І
Коли мені було шість років, у книжці за назвою "Правдиві історії", де йшлося про джунглі, якось я побачив дивовижу. На картинці величезна змія - удав - заковтувала хижого звіра. Це мало ось такий вигляд:
У книжці розповідалося: "Удав ковтає свою жертву цілою, не пережовуючи. Після цього він вже не може ворухнутися і півроку спить, допоки не перетравить їжу".
Я довго розмірковував про життя джунглів, сповнене пригод, і також намалював кольоровим олівцем свою першу картинку. Це був мій малюнок ? 1.
Ось він:
Свій мальований витвір я показав дорослим і запитав, чи їм не страшно.
- Та хіба ж капелюх може налякати? - дивувались мені.
А то був зовсім не капелюх. То був удав, який проковтнув слона. Відтак я намалював удава зсередини, щоб дорослим було зрозуміліше. Їм бо завжди потрібно все пояснювати. Тож ось мій малюнок ? 2:
Проте дорослі порадили мені не малювати змій ані ззовні, ані зсередини, а якнайбільше цікавитися географією, історією, арифметикою і правописом. Ось чому ще в шість років я відмовився від блискучої кар'єри художника. Після конфузу з малюнками ? 1 і ? 2 я втратив віру в себе. Дорослі самі анічогісінько не розуміють, а діти так стомлюються постійно їм все пояснювати й розтлумачувати.
Отож мені довелося обирати іншу професію, і я вивчився на льотчика. Я облетів ледь не всю земну кулю. І географія, щиро кажучи, мені в тому дуже прислужилася. Я враз міг розпізнати, Китай це чи Аризона. Це дуже важливо, якщо зіб'єшся з курсу вночі.
За своє життя я зустрічав чимало різних серйозних людей. Тривалий час я жив серед дорослих. Я бачив їх зовсім близько. І від цього, чесно кажучи, моя думка про них не змінилася на краще.
Зустрічаючи дорослого, який видавався мені розумнішим і метикуватішим за інших, я показував йому свій малюнок ? 1 - я зберіг його і завжди тримав при собі. Я прагнув дізнатися, чи насправді ця людина щось розуміє. Та всі вони відповідали: "Це ж капелюх!". Тож з ними я вже не розмовляв ані про удавів, ані про джунглі, ані про зорі. Я переходив на зрозумілу їм мову: теревенів з ними про гру в бридж і гольф, про політику і краватки. І ці дорослі були у захваті від знайомства з такою поміркованою людиною.
ІІ
Тож я був самотній і не мав з ким перекинутися й словом. Та якось шість років тому мені довелося приземлитися в Сахарі. У двигуні мого літака щось зламалося. Поряд не було ні механіка, ні пасажирів, тож я вирішив усе полагодити самотужки, щоправда, то дуже непроста робота. Я мав або полагодити двигун, або ж загинути. Та й води в мене ледь вистачило б на тиждень.
Тож першого вечора я заснув прямісінько на піску в пустелі, де на тисячі миль довкола не було жодного житла. І навіть та людина, яка потрапила би в кораблетрощу й загубилася серед океану на плоту, не була б аж такою самотньою. Уявіть, як я здивувався, коли на світанку мене розбудив чийсь тоненький голосочок. Він мовив:
- Прошу... намалюй мені баранця!
- Тобто?..
- Намалюй мені баранця...
Я скочив, мов уражений блискавкою. Протер очі. Роззирнувся навкруги. І бачу - стоїть якийсь незвичайний малюк і серйозно так мене роздивляється. Це чи не найкращий його портрет, який згодом я спромігся намалювати. Проте на моєму малюнку він, ясна річ, геть не такий чудовий, як насправді. Та це не моя провина. Коли мені було шість років, дорослі переконали мене, що художником я не стану, тож нічого, окрім удавів - зсередини і ззовні, я малювати не вмів.
Отож я роздивлявся цю дивовижу. Майте на увазі, я перебував за тисячі миль від людського житла. Утім мені й на гадку не спадало, що цей малюк заблукав, або дуже наляканий чи стомлений, або ж потерпає від голоду й спраги. Це дитя не справляло враження загубленого в безлюдній пустелі, далеко від будь-якого помешкання. Нарешті отямившись, я запитав:
- А... що ти тут робиш?
Та малюк знову - тихо, але наполегливо - попросив:
- Прошу... намалюй баранця...
Це було так таємниче і незбагненно, що я не посмів відмовити.
Тут, у пустелі, за крок від смерті це виглядало безглуздо, та все ж я витягнув з кишені аркуш паперу і перо. Й одразу ж згадав, що я вчив здебільшого географію, історію, арифметику й правопис, тож сказав малому (навіть трішки сердито сказав), що малювати не вмію. Він відповів:
- Байдуже. Намалюй баранця.
Я ще жодного разу не малював баранів, тож відтворив для нього одну з двох картинок, які все ж умів малювати, - удава ззовні. І був здивований, коли малюк вигукнув:
- Ні, ні! Не хочу я слона в удаві! Удав дуже небезпечний, а слон занадто великий. У мене вдома все дуже маленьке. Я хочу баранця. Намалюй баранця.
І я намалював.
Він уважно роздивився мій малюнок і сказав:
- Ні, цей баранець зовсім кволий. Намалюй іншого.
Я намалював.
Мій новий друг посміхнувся прихильно і з розумінням.
- Та ти ж і сам бачиш, - сказав він, - це ж не баранець. Це величезний баран. У нього роги...
Тож я намалював ще інакше.
Але й цей малюнок він відхилив.
- Цей геть старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.
Я не стримався - адже мав якнайшвидше розібрати двигун - і намалював ось це:
І сказав малому:
- Ось маєш коробку. А в ній - твій баранчик.
І яким було моє здивування, коли мій суворий суддя вмить засяяв:
- Те, що треба! Як гадаєш, багато трави він їсть?
- А що хіба?
- Та ж у мене вдома всього дуже мало...
- Йому вистачить. Я тобі даю зовсім маленького баранця.
- Не такого вже й маленького... - мовив він, схилившись над малюнком, щоб роздивитися його. - Глянь-но! Мій баранець заснув...
Ось так я зазнайомився з Маленьким принцом.
