Літо 201... року
Брудно-зелений уазик з великими червоними хрестами з усіх боків з'їхав із запилюженої, вщент розбитої важкою технікою ґрунтівки й одразу спинився на невеличкій галявинці поміж молодих акацій, лип і дубків. Позаду машини поволі осідала пилюга, вітер відносив її назад у широке поле, яке цього року знов облогувало.
Як тільки затих буркітливий і смердючий двигун старенької "таблетки", у посадці стало незвично тихо й спокійно. Ніхто зненацька не вихопився з густих заростей з автоматом навпереваги, аби дізнатися паролі чи що там у них, чи хоча б запитати, якого дідька ми сюди приперлись. Я грішним ділом подумав, чи ми несамохіть не заблукали або ж ненароком не втрапили на ворожу територію. Одначе водій санітарного "уазика" Васильович здався мені бувалим й адекватним вояком, тим паче переконував, що знає цю місцину як свої п'ять пальців, адже не раз забирав звідси "двохсотих" і "трьохсотих". Він спокійно вимкнув двигун, важко вивалився зі своєї раритетної машини й почав активно потягатися, наче в нього страх як боліла спина. Саме тоді я запримітив першого військовослужбовця, котрий неквапливо прямував до Васильовича, хоча, окрім старенького акеема за спиною, жодних якихось розпізнавальних знаків ВСУ не зауважив на його цілком цивільному вбранні.
- Привіт, Пиндику! - першим привітався водій, по-батьківськи обійнявши низенького, навіть делікатного солдатика.
- Здоров, Батьку! - відказав той низьким прокуреним голосом, який геть не пасував до його тендітного зросту. - Кого це ти нам цього разу привіз?
- А дідько його знає! - розвів руками Васильович. - Наказали привезти - ось я і доставив. А ти гукни ротного, він ліпше знає - що і до чого.
Низенький солдат блискавично зник у чагарниках, геть беззвучно. Ми втрьох тим часом вилізли з душної, скрипучої душогубки ще радянського автопрому, й тепер витягали свої речі, вкриті товстим килимом сивого пилу. Лише за кілька хвилин ми звільнили санітарний "уазик" від своїх речей і продуктів, що нам виділили в штабі батальйону. Я витягнув цигарки й закурив, а обидва мої побратими уважно роздивлялися навкруги.
Це я вперше потрапив на передову, а тому трохи почувався ні в тих ні в сих. Мабуть, це ще досить м'яко сказано, адже зараз мені було важко цілком збагнути власні відчуття. Вони тільки зароджувалися, а отже здавалися неясними, розмитими, які лише проступали на поверхні свідомості. Ще пощастило, що обидва мої товариші вважалися досвідченими, "битими" вояками, вже не один місяць відвоювавши в найгарячіших точках, а тому, не мав сумнівів, що зможу на них покластися і багато чому навчитися. Та все ж заспокоїтися повністю не міг, і хоча коліна в мене не тряслися, але піт вкривав чоло не лише від цієї жахної липневої спеки.
Водночас у мені наростало незнайоме дотепер відчуття гордині, а можливо, навіть певна зарозумілість, адже я тут, на справжній війні, аби захистити свою землю від ворожої орди. Дурнувате, радше дитяче захоплення, яке намагався вгамувати в собі, аби воно не видерлося назовні, проте нічого наразі не допомагало. А тому почувався наче непереможний і безсмертний герой дешевих бойовиків, можливо, трішки затягнутий у шори страху, але тим не менш із гордо закопиленим носом. Без сумніву, тепер я мав би звернути гори, перебити всіх сепарів і самотужки виграти цю війну, наперекір небажанню президентів усіх країн. Насправді, наразі я був надто далеким від справжньої суті цієї війни, яку мені тільки доведеться пізнати.
За головного в нас був Орест із позивним "Сократ", який, тобто позивний, повністю відповідав йому як фізично, бо зазвичай носив крихітні інтелігентні окуляри й випещену французьку борідку, так і духовно, адже спілкувався з усіма виховано, стримано й делікатно, водночас не виявляючи зазвичай розумової переваги. До своєї роботи підходив із математичною точністю, не любив ризикувати, а тому прораховував усі ходи далеко наперед. Також він полюбляв цитувати різноманітних мудреців, особливо відомого китайського військового стратега з дивним ім'ям, я навіть запам'ятав одну його фразу: "У війні найголовніше - швидкість...".
Іншого мого побратима звали Богданом, але всі називали його Барбарисом і на це знайшлася легка розгадка, адже у нього при собі завше однойменні цукерки, які постійно смоктав, коли йому хотілося курити. Спокійний, кремезний хлопчина, котрий більше відмовчувався, хоча подекуди він також мав потребу пофілософствувати, але здебільшого на політичні теми. Від нього віяло нестримною і непогамовною фізичною силою, яку втиснули в могутнє тіло і яка ніяк не могла знайти відповідного застосування.
За хвилин двадцять наче з нізвідки виник і ротний, високий підтягнутий хлопчина зі втомленим, посірілим обличчям і вимушеною, а можливо, вимученою сумною усмішкою. Одягнутий був у форму, щоправда не нашу, а, як виявилося пізніше, австрійську, досить добротну, підкинуту волонтерами. На нозі мав кобуру з пістолетом, на голові - бандану. Він спершу привітався з водієм, вони з хвилину неголосно шепотілися поміж собою, при цьому обличчя стали аж надто серйозними, а тоді попрямував до нас.
- Бажаємо здоров'я! - першим привітався Орест, потиснувши руки ротному.
- Здоровá, бойци! - відказав ротний дивним суржиком із якоюсь напускною важністю, яка абсолютно не узгоджувалася з його молодим віком і аж ніяк не кремезною зовнішністю, водночас ручкаючись із нами. - Дуже доречно, що вас направили до нас, а то з тої сторони снайпера нас просто "закошмарили"! Тепер і в нас буде чим їм відплатити.
- Для того нас і прислали, - спокійно відказав Орест.
- Ми вас поки до танкістів підселимо, у них там якраз невеличкий бліндаж пустує. Якраз на трьох. Беріть речі й рушаймо.
Він різко розвернувся і шугнув у зарості густого молодняку, а ми, миттю підхопивши своє манаття, щодуху подалися за ним. Вузька стежка петляла поміж високими та гінкими деревами, які ставали щокроку несподівано зовсім голими й обдертими, з потрощеними гілками та стовбурами, а подекуди й зовсім без верхівок. Повсюди лежало пожовкле або геть чорне давнє листя, немовби глибокої осені, але поверх нього накидали ще зеленого, свіжого, утворюючи під ногами щось на кшталт м'якого килима. Я помічав і великі гілляки, переважно зі ще зеленим листям, либонь, давніше віття було порубане і спалене в солдатських буржуйках. Серед просторих галявин зауважував більші чи менші вирви, а під деревами лежали шматки металу як окремо, так і на купах, немовби їх хтось навмисно позабирав звідусіль, аби наочно продемонструвати наслідки цієї війни.
Попри мої очікування навкруги було відносно тихо, тобто все досить звично: співали різноманітні птахи, вітер колихав розтерзане віття, десь недалечко в полі виспівували цвіркуни, час від часу під ногами гірко озивалася нервовим тріском суха гілка. Закривши очі й замріявшись, легко зміг би уявити себе в рідних поліських лісах, от тільки запах був трішки інший, не вчувалися тут звичні мені гіркуваті аромати хвої й вересу, не скрипіли раз у раз височенні стрімкі сосни, як і не помітиш під ногами м'якого покривала з моху. Та розум не давав збитися з пантелику, ні на мить не забував, де я перебуваю та що маю тут робити, адже від власного самовладання залежало моє життя, а можливо, й моїх побратимів.
Ротний на ходу через плече перекидався короткими фразами з Орестом і Богданом, тільки я плентався геть позаду й нічого не чув, більше переймаючись тим, аби зовсім не відстати від них. Власних речей я набрав явно забагато, окрім того, мене обтяжували новенький бронежилет і каска, автомат, снайперська гвинтівка, повний боєкомплект. Мої побратими, вже трішки звичні до військового життя, легко справлялися з цією ношею, а ось у мене просто біда. Зрештою мені ще багатьом речам доведеться тут навчитися і, либонь, далеко не найприємнішим. Пригадалися слова, сказані одним з офіцерів на навчальному полігоні, що вони тут дають лише поверхові знання, більше книжні, за підручником, частенько давно застарілим, а ось на війні все буде абсолютно інакше, можливо зовсім не так, як нас вчили, й здобувати їх доведеться самотужки власним бойовим досвідом і вже не так легко та спокійно, як на полігоні.
Незабаром я відчув приємний запах справжньої їжі з ароматом диму, який нагадав мені, що цілих три дні я по-людськи й не обідав, допоки долав відстань від полігона до передової. Й хоча ніколи не переймався наповненням власного кендюха, та зараз мені таки добряче кишки вигравали голодних маршів. Умить рот переповнився слиною, залоскотало в носі та горлі, та я судомно ковтнув.
- Федорович, приймай гостей! - промовив ротний до масивного чолов'яги, котрий клопотався біля великого чорного казана й не звертав жодної уваги на нежданих гостей. - Я їх поки до тебе підселю, тож покажи, розкажи, що тут і до чого. Я згодом навідаюсь до вас, і тоді поговоримо про наші військові справи.
Він знову коротко потис нам руки й швидко зник серед дерев. Я з полегшенням опустив речі на землю й лише тоді зміг роздивитися, куди це я втрапив. Либонь, ми зупинилися біля їдальні чи чогось подібного, поруч виднілася кухня просто неба, де і порядкував кухар, котрому нас доручили. Кухня розташувалася на невеликій галявині, щоправда, закрита добротною маскувальною сіткою, з трьох сторін височів невисокий паркан з гілок, а з фронту насипаний і дбайливо укріплений кількома рядами масивних колод ще й невисокий бруствер. Їдальня ж більше нагадувала невеличку альтанку, щонайбільше на шість-вісім чоловіків, добротно збиту з підручних матеріалів. З переднього краю також поставлена висока стіна з дебелих соснових колод, хоча я не помітив, аби десь поблизу росли сосни.
- Зачекайте, хлопчики, трішки, зараз і обід буде, - промовив нарешті Федорович, не розгинаючись. - Либонь, з дороги намучилися, то сили свої зараз поновите. Хоч миски-ложки маєте?
- Та ж певно! - відказав за усіх Богдан, що полюбляв добре поїсти і вже крутився біля кухаря.
Федорович уперше розігнувся й поглянув на нас. Це був невисокий, міцно збитий чолов'яга років до п'ятдесяти. Мав густі чорні з сивиною вуса, товстий червоний ніс і великий усміхнений рот. Нічого військового у ньому я також не зауважив, радше він нагадував бригадира тракторної бригади, аніж танкіста, хоча, цілком можливо, так воно й було.
- Та киньте поки там свої речі, ніяка холєра їх не візьме, та ходьте до мене з ложками!
Він відставив чорного як саме пекло казана з вогню, а натомість помістив на плиту такий же обсмалений чайник. Ми залишили свої речі біля соснової стіни, завішеної солдатськими казанками та кружками, й підійшли поближче до господарства Федоровича. Тут все було облаштовано просто, трохи по-спартанському, проте досить чисто й навіть затишно. Посеред невеличкої галявинки вкопана вузька буржуйка, верх якої був зрізаний, аби туди помістився казан, чайник чи сковорідка. До її жерла вкидалося і все сміття та відходи, які тільки могли горіти, а тому навкруги не знайдеш жодної смітинки. Праворуч стояв невеличкий столик, на якому все нарізалося, шинкувалося, мішалося і так далі, тут же можна знайти каву, чай, цукор, сіль та інші найнеобхідніші дрібнички. На ніч кухар своє начиння звідси прибирав, адже до ранку воно могло не дожити, бо ж ворожі позиції розташовувалися хіба за якийсь кілометр. Ліворуч від буржуйки збиті з дощок кілька низеньких лавочок, де можна присісти й зачекати на обід чи вечерю, або ж поїсти просто тут, не перебираючись до їдальні. Ще далі, трішки збоку стояло кілька ящиків зі снарядів до РПГ6, де тепер зберігалися аж ніяк не боєприпаси, а всіляке столове начиння й деякі припаси, які не псувалися і не могли стати легкою здобиччю різномастих гризунів.
- Зараз супчик трішки вмліє, а разом з тим охолоне - то можна буде поїсти, - промовив кухар, ставлячи казана на підставку з соснового кругляка і накидаючи в нього усіляких духмяних приправ. - Ось тільки ще чайника нагріємо, може, хто чай-каву полюбляє, а на вечерю якоїсь каші зварганимо, як буде у мене натхнення.
А я тим часом задивився на широке закинуте поле одразу за бруствером, густо засіяне вирвами від вибухів артилерійських снарядів. Їх було безліч, різних розмірів і глибин, зовсім свіжих і давніших, на яких уже вибивалися молоді рослини, либонь, соняхи, адже де-не-де ще можна зауважити їхні торішні потрощені стовбури. Наші позиції від поля відділяла висока стіна з дебелих дубових колод, міцно зчеплених поміж собою, а підійшовши ближче, зауважив, що стіни аж дві, а попереду них також накидано землі й прикрито гілками, аби позиції не кидались у вічі. Однак за поломаними гілками й рідким листям на деревах я виснував, що, найпевніше, снаряди не раз долітали й сюди.
- Ви не бійтеся, продуктів у нас вистачає, - продовжував Федорович хазяйським тоном. - Звичайно, делікатесів у нас нема, звиняйте, але всього іншого загалом не бракує. Раз на два тижні завозять свіженьке, хоча ми і того не з'їдаємо, хіба консерви, бо їх таки мало дають. А в селі вимінюємо собі свіжих овочів, бо, чесно кажучи, тих кілька гнилих капустин чи морквин геть не вистачає. Хіба на суп, а вітаміну ж треба з'їсти здоровому хлопові. Хліба також доста, ось тільки проблема, що він два тижні свіжим не перебуде, то мусимо потім сухарі відпарювати - то я вже добре навчився цього у наших польових умовах.
Лише зараз ліворуч від себе трохи несподівано запримітив ретельно замаскованого у щільних заростях нашого танка, наче то була якась дивовижа, хоча для мене саме так і було. Над танком також була натягнута маскувальна сітка, яку з усіх боків густо прикривали абияк накидані зелені, а під низом і сухі гілки. Більша частина танка була схована в окопі, виглядала лише башта, а його гармата крізь маскувальну сітку дивилася на посадку сепарів; дірки в ній я не помітив, отож, подумав, він давненько не стріляв. Окоп продовжили далі в посадку, до двох невеличких бліндажів, праворуч і ліворуч, а від них ще тягнувся вузенький прохід майже до кухні, де починалися сходи. Все навкруги також дбайливо приховано, укріплено, тільки димарі від буржуйок стирчали з-під землі.
- То ви тільки для танкістів так смачно готуєте? - запитав Богдан.
- Ні, ще зенітники у мене годуються, й так дехто до нас заходить. Колись і хлопці з "махри"7 тут з'являлися, але остання зміна якась гнила підійшла, ні чорта робити не хочуть, тільки жерти приходять. Ну, то їх ласкаво попросив у себе харчуватися, а мені їхні нерви не потрібні.
- А що з піхотою не так? - зацікавило вже Ореста.
- Як вам сказати, - Федорович відвів погляд кудись убік, либонь, вибираючи потрібні слова. - Там багато хороших хлопців, справжніх чоловіків і воїнів, але й серед них покидьки трапляються. І, на жаль, саме вони правлять там бал.
- А офіцери що?
- Нічого, зовсім нічого, - кухар лише похитав головою. - Хороші офіцери, ось тільки занадто молоді, абсолютно без досвіду людських стосунків, а тому мало чим можуть зарадити. Боюсь, що якщо почнуться справжні заворушення як минулого року, без суворої дисципліни та порядків ми знову будемо в повному лайні.
Він першим наповнив свою тарілку супом і передав ополоника Оресту. Нарізав товстими скибками хліба, влупив кілька невеличких цибулин, відкрив коробку з перекрученим салом із часником. Намастив скибку хліба й присів на лавці на кухні. Ми послідовно виконали його алгоритм дій і також повсідалися на лавці.
- Хлопці, обід готовий! - щосили крикнув кухар у бік бліндажів і, не чекаючи відповіді, заповзявся їсти.
Суп був зовсім непоганий, а точніше, після неймовірної бурди на навчальному полігоні він був просто чудовий. Майже як домашній, можливо, не такий смачний, який готувала мати, та все ж таки дуже навіть добрий. Я незчувся, коли проковтнув всю миску страви, хотів податися за добавкою, та вирішив трішки зачекати допоки всі поїдять.
- А яка тут загалом обстановка? - запитав за якийсь час Орест.
- Хрінóвенько, якщо чесно, - відказав Федорович, відставляючи свою порожню миску. - Майже щодня гатять з артилерії, здебільшого з важкої, постійно обстрілюють зі стрілецької зброї, крупнокаліберних кулеметів, гранатометів. А тут і снайпери час від часу прочісують наші посадки. У "махри" один вбитий і двоє поранених. Ще один "двохсотий" у зенітників, два "трьохсотих" у "ерпегешників". Стріляють протягом усього дня, наші тому думають, що їх, снайперів, там багатенько. Ходили чутки, а можливо, це і розвідка доклала, що заїхали туди російські професійні дівчата-біатлоністки, ось і відстрілюють наших хлопців. Ми трохи в стороні стоїмо, а вони найчастіше он у тій посадці відсиджуються, там закинута споруда колишньої водокачки. Ось якби нам дозволили кілька разів пальнути з нашої "катьки" туди, ми б там мокрого місця не зоставили. Та ж ні, "ніззя"!
- А чому вирішили, що тут саме професійні снайпери працюють?
- Головне, по звуку. Завжди стріляють крупним калібром - дванадцять і сім - то його добре чути, це не наші есведешки8 зі своїми сім-шістдесят два. Деколи вони глушать роботу снайпера кулеметною чергою, та ми тут сидимо більше п'яти місяців - то вже будь-хто безпомилково розрізнить звук снайперської гвинтівки від пострілу кулемета чи автомата.
- А наскільки точно працюють?
- Як на мене - багато мажуть. Звичайно, деколи попадають у наших, але більшість пострілів ідуть, як то кажуть, у молоко.
Тим часом із бліндажа виліз високий і худий як жердка чоловік з мискою в руках, підійшов до казана, насипав собі супу й знову спустився у бліндаж. По його запухлому чорному обличчю і безбарвних очах можна виснувати, що чоловік полюбляє оковиту, а точніше, вона і є сенсом його тут існування.
- То - Буха, - прокоментував вихід одного актора Федорович, - він трохи хворий, а тому не дуже любить спілкуватися з незнайомими людьми.
- І хто ж він тут? - запитав Орест.
- Механіком числиться! Він, коли тверезий, то золота людина, та ось біда - не п'є тільки тоді, коли кудись їде, а ми вже тут п'ять місяців безвилазно сидимо на одному місці, ну то він останні місяці не просихає.
- А третій з екіпажу хто?
- Ларіон, тобто Ларіонов Іван, наш навідник. Свою справу знає, тільки до одного місця все це - стріляти нам все одно не дають.
- "Екіпаж машини бойової"... - проспівав я.
- Дарма смієтесь, - образився Федорович. - Посидите ви тут п'ять місяців безвилазно - ось тоді й спробуєте жартувати!
- То які частини тут стоять?
- Від ріки й до селища - перший батальйон, а далі - другий батальйон. Саме тут - то третя рота, до ним прикомандировані ще зенітники, вони тут поряд за пагорбом у посадці стоять, то по них чи не найбільше луплять з арти. Нас, танкістів, небагато розкидано то тут то там, хоча толку з нас тут немає. Як і з мінометників, вони за селищем стоять, а більша артилерія ще далі від передової відведена. Гаразд, хлопці, ви не соромтеся, наливайте ще, а то суп буде геть холодний.
- Та ні, дякуємо, наїлися досить, - промовив Орест, і я мимоволі сів назад на лавку.
Тієї миті з-за наших спин непомітно і геть безшумно виникло дві невисокі постаті у вигорілих, колись зелених банданах і в такому ж захисному камуфляжі, вони майже зливалися з навколишньою природою. Рухалися пружною, скритною ходою, не піднімаючи жодного шуму, хоча й перебували на своїй території. Чомусь одразу подумав, що вони мають бути розвідниками, або ж щось подібне до цього.
- Привіт, Федоровичу! - привітався старший з чоловіків, потиснувши руку спершу господарю, а тоді нам усім. - В тебе, бачу, гості, а ми хотіли в тебе підобідати!
- О, хіба ж то проблема! - щиро здивувався кухар і додав: - То сідайте, чи в мене коли страви мало було?!
- А мо', ми хлопців об'їмо?
- Вони перекусили, то ви не соромтеся, - напосідав Федорович. - Оце ж снайперів на підмогу прислали. До речі, по вашій позиції чи не найбільше б'ють, то вони вам і допоможуть!
- То є дуже добре! - навіть зрадів чоловік. - Мене звуть Олегом, позивний "Рак", так мене більшість знає. Я є командиром відділення на Гапоні, так називається наша позиція, назвали ще до нас, а тому я не знаю, що воно значить. А то мій замісник - Ігор Макаренко, або просто "Макар", хоча ми тут звертаємося по імені, а вже там...
- Добре, - відразу похопився Орест, спершу представив усіх нас, а потому промовив: - У нас до вас багато запитань, якщо ви не проти відповісти.
- Зараз ми візьмемо в руки нашу звичну зброю і тоді зможемо спокійно і смачно поговорити.
Либонь, вони не раз підкріплялись у Федоровича, а тому досить швидко розшукали на його хазяйстві вільні миски та ложки, насипали собі супу та, взявши в руки по здоровецькій скибці хліба, присіли біля нас. Та поки суп холонув Олег заговорив:
- Снайпери не надто часто працюють саме навпроти нас. Час од часу з'являться, постріляють кілька днів чи ночей і знову пропали. Не знаю по правді, з чим це пов'язано, ми деколи намагаємося відстрілюватися, я також пробував зі своєї есведешки трохи полякати їх, але не думаю, що це мало б їх відігнати. Просто вони відстрілялись і пропали.
- Це погано, - промовив Орест.
- Чому?
- Бо зазвичай хороші снайпери на засиджуються на одному місці. Постріляли, засвітили місце й поміняли позицію. А якщо це хороший снайпер, то за кілька ночей підловити його буде дуже важко. Тим більше ми не знаємо, коли вони знову з'являться.
- Хрєнові справи! - скрушно промовив Федорович.
- А я думаю, - заговорив раптом Богдан, - снайперів не так і багато, а тому вони мимоволі змушені постійно передислоковуватися, аби зробити видимість, що тут працює багато снайперських груп.
- Також можливо, - підтвердив Орест. - Якщо це так, то у нас буде трохи часу вивчити місцевість і підготуватися до їхньої чергової з'яви.
Якийсь час вони мовчки їли, лише ложки шкреблися по металевих мисках чи казанках. Тим часом закипів чайник, Федорович зняв його з буржуйки й відставив, але ніхто не захотів робити собі чаю, тільки кухар заварив собі велику кружку. Орест нетерпеливився поставити наступні запитання, та стримував себе, аби не заважати хлопцям поїсти. За кілька хвилин він таки не витерпів:
- А зазвичай снайпера працювали парами чи поодинці?
- Здається... - Олег на кілька хвилин замислився, наче не міг дати точної відповіді. - Та по-різному, то тільки одиночні чули постріли, а деколи могли стріляти, як нам видавалося, з двох місць. Але точно, що завжди снайпер працював разом із кулеметником. Переважно цей просто глушив постріли снайпера, але подекуди, коли ми починали пострілювати в бій снайпера, то накривав наші позиції щільним вогнем. Не надто влучно, головне було полякати нас, аби головний стрілець міг непомітно вшитися.
- А помічали, звідки зазвичай стріляє снайпер?
- Та найчастіше з водокачки, вони там добре облаштувалися й "стрілкотнею" їх там не дістанеш, а з тяжкого нам не дуже дозволяють зараз бити. Домовленості, твою дивізію!
- А яка відстань до неї?
- Кілометр і двісті п'ятдесят, - точно відповів Олег.
- Ого! Отож б'ють з асвека9.
- Або з оесве10, - додав Богдан.
- Можливо, але вони зараз такими рідко користуються! А з нейтральної території ніколи не обстрілювали вас?
- Ні, такого не було, інакше б ми одразу помітили.
- Це добре, підготуємо для них кілька сюрпризів.
- То що ви думаєте робити?
- Важко відразу сказати, потрібно оглянутися на місцевості, подивитися за їхньою роботою і вже тоді діяти.
6 РПГ - реактивна протитанкова граната.
7 "Махра" - солдати механізованих підрозділів.
8 СВД - снайперська гвинтівка Драгунова.
9 АСВК - російська армійська снайперська гвинтівка.
10 ОСВ - російська самозарядна снайперська гвинтівка.
