Розділ 2
Давні друзі
У Белдінґсвіллі того серпневого дня місіс Чілтон почекала, доки Поліанна засне, щоб поговорити з чоловіком про листа, який прийшов із ранковою поштою. Зрештою, чекати вона мусила в будь-якому разі, бо довгі години роботи й дві поїздки лікаря до пацієнтів, які жили далеко, не залишали часу для сімейних бесід.
Лише о пів на десяту лікар увійшов до кімнати дружини. Його втомлене обличчя посвітліло, коли він побачив жінку, та одразу ж у погляді з'явилась питальна розгубленість.
- Полі, кохана, що сталося? - занепокоєно запитав він.
Дружина сумно всміхнулася.
- Це через лист. Хоча я й не думала, що ти здогадаєшся, просто глянувши на мене.
- То мусиш змінити свій вигляд, - сказав лікар з усмішкою. - Але що ж там?
Місіс Чілтон завагалася, стиснула губи, а тоді взяла листа, що лежав поруч.
- Я сама тобі прочитаю, - сказала вона. - Він від міс Делли Везербі, з санаторію лікаря Еймса.
- Гаразд. Я слухаю, - звернувся до неї чоловік, розтягнувшись на кушетці поруч із кріслом дружини.
Та дружина почала читати не одразу. Вона піднялась і вкрила чоловіка сірим плетеним вовняним пледом. Місіс Чілтон, якій виповнилося сорок два роки, була заміжня лише рік. Та, здавалося, за цей час подружнього життя жінка намагалася виплеснути весь запас любові та материнської опіки, які назбиралися за двадцять років самотності й відсутності кохання. Та й лікар, якому в день весілля було сорок п'ять і який, зі свого боку, не пригадував нічого, окрім самотності та нестачі любові, не заперечував щодо такого дбайливого догляду. Він показував, що йому це досить приємно, та поводився стримано, щоб не виказати свого захоплення: він виявив, що місіс Полі так довго була міс Полі, що могла в паніці відступити й прозвати свою дбайливість "нерозумною", якщо відповісти на це з надто великою увагою та завзяттям. Тому він порадував себе, просто погладивши дружину по руці, коли вона востаннє підрівняла плед і сіла читати листа.
Дорога місіс Чілтон, - писала Делла Везербі. - Уже разів шість починала до вас писати і щоразу рвала лист. А тепер вирішила не "починати", а відразу сказати відверто, що мені треба. Мені потрібна Поліанна. Чи можна їй приїхати?
Я познайомилася з вами й вашим чоловіком торік, у березні, коли ви прибули в санаторій за Поліанною. Та навряд чи ви пам'ятаєте мене. Я попросила лікаря Еймса (який чудово мене знає) написати вашому чоловікові, щоб ви (сподіваюся) не боялися відпустити до нас вашу любу небогу.
Я знаю, що ви поїхали б у Німеччину вдвох із чоловіком, якщо зможете залишити Поліанну. Тому наберуся сміливості попросити, щоб ви відпустили її до нас. Насправді, люба місіс Чілтон, я благаю вас про це. А тепер дозвольте пояснити чому.
Моя сестра, місіс Кер'ю, самотня, невдоволена, нещасна жінка з розбитим серцем. Вона живе у світі мороку, куди не пробивається жодного промінчика світла. Я переконана: якщо хоча б щось на землі може принести світло в її життя, то це ваша небога Поліанна. Чому б не дати їй спробувати? Якби можна було розповісти про все, що вона зробила для санаторію... Та про це просто неможливо розказати. Це треба бачити. Я вже давно впевнилася, що про Поліанну неможливо розповісти. Щойно спробуєш щось сказати, вона видається педантичною моралізаторкою і... ні, це неможливо. Але ж ми з вами знаємо, що вона зовсім не така. Потрібно лише вивести її на сцену, хай сама розкаже про себе. Звісно, Поліанна й далі відвідуватиме школу, та я щиро переконана, що водночас вона гоїтиме душевну рану моєї сестри.
Не знаю, чим закінчити лист. Закінчувати завжди важче, ніж починати. До того ж, я боюся закінчувати його. Хочу говорити без упину, боячись, що, якщо я замовкну, ви матимете можливість сказати "ні". А якщо вам хочеться вимовити це жахливе слово, благаю, зауважте: я ще намагаюся переконати вас, наскільки нам потрібна Поліанна.
З надією
Делла Везербі
- Отакої! - вигукнула місіс Чілтон, відкладаючи листа. - Ти читав коли-небудь такий незвичний лист або чув таке неймовірне, безглузде прохання?!
- Ну, я не надто з тобою згоден, - усміхнувся лікар. - Хіба ж безглуздо просити, щоб Поліанна їм допомогла?
- Але... Але як вона про це пише: "гоїтиме душевну рану" та інше... Можна подумати, що дитина для них наче ліки!
Лікар щиро розсміявся та здивовано підняв брови:
- Полі, можливо, так і є. Я завжди шкодував, що нашу Поліанну не можна приписати та приймати, як пігулки. А Чарлі Еймс каже, що в санаторії спеціально призначали пацієнтам дозу Поліанни одразу ж по їхньому прибутті впродовж того року, що вона була там.
- "Дозу", от іще! - буркнула місіс Чілтон.
- Отже, ти не відпустиш її?
- Відпущу? Чого б це? Звісно, ні. Гадаєш, я відпущу дитину до цілком чужих людей? Знаєш, Томасе, доки я повернуся з Німеччини, та медсестра може запакувати дівчинку у флакон, а зверху почепити інструкцію, як саме її приймати!
І знову лікар закинув голову й голосно розсміявся, хоча лише на мить. Ураз його обличчя відчутно посерйознішало, й він витягнув із кишені листа.
- Я й сам отримав звістку від лікаря Еймса вранці, - сказав він, і щось дивне в його голосі змусило дружину здивовано нахмуритися. - Гадаю, тепер моя черга прочитати тобі.
Дорогий Томе, - почав він, - міс Делла Везербі просила мене дати "характеристики" їй та її сестрі, що я з радістю виконую. Дівчат Везербі я знаю ще з їхнього маленького віку. Вони належать до славного давнього роду й отримали чудове виховання. Щодо цього можеш не хвилюватися.
Сестер було троє - Доріс, Рут і Делла. Старша, Доріс, вийшла заміж, хоча й проти волі родини, за чоловіка на ім'я Джон Кент. Він належав до хорошого роду, та, як на мене, був трохи не в собі. Він був неймовірно ексцентричним та надто неприємним, щоб зв'язуватися з ним. Страшенно лютився на родину Везербі через їхнє ставлення до нього, і сім'ї майже не спілкувалися, допоки не з'явилася дитина. Везербі просто обожнювали хлопчика, Джеймса - чи Джеймі, як його називали. Доріс, його мати, померла, коли дитині виповнилося чотири роки, і Везербі докладали всіх зусиль, щоб батько віддав дитину їм. Та раптом Кент зник, забравши хлопчика із собою. Їх розшукували практично по всьому світу, але більше про них не чули.
Втрата практично добила старих Везербі, і невдовзі вони обоє померли. На той час Рут уже вийшла заміж і овдовіла. Її чоловік, містер Кер'ю, був дуже заможний, але значно старший за неї. Він помер через рік після одруження, залишивши Рут із маленьким синочком, який теж помер, не проживши й року.
Відколи зник маленький Джеймі, Рут і Делла жили однією метою - знайти хлопчика. Вони сіяли грішми, робили все можливе, хіба що землю не перевернули, та намарне. З часом Делла стала медичною сестрою. Вона чудово працює і стала веселою, меткою та розважливою жінкою, як і належить, хоча так і не забула втраченого племінника й хапається за будь-яку ниточку, що може привести до нього.
А от із місіс Кер'ю все по-іншому. Втративши власного сина, вона, здавалося, зосередила всю нерозтрачену материнську любов на синові своєї сестри. Уяви, в якому вона була відчаї, коли Джеймі зник. Це сталося вісім років тому, і для неї це вісім довгих років страждань, туги та гіркоти. До її послуг усе, що можна купити за гроші, та ніщо її не тішить, ніщо не цікавить. Делла вважає, що настав час будь-що достукатися до сестри, і переконана: Поліанна, життєрадісна небога твоєї дружини, володіє чарівним ключиком, який відімкне для неї двері до нормального життя. З огляду на це я сподіваюся, що ви з дружиною погодитеся задовольнити прохання Делли. Та й особисто я буду щиро вдячний за допомогу, оскільки Рут Кер'ю та її сестра - наші з дружиною давні хороші подруги. Усе, що стосується їх, стосується й нас.
Як завжди твій,
Чарлі
Коли лікар дочитав лист, запала тривала тиша, така довга, що чоловік тихо спитав:
- Ну що, Полі?
І знову ні слова. Лікар уважно спостерігав за обличчям дружини й помітив, що її зазвичай строгі губи та підборіддя тремтять. Тоді він тихо чекав, доки дружина заговорить.
- Як швидко, думаєш, її очікують? - нарешті запитала Полі.
Зненацька лікар Чілтон ледь здригнувся.
- Тобто ти відпустиш її?! - вигукнув він.
- Томасе Чілтоне, - обурилася дружина, - про що мова! Гадаєш, після такого листа я можу не відпустити її? До того ж, сам лікар Еймс попросив нас. Думаєш, після того, що цей чоловік зробив для Поліанни, я йому хоч у чомусь відмовлю?!
- Люба, серденько! Тепер я лише сподіваюся, що лікарю не спаде на думку попросити тебе саму, моє коханнячко, - пробурмотів чоловік, хитро всміхнувшись. Та дружина лише погордливо зиркнула на нього й сказала:
- Можеш написати лікареві Еймсу, що ми відпустимо Поліанну, та попрохай його, хай міс Везербі детально все опише. Гадаю, Поліанна приїде перед десятим числом наступного місяця, адже ти тоді відпливаєш, і природно, що перед цим я особисто хочу впевнитися, що дитина добре влаштується.
- А коли ти поговориш із Поліанною?
- Напевно, завтра.
- Що ж їй скажеш?
- Достеменно ще не знаю, та нічого зайвого, звісно. Хоч би що сталося, Томасе, ми не можемо зіпсувати Поліанну. Будь-яка дитина може зіпсуватися, якщо вб'є собі в голову, що вона якась там... там...
- Пляшечка з пігулками і з інструкцією для вживання? - зауважив лікар усміхнено.
- Так, - зітхнула місіс Чілтон. - Саме її неусвідомленість відграє головну роль. Ти це розумієш, коханий.
- Так, розумію, - кивнув чоловік.
- Звісно, вона знає, що і ми з тобою, і вже пів міста грає в її гру, і що ми... ми дивовижно щасливі, що граємо, - голос місіс Чілтон затремтів, але вона швидко опанувала себе. - Однак якщо вона свідомо спробує бути собою - простою, життєрадісною, щасливою дівчинкою, що грає в гру, якої навчив її батько - стане, як писала та медсестра, "нестерпною". Тому я й словом не обмовлюся, що вона їде підбадьорити місіс Кер'ю, - підсумувала місіс Чілтон, піднявшись і відклавши вбік своє рукоділля.
- Ти ж моя розумниця, - підтримав її лікар.
Поліанну повідомили наступного ранку, і ось як це було.
- Любонько, - почала тітка, залишившись із племінницею сам на сам, - як ти дивишся на те, щоб провести цю зиму в Бостоні?
- З вами?
- Ні, я вирішила поїхати з твоїм дядьком у Німеччину. Та місіс Кер'ю, хороша приятелька лікаря Еймса, запросила тебе пожити в неї цю зиму, і, думаю, я відпущу тебе.
Поліанна спохмурніла:
- Тітонько Полі, але ж у Бостоні не буде Джиммі, містера Пендлтона, місіс Сноу, інших моїх знайомих.
- Звісно, люба, але ти не знала їх, коли приїхала сюди, доки не познайомилася.
Поліанна всміхнулася:
- Так, тітонько Полі, не знала! А це означає, що й у Бостоні на мене чекають якийсь Джиммі, містер Пендлтон і місіс Сноу, про яких я ще нічого не знаю, так?
- Так, сонечко.
- То я маю чому радіти! Тітонько, ви граєте в мою гру краще за мене! Я б і не думала про людей, що чекають на наше знайомство. А їх там стільки! Сама бачила, коли була там із місіс Ґрей два роки тому. Пам'ятаєте, ми були там проїздом аж дві години дорогою із Заходу? На вокзалі був чоловік, надзвичайно приємний, який пояснив мені, де там можна попити води. Гадаєте, він і тепер там? Хотіла б я з ним познайомитись. А ще там була мила леді з маленькою дівчинкою. Вони живуть у Бостоні. Так вони сказали. Дівчинку звати Сьюзі Сміт. Можливо, я познайомлюся з ними ближче? Як гадаєте? А ще там був хлопчик і леді з немовлям. Та вони живуть у Гонолулу, тому, ймовірно, тепер я їх не знайшла б. Але, зрештою, там буде місіс Кер'ю. Хто така місіс Кер'ю, тітонько? Наша родичка?
- Боже ж мій, Поліанно, - вигукнула місіс Чілтон чи то сміючись, чи то у відчаї. - Як можна встигнути за твоїм язиком, а особливо за думками, коли вони за дві секунди вже й у Гонолулу встигли побувати? Ні, місіс Кер'ю нам не родичка. Вона сестра міс Делли Везербі. Пам'ятаєш міс Везербі з санаторію?
Поліанна заплескала в долоні:
- Її сестра? Сестра міс Везербі? О, вона виявиться милою леді, я знаю. Міс Везербі саме така. Я любила міс Везербі. У неї були зморщечки навколо очей і біля рота, коли вона всміхалась, і вона розповідала найцікавіші історії. Хоча я спілкувалася з нею всього два місяці, бо вона приїхала туди саме перед тим, як мене виписали. Спершу мені було шкода, що не весь свій час у санаторії я провела з нею, та затим я зраділа. Бачте, якби я знала її весь час перебування, було б значно важче з нею прощатись. А тепер здається, наче я знову її зустріну, бо поїду до її сестри.
Місіс Чілтон зітхнула та закусила губу:
- Але, Поліанно, не варто сподіватися, що вони схожі, - наважилася сказати вона.
- Тітонько Полі, вони ж сестри! - заперечила дівчинка, широко розкривши очі. - Я думала, сестри завжди схожі. У "Жіночій допомозі" були дві пари сестер. Одні близнючки, настільки подібні, що й не скажеш, яка з них місіс Пек, а яка місіс Джонс, доки на носі місіс Джонс не виросла бородавка. Так ми почали розрізняти їх: дивилися, чи є бородавка. Якось, коли місіс Джонс скаржилася, що люди називають її місіс Пек, я сказала, що якби вони лише глянули на бородавку, одразу б зрозуміли, хто вона. Та вона дуже розсердилась, тобто засмутилась, і, боюся, їй це не сподобалося, хоча й не розумію чому. Я ж думала, місіс Джонс зрадіє, що вони із сестрою хоч чимось різняться, адже вона була головою спілки і їй не подобалося, коли люди поводилися з нею неналежно: вона чекала для себе найкращі місця, відповідні рекомендації та особливу увагу на званих вечерях у церкві, самі знаєте. Вона не зраділа, а через якийсь час місіс Вайт при мені сказала місіс Ровсон, що місіс Джонс робила все можливе, щоб вивести цю бородавку, навіть сире м'ясо прикладала. Я ніяк не второпаю, як це мало допомогти. Тітонько Полі, хіба сире м'ясо допомагає від бородавок на носі?
- Звісно, що ні, дитино! І куди тебе занесло, Поліанно, ти ж почала про "Жіночу допомогу".
- Справді? - співчутливо запитала дівчинка. - Вас це діймає? Тітонько, я не хотіла дратувати вас, чесне слово. Та, зрештою, якщо я й набридаю вам із тією "Жіночою допомогою", ви можете радіти, бо, згадуючи тих "помічниць", я дуже тішуся, що більше не з ними, а маю власну тітоньку. Ви ж можете цьому радіти, тітонько Полі, правда?
- Так, так, моя любонько, звичайно, я радію, - розсміялася місіс Чілтон і встала, щоб вийти з кімнати, зненацька відчувши себе винуватою, що її час від часу дратує невичерпна радість Поліанни.
Упродовж кількох наступних днів, поки тривало листування, пов'язане з зимовим переїздом Поліанни в Бостон, сама дівчинка готувалася до цієї події, здійснюючи прощальні візити до своїх белдінґсвілльських друзів.
Усі жителі невеличкого сільця в штаті Вермонт були знайомі з Поліанною, і майже всі грали з нею в "гру". А ті кілька осіб, що не грали, утримувалися не через те, що не чули про "гру в щастя". Поліанна ходила з дому в дім, усім повідомляючи новину, що вона вирушає на зиму до Бостона. І по всьому селу піднісся гул невдоволення та вмовлянь - від кухні тітки Полі, де панувала Ненсі, до маєтку на пагорбі, де мешкав Джон Пендлтон.
Ненсі не вагаючись сказала всім, окрім своєї господині, що вважає цю подорож у Бостон цілковитою дурістю. І як на її думку, то краще Поліанна поїхала б гостювати до неї, в Корнерз, а місіс Полі нехай собі їде в Німеччину на скільки душі завгодно.
У себе на пагорбі Джон Пендлтон сказав майже те саме, але він випалив це в очі тітці Полі. Ну а Джиммі, дванадцятирічний хлопчик, якого Джон Пендлтон узяв у свій дім після прохань Поліанни і якого згодом усиновив уже за власним бажанням, - той просто обурився й цього не приховував.
- Ти ж лише нещодавно повернулася, - докоряв він Поліанні тоном, яким хлопці намагаються приховати свою симпатію.
- Чого ти? Я ж тут із кінця березня. Окрім того, я ж там не залишуся. Це тільки на зиму.
- Плювати. Тебе не було цілий рік. Якби зналося, що ти одразу ж захочеш їхати, я й палець об палець не вдарив би, коли тобі підготовляли зустріч із прапорами, оркестром і всім таким у день, коли ти повернулася із санаторію.
- Ах, Джиммі Бобе, - незадоволено вигукнула вражена Поліанна, а тоді зауважила ледь зверхнім тоном, спричиненим пораненою гордістю: - Я й не просила тебе зустрічати мене з оркестром та всім таким. І ще: ти зробив дві помилки у своїй фразі. Не слід казати "зналось", та й "підготовляли", здається, теж неправильно. У будь-якому разі, якось воно не звучить.
- І кому гірше, що я так сказав?
Поліанна ще несхвальніше глянула на хлопця.
- Тобі. Ти ж сам попросив мене цього літа виправляти тебе, якщо кажеш щось неправильно, бо містер Пендлтон старається навчити тебе говорити правильно.
- Ну, якби й тебе виховували в притулку, де всім байдуже, а не серед різних бабусенцій, яким нічого робити, лише вчити тебе говорити правильно, ти теж казала б "зналося", а може, ще й гірші слова, ось що я тобі скажу, Поліанно Віттієр.
- Слухай-но, Джиммі Бобе, - спалахнула Поліанна, - "Жіноча допомога" - це не бабусенції, тобто не всі там аж такі старі, - швидко виправилася вона; звична схильність до правдивості та буквальності витіснили її гнів. - А ще...
- А я не Джиммі Біб, - перебив хлопчик, задерши підборіддя.
- Ти не... Про що ти, Джиммі Бо..? Що ти маєш на увазі? - зажадала дівчинка.
- Мене всиновлено, законно. Пендлтон казав, що вже давно збирався це зробити, та ніяк не вистачало часу. А тепер він це зробив. Мене слід називати Джиммі Пендлтон, а я називатиму його дядько Джон. Правда, ще не... називаю, е-е, тобто ще не звик, тому поки що не почав до нього так звертатися. Майже.
Хлопець говорив сердито, ображено, та всі сліди невдоволення зникли з обличчя дівчини, коли вона почула ці слова. Вона радісно заплескала:
- Це ж чудово! Тепер у тебе є родина, хтось, кому ти небайдужий. І тобі більше не треба нікому пояснювати, що він не твій батько, бо у вас одне прізвище. Яка ж я рада, рада, рада!
Раптом хлопець зіскочив з муру, на якому вони сиділи, і відійшов. Його щоки палали, а на очах блищали сльози. Саме Поліанні він усім цим завдячував - тим благом, що прийшло до нього, він це розумів. І саме Поліанні він щойно такого наговорив...
Джиммі розлючено копнув камінчик, потім другий і ще один. Хлопець гадав, що гарячі сльози зараз бризнуть з його очей і покотяться щоками попри його волю. Він знову копнув камінець, іще один, а тоді підібрав третій і жбурнув його щосили. Через хвилину він підійшов до Поліанни, яка все ще сиділа на мурі.
- Навзаклад, що я домчу до отієї сосни раніше за тебе! - з легкістю кинув виклик Джиммі.
- Навзаклад, що ні! - крикнула Поліанна, спускаючись із муру.
Але змагання не відбулося, бо Поліанна вчасно згадала, що швидкий біг для неї поки що одна із заборонених принад. Та оскільки Джиммі вже заспокоївся, це не мало значення. Щоки в хлопця вже не палали й очі вже не переповнювали сльози. Джиммі знову став собою.
