III

 

Заглянув Черевань у пекарню:

- Е, - каже, - та се ж ти мені й жениха привіз, пане бгате! (А в пекарні давно вже сидів Петро Шраменко, роз­мовляючи з Череванихою і з її дочкою Лесею.) Бач, як у їх весело! He так, як у нас! Щебечуть, наче горобці. Що то за милий вік молодецький! Веди ж, Василю, гостей у світли­цю, а я поздоровкаюсь із молодим Шраменям.

Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака (що ще то за луччих часів дід або батько збудовав). Сволок гарний, дубовий, штучно покар­бований; і слова з Святого Письма вирізані; вирізано і хто світлицю збудовав, і якого року. І лавки були хороші, ли­пові, із спинками, да ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих людях ведеться. Одно тілько диво було в Череваня таке, що вже тепер ніде не зуздриш. Кругом стін полиці, а на тих полицях срібні, золоті й кришталеві куб­ки, коновки, пляшки, таці і всяка посудина, що то на вій­ні поздобувано. Як палили козаки шляхетськії двори і княжеськії замки, то все те мішками виносили. Так-то Бог тоді погодив козацтву, що тії вельможнії каштеляни і ста­рости пишнії, несказано горді, що гукали на гайдуків, сидя із сими кубками да конвами поза столами, пішли в нево­лю до Криму або полягли головою в полі, а їх кубки сто­ять у козака в світлиці. Іще ж по стінах висять і їх шаблі, пищалі під сріблом, старосвітські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки-сисюрки, що вкриє тебе залізною сіткою - і ніяка шабля не візьме. Отже ніщо теє не оборонило ляхів і недоляшків: допекли козакам і поспільству до самого серця. То от те­пер і тії луки, і тії шаблі, і вся та зброя сіяє не в одного Череваня в світлиці і веселить козацькі очі.

Тілько ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоч там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тілько самі квітки да запашні зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний да високий хліб. Так Леся ж усе скра­шала собою так, що вже справді годилось би сказати: "У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка". І розговоривсь з нею Петро, як брат із сест­рою. А сама Череваниха була пані ввічлива: знала, як до кого з речами обернутись. Так моєму козакові луччої компанії було й не треба: тут би він і засів на весь вечір, дивлячись на чорні дівоцькі брови да на шиті рукава.

Як ось і лізе Черевань, сопучи, через поріг. Уваливсь у хату да, розставивши руки, до його:

- А, бгатіку! - і почав ціловатись. - Ну, - каже, - бгате, не вниз ідеш, а вгору. То був козак над козаками, а те­пер іще став кращий!.. Меласю! - обернувсь до жінки. - От нам зятьок! Лесю, от жених тобі під пару, так-так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловік? Сам набиваюсь із своїм добром. Так не бере ж бо ніхто, та й годі! Ходімо, бгате, в світлицю; нехай вони тут собі пораються. Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.

Да, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обер­нувсь козак, переступаючи через поріг, - і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині.

- Ось подивись, дідусю, - каже Черевань, привівши Петра до Божого Чоловіка, - чи той се Шраменко, що пе­реплив Случ під кулями? Їй-богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле! Пробравсь у лядський табір, убив хо­рунжого й корогов його приніс до гетьмана. Що ж би тепер воно зробило!

Божий Чоловік положив Петрусеві на голову руку да й каже:

- Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, - і вмре своєю смертю.

- Нехай лучче, - сказав батько, - поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розі­драли надвоє.

- Ну, годі ж, годі вже про се! - каже Черевань. - Ось я вам дам краще діло до розмови.

І дістав із полички жбан, прехимерно з срібла вилитий і що то вже за приукрашений! Не жалували пани грошей для своєї пихи і потіхи. По боках бігли босоніж дівчата - інша і в бубен б'є; а зверху сидів, мов живий, божок гречеський Бахус. Тим-то Черевань і звав свій жбан божком.

- Шкода мені, дідусю, твоєї темноти, - каже кобза­реві. - Ось на лиш полапай, яке тут диво. Се я в Польщі таке собі доскочив.

- Суєта суєтствій! - каже той, усміхнувшись.

- Ні, бгатіку, не суєта! Ось як вип'ємо з божка по кух­лику, то, може, не так заговориш.

- Із божка? - каже Шрам. - Так отсей чортик зо­веться в тебе божком?

- Нехай він буде й чортик, - одвітує Черевань, - тіль­ко кажуть, що в старовину у греків... Був народ греки, так, примірно, як ми тепер козаки. Народ непобідимий, - от що!.. Так у тих-то греків сьому божку, кажуть, була велика шаноба.

- А в тебе вже не така? - питає Шрам.

- Ні, - каже, - на мене він не нарікатиме, а от коли б ви його не зневажили.

І дістав мальовану тацю, сріблом ковану. А на таці було намальоване таке, що всяке б засміялось. Жидок дає запо­рожцеві напитись горілки з барильця. Запорожець так і припав до барила, а жид - одно од страху, а друге од скнарості - держить та й труситься. А зверху і підписано: "Не трусись, псяюхо: губи поб'єш!" От на таку-то тацю поставив Черевань п'ять кубків-ріпок да й почав наливати якусь настойку з того божка.

- Се, бгатці, - каже, - така в мене настойка, що мерт­вий устав би з домовини, якби випив добру чарку.

Да й обніс усіх; не минув і Василя Невольника, хоч той стояв собі оддалік, мов у монастирі служка перед ігу­меном.

- Ну, бгате Михайле, - каже, повеселівши трохи од того трунку, Шрам, - загадаю ж я тобі про твого божка загадку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: "Потіха моя!", краля каже: "Погибель моя!"

- Ну, бгатіку, - каже Черевань, - хоч убий, не вто­ропаю. Дак як, як? Король на трьох ніжках, а краля каже: "Погибель моя"?

- Не король, а божок на трьох ніжках, як от і твій. Король каже: "Потіха моя!", краля каже: "Погибель моя!"

- А, пек же його матері, як мудро!.. Король каже: "По­тіха моя!" Себто, бач, як чоловік уп'ється, то вже тоді кричить: "Я король!" А жінка: "Ох, погибель же моя! Де ж мені тепер дітися?"

- Якраз так! Тільки, бгатіку, твоя жінка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем ізробивсь!

- Іще не одгадав! - каже Черевань. - Ану ж ти сам!

- Мені не диво, а от якби ти показав свою премудрость!

- Моя премудрость, бгатіку, - сказав Черевань, - знає тілько налити та випити; а там собі мізкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови.

- Не вадило б і не попам, - одвітує Шрам, - не вади­ло б і не мужам совіта знати, що король тут - тіло, а кра­ля - так се душа. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.

- Пгавда, бгатіку, їй-богу пгавда! - сказав, похитую­чи головою, Черевань. - Вип'єм же ще по кубку!

Аж ось увійшла до гостей Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, - замолоду була дуже хо­роша. Підійшла до Шрама під благословеніє. Він її побла­гословив, да, як пані була гожа, і вони ж таки давні при­ятелі, то ще схотів і попросту з нею привітатись, да й каже:

- Позвольте з вами привітатись, добродійко?

А вона каже:

- Да як же зволите, добродію!

Да й поціловались любенько.

Тоді Череваниха ще обнесла гостей.

Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув під стелю да й каже:

- Щоб наші діти отак вибрикували!

А Череваниха почала вести за чаркою розмову:

- Так отсе, - каже, - ви на прощу, панотче? Святе діло!.. От, моя дружино, - обернулась до чоловіка, - от як добрі люде роблять: аж із самої Паволочі їдуть моли­тись Богу. А ми живемо ось під самим Києвом, да ще не були сю весну й одного разу у святих угодників. Аж сором! Да вже ж як собі хочеш, а в мене не дурно ридван наготов­лений. Причеплюсь за пана Шрама, да куди він, туди й я.

- От божевільне жіноцтво! - каже Черевань. - Куди він, туди й я!.. А як же пан Шрам махне за Дніпро?

- То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти нам у сьому воронячому гнізді? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб приїхала до його в гості! І чому б не поїхати?

- Да, їй-богу, Меласю, - каже Черевань, - я рад би душею, коли б мене хто взяв та й переніс до твого бгата, під Ніжень. Кажуть, і живе добре - таки зовсім по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.

- Отсе буцімби за достаток його князем зовуть! - пе­ребила Череваниха. - У його жінка - княгиня з Волині, ляшка. Як руйновали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.

- Князь Гвинтовка7! - зареготавши, каже Черевань. - То були Вишневецькії да Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки... Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії княгині! Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко!

Гуторять попиваючи, аж ось - двері рип! І - так, як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.

- От моя й краля! - каже Черевань, беручи її за руку:

В світлоньку входить,Як зоря сходить.В світлоньку ввійшла,Як зоря зійшла...

А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Чере­ваневі?

Нічого не сказав Шрам, тілько дививсь на Лесю.

А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хо­роша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед по­важним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!

- Ну лиш, доню, - каже Черевань, - піднеси нам по кубку, як там кажуть, із білих ручок.

Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хо­роше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті - усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.

Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й каже Череваневі:

- Ну, брат Михайло, тепер і я скажу, що є тобі чим на старість похвалитись.

А Черевань тілько сміється.

- А що ж, приятелю? - каже Шрам далі. - Хоть би мені годилось би про одного вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати - чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?

А Черевань йому:

- А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?

- Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!

Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поцілувались.

Тоді за дітей, да й кажуть:

- Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти!

Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що він тілько подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось ніби злякалась да й каже:

- Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті?

Обернувсь Черевань - немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в світлицю.

- Меласю! - каже Черевань. - Чи бачиш, що тут у нас діється?

- Бачу, бачу, пишний мій пане! - дала вона такий одвіт да зараз і взяла од його дочку за руку.

Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесі? Де ж той жаль дівся, де ділось те, чого не вимовиш ніякими слова­ми? Вона схилила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не гляне. Гордо підня­лась її губка - не добрий знак для залицяння!..

- Ну, нічого сказати, панотче! - каже Череваниха Шрамові. - Швиденько ви добуваєте із своїм сином зам­ки! Отже ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше над усі царства.

Черевань тілько сміявся.

А Шраму було не по нутру.

- Враг мене візьми, - каже, - коли з іншим замком не скоріш ісправишся, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам?

Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззя­вивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повер­нув шию до жінки, що то вона скаже.

А та вже тоді медовим голосом:

- Панотче, пане полковнику, приятелю наш любий! Нема на Вкраїні чоловіка, щоб не знав, чого сто'їть ста­рий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за його свою дитину; тілько ж бо треба чинити таке діло по-християнськи. Наші діди й баби, як думали заручати дітей, то перше їхали з усею сім'єю на прощу до якого монастиря да молились Богу. От Бог давав дітям і здоров'є, і талан на всю жизнь. Се діло святе: зробімо ж і ми по-предківськи.

Знала Череваниха, що сказати: так і посадила Шрама, мов горщок од жару одставила.

- Ну, брате Михайло, - каже він Череваневі, - бла­гословив тебе Господь дочкою, да не обидив же й жінкою.

- Га-га-га! - каже Черевань. - Еге, бгате! Моя Мела­ся не зневажила б себе і за гетьманом.

- По сій же мові да буваймо здорові! - каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.

- Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват! - каже Шрам.

- А діти наші нехай отак вибрикують! - додав Чере­вань, бризнувши з кубка на стелю.

- Амінь! - каже Череваниха.

На тім і застряло сватаннє. Старі вже більш і не згаду­вали, бо і в Череваня, і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро: він зараз догадавсь, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, да й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!

Леся, викрутившись із того сватання, зникла в світлиці і не ввійшла на вечерю; а після вечері зараз порозходились на спочинок.

Старого Шрама і Божого Чоловіка положили в світли­ці, а Петро по-козацьки ліг у садку під чистим небом.

Не знаю вже, яково'-то йому після того сватання спа­лось. Як же вернувся вранці до світлиці, то Божого Чоло­віка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сук­ні і ждали тілько старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підзем­них скарбницях.

Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Ва­силь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді Бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотистії герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога' горорізьба - леви, струсеві пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гер­бами величались...

Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання - поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду.

Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Їде сердега мовч­ки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:

- Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й роз­в'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви зі своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитроща­ми. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?

- І єсть, і нема; і нема, і єсть, - каже, сміючись, Череваниха.

- Що отсе в вас за загадки? - аж скрикнув з досади Петро. - Уже коли рвати, то рви не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці?

- Е, паниченьку! - каже Череваниха. - Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь!

Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, заглянувши на матір, похитала головою.

Усміхнулась горда мати да й каже:

- Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на про­чудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; на могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу - од Подолля, од Волині, од Сівери і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкри­ли да й стали битись один на один, кому буде та ясная пан­на. Б'ються день, б'ються другий, - як де не взявсь моло­дий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили - да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий - ніяк його не забуду. Уда­рилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш?

- Я думаю тілько, - каже Петро, - що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все!

- Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. "А що ж, - каже, - пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять - на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєї доні, дароватимуть їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усі­ма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобі - сонце, на потилиці - місяць". Так промовила мені, віщу­ючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені Господь доч­ку - справдилось бабусине слово: нівроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани да гетьмани - справдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його пода­рунок, і кращий над усе панство і лицарство був молодий гетьман: замість очей - зорі, на лобі - сонце, на потили­ці - місяць. Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів затемняв він красою. І говорить мені: "Не оддавай же, паніматко, своєї дочки ні за князя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте - буду їй вірною дружиною". Дай же, Боже, і ти, Мати Божа, щоб і се справ­дилось на щастє й на здоров'є!

Тут саме виїхали вони із-за гори. Перед ними так і за­блищало, так і замиготіло, так і замережило церквами, хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв, як той Єрусалим. Сонце ще не піднялось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зелені сади, і все, що загледіло око в Києві, усе горіло, мов парча золототканая.

Прочане перехрестились і сотворили молитву. А Петро їде собі, і не бачить, і не чує нічого: так опентала його Череваниха.

 

 

 

 

Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"

2018

 

ISBN 978-617-12-5738-2 (epub)

 

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

 

Електронна версія зроблена за виданням:

 

Друкується за виданням:

Куліш П. Чорна рада : роман, оповідання, вірші / Пантелеймон Куліш. - Харків : Фоліо, 2017. - 288 с. - (Серія "Шкільна бібліотека української та світової літератури")

 

Дизайн обкладинки агентства "ТІМ+"

 

Куліш П.

К90 Чорна рада : роман ; поема / Пантелеймон Куліш. - Харків : Книжковий Клуб "Клуб Сімей­ного Дозвілля", 2018. - 400 с.  - (Серія "Перлини української класики", ISBN 978-617-12-5599-9)

 

ISBN 978-617-12-5396-4

 

На хутір Хмарище до старого Череваня приїздять шановані гості - молодий козак Петро Шраменко та його уславлений батько. У Череванів є красуня-донька Леся. Та рано думати про заручини, коли в країні Руїна і гетьмани запекло змагаються за право володіння булавою великого Богдана Хмельницького. А тим часом красуню Лесю викрадає шибайголова Кирило Тур. І тільки Петро може врятувати кохану... ("Чорна Рада")

Також до видання увійшла поема "Маруся Богуславка".

УДК 821.161.2

 

 

? Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", видання українською мовою, 2018

? Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", художнє оформлення, 2018

 

ІV

 

Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злиго­дні на тебе з усіх боків збирались... Скілько-то князів, ли­царства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із го­лови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті во­рота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.

Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік прийшов до Києва Радзивілл із литвинами, усе попалив і пограбовав, а міщане, сівши на байдаки, мусили до Переяслава втікати.

Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по їй прослідок. На коморах, на станях, на огорожах, поміж свіжим деревом чорніють ко­лодки, а інде гарний колись сад стоїть пустирем незагоро­джений; на спустошалому дворищі стирчать тілько печі да ворота; а де чи ділованнє, чи щит над ворітьми, чи яка хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло.

Смутно було дивитись Шрамові на тії признаки поже­жі. Тілько й краси було в Києві, що церкви Божі, да горо­ди з червоними маками, да ще тії гори крутоярі, з зелени­ми покотами.

 

І

 

По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білогородського шляху. Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; дру­гий, по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на ви­ду - старий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й торо­ки позапилювані: зараз було знати, що їдуть не зблизька.

Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку, да й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збага­тилось за десятилітню війну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань до­скочив собі незчисленного скарбу да після війни й сів хуто­ром коло Києва.

Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених ві­тах, по суковатих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Череваня.

Отже вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через річ­ку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії1. Замість ушул2 - рублена башта під ґонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя - татарина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом - гостровер­хий гребінь із дубових паль, а округ хутора - годящий вал.

Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; да вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця, лізе та й гуторить само з собою.

- Враг його, - каже, - знає, який тепер люд настав! Прийде казна-що, казна-звідки та й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, тото-бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову! Ох, Боже правий, Боже правий!

- Се Василь Невольник, - каже тоді піп. - Однако­вий і досі.

- Хто там грюкає, наче в свої ворота? - питає Василь Невольник крізь віконце.

- Да годі тобі розпитувати! - озвався піп. - Бачиш, що не татаре, то і впускай.

- Боже мій правий! - аж скрикнув Василь Неволь­ник. - Та се ж паволоцький Шрам!.. Не знаю ж, чи одчи­няти ворота, чи перше бігти до пана.

- Одчини перше ворота, - озвався Шрам, - а потім біжи собі, куди хоч.

- Правда, правда, добродію мій любий! - каже ста­рий ключник да й почав іспускатися униз, усе-таки роз­мовляючи сам із собою. - Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама!

От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син) схилившись і в'їхали. Василь Невольник з великої радості не знав, що й робити: кинув­ся до Шрама і поцілував його в коліно.

Далі до сина:

- Боже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак!

Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Невольником.

- Орел, а не козак! - каже знов Василь Невольник. - Що, якби таких друзяк припливло хоч дві чайки до Кермана3, як я пропадав там у неволі? Ох, Боже правий! Далась мені та проклята неволя добре знати, не забуду її довіку!

Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізер­ний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивля­ються, а губи якось покривились, що ти б сказав - він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотня­них шароварах, да й те на йому було мов позичене.

Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од панотця коня.

- Веди ж нас, Василю, до пана, - каже полковник Шрам. - Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.

- Еге, добродію, - каже Василь Невольник, - бла­гую часть ізбрав собі пан Черевань - нехай його Господь на світі подержить! Мало куди й виходить з пасіки.

- Ну, да все ж од людей іще не одцурався? Чи, може, справді зробивсь пустинножителем?

- Йому од людей одцуратись! - каже Василь Неволь­ник. - Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гість тепер у Хмарищі.

Да, одчинивши дідусь у пасіку хвірточку, і повів Шра­ма попід деревом.

Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник?

Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоло­вік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою. Тоді-бо дійшло безладдє в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну го­лову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщана­ми і хліборобами, которі не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовніри консистуючи в городах і се­лах, беззаконні окорми і напитки од людей вимагати, жі­нок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчести­ти і мордовати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичовати й пога­няти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисовали. А тим часом католицькі пани з нашими перевертня­ми усиловались унію на Вкраїні прищепити і не в одну церкву попом уніта на огиду людям поставили; віру благо­честиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й церкви їм на одкуп оддава­ли. І нікому було на такі наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, пани да єпископи у руках держали. Городова ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орандарів руку тяг­нула, а між себе ділилась козацькою платою - по тридця­ти злотих на всякого реєстрового од короля і Речі Поспо­литої4. То й реєстровим, чи городовим, козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям прине­волено; которі ж остались реєстровими козаками, тії ро­били в своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість ти­сяч тілько їх оставлено в реєстрі, да й тії, бувши в великій неволі в старшини, тягли, хотя´ й не´хотя, за ляхів руку і тілько вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісноті й нуждах жаловались?.. Жаловались миряне і попи благочестивії тіль­ко далеким своїм землякам - козакам запорозьким, которі, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От і виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця - з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю.

Тілько ж ненадовго підіймали українці під їх корогва­ми похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з не­доляшками, гасили хутко полом'є і знов по-свойому оберта­ли Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя - піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії консистенти-ротмістри з своїми жовнірами, да й наші перевертні- недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити теє полом'є! Як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають ма­леньких дітей, сини - немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чим­чикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже "розлилась козацька слава по всій Україні...".

Де ж пробував, де тинявсь попович паволоцький, Шрам, десять рік од Остряниці до Хмельницького? Про те багато треба б було писати. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку-туркеню; про­повідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам за­порозьким; побував він на полі й на морі з низовцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмель­ницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія5... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хоче­те знати, не Чепурним його записано.

Било козацтво в ту війну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писався власним прізвищем.

Отже минули, мов короткі свята, десять рік Хмельнищини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали бать­кові у походах. Двоє полягло під Смоленським, оставсь тілько Петро. Іще таки й після Хмельницького не раз дзво­нив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву. "Вже, - думав, - Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай, - каже, - живе громадським розумом".

Коли ж дивиться, аж ізнов негаразд починається на Вкраїні. Свари да чвари, і вже гетьманською булавою поча­ли ігратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що одержав після його гетьманованнє; а як досталась од Юру­ся булава Тетері, то він аж за голову вхопився. Чи молить­ся, чи Божу службу служить, - одно в його на думці: що ось погибне Україна од сього недруга отчизного і похлібці лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: "Блюдітеся, да не порабощенні бу­дете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!"

Як же вмер паволоцький полковник, що після Шрама уряд держав, да зійшлась рада, щоб нового полковника ви­брати, він вийшов серед ради у поповській рясі да й каже:

- Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас Господь ізнов огнем да мечем. Треба нам те­пер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмель­ницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.

Як почула ж се рада, то так і загула од радості. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником.

Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусив Тетеря при­слати Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чигають.

Отже думав Шрам, думав, як би Вкраїну на добру до­рогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський пірнач6, а сам виїхав ніби кудись далеко на хутір для спокою, да ото й махнув із сином з Паволочі. Куди ж він махнув і що в його було на думці, незабаром того довідаємось.

 

II

 

Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає - у Че­реваня щось іграє.

- Е, да се в вас і бандура!

- І бандура, - каже Василь Невольник, - та ще чия бандура!

- Так се в вас Божий Чоловік? - спитав тоді Шрам.

- А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом.

Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки - так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї.

Гляне Шрам - аж сидять на траві під липою і Божий Чоловік, і Черевань, а перед ними стоїть полудень. Звався Божим Чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чо­біт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і сво­їми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.

Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:

Ой настала жаль-туга да по всій Україні...

Не один козак гірко плакав од сії думи, а Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево; а щоки - як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача.

Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоть би кришечку перемінився Черевань; тілько лисина почала наче більш вилискуватись. А в Божого Чоловіка довга, до самого пояса, борода іще краще процвіла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи піс­ню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не поба­чить.

Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева да й став напроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань:

- Бгатику, - каже (бо трохи картавив), - чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати Божого Чоловіка?

Да й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом.

Божий Чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.

- Бувай же, - каже, - здоров, панотче і пане полков­нику! Чули й ми, як Господь наустив тебе взятись ізнов за козакованнє.

А Василь Невольник, стоючи коло них, собі радується, похитуючи головою.

- Боже, - каже, - правий, Боже правий, єсть на світі такі люде!

- Яким же, бгате, оце случаєм? - питає зараз Чере­вань.

Шрам одвітовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у Божого Чоловіка:

- А тебе ж, діду, звідки і куди Господь несе?

- В мене, - каже, - одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тії помиловані будуть...

- Так, батьку мій! Так, мій добродію! - перебив йому Василь Невольник. - Нехай на тебе так Господь оглянеть­ся, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, прому­чивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих без­божних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацьку мову!

- Не мені дякуй за се, Василю, - каже Божий Чоло­вік, - дякуй Богові да ще тому, хто не поскупивсь вики­нуть за тебе з череса сотню дукатів.

- Хіба ж я йому не дякую? - каже Василь Неволь­ник. - Ченці звали мене у монастир, бо я таки й письмен­ний собі трошки; низове товариство заклика'ло мене до коша, бо я всі гирла, як свої п'ять пучок, знаю; зазивав мене і кошовий, і отаманнє, як проходив я, повертаючи з неволі, через Запорожжє, а я кажу: ні, братчики, піду я тому слу­жити, хто визволив мене із бесурменської землі; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби як-не­будь йому подякувати.

Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тілько сміявся.

- Казнає-що ти, - каже, - городиш, бгате! Буцім уже сто червоних таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пилявців та Збаража носили козаки червінці приполами. Ну, сядьмо лиш, мої дорогії гості, та вип'єм за здоров'я пана Шрама.

Випили по кубку. Тоді Шрам і питає:

- Скажи ж мені, Божий Чоловіче, ти всюди вештаєш­ся і всячину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром?

- Діється таке, - одвітує Божий Чоловік, важко здихнувши, - що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками.

- А старшина ж із гетьманом на що?

- Старшини там багато, да нікого слухати.

- Як нікого? А Сомко?

- А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усіма, да й йому не дають гетмановати.

- Як же се так?

- А так, що диявол замутив голову Васюті Ніженському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так отже захотілось на старість гетьмановати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояре, що на Москві коло царя, що хотя роблять, і тії за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Отаке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пійшли один против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зі­тнуться. "Чия сторона?" - "А ти чия?" - "Васютина". - "Геть же к нечистому, боярський підніжку!" - "Ти геть к нечисто­му, переяславський крамарю!" Себто, бач, що Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель.

Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і го­лову понурив.

- Да потривай же, - каже, - адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці?

- Одностайне, - каже, - і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоловік прямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сотнягу чи дві чер­воних на рясу. А Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком пе­ред владикою - той і вимудрував щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада козелецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запоріжжя було на раді, щоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.

- Якого се Брюховецького? - аж скрикнув Шрам. - Що се ще за проява?

- Проява, - каже, - така, що слухаєш, да й віри няти не хочеться. Ви знаєте Іванця?

- Отак! - кажуть. - Іще б не знати чури Хмельниць­кого!

- Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка?

- Чули, - каже Шрам. - Що ж по тому?

А Черевань:

- Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?

- Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самоті чи там напідпитку, а перед отаманнєм, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана.

- Га-га-га! - засміявсь Черевань. - Одважив солі добре!

- Одважив солі добре, - каже Божий Чоловік, - да зробив негаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьман­ському дворі, то й чуєш: "Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний!" - озветься до його під веселий час, за чар­кою. "Держись, Юру, - каже, бувало, синові, - держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошу­кає". От Юрусь і державсь його ради, і вже, було, що ска­же Іванець, те й свято. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сес­тру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про військові речі, от Іванець і собі до гурту - немовби гетьманський чура - да щось і блявкнув з простоти. А Сомко знаєте який? Зараз загориться, як порох. "Пане гетьмане, - до Юруся, - старого пса не пристойно мішати в нашу компанію..." От як воно було, панове, коли хочете знати. Я сам там лучивсь, то й чув своїми ушима. Да при мені ж зчинився й ґвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й про­везти по всьому Гадячу.

- Га-га-га! - зареготав ізнов Черевань. - Котузі по заслузі.

А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:

- Се все ми знаємо.

- Знаєте, - каже кобзар, - а чи чували, що після того вкоїв Іванець?

- А що ж він, бгате, вкоїв? - питає Черевань. - Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю?

Той тільки мовчки похитав головою.

- От що зробив Іванець, - прийняв ізнов слово Божий Чоловік. - Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в геть­мана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: "Іван Мартинович! Іван Мартинович!" А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...

- Ну, що ж із сього? - ізнов-таки спитав понуро Шрам.

- А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.

- Іванця! - аж скрикнули всі у одно слово.

- Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, - додав Божий Чоловік, - тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький.

- Сила небесная! - закричав, ухопившись за голову, Шрам. - Так се його зовуть запорожці гетьманом?

- Його, панотче, його самого!

- Боже правий, Боже правий! - сказав Василь Невольник. - Переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!

А Черевань тілько сміявся:

- Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І вво сні такого дива не снилось нікому!

- Браттє моє миле! - рече тоді полковник Шрам. - Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, - а в його душа щира, ко­зацька, - так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, Божий Чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться. Їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки поважають, твоєї ради по­слухають...

- Ні, панотче, - перебив його кобзар, - не слід мені встрявати до тії заверюхи.

Не нам теє знати,Не нам про те, за те раховати:Наше діло Богові молитись,Спасителю хреститись...

А більш, - каже, - мені не по нутру ота мізерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу, і Богові не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тіль­ко й знають різати до танців. Дух мій не терпить сього!.. І наша темна старчота, ради тієї ледащиці-горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх Божий. Уже ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із сього світу: так чого ж тобі вертатись до гріхів людських? Умудрив Господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи Гос­пода; так співай, щоб чоловік на добре, а не на зле почувся!

- Бгатці! - сказав Черевань. - От я почувсь на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке горе на душі одлигне. Годі вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюсь, що Господь послав мені таких гостей, а ви тілько охаєте та стогнете. Не засмучайте моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогоднішній вечір.

Так говорячи, устав да й повів своїх гостей до хати.

Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на нього гледючи. Божий Чо­ловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі.