Сестричка - Оля Русіна, Оля Русіна

Ксеня - це моя молодша сестра. Правда, часом мені хочеться, щоб вона була песиком, папужкою або, ще ліпше, золотою рибкою, - так вона вміє набридати.

У Ксені дві довгі косички, карі, як і в ме­не, очі і страшенно балакучий язик. Ксе­­ня - неперевершена фантазерка. Во­на постій­­но щось вигадує, кожного дня у неї но­ві й нові історії. Не знаю, чи вона са­ма хоч іноді вірить у те, що каже.

Ксеня молодша за мене на п'ять років. Це саме така різниця у віці, коли сестра не настільки мала, щоб у всьому тебе слухатись, але й не настільки велика, щоб я мог­ла за неї взагалі не відповідати. Словом, найнезручніша з різниць.

Ще у Ксені є двоє друзів. (Власне, друзів у неї набагато більше, та якщо взятися писати про всіх, то ніякого паперу не вистачить.) Отож, звати їх Марта та Артем. Вони брат і сестра і сваряться між собою не менше, ніж ми з Ксенею. Хоча це зовсім не означає, що вони одне одного не люблять. Витівки цих трьох дітей завдають нам чимало клопоту. А вони, мушу вам сказати, просто невгамовні витівники.

От, наприклад, минулого тижня вони влаштували лицарські бої.

- Але ж лицарі ніколи не билися просто так, - зауважила я, коли довідалась про їхню вигадку.

- А як тоді? - спитала Ксеня.

- По-перше, це називалося не бої, а тур­­нір. По-друге, лицарями були тільки чо­ло­­віки.

- Тільки чоловіки?!

- Еге ж. По-третє, вони билися за жінок. Щоб завоювати їхнє серце.

- А навіщо чоловікам завойовувати їх­нє серце? - здивувалася Марта.

- Щоб жінка вийшла за них заміж!

- За всіх одразу? - уточнила Ксеня.

- Та ні, за когось одного! Одна жінка - за одного чоловіка! У них навіть існував культ Прекрасної Дами.

- Зрозуміло, якщо жінці подобалось, як лицар б'ється, то вона з ним одружувалась, - підсумувала Ксеня.

- Виходила заміж, - поправила я.

- Отже, нам потрібен ще один чоловік, - сказав Артем.

- Подумаєш, я теж можу бути чоловіком! - заявила Марта.

- Ти ж дівчинка!

- А ми будемо гратися, ніби я чоловік! Ми з тобою часто б'ємося? Часто. Тож я маю досвід. А Ксеня хай сидить і дивиться.

- Ага, дякую! - образилася Ксеня.

- Та ну, ти ж будеш Прекрасною Дамою! Ми одягнемо тебе в нову сукню нашої мами і у туфлі...

- А битися будемо парасольками! - додав Артем.

- Парасольками? Де ти бачив, щоб лицарі билися парасольками? - здивувалась я. - Вони билися мечами. І списами.

- А де ми, по-твоєму, візьмемо справж­ні мечі і списи?

- Все одно, парасольками ви повиколю­єте одне одному очі!

- А якщо будемо битися навкулачки, то повибиваємо одне одному зуби!

- Запросто! - Марта аж просяяла. - То­го року, пам'ятаєш, Артеме, я вибила то­бі зуба, коли ми грались у бунт на піратсько­му кораблі!

- То був молочний зуб, він уже й так хи­тався.

- Гадаю, вам час перевдягатись, - урвала я суперечку. А то ще, бува, поб'ються до початку турніру.

Діти подалися до Марти з Артемом - пе­ре­вдягатися. Мене вони також потягли з собою: я мала бути турнірним арбітром і слідкувати, щоб усе йшло за правилами, як у давні часи.

У брата з сестрою якраз нікого не було вдома, отже ніхто не мав завадити двобою. Коли все було готове, я сіла на дивані у ві­тальні. Біля мене вмостилася Ксеня у дов­гій, до п'ят, сріблястій сукні. Я глянула на неї і жахнулася. Мабуть, діти позичили в мами не тільки сукню, а ще й косме­тич­ку. Ксенині вії були густо підведені чор­­­ною тушшю, а повіки, губи та щоки - об­­­си­­пані червоними тінями. Тож, моя сестра скидалась на червонощоку ляльку.

На голову Ксеня накинула старий напівпрозорий тюль, а на ноги взула босоніж­ки на велетенських шпильках. Видно бу­ло, що їй не дуже зручно ходити, але ж вона ні­коли цього не визнає. Ксеня страшенно горда.

Лицарі мали ще химерніший вигляд. Обладунків у Марти з Артемом, звісна річ, не знайшлося, тому, щоб захиститися від ворожих мечів, вони понатягали на себе по сотні светрів та жилеток і тепер нага­дували голівки капусти. Марта, аби не бу­ло видно, що вона дівчинка, наділа бандану, сховавши під нею своє довге волосся, яке випиналося чудернацьким горбком на її по­тилиці. Лицарі тримали в руках парасольки.

- Починаймо бій! - змахнула рукою Ксе­ня і трохи підняла тюль, щоб краще бачити.

Марта з Артемом шалено замахали парасольками - аж вітер загуляв по кімнаті. Та попри завзяту маханину, лицарі тримались одне від одного на шанобливій відстані і їхні "мечі" влучали хіба що в повітря. Мабуть, я таки налякала їх, сказавши про виколоті очі.

Бій тривав. Ксеня напружено водила очима за лицарями, навіть зовсім зняла тюль, бо той раз у раз падав їй на очі, зава­жаючи дивитись.

Лицарі розпашілись. Бандана давно зле­­тіла з Мартиної голови, і її світле во­лосся розсипалося по плечах.

Час до часу бій при­пинявся, щоб суперники могли зняти з себе черговий светр, бо їм було гаряче. Врешті-решт лицарі зостались у самих футболках і джинсах - як і були до початку турніру. І тут Ксеня підвелась. Вона, правом Прекрасної Дами, вирішила щось сказати.

- Я вважаю, - мовила вона урочисто, - нам треба піти на кухню попити лимонаду.

Лицарі радо покидали свою зброю і побігли на кухню. Ксеня скинула туфлі і, плу­таючись у довжелезному вбранні, по­дріботіла за ними. Лимонаду перепало навіть мені.

Увечері Ксеня похвалилася мамі:

- А у нас сьогодні був справжнісінький турнір!

- Який ще турнір? - неуважно спитала мама, нарізаючи капусту.

- Лицарський. З мечами, обладунками і міцним бренді після бою.

- З мечами? З БРЕНДІ? - мама витріщилась на Ксеню.

- Вона хотіла сказати - з парасольками, сотнею светрів та лимонадом, - пояснила я.

- А-а-а! - зітхнула мама з полегшенням.

Ксеня сердито зиркнула на мене.

Я знизала плечима і тихенько усміхнулась.

Знову маємо з Ксенею трохи проблем. Власне, ми завжди маємо з нею трохи проблем, але цього разу їх трохи більше, ніж трохи.

Усі дівчатка граються у "доньки-матері", в дитячий садочок, у школу і всяке таке інше, пов'язане з дітьми. Я вважаю, що це добре, бо так вони готуються в майбутньому стати матерями. Але Ксеня, як завжди, трохи переборщила. Дітей у неї... приблизно, дванадцять-п'ятнадцять. І про всіх вона піклується, як сумлінна мама.

Почалося все з іграшкового ведмедика Бімки. Ксеня запевняє, що взяла його з дитячого будинку в котрійсь-то зі своїх численних Казкових Країн. Попіклувавшись про нього, вона вирішила, що одного си­на їй замало. Відтоді май­же кожна подарована Ксені іграшка стає її дитиною. У цій родині є і зві­­­рі, і ляльки. Від ве­личезних собаки та лева до Хроні - брелока у ви­гляді свин­ки. Одних дітей Ксеня забирає з дитячого будинку, а інших - народжує сама. Тоді вона запихає майбутнього новонародженого собі під футболку і вимагає, щоб я приймала у неї "пологи".

Звичайно, з таким виводком Ксені спра­­витись нелегко. Дорослі охоче їй допо­­мага­ють, бо всім дуже подобаються її іграш­ко­ві "діти" і те, з якою турботою вона до них ста­виться. Наприклад, Ксеня якось пожа­лі­лася нашій тітці, що їй бракує іграшкового посуду для "дітей".

- Їм доводиться їсти по черзі, бо дорослого посуду мама не дає, каже, що вони йо­­го поб'ють! - ображено закопиливши гу­бу, ска­зала Ксеня.

Отож, коли тітка приїхала до нас у гості наступного разу, Ксеня отримала від неї крихітний порцеляновий сервіз. Другий, у маленькій скриньці, їй подарували на Різдво.

Звісно, ніхто і не уявляє, скільки клопотів завдають нам Ксенині "діти". Їсти вони мають разом з нами - бо це ж "члени родини"! Але якщо би Ксеня розсадила всю свою дітлашню за обіднім столом, то ні для кого більше там не залишилося б місця. Це розуміє навіть моя сестра. Тому "діти" по черзі сидять у неї на колінах. Побувати там має кожен, тож обіди, сніданки та вечері розтягуються немилосердно. А ще її "діти", усі без винятку, бояться спати самі. Ночувати вони мають тільки у Ксениному ліжечку. Щовечора вона акуратно розкладає їх там, після чого для неї самої місця майже не залишається. Якось Ксеня попросила:

- Слухай, ти не могла би взяти когось одного з моїх дітей до себе? Бо нам тут усім разом тісно.

- Е-е-е... - я поглянула на її ліжко, завалене іграшками. - Ну добре, давай.

Ксеня дала мені найстаршу ляльку Алісу.

- Тільки ж дивись мені! - повчала Ксе­­ня мене, вкладаючи спати решту "дітей". - Її голівка має лежати на подушці. І ще, обо­в'язково поцілуй Алісу на ніч, а потім заспівай колискову чи розкажи казку. Інак­­ше вона не зможе заснути.

Ці вечори, коли я мала няньчитися з Алі­­сою, стали для мене справжнім кош­ма­ром. Ксеня вимагала, щоб я пово­дилася з лялькою, достоту як зі справжньою ди­ти­ною, і не давала мені спати, по­ки я не про­співаю Алісі колискову. Та, на моє щастя, скоро Ксеня стала все-таки клас­ти котрогось із "дітей" у візочок біля ліж­ка, і Аліса повернулась до своєї матусі. Але справжні труднощі були ще попереду.

Влітку ми, як завжди, зібрались поїхати в Карпати у туристичний похід. У гори брати треба тільки найнеобхідніше, адже все доводиться тягати на собі в рюкзаку. Ксеня ходить у походи з чотирьох років і мала б уже це розуміти.

Та відколи у неї з'явилися "діти", все пішло шкереберть.

Ксеня ні на мить не сумнівалася, що всіх її дітей треба взяти з собою.

Я ще розумію - крихітку Хроню чи такого ж малесенького біленького ведмедика Тома, але ж не велетенського Тигрика, не кажучи вже про Алісу, Ганнусю, Тимка, Зоряночку, Лізу та інших Ксениних "діточок"!

Та хоч як ми вмовляли та пояснювали, Ксеня була невблаганна. Аргументи мами і тата не діяли. Аж тут мені прийшла до голови непогана ідея.

Казкова Країна, звідки з'явилася більшість Ксениних "дітей", дісталася сестрі від мене. Я вигадала її, коли була ще зо­всім маленькою. То чому б мені цим не скористатися? Нехай навіть зараз ця вигадка належить Ксені.

- Ксеню, - сказала я одного вечора, - ти можеш віддати своїх дітей няні з Казкової Країни, поки ми будемо в Карпатах.

Ксеня, що саме пакувала до маленького пакетика одяг своїх малюків, сердито глянула на мене.

- В Казковій Країні немає нянь!

- Є!

- А ти звідки знаєш?

- Погодься, я знаю Казкову Країну дов­ше, ніж ти. Я знала її тоді, коли ти ще й не народилася.

На це не було чого заперечити.

- Але я їхня мама! Я сама маю піклуватися про них, а не віддавати чужій няні! Крім того, моїм діточкам також треба оздоровитися в Карпатах.

- Вони ще замалі для походів. Це буде для них занадто важко. Ти зможеш взяти з собою когось найстаршого, а інших віддати... м-м-м... Мамі ведмедика Пузанчика.

Ведмедик Пузанчик - це ще один добре відомий Ксені мешканець Казкової Країни.

- Твої діти добре знають Пузанчика та його сім'ю, то вони не будуть для них чужими. Мама Пузанчика буде водити їх на пікніки разом зі своїм сином, так вони й оздоровляться, і не перевтомляться. А ти зможеш телефонувати їм із цього чарифону, - я дала Ксені іграшковий телефончик, який був у нас чарівним телефоном - чарифоном.

Врешті-решт Ксеня здалася. З собою в Карпати вона взяла Алісу, а інші "діти" вирушили до ведмедиків.

У Карпатах ми добре відпочили, Ксеня телефонувала своїм "діткам" по десять разів на день.

- Вони сказали, що їм там подобається, - повідомила вона мені якось, хлюпаючись у гірському струмочку.

- От і добре, - усміхнулась я, спостерігаючи за мерехтінням призахідного сонця на воді. - Сподіваюсь, наступного року ти знову вирядиш їх туди, коли ми поїдемо в Карпати?

- Звісно, - кивнула Ксеня. - Вони ще занадто маленькі для таких довгих подорожей, невже ти цього не розумієш?