааааааак зааажууууривсяаааааа, я теж підспівував, але не голосом, потім ти почала танцювати руками, і сіра вода розкраплювалася над гладдю, наче хтось почав трусити водяне дерево, і всі плоди поплигали доверху, і, розбившись об прозоре повітряне дно, повернулися до води, шоби бути водою - суцільною, абсолютною, нероздільною, я теж намагався танцювати, але в мене виходило незграбно, кожен рух був важким, як мокрий криничний ланцюг, потім ми вийшли на глинистий берег, вкрийся, Лорко, тільки не починай плакати, ти знаєш, я не терплю цього, не зли мене!, потім ти танцювала ногами на команиці[6], Миша називає її івасиком, я плескав себе по колінах, хотів бути в одному ритмі з тобою, я не знаю, чи виходило добре, воді було краще чутно, у неї тонший слух, тоді я підняв тебе захекану і носив межи деревами, ти цілувала мене в маківку, ми голосно сміялися - всенький білий світ чув нас - деревоподібних, непевних, сльозогінних, бозна-кому-потрібних!
