Сцена перша
Осінь. Церква вночі. Крізь високі вікна приміщення осяває місячне сяйво, а крізь прочинені двері - дугоподібні пасма світла від фар автомобілів, що проїжджають розташованою неподалік автострадою. На авансцені між мотлохом стоїть англієць 40-50 років. Поруч із ним - місцева жінка з ліхтариком, віком близько 30 років. Обоє вбрані елегантно, хоча й неформально, для вечері; на них пальта і шарфи. Це Олівер Девенпорт, мистецтвознавець, і Ґабріелла Печ, працівниця Національного музею.
ОЛІВЕР: Отож, це тут? (Ґабріелла киває.) У цьому місці? (Ґабріелла киває.) Де ми?
ҐАБРІЕЛЛА: Окі-докі. (Підходить до вхідних дверей і зачиняє їх, блокуючи світло фар автомобілів і їхній гуркіт.) Зачекайте хвилинку.
ОЛІВЕР (до себе): Окі-докі. (Побачивши, що вона зачиняє двері, зиркає на годинник.) Ви ж знаєте, у мене сьогодні вечеря.
ҐАБРІЕЛЛА: Авжеж, авжеж. Я там буду.
ОЛІВЕР: Це я вирішую. А можна вас запитати...
ҐАБРІЕЛЛА (знаходить вимикач і вмикає світло): Вуаля!
Лампа висвітлює масштабний героїчно-революційний стінопис.
ОЛІВЕР: Боже мій! Героїчні революційні маси.
ҐАБРІЕЛЛА: Ілліч.
Нетривала пауза.
ОЛІВЕР: Тобто?
ҐАБРІЕЛЛА: Ви запитали, де ми. Відповідаю: брудне маленьке село, за 20 кілометрів від столиці і за 17 кілометрів від кордону.
ОЛІВЕР: Ілліч?
ҐАБРІЕЛЛА: Це ім'я батька Леніна.
ОЛІВЕР: Я знаю. Мене дивує, чому цю назву не змінили.
ҐАБРІЕЛЛА: Влучне запитання. На жаль, селяни не погодилися на нову назву. Історично, угорці називали цю місцевість Коловар, саксонці - Клозендорф, а решта людей - Клоп. (Олівер сміється.) Що ж тут смішного?
ОЛІВЕР: Ні-ні, я лише подумав: якась одна голосна, і я міг опинитися за багато кілометрів звідси, запізнюючись на важливу ділову вечерю у товаристві вашого міністра культури і високоповажного посла, у покинутій церкві святої Пульхерії у Клепі.
ҐАБРІЕЛЛА: Насправді це церква Святого Івана Ліствичника. А міністра зараз називають міністром реставрації національних пам'ятників. А що такого потішного у назві села, що нагадує про клепання коси?
ОЛІВЕР: Очевидно, нічого. Просто, так уже сталося, гм, що в просторіччі...
ҐАБРІЕЛЛА: Слухаю?
ОЛІВЕР: Слово "Клеп" означає... е-е-е... венеричну хворобу, сексуальне захворювання.
Нетривала пауза.
ҐАБРІЕЛЛА: Розумію.
ОЛІВЕР: А ще англійське "клоп" звучить як цокання кінських підків.
ҐАБРІЕЛЛА (вимовляючи): Клоп-клоп.
ОЛІВЕР: Кліп-клоп.
ҐАБРІЕЛЛА (наслідуючи його): Кліп-клоп.
ОЛІВЕР: Отак.
ҐАБРІЕЛЛА (спинається на драбину): Сталося так, що далеко вас не закинуло. Ви потрапите на свою важливу вечерю вчасно.
ОЛІВЕР: Яке полегшення!
ҐАБРІЕЛЛА: А зараз, любий докторе Девенпорте, попрошу п'ять хвилин вашої уваги.
Пауза.
ОЛІВЕР: Найкраще в цьому, що...
ҐАБРІЕЛЛА: Я знаю об'їзну. Чи могли б ви узяти цеглину? (Пауза.) Лише п'ять хвилин. Прошу.
Оліверу не залишається нічого іншого, позаяк Ґабріелла починає витягати цеглини, на яких зображені селяни-кооператори.
ОЛІВЕР: Окі-докі.
ҐАБРІЕЛЛА (зверху подаючи цеглини, продовжує розповідати): Гаразд, якась закинута церквичка. Героїчні селяни використовували її як склад, для зберігання картоплі. Складайте цеглу на купу[3], будь ласка. А до картоплі тут містився Музей атеїзму і прогресивної культури. А до музею - в'язниця.
ОЛІВЕР: В'язниця?
Олівер приймає цеглу. Ґабріелла відкриває фрагмент брудної побіленої стіни з видряпаними на ній словами.
ҐАБРІЕЛЛА: "Транзитний центр". Німецька армія. На стіні і досі можна розгледіти підписи в'язнів. Зауважте також, що на штукатурці є чіткі сліди від цвяхів, на яких католики вішали образи? з, як ви це кажете, Via Dolorosa?
ОЛІВЕР: Стації Хресної дороги.
ҐАБРІЕЛЛА: А під штукатуркою зображення наших православних святих. (Незабаром вона відкриває зображення голів святих.) Гадаю, вони сильно потьмяніли.
ОЛІВЕР: Отже, це місце раніше належало православним?
ҐАБРІЕЛЛА: Коли ми були під Угорщиною, тут був католицький храм, коли ми були слов'янським народом, - православна церква. Коли до нас на кілька сотень років завітали наші турецькі друзі, тут була мечеть. Коли проходив Наполеон, це було приміщення для коней.
ОЛІВЕР: Стайня.
ҐАБРІЕЛЛА: Так, стайня. Кліп-клоп
ОЛІВЕР: Орієнтовно церкву побудували...
ҐАБРІЕЛЛА: На початку тринадцятого століття. Отже, тепер ви здогадуєтеся, чому я привела вас сюди?
Пауза. Олівер позирає на годинник.
ОЛІВЕР: А зараз послухайте... Послухайте, місіс... Пеш...
ҐАБРІЕЛЛА: Вимовляється Печ. Окі-докі. Я скажу ваш. Pronto[4]. (Вона швидко сходить вниз драбиною.)
ОЛІВЕР (констатуючи факт): Я у ваших руках.
ҐАБРІЕЛЛА (витягаючи цеглини з іншої частини стіни): Від 1989 року у нас усе цілком змінилося.
ОЛІВЕР: Згоден.
ҐАБРІЕЛЛА: І все відкрилося. Навіть матеріали таємної поліції. (Нетривала пауза. Олівер жестом закликає її продовжувати.) І більшість цих документів стосуються... нещодавніх подій, соціалізму. Та оскільки таємна поліція у нашій країні дуже ретельна, деякі документи аж надто старі. Написані кількасот років тому. Деякі - навіть давньою наголітянською мовою, ще до того, коли тих, хто розмовляв нею, почали засуджувати до смертної кари.
ОЛІВЕР (підганяючи Ґабріеллу): І що далі?
ҐАБРІЕЛЛА: А далі поліцейські передали документи нам, в Національний музей. І, уявіть-но, я знайшла датовану 1425-м роком (коли ми були васалами Османської імперії) судову справу якогось італійським купця, Леонелло Вені, який приїхав сюди з Падуї, був запідозрений у шпигунстві на користь Священної Римської імперії, визнаний винним і обезбашений.
ОЛІВЕР: Тобто "обезголовлений".
ҐАБРІЕЛЛА: Тобто обезголовлений. Саме так.
ОЛІВЕР: І цей судовий звіт написаний давньонаголітянською мовою?
ҐАБРІЕЛЛА: Ні, я ж казала. Я вже згадувала про смертну кару, ніхто не говорив нею з тринадцятого століття. Однак варто зауважити, що після перевороту деякі старі слова знову прослизають у мову.
Олівер демонстративно дивиться на годинник.
ҐАБРІЕЛЛА: Річ у тім, що у судовому вироку, написаному оцією новою милозвучною слов'янською мовою, пояснені шпигунські методи сеньйора Вені - він удавав поціновувача прекрасного і звітував своєму шефові про всі дивовижі, які бачив. Отож, коли наші шпигуни читали його листи, довідувалися лише, що він бачив "прекрасну восьмикутну базиліку з фрескою Святої Матері з мертвим Христом". Насправді, це код для "бараку для кінного загону". Та мені стало цікаво: можливо інколи він писав лише про те, що справді бачив. Наприклад, коли він побачив "картину, таку наближену до реальності, що вона здається справжньою"... І яку можна порівняти зі славетною роботою їхнього Джотто, рівного якому немає у всьому світі.
ОЛІВЕР: Розумію. А чому ви думаєте, що тут не йшлося про загін кінноти?
ҐАБРІЕЛЛА: Влучне запитання.
ОЛІВЕР: Відповісте швидко?
ҐАБРІЕЛЛА: Авжеж, хутенько. Отже, я гадаю, немає нічого дивного в тому, що в нашої країни є народний поетичний епос.
ОЛІВЕР: Авжеж, ні.
ҐАБРІЕЛЛА: У четвертій пісні описана відома легенда про мандрівника, який, подорожуючи до Персії, потрапив до маленького села за кілька кілометрів від Забоча. Мандрівник потрапив у полон - давньонаголітянською це називалося "стати мимовільним гостем" - і йому навіть загрожувала страта. Та коли над його головою занесли меча, він пообіцяв: якщо його звільнять, він подарує селу щось значно цінніше за власне життя. І, щоб довести це, він узяв пензель і намалював на церковній стіні послідовників Христа і Діву Марію, яка оплакувала сина, - так природно і реалістично, що здавалося, наче фігури живуть і дихають. Отож, селяни визнали, що він дотримав слова, і відпустили його. Й усі були задоволені, окрім одного старого мудреця, який сказав: "Сусіди мої, боюся, що ця картина нам дорого коштуватиме, боюся, що вона пророкує чимало нещасть, призначених нам долею протягом усіх століть".
ОЛІВЕР: І він мав рацію?
ҐАБРІЕЛЛА: Ну, завжди вважали, що ця картина знаходилася у долині Семи Церков, розташованій неподалік Забоча.
ОЛІВЕР: І яку...
ҐАБРІЕЛЛА: І яку турки знищили 1392 року.
Нетривала пауза.
ОЛІВЕР: Можу закластися, що ви переконані, ніби картина знаходиться деінде.
ҐАБРІЕЛЛА: Вибачте, "можете закластися"???
ОЛІВЕР: Тобто... я переконаний.
ҐАБРІЕЛЛА: У давньонаголітянській теж є свої особливості.
ОЛІВЕР: Ви мене інтригуєте.
ҐАБРІЕЛЛА: Слова "до" і "від" насправді були взаємозамінними.
ОЛІВЕР: Це пояснює поведінку таксистів.
ҐАБРІЕЛЛА: Тільки якщо таксист розмовляє старонаголітянською.
ОЛІВЕР: За використання якої прирікали на смерть з...
ҐАБРІЕЛЛА: ...бла-бла-бла. (Ґабріелла вочевидь очікує, поки Олівер здогадається, куди вона хилить.)
ОЛІВЕР: У мові гінді, якщо я правильно розумію, для "завтра" і "вчора" існує одне слово.
ҐАБРІЕЛЛА: Ну ж бо, вразьте мене.
ОЛІВЕР (вирішує поміркувати): Отже... ви переконані у вірогідності того, що картину з поеми турки не знищили, але це може бути "Оплакування Христа", яке Вені побачив тисяча чотириста... бла-бла-бла... І якщо це так, то цілком можливо.., хоча, мабуть, мало вірогідно, що вона існує і досі. І якщо вона знаходилася за кілька кілометрів до Забоча, а не від Забоча... хоча, звісно, це залежить, з якого боку подивитися...
ҐАБРІЕЛЛА: В яблучко! Отже, я їжджу по церквах у двадцятикілометровому... колі?
ОЛІВЕР: Радіусі.
ҐАБРІЕЛЛА (знову виймає цеглу): Навколо Забоча. І кажу своїм друзям, що я... поправляю сільський будинок?
ОЛІВЕР: "Направляю"...
ҐАБРІЕЛЛА: Так отож, і я позичаю інструменти і простукую стіни, і здираю штукатурку, і відколюю гіпс, і розбираю цеглу... Це трохи тривало, але нарешті я знайшла - вуаля!
Ґабріелла відкриває частину заштукатуреної стіни, у центрі якої овальний фрагмент розчищеного живопису. У цьому овалі видно обличчя Діви Марії, яка тримає на руках оголене тіло Христа, частково закрите масивним із вигляду каменем на першому плані. Впадає в очі акцент на перспективу при зображенні зігнутої руки Діви Марії, її обличчя зраджує великі емоції.
ҐАБРІЕЛЛА (спускається): Я гадаю... лінійна перспектива[5]. Щось штибу цього. Постаті у реальному просторі. Ракурс. Індивідуалізовані емоції. Одним словом...
Ґабріелла спустилася з драбини. Пауза.
ОЛІВЕР: Одним словом, дуже нагадує Джотто.
ҐАБРІЕЛЛА: Так.
ОЛІВЕР: Але ви не вважаєте, що це Джотто.
ҐАБРІЕЛЛА: Ні.
ОЛІВЕР: Написав під час досі невідомих балканських канікул.
ҐАБРІЕЛЛА: Ха-ха.
ОЛІВЕР: Але це щось штибу... копії. Зробленої послідовником. Гм... Цікаво.
ҐАБРІЕЛЛА: Не зовсім.
ОЛІВЕР: Не зовсім цікаво?
ҐАБРІЕЛЛА: Не зовсім копія.
Нетривала пауза.
ОЛІВЕР: Місіс Печ, ви вже мені вибачте, але ось це - принаймні поки що - скажімо так, вельми нагадує "Оплакування Христа" Джотто у падуанській каплиці Скровеньї.
ҐАБРІЕЛЛА: Авжеж.
ОЛІВЕР: Отже або це написав сам Джотто, або це найнеймовірніший збіг в історії мистецтва, або копія.
ҐАБРІЕЛЛА: Копія? Ви гадаєте, що це копія?
ОЛІВЕР: Ну, мені треба побачити решту.
ҐАБРІЕЛЛА: Але це неможливо.
ОЛІВЕР: Мушу вас запевнити, таке трапляється постійно.
ҐАБРІЕЛЛА: Або можливо все - мовою гінді. Якщо завтра означає вчора.
Пауза.
ОЛІВЕР: А коли склали оцю вашу... патріотичну народну поему?
ҐАБРІЕЛЛА: На початку дванадцятого століття.
ОЛІВЕР: А Джотто почав розписувати каплицю 1305 року.
ҐАБРІЕЛЛА: Знаю. (Вона притримує драбину, наче запрошуючи Олівера піднятися вгору.) Хочете зиркнути зблизька?
ОЛІВЕР: Місіс Печ, навіщо ви привезли мене сюди?
ҐАБРІЕЛЛА: Тому що, якщо я маю рацію щодо лінійної перспективи цього живопису, застосованої ще до народження Джотто, тоді, гадаю, я зробила збіса важливе відкриття.
ОЛІВЕР: Це ще м'яко сказано.
ҐАБРІЕЛЛА: Отож, зрозуміло, я хочу маленької підказки, чи не помиляюся. А якщо так, то що робити далі.
Вона жестом вказує на драбину. Олівер піднімається досить високо, щоб побачити фреску зблизька.
ОЛІВЕР: Який розчинник ви використовували?
ҐАБРІЕЛЛА (гордовито): Перекис водню.
ОЛІВЕР: Що?
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
