Енеїда - Іван Котляревський

Частина пер­ша

Еней був па­ру­бок мо­тор­ний

І хло­пець хоть ку­ди ко­зак,

Удавсь на всеє зле про­вор­ний,

Завзятійший од всіх бур­лак.

Но гре­ки, як спа­лив­ши Трою,

Зробили з неї скир­ту гною,

Він, взяв­ши тор­бу, тя­гу дав;

Забравши де­яких тро­янців,

Осмалених, як ги­ря, ланців,

П'ятами з Трої на­ки­вав.

Він, швид­ко по­ро­бив­ши чов­ни,

На синє мо­ре пос­пус­кав,

Троянців на­са­жав­ши повні,

І ку­ди очі по­чух­рав.

Но зла Юно­на, су­ча доч­ка,

Розкудкудакалась, як квоч­ка, -

Енея не лю­би­ла страх;

Давно во­на уже хотіла,

Його щоб душ­ка по­летіла

К чор­там і щоб і дух не пах.

Еней був тяж­ко не по сер­цю

Юноні, все її гнівив;

Здававсь гірчий­ший їй від пер­цю,

Ні в чим Юно­ни не про­сив;

Но гірш за те їй не лю­бив­ся,

Що, ба­чиш, в Трої на­ро­див­ся

І ма­мою Ве­не­ру звав;

І що йо­го покійний дядько,

Паріс, Пріамо­ве ди­тят­ко,

Путивочку Ве­нері дав.

Побачила Юно­на з не­ба,

Що пан Еней на по­ро­мах;

А то шеп­ну­ла су­ка Ге­ба...

Юнону взяв ве­ли­кий жах!

Впрягла в гринд­жо­ля­та па­вич­ку,

Сховала під ки­бал­ку мич­ку,

Щоб не світи­ла­ся ко­са;

Взяла спідни­цю і шнурівку,

І хліба з сіллю на тарілку,

К Еолу мча­лась, як оса.

"Здоров, Еоле, па­не-сва­ту!

Ой, як ся маєш, як жи­веш? -

Сказала, як ввійшла у ха­ту,

Юнона. - Чи гос­тей ти ждеш?.."

Поставила тарілку з хлібом

Перед ста­рим Еолом-дідом,

Сама же сіла на ослін.

"Будь лас­кав, сва­тоньку-ста­ри­ку!

Ізбий Енея з пан­те­ли­ку,

Тепер пли­ве на мо­рі він.

Ти знаєш, він який суціга,

Паливода і гор­лоріз;

По світу як іще побіга,

Чиїхсь ба­гацько виллє сліз.

Пошли на йо­го ли­хо злеє,

Щоб лю­ди всі, що при Енеї,

Послизли і щоб він і сам.

За сеє ж дівку чор­ноб­ри­ву,

Смачную, гар­ну, урод­ли­ву

Тобі я, да­лебі що, дам".

"Гай, гай! ой, дей же йо­го ка­ту! -

Еол на­су­пив­шись ска­зав. -

Я все б зро­бив за сюю пла­ту,

Та вітри всі по­роз­пус­кав,

Борей не­дуж ле­жить з похмілля,

А Нот поїхав на весілля,

Зефір же, давній не­го­дяй,

З дівча­та­ми за­же­ни­хав­ся,

А Евр в по­ден­щи­ки най­нявся;

Як хо­чеш, так і по­миш­ляй!

Та вже для те­бе обіща­юсь

Енеєві я ля­пас дать;

Я хут­ко, мит­тю пос­та­ра­юсь

В трістя йо­го к чор­там заг­нать.

Прощай же! швид­ше уби­рай­ся,

Обіцянки не за­бу­вай­ся,

Бо послі, чуєш, нічи­чирк.

Як збре­шеш, то хо­ча над­сядься,

На лас­ку послі не по­надься,

Тогді від ме­не возьмеш чвирк".

Еол, ос­тав­шись на гос­по?ді,

Зібрав всіх вітрів до дво­ра,

Велів по­ганій буть по­годі...

Якраз на морі і го­ра!

Все мо­ре за­раз спу­зи­ри­ло;

Водою мов в клю­чі за­би­ло,

Еней тут крик­нув, як на пуп1;

Заплакався і за­ри­дав­ся,

Пошарпався, увесь под­рав­ся,

На тім'і на­че­сав аж струп.

Прокляті вітри роз­ду­ли­ся,

А мо­ре з ли­ха аж ре­ве;

Слізьми тро­янці об­ли­ли­ся,

Енея за живіт бе­ре;

Всі чов­ни­ки їх роз­чух­ра­ло;

Багацько війська тут про­па­ло;

Тогді наб­ра­лись всі сто лих!

Еней кричить, що "я Неп­ту­ну

Півкопи гро­шей в ру­ку су­ну,

Аби на морі штурм утих".

Нептун іздав­на був дряпічка,

Почув Енеїв го­ло­сок;

Шатнувся за­раз із запічка,

Півкопи для йо­го ку­сок!

І мит­тю осідлав­ши ра­ка,

Схвативсь на йо­го, мов бур­ла­ка,

І вир­нув з мо­ря, як ка­рась.

Загомонів на вітрів грізно:

"Чого ви гу­де­те так різно?

До мо­ря, знаєте, вам зась!"

От тут-то вітри сха­ме­ну­лись

І ну всі дра­ла до но­ри;

До ля­са мов ля­хи шат­ну­лись

Або од їжа­ка тхо­ри.

Нептун же за­раз взяв мітел­ку

І вимів мо­ре, як світел­ку,

То сон­це гля­ну­ло на світ.

Еней тогді як на­ро­див­ся,

Разів із п'ять пе­рех­рес­тив­ся;

Звелів го­то­ви­ти обід.

Поклали шальовки сос­нові,

Кругом нас­та­ви­ли ми­сок;

І стра­ву вся­кую, без мо­ви,

В го­лод­ний пха­ли все ку­ток.

Тут з са­лом га­луш­ки ли­га­ли,

Лемішку і куліш гли­та­ли

І бра­гу кух­ли­ком тяг­ли;

Та і горілоч­ку хлис­та­ли,

Насилу із-за сто­лу вста­ли

І спа­ти послі всі ляг­ли.

Венера, не послідня шльоха,

Проворна, враг її не взяв,

Побачила, що так по­ло­ха

Еол син­ка, що аж зах­ляв;

Умилася, при­че­пу­ри­лась

І, як в неділю, на­ря­ди­лась,

Хоть би до дуд­ки на та­нець!

Взяла очіпок гре­зе­то­вий

І кун­туш з уса­ми люст­ро­вий,

Пішла к Зе­ве­су на ра­лець.

Зевес тогді кру­жав си­ву­ху

І осе­лед­цем заїдав;

Він, сьому ви­пив­ши восьму­ху,

Послідки з квар­ти ви­ли­вав.

Прийшла Ве­не­ра, іскри­вив­шись,

Заплакавшись и завіскрив­шись,

І ста­ла хли­пать пе­ред ним:

"Чим пред то­бою, ми­лий та­ту,

Син зас­лу­жив та­ку мій пла­ту?

Ійон, мов в свин­ки гра­ють їм.

Куди йо­му уже до Ри­му?

Хіба як здох­не чорт в рові!

Як вер­неться пан хан до Кри­му,

Як же­нитсья сич на сові.

Хіба б уже та не Юно­на,

Щоб не вка­за­ла ма­ко­го­на,

Що й досі слу­хає чмелів!

Коли б во­на та не біси­лась,

Замовкла і не ко­ми­зи­лась,

Щоб ти се сам їй ізвелів".

Юпітер, все до­пив­ши з куб­ка,

Погладив свій ру­кою чуб:

"Ох, до­цю, ти моя го­луб­ка!

Я в правді твер­дий так, як дуб.

Еней збу­дує сильне царст­во

І за­ве­де своє там панст­во;

Не ма­лий бу­де він па­нок.

На пан­щи­ну ввесь світ по­го­нить,

Багацько хлопців там нап­ло­дить

І всім їм бу­де ва­та­жок.

Заїде до Дідо­ни в гості

І бу­де там бен­ке­ту­вать;

Полюбиться її він мосці

І бу­де біси­ки пус­кать.

Іди, не­бо­го, не жу­ри­ся,

Попонеділкуй2, по­мо­ли­ся,

Все бу­де так, як я ска­зав".

Венера низько пок­ло­ни­лась

І з па­нот­цем своїм прос­ти­лась,

А він її поцілу­вав.

Еней про­чу­мав­ся, прос­пав­ся

І го­лод­рабців поз­би­рав,

Зовсім зібрав­ся і ук­лав­ся,

І, скілько вид­но, по­чух­рав.

Плив, плив, плив, плив, що аж об­рид­ло,

І мо­ре так йо­му огид­ло,

Що бісом на йо­го ди­вивсь:

"Коли б, - ка­же, - умер я в Трої,

Уже б не пив сеї гіркої

І мар­не так не во­ло­чивсь".

Потім, до бе­ре­га прис­тав­ши

З тро­янст­вом го­лим всім своїм,

На зем­лю з човнів повс­та­вав­ши,

Спитавсь, чи є що їсти їм?

І за­раз чо­гось по­поїли,

Щоб на путі не ос­лабіли:

Пішли, ку­ди хто за­по­пав.

Еней по бе­ре­гу поп­хав­ся

І сам не знав, ку­ди сло­нявся,

Аж гульк - і в го­род прич­ва­лав.

В тім го­роді жи­ла Дідо­на,

А го­род звав­ся Кар­фа­ген,

Розумна пані і мо­тор­на,

Для неї тро­хи сих імен:

Трудяща, ду­же працьови­та,

Весела, гар­на, са­но­ви­та,

Бідняжка - що бу­ла вдо­ва;

По го­ро­ду тогді гу­ля­ла,

Коли Тро­янців повстріча­ла,

Такі ска­за­ла їм сло­ва:

"Відкіль такі се гольтіпа­ки?

Чи ри­бу з До­ну ве­зе­те?

Чи, мо­же, ви­ходці-бур­ла­ки3?

Куди, про­ча­ни, ви йде­те?

Який вас враг сю­ди нап­ра­вив?

І хто до го­ро­да при­ча­лив?

Яка ж ва­та­га роз­би­шак!"

Троянці всі за­мур­мо­та­ли,

Дідоні низько в но­ги па­ли,

А, встав­ши, їй мов­ля­ли так:

"Ми всі, як бач, на­род хре­ще­ний,

Волочимся без та­ла­ну,

Ми в Трої, знаєш, по­рож­дені,

Еней пус­тив на нас ма­ну;

Дали нам гре­ки про­чу­ха­на

І са­мо­го Енея-па­на

В три вир­ви виг­на­ли відтіль4;

Звелів по­ки­ну­ти нам Трою,

Підмовив пла­ва­ти з со­бою,

Тепер ти знаєш, ми відкіль,

Помилуй, пані бла­го­род­на!

Не дай за­ги­нуть го­ло­вам,

Будь ми­лос­ти­ва, будь не з­лоб­на,

Еней спа­сибі ска­же сам.

Чи ба­чиш, як ми обідра­лись!

Убрання, пос­то­ли пор­ва­лись,

Охляли, ніби в дощ ще­ня!

Кожухи, сви­ти по­гу­би­ли

І з го­ло­ду в ку­лак тру­би­ли,

Така нам лу­чи­лась пе­ня5".

Дідона гірко за­ри­да­ла

І з біло­го сво­го ли­ця

Платочком сльози об­ти­ра­ла:

"Коли б, - ска­за­ла, - мо­лод­ця

Енея ва­шо­го зла­па­ла;

Уже б тогді ве­се­ла ста­ла,

Тогді ве­лик­день був би нам!"

Тут плюсь Еней, як буд­то з не­ба:

"Ось, ось де я, ко­ли вам тре­ба!

Дідоні пок­ло­ню­ся сам".

Потім, з Дідо­ною об­няв­шись,

Поцілувались гар­но всмак;

За ру­ченьки біленькі взяв­шись,

Балакали то сяк, то так.

Пішли к Дідоні до гос­по?­ди

Через ве­ликі пе­ре­хо­ди,

Ввійшли в світли­цю та й на піл;

Пили на ра­до­щах си­ву­ху

І їли сім'яну ма­ку­ху,

Покіль клик­ну­ли їх за стіл.

Тут їли різнії пот­ра­ви,

І все з по­лив'яних ми­сок,

І самі гарнії прип­ра­ви

З но­вих кле­но­вих тарілок:

Свинячу го­ло­ву до хріну

І лок­ши­ну на пе­реміну,

Потім з підле­вою індик;

На за?­кус­ку куліш і ка­шу,

Лемішку, зуб­ці, пут­рю, ква­шу

І з ма­ком ме­до­вий шу­лик.

І куб­ка­ми пи­ли слив'янку,

Мед, пи­во, бра­гу, сирівець,

Горілку прос­ту і кал­ган­ку,

Куривсь для ду­ху яло­вець.

Бандура гор­лиці бриньча­ла,

Сопілка зу­ба за­ти­на­ла,

А дуд­ка гра­ла по бал­ках6;

Санжарівки на скрипці гра­ли,

Кругом дівча­та танцьова­ли

В дро­буш­ках, в чо­бо­тах, в свитках.

Сестру Дідо­на ма­ла Ган­ну,

Насправжки дівку хоть ку­ди,

Проворну, че­пур­ну і гар­ну;

Приходила і ся сю­ди

В чер­воній юпочці баєвій,

В за­пасці гарній фа­на­левій,

В стьонжках, в на­мисті і в ковт­ках;

Тут танцьова­ла вик­ру­та­сом

І пред Енеєм ви­хи­ля­сом

Під дуд­ку би­ла тре­тя­ка.

Еней і сам так роз­хо­див­ся,

Як на ар­кані же­ре­бець;

Що тро­хи не уве­ре­див­ся,

Пішовши з Ганд­зею в та­нець.

В обох підківки заб­ряж­ча­ли,

Жижки од танців зад­ри­жа­ли,

Вистрибувавши го­ца­ка.

Еней, мат­ню в ку­лак приб­рав­ши

І не до со­лі7 при­мов­ляв­ши,

Садив кру­тенько гай­ду­ка.

А послі танців ва­ре­ну­хи

По філіжанці піднес­ли,

І мо­ло­диці-цо­ко­ту­хи

Тут ба­лянд­ра­си по­нес­ли;

Дідона кріпко за­юри­ла,

Горщок з ва­ре­ною роз­би­ла,

До ду­ру всі тогді пи­ли.

Ввесь день ве­се­ло про­гу­ля­ли

І п'яні спа­ти по­ля­га­ли;

Енея ж лед­ве по­ве­ли.

Еней на ніч заб­рав­ся спа­ти,

Зарився в про­со, там і ліг;

А хто схотів, побрів до ха­ти,

А хто в хлівець, а хто під стіг.

А де­які так та?к хлис­ну­ли,

Що де упа­ли, там зас­ну­ли,

Сопли, хар­ча­ли і хроп­ли;

А добрі мо­лод­ці кру­жа­ли,

Поки аж півні заспіва­ли -

Що зду­жа­ли, то все тяг­ли.

Дідона ра­но ісхо­пи­лась,

Пила з похмілля сирівець;

А послі гар­но на­ря­ди­лась,

Як би в орен­ду на та­нець.

Взяла ка­раблик бар­ха­то­вий,

Спідницю і кар­сет шов­ко­вий

І на­че­пи­ла лан­цю­жок;

Червоні чо­бо­ти обу­ла,

Та і за­пас­ки не за­бу­ла,

А в ру­ки з вибійки пла­ток.

Еней же, з хме­лю як прос­пав­ся,

Із'їв со­ло­ний огірок;

Потім умив­ся і уб­рав­ся,

Як па­рубійка до дівок.

Йому Дідо­на підос­ла­ла,

Що од покійни­ка ук­ра­ла:

Штани і па­ру чобіток;

Сорочку і кап­тан з ки­тай­ки,

І шап­ку, по­яс з ка­ла­май­ки,

І чор­ний шов­ко­вий пла­ток.

Як одяг­лись, то ізійшли­ся,

З со­бою ста­ли роз­мов­лять;

Наїлися і при­ня­ли­ся,

Щоб по-вчо­рашньому гу­лять.

Дідона ж тяж­ко спо­до­ба­ла

Енея так, що і не зна­ла,

Де діти­ся і що ро­бить;

Точила всякії ба­ля­си

І підпус­ка­ла разні ля­си,

Енею тілько б уго­дить.

Дідона ви­га­да­ла гри­ще,

Еней щоб ве­селіший був,

І щоб вертівся з нею ближ­че,

І ли­ха щоб сво­го за­був:

Собі очиці зав'яза­ла

І у па­на­са гра­ти ста­ла,

Енея б тілько уло­вить;

Еней же за­раз до­га­дав­ся,

Коло Дідо­ни тер­ся, м'явся,

Її щоб тілько вдо­вольнить.

Тут вся­ку вся­чи­ну ігра­ли,

Хто як і в віщо за­хотів;

Тут інші жу­рав­ля ска­ка­ли,

А хто од ду­доч­ки потів,

І в хре­щи­ка, і в го­рю­ду­ба,

Не раз до­хо­ди­ло до чу­ба,

Як за­гу­ля­ли­ся в джгу­та;

В хлюс­та, в па­ри, в візка8 ігра­ли

І дам­ки по сто­лу со­ва­ли;

Чорт мав по­рожнього ку­та.

Щодень бу­ло у них похмілля;

Пилась горілка, як во­да;

Щодень бен­ке­ти, мов весілля,

Всі п'яні, хоть по­суньсь ку­да.

Енеєві так, як бо­лячці

Або лихій осінній трясці,

Годила пані вся­кий день.

Були тро­янці п'яні, ситі,

Кругом обуті і об­шиті,

Хоть голі приб­ре­ли, як пень.

Троянці доб­ре там ку­ри­ли,

Дали при­ман­ку всім жінкам,

По ве­чор­ни­цям всі хо­ди­ли,

Просвітку не бу­ло дівкам.

Та й сам Еней, спо­дар, і па­ню

Підмовив па­ри­ти­ся в ба­ню...

Уже ж бу­ло не без гріха!

Бо страх во­на йо­го лю­би­ла,

Аж ро­зум ввесь свій по­гу­би­ла,

А, бачця, не бу­ла пло­ха.

От так Еней жив у Дідо­ни,

Забув і в Рим щоб манд­ро­вать.

Тут не бо­яв­ся і Юно­ни,

Пус­тив­ся все бен­ке­то­вать;

Дідону мав він мов за жінку,

Убивши доб­ру в неї грінку,

Мутив, як на селі мос­каль!

Бо - хрін йо­го не взяв - мо­тор­ний,

Ласкавий, гар­ний, і про­вор­ний,

І гост­рий, як на бритві сталь.

Еней з Дідо­ною во­зи­лись,

Як з осе­лед­цем сірий кіт;

Ганяли, біга­ли, ка­зи­лись,

Аж лив­ся де­ко­ли і піт.

Дідона ж ма­ла раз ро­бо­ту,

Як з ним побігла на охо­ту,

Та грім заг­нав їх в тем­ний льох...

Лихий їх зна, що там ро­би­ли,

Було не вид­но з-за мо­ги­ли,

В льоху ж сиділи тілько вдвох.

Не так-то ро­биться все хут­ко,

Як швид­ко оком ізмиг­неш;

Або як каз­ку ка­жеш пруд­ко,

Пером в па­пері як пис­неш.

Еней в гос­тях про­жив не­ма­ло, -

Що з го­ло­ви йо­го про­па­ло,

Куди йо­го Зе­вес пос­лав.

Він годів зо два там про­сидів,

А ма­буть би і більш про­нидів,

Якби йо­го враг не спіткав.

Колись Юпітер не­на­ро­ком

З Олімпа гля­нув і на нас;

І ки­нув в Кар­фа­ге­ну оком,

Аж там тро­янський мар­топ­ляс...

Розсердився і розк­ри­чав­ся,

Аж цілий світ по­ко­ли­хав­ся;

Енея ла­яв на ввесь рот:

"Чи так-то, гадів син, він слу­ха?

Убрався в па­то­ку, мов му­ха,

Засів, буцім в бо­лоті чорт".

"Підіть гінця мені кликніте,

До ме­не за­раз щоб прий­шов,

Глядіть же, цуп­ко при­крутіте,

Щоб він в ши­нок та не зай­шов!

Бо хо­чу я ку­дись пос­ла­ти.

Ійон, ійон же, вра­жа ма­ти!

Але Еней наш зле­дащів;

А то Ве­не­ра все сваш­кує,

Енеєчка сво­го мушт­рує,

Щоб він з ума Дідо­ну звів".

Прибіг Мер­курій, за­са­пав­шись,

В три ря­ди піт з йо­го ко­тив;

Ввесь ре­мен­ця­ми обв'язав­шись,

На го­ло­ву бриль на­ло­жив;

На гру­дях з бля­хою ла­дун­ка,

А зза­ду з су­ха­ря­ми сум­ка,

В ру­ках на­гай­ський ма­ла­хай.

В такім на­ряді влізши в ха­ту,

Сказав: "Го­тов уже я, та­ту,

Куди ти хо­чеш, по­си­лай".

"Біжи лиш швид­ше в Кар­фа­ге­ну, -

Зевес гінцеві так ска­зав, -

І па­ру роз­лу­чи ска­же­ну,

Еней Дідо­ну б за­бу­вав.

Нехай лиш відтіль уплітає

І Ри­ма строїти чух­рає,

А то за­ліг, мов в грубі пес.

Коли ж він бу­де йще гу­ля­ти,

То дам йо­му се­бе я зна­ти, -

От так ска­зав, ска­жи, Зе­вес".

Меркурій низько пок­ло­нив­ся,

Перед Зе­ве­сом бриль ізняв,

Через поріг пе­ре­ва­лив­ся,

До стайні швид­ше тя­гу дав.

Покинувши із рук на­гай­ку,

Запряг він мит­тю чор­топ­хай­ку;

Черкнув із не­ба, аж курить!

І все ко­би­лок по­га­няє,

Що ог­ло­бельна аж бри­кає,

Помчали, аж візок скри­пить!

Еней тоді ку­пав­ся в бразі

І на по­лу, ук­рив­шись, ліг;

Йому не сни­лось о при­казі,

Як ось Мер­курій в ха­ту вбіг!

Смикнув із по­лу, мов пся­юху.

"А що ти ро­биш? - п'єш си­ву­ху? -

Зо всього гор­ла зак­ри­чав. -

Ану лиш швид­ше уби­рай­ся,

З Дідо­ною не же­ни­хай­ся,

Зевес по­ход тобі ска­зав!

Чи се ж та­ки для діла ро­биш,

Що й досі ту­та за­гу­лявсь?

Та швид­ко і не так зад­ро­биш;

Зевес не­дур­но пох­ва­лявсь;

Получиш доб­ру ха­лазію,

Він ви­да­вить з те­бе олію,

От тілько йще тут по­ба­рись.

Гляди ж, сьогодні щоб уб­рав­ся,

Щоб ни­щеч­ком відсіль ук­рав­ся,

Мене уд­ру­ге не дож­дись".

Еней піджав хвіст мов со­ба­ка;

Мов Каїн зат­ру­сивсь увесь;

Із но­са по­тек­ла ка­ба­ка:

Уже він знав, який Зе­вес.

Шатнувся мит­тю сам із ха­ти

Своїх тро­янців поз­би­ра­ти;

Зібравши, дав та­кий при­каз:

"Як мож­на швид­ше ук­ла­дай­тесь,

Зо всіми клун­ка­ми зби­рай­тесь,

До мо­ря швен­дяй­те як­раз!"

А сам, вер­нув­ши­ся в бу­дин­ки,

Своє лахміття поз­би­рав;

Мізерії нак­лав дві скриньки,

На чо­вен за­раз одіслав

І до­жи­дав­ся тілько но­чі,

Що як Дідо­на зімкне очі,

Щоб, не про­щав­шись, тя­гу дать.

Хоть він за нею і жу­рив­ся,

І світом цілий день ну­див­ся;

Та, ба! бач, тре­ба по­ки­дать.

Дідона за­раз од­га­да­ла,

Чого су­мує пан Еней,

І все на ус собі мо­та­ла,

Щоб умуд­ри­ти­ся і їй;

З-за печі час­то виг­ля­да­ла,

Прикинувшись, буцім ку­ня­ла

І мов во­на хотіла спать.

Еней же ду­мав, що вже спа­ла,

І тілько що хотів дать дра­ла,

Аж ось Дідо­на за чуб хвать.

"Постій, прес­кур­вий9, вра­жий си­ну!

Зо мною пер­ше розп­ла­тись;

От за­ду­шу, як злу ли­чи­ну!

Ось ну лиш тілько за­вер­тись!

От так за хліб, за сіль ти пла­тиш?

Ти всім, при­вик­ши насміха­тись,

Розпустиш сла­ву по мені!

Нагріла в па­зусі га­дю­ку,

Що послі ізро­би­ла му­ку;

Послала пу­хо­вик свині.

Згадай, який прий­шов до ме­не,

Що ні со­роч­ки не бу­ло;

І пос­толів чорт мав у те­бе,

В ки­шені ж пус­то, аж гу­ло;

Чи знав ти, що та­кеє гроші?

Мав без матні одні хо­лоші,

І тільки сла­ва, що в шта­нах;

Та й те пор­ва­лось і по­би­лось,

Аж гля­нуть со­ром, так світи­лось,

Свитина вся бу­ла в лат­ках.

Чи я ж тобі та не го­ди­ла?

Хіба ріжна ти за­хотів?

Десь вра­жа ма­ти підку­си­ла,

Щоб хир­ний тут ти не сидів".

Дідона гірко за­ри­да­ла,

І з сер­ця аж во­лос­ся рва­ла,

І зак­расніла­ся, мов рак.

Запінилась, по­са­таніла,

Неначе дур­ма­ну із'їла,

Залаяла Енея так:

"Поганий, мерзький, сквер­ний, брид­кий,

Нікчемний, ла­нець, ка­те­лик!

Гульвіса, па­кос­ний, прес­тид­кий,

Негідний, злодій, єре­тик!

За куч­му сю твою ве­ли­ку

Як дам ля­ща тобі я в пи­ку,

То тут те­бе лиз­не і чорт!

І очі ви­де­ру із ло­ба

Тобі, ди­явольська ху­до­ба.

Трясешся, мов зи­мою хорт!

Мандруй до са­та­ни з ро­га­ми,

Нехай тобі прис­ниться біс!

З твоїми су­чи­ми си­на­ми,

Щоб враг поб­рав вас всіх, гульвіс,

Щоб ні горіли, ні боліли,

На чис­то­му щоб по­коліли,

Щоб не ос­тавсь ні чо­ловік,

Щоб доб­рої не зна­ли долі,

Були щоб з ва­ми злії болі,

Щоб ви ша­та­ли­ся повік".

Еней від неї одс­ту­пав­ся,

Поки зай­шов че­рез поріг,

А далі аж не ог­ля­дав­ся,

З дво­ра в со­ба­чу ристь побіг.

Прибіг к тро­ян­цям, за­са­пав­ся,

Обмок в по­ту, я?к би ку­пався,

Мов з тор­гу в шко­лу ку­рох­ват;

Потім, в чо­вен ху­тенько сівши

І їха­ти своїм велівши,

Не ог­ля­дав­ся сам на­зад.

Дідона тяж­ко за­жу­ри­лась,

Ввесь день не їла, не пи­ла;

Все тосковала10, все ну­ди­лась,

Кричала, пла­ка­ла, рев­ла.

То біга­ла я?к би ша­ле­на,

Стояла дов­го то­роп­ле­на,

Кусала нігті на ру­ках;

А далі сіла на по­розі,

Аж за­нудило їй, не­бозі,

І не всто­яла на но­гах.

Сестру клик­ну­ла на по­ра­ду,

Щоб го­ре злеє роз­ка­зать,

Енеєву оп­ла­кать зра­ду

І льго­ти сер­цю тро­хи дать.

"Ганнусю, риб­ко, душ­ко, люб­ко,

Рятуй ме­не, моя го­луб­ко,

Тепер про­па­ла я навік!

Енеєм ки­ну­та я, бідна,

Як са­ма пап­лю­га послідня,

Еней злий змій - не чо­ловік!

Нема у сер­ця мо­го си­ли,

Щоб я змог­ла йо­го за­буть.

Куди мні бігти? - до мо­ги­ли!

Туди один на­дежний11 путь!

Я все для йо­го по­те­ря­ла,

Людей і сла­ву за­нед­ба­ла;

Боги! я з ним за­бу­ла вас.

Ох! дай­те зілля мні на­пи­тись,

Щоб сер­цю мож­на роз­лю­би­тись,

Утихомиритись на час.

Нема на світі мні по­кою,

Не ллються сльози із очей,

Для ме­не білий світ єсть тьмою,

Там яс­но тілько, де Еней.

О пуцьві­рін­ку Купідо­не!

Любуйся, як Дідо­на стог­не...

Щоб ти ма­леньким був про­пав!

Познайте, мо­ло­диці гожі,

З Енеєм ба­хурі всі схожі;

Щоб враг зрад­ли­вих всіх поб­рав!"

Так бідна з го­ря го­во­ри­ла

Дідона, жизнь свою кля­ла;

І Ган­на, що їй не ро­би­ла,

Ніякой ра­ди не да­ла.

Сама з ца­ри­цей го­рю­ва­ла,

І сльози ру­ка­вом вти­ра­ла,

І хли­па­ла собі в ку­лак.

Потім Дідо­на мов унишк­ла,

Звеліла, щоб і Ганд­зя вий­шла,

Щоб їй на­су­мо­ва­тись всмак.

Довгенько так по­су­мо­вав­ши,

Пішла в бу­дин­ки на постіль;

Подумавши там, по­га­дав­ши,

Проворно ско­чи­ла на піл.

І, взяв­ши з запічка кре­са­ло

І клоч­чя в па­зу­ху чи­ма­ло,

Тихенько вий­шла на го­ро?д.

Нічною се бу­ло до­бою

І са­мой ти­хою по­рою.

Як спав хре­ще­ний ввесь на­род.

Стояв у неї на го­ро?ді

В кострі на зи­му оче­рет;

Хоть се не по царській по­роді,

Та де ж взять дров, ко­ли все степ;

В кострі був зло­же­ний су­хенький,

Як по­рох був уже пал­кенький,

Його й дер­жа­ли на підпал.

Під ним во­на огонь кре­са­ла,

І в клоччі гар­но роз­ма­ха­ла,

І роз­ве­ла по­жар чи­мал.

Кругом кос­тер той за­па­лив­ши,

Зо всей одежі роз­дяг­лась,

В огонь лахміття все зло­жив­ши,

Сама в огні тім прос­тяг­лась.

Вкруг неї по­лом'я па­ла­ло,

Покійниці не вид­но ста­ло,

Пішов од неї дим і чад! -

Енея так во­на лю­би­ла,

Що аж са­ма се­бе спа­ли­ла,

Послала ду­шу к чор­ту в ад.

Частина дру­га

Еней, поп­лив­ши синім мо­рем,

На Кар­фа­ге­ну ог­ля­давсь;

Боровсь з своїм, сер­де­га, го­рем,

Слізьми бідняж­ка об­ли­вавсь.

Хоть од Дідо­ни плив поспішно,

Та пла­кав гірко, не­утішно.

Почувши ж, що в огні спек­лась,

Сказав: "Не­хай їй вічне царст­во,

Мені же дов­голітнє панст­во

І щоб дру­га вдо­ва най­шлась!"

Як ось і мо­ре ста­ло гра­ти,

Великі хвилі підня­лись,

І вітри за­ча­ли бур­ха­ти,

Аж чов­ни на морі тряс­лись.

Водою чо?ртз­на-як кру­ти­ло,

Що тро­хи всіх не по­то­пи­ло.

Вертілись чов­ни, мов дурні?.

Троянці з стра­ху зад­ри­жа­ли,

І, що ро­би­ти, всі не зна­ли,

Стояли мовч­ки всі смутні.

Один з тро­янської ва­та­ги,

По їх він звав­ся Палінур;

Сей більше мав дру­гих од­ва­ги,

Сміленький був і ба­ла­гур;

Що на­пе­ред сей сха­ме­нув­ся

І до Неп­ту­на ок­лик­нув­ся:

"А що ти ро­биш, пан Неп­тун!

Чи се і ти пус­тивсь в ле­да­що,

Що хо­чеш нас звес­ти ніна­що?

Хіба півко­пи і за­був?"

А далі після сеї мо­ви

Троянцям він так всім ска­зав:

"Бувайте, брат­ця, ви здо­рові!

Отце Неп­тун за­муд­ру­вав.

Куди те­пер ми, брат­ця, пійдем?

В Італію ми не доїдем,

Бо мо­ре ду­же щось шпує,

Італія відсіль не близько,

А мо­рем в бу­рю їхать слизько,

Човнів ніхто не підкує.

Оттут зе­мелька єсть, хлоп'ята,

Відсіль во­на нев­да­ле­ку:

Сицилія, зем­ля ба­га­та,

Вона мені щось по зна­ку.

Дмухнім лиш, брат­ця, ми до неї

Збувати го­ресті своєї,

Там доб­рий цар жи­ве Ацест.

Ми там, як до­ма, очу­няєм

І, як у се­бе, за­гу­ляєм,

Всього у нього вдо­воль єсть".

Троянці ра­зом прий­ня­ли­ся

І ста­ли вес­ла­ми греб­ти,

Як стрілки, чов­ни­ки нес­ли­ся,

Мов зза­ду пха­ли їх чор­ти.

Їх сицилійци як уздріли,

То з го­ро­да, мов по­дуріли,

До мо­ря бігли всі встрічать.

Тут між со­бою роз­пи­та­лись,

Чоломкались і обніма­лись;

Пішли до ко­ро­ля гу­лять.

Ацест Енею, як би бра­ту,

Велику лас­ку по­ка­зав

І, за­раз поп­ро­сив­ши в ха­ту,

Горілкою по­час­то­вав;

На за?­кус­ку нак­ла­ли са­ла,

Лежала ков­ба­са чи­ма­ла

І хліба пов­не ре­ше­то.

Троянцям всім да­ли те­тері

І відпус­ти­ли на ква­тері:

Щоб йшли, ку­ди пот­ра­пить хто.

Тут за­раз підня­ли бен­ке­ти,

Замурмотали, як ко­ти,

І в ках­лях по­нес­ли паш­ке­ти

І ки­се­лю їм до си­ти12;

Гарачую, м'яку бу­хин­ку,

Зразову до ріжків печінку,

Гречаних з час­ни­ком пам­пух.

Еней з до­ро­ги на­ли­гав­ся

І пінної так нах­лис­тав­ся,

Трохи не ви­персь з йо­го дух.

Еней хоть тро­хи був підпи­лий,

Та з ро­зу­мом не по­те­рявсь;

Він син був бо­го­бо­яз­ли­вий,

По смерті батька не цу­равсь.

В сей день йо­го отець оп­ряг­ся,

Як чи­кил­ди­хи обіжрав­ся, -

Анхиз з горілоч­ки умер.

Еней схотів обід справ­ля­ти

І тут старці?в на­го­ду­ва­ти, -

Щоб Біг13 душі свій рай од­пер.

Зібрав тро­янську всю гро­ма­ду

І сам пішов на двір до них

Просить у їх собі по­ра­ду,

Сказав їм річ в сло­вах та­ких:

"Панове, знаєте, тро­яне

І всі хре­щенії ми­ря­не,

Що мій отець бу­вав Анхиз,

Його си­ву­ха за­па­ли­ла

І жи­во­та14 уко­ро­ти­ла,

І він, як му­ха в зи­му, слиз15.

Зробити по­мин­ки я хо­чу,

Поставити обід стар­ця?м -

І завт­ра ж - далі не одст­ро­чу.

Скажіте: як здається вам?"

Сього тро­янці і ба­жа­ли,

І всі у го­лос зак­ри­ча­ли:

"Енею, Бо­же, по­мо­жи;

Коли же хо­чеш, па­не, зна­ти,

І са­ми бу­дем по­ма­га­ти,

Бо ми тобі не во­ро­ги".

І за­раз мит­тю всі пус­ти­лись

Горілку, м'ясо ку­по­вать,

Хліб, буб­ли­ки, кни­ші вро­ди­лись,

Пішли посу­ди до­бу­вать;

І ко­ли­во з куті зро­би­ли,

Сити із ме­ду на­си­ти­ли,

Договорили і по­па;

Хазяїнів своїх ззи­ва­ли,

Старців по ули­цях шу­ка­ли,

Пішла на дзвін дя­кам ко­па.

На дру­гий день ра­ненько вста­ли,

Огонь надворі роз­ве­ли

І м'яса в ка­зан­ки нак­ла­ли,

Варили стра­ву і пек­ли.

П'ять ка­занів сто­яло юш­ки,

А в чо­тирьох бу­ли га­луш­ки,

Борщу тро­хи бу­ло не з шість;

Баранів тьма бу­ла ва­ре­них,

Курей, гу­сей, ка­чок пе­че­них,

Досита щоб бу­ло всім їсть.

Цебри си­вуш­ки там сто­яли

І бра­ги повнії діжки;

Всю стра­ву в ва­га­ни вли­ва­ли

І роз­да­ва­ли всім лож­ки.

Як проспіва­ли "со свя­ти­ми"16,

Еней об­ливсь слізьми гірки­ми,

І при­ня­ли­ся всі тре­пать;

Наїлися і нах­лис­та­лись,

Що де­які аж по­ва­ля­лись,

Тогді і годі по­ми­нать.

Еней і сам зо стар­ши­ною

Анхиза доб­ре по­ми­нав;

Не здрів нічо­го пред со­бою,

А ще з-за сто­лу не вста­вав;

А далі трош­ки про­хо­див­ся,

Прочумався, прот­ве­ре­зив­ся,

Пішов к на­ро­ду, хоть поблід.

З ки­шені вий­няв­ши півкіпки,

Шпурнув в на­род дрібних, як ріпки,

Щоб тя­ми­ли йо­го обід.

Енея за­боліли но­ги,

Не чув ні рук, ні го­ло­ви;

Напали з хме­лю пе­ре­ло­ги,

Опухли очи, як в со­ви,

І ввесь об­дув­ся, як ба­ри­ло,

Було на світі все не­ми­ло,

Мисліте по землі пи­сав.

З нудьги ох­ляв і ізнемігся,

В одежі ліг і не роздігся,

Під лав­кою до світа спав.

Прокинувшися, ввесь тру­сив­ся,

За сер­це сса­ло, мов глис­ти;

Перевертався і ну­див­ся,

Не зду­жав го­ло­ви звес­ти,

Поки не ви­пив півквартівки

З імби­ром пінної горілки

І кух­ля сирівцю не втер.

З-під лав­ки виліз і струх­нув­ся,

Закашляв, чхнув і стре­пе­нув­ся:

"Давайте, - крик­нув, - пить те­пер".

Зібравшися, всі па­не­тя­та

Ізнов кру­жа­ти на­ча­ли,

Пили, як бра­гу по­ро­ся­та,

Горілку так во­ни тяг­ли;

Тягли тут пінненьку тро­янці,

Не вом­пи­ли сициліянці,

Черкали доб­ре на­зах­ват.

Хто пив тут більш од всіх си­ву­хи

І хто пив ра­зом три осьму­хи,

То той Енеєві був брат.

Еней наш роз­доб­ро­хо­тав­ся,

Ігрища взду­мав за­вес­ти

І п'яний за­раз розк­ри­чав­ся,

Щоб пе­ребійців при­вес­ти.

У вікон шко­ля­ри співа­ли,

Халяндри ци­ган­ки ска­ка­ли,

Іграли в коб­зи і сліпці;

Було тут разні чу­ти кри­ки,

Водили в го­роді му­зи­ки

Моторні, п'яні мо­лодці.

В присінках всі па­ни сиділи,

На дворі ж вкруг сто­яв на­род.

У вікна де­які гляділи,

А інший був на­верх во­рот;

Аж ось прий­шов і пе­ребієць,

Убраний так, як ком­панієць,

І звав­ся мо­ло­дець Да­рес;

На ку­ла­ки став вик­ли­ка­ти

І пе­ребійця ви­зи­ва­ти,

Кричав, опа­ре­ний мов пес:

"Гей, хто зо мною вий­де би­тись,

Покуштовати стусанів?

Мазкою хо­че хто уми­тись?

Кому не жаль своїх зубів?

А ну­те, ну­те, йдіте швид­ше

Сюди на ку­ла­ки лиш ближ­че!

Я бе­бехів вам над­сад­жу;

На очі встав­лю оку­ля­ри,

Сюди, по­ганці-ба­ка­ля­ри!

Я вся­ко­му лоб розміжжу".

Дарес дов­генько до­жи­дав­ся,

Мовчали всі, ніхто не йшов;

З ним вся­кий би­ти­ся бо­яв­ся,

Собою стра­ху всім за­дав:

"Так ви, ба­чу, всі лег­ко­ду­хи,

Передо мною так, як му­хи,

І пу­до­фе­ти на­го­ло".

Дарес тут ду­же насміхав­ся,

Собою чва­нивсь, ве­ли­чав­ся,

Аж слу­хать со­ром всім бу­ло.

Абсест тро­янець був сер­ди­тий,

Згадав Ен­тел­ла-ко­за­ка,

Зробився мов не­са­мо­ви­тий,

Чимдуж дав відтіль дро­па­ка.

Ентелла скрізь пішов шу­ка­ти,

Щоб все, що ба­чив, роз­ка­за­ти

І щоб Да­ре­са підцько­вать.

Ентелл був тяж­ко смілий, ду­жий,

Мужик пле­чис­тий і невк­лю­жий,

Тогді він, п'яний, вклав­ся спать.

Знайшли Ен­тел­ла-сіро­ма­ху,

Що він під ти­ном гар­но спав;

Сього сер­деш­но­го тіма­ху

Будити ста­ли, щоб ус­тав.

Всі го­лос­но над ним кри­ча­ли,

Ногами вси­лу роз­ка­ча­ли,

Очима він на них луп­нув:

"Чого ви? що за вра­жа ма­ти,

Зібрались не да­ва­ти спа­ти".

Сказавши се, оп'ять зас­нув.

"Та встань, будь лас­кав, па­не-сва­ту!" -

Абсест Ен­тел­лові ска­зав,

"Пійдіть лиш ви собі ік ка­ту". -

Ентелл на їх так зак­ри­чав.

А послі ба­че, що не шут­ка,

Абсест ска­зав, яка по­гуд­ка,

Проворно ско­чив­ши, здриг­нувсь:

"Хто, як, Да­рес? - ну, стійте, наші!

Зварю па­ну Да­ре­су каші,

Горілки дай­те лиш нап'юсь".

Примчали з ка­за­нок си­ву­хи,

Ентелл її раз­ком дмух­нув

І од сієї він мок­ру­хи

Скрививсь, на­мор­щивсь і зівнув,

Сказав: "Те­пер ходімо, брат­ця,

До хвас­ту­на Да­ре­са-лан­ця!

Йому я реб­ра полічу,

Зімну всього я на ка­ба­ку,

На смерть зувічу, мов со­ба­ку,

Як би­ти­ся - я на­учу".

Прийшов Ен­телл пе­ред Да­ре­са,

Сказав йо­му на сміх: "Гай-гай!

Ховайсь, прок­ля­та не­оте­са,

Зарання відсіль утікай;

Я роз­дав­лю те­бе, як жа­бу,

Зітру, зімну, мо­роз як ба­бу,

Що тут і зу­би ти зітнеш.

Тебе ди­явол не пізнає,

З кістка­ми чорт те­бе зли­гає,

Уже від ме­не не влиз­неш".

На зем­лю шап­ку по­ло­жив­ши,

По ло­коть ру­ки за­су­кав

І, цуп­ко ку­ла­ки сту­лив­ши,

Дареса би­тись ви­зи­вав.

Із сер­ця скре­го­тав зу­ба­ми,

Об зем­лю ту­по­тав но­га­ми

І на Да­ре­са налізав.

Дарес не рад своїй ли­хоті,

Ентелл по­тяг не по охоті

Дареса, щоб йо­го він знав.

В се врем'я в рай бо­ги зібра­лись

К Зе­ве­су в гості на обід;

Пили там, їли, за­бав­ля­лись,

Забули на­ших людських бід.

Там ла­ко­ми­ни різні їли,

Буханчики пше­ничні білі,

Кислиці, яго­ди, коржі

І всякі-разні вит­ре­беньки, -

Уже, ли­бонь, бу­ли п'яненькі,

Понадувались, мов йоржі.

Як ось зне­чев'я вбіг Мер­курій,

Засапавшися, до богів;

Прискочив, мов ко­ти­ще му­рий

До сир­них в маслі пи­рогів!

"Ге, ге! от тут-то за­гу­ля­лись,

Що і од світа од­цу­ра­лись,

Диявол ма вам і сти­да. -

В Сицилії та­ке тво­риться,

Що вам би тре­ба по­ди­виться,

Там крик, мов підсту­па ор­да".

Боги, по­чув­ши, за­ша­та­лись,

Із не­ба витк­ну­ли но­си,

Дивитись на бійців хва­та­лись,

Як жа­би літом із ро­си.

Ентелл там сильно храб­ро­вав­ся,

Аж до со­роч­ки ввесь роз­дяг­ся,

Совав Да­ре­су в ніс ку­лак.

Дарес ізвом­пив, сіро­ма­ха,

Бо був Ен­телл не­пев­на пта­ха,

Як чор­но­морський злий ко­зак.

Венеру за вис­ки хва­ти­ло,

Як гля­ну­ла, що там Да­рес;

Їй ду­же се бу­ло неми­ло,

Сказала: "Ба­теч­ку Зе­вес!

Дай моєму Да­ре­су си­ли,

Йому хвос­та щоб не вкру­ти­ли,

Щоб він Ен­тел­ла по­бо­ров.

Мене тогді ввесь світ за­бу­де,