Бантуська Трійця - Макс Лоб

І

Я вже близько півгодини стирчу тут на високому пагорбі, в Луґано, безнадійно дожидаючи автобуса, а його нема й нема. Сонце у зеніті й добряче пряжить мені голий череп, мій дзбанокумпол. Зі мною літня пані. На ній елегантна сукня кольору ванілі. Довге сиве волосся спадає на оголені плечі.

Так спекотно, що в неї тече тональний крем і круг очей проявляється сіточка зморшок. Ця пані без упину говорить. Вона мимрить. Вона бубонить. Певно, скаржиться на це кричуще спізнення громадського транспорту. Здається, я розбираю "і при тому, що ми платимо щоразу більше". Жінка висловлюється італійською. Я їй усміхаюсь. Навіть не знаю, чому. Насправді, я майже нічого не петраю в цій мові. Хіба якісь крихти, випадкові збіги. Утім, як любить повторювати моя сестра Косамбела, французька з італійською - як банту і гельвети: далекі родичі, а мо не такі вже й далекі. Отож, я мало-мало розбираю бурмотіння літньої пані.

На тому боці вулиці - крита зупинка в протилежний бік. На зупинці двоє підлітків. Як і ми, вони починають втрачати терпіння. Вони роздратовані. Неподалік добродій у білій мокрій майці штовхає помаранчеву тачку з логотипом міста. Це тачка міської служби прибирання сміття. Сміттяр, насвистуючи, випорожнює смітники. Здається, принаймні на це моя говірка сусідка поглядає схвально.

Поруч зі сміттярем я помічаю рекламний плакат. На ньому три білі баранці мирно пасуться на червоному квадраті луки з білим хрестом1. Один з білих усміхається і хвицаючи, проганяє з червоного моріжка чорного баранця. На плакаті написано: "creare sicurezza"2.

Я неспішно закурюю цигарку, роздивляючись на плакат, малюнок видається мені кумедним. Я згадую, що "чорний баран" був один з найулюбленіших висловів мого батька, який служив у регулярний армії Бантуланду. Крім "чорний баран", він іще дуже часто казав: "КДБ якесь" (на шпигуна), "горлач сенегальський" чи "торохтій" (на того, хто багато говорить). Коли йшлося про зрадників-армійців, слабаків або загиблих у бою, мій батько завжди казав утішно: "Це тільки чорні барани!"

На далекій церкві забамкав дзвін. Я усвідомлюю, що вже майже сорок п'ять хвилин чекаю автобуса. У минулі часи, не такі вже й далекі, до речі, я б уже взяв таксі. Як оце щойно зробила інша пані, що повиглядала автобус не більше п'ять хвилин. Та вже рік із хвостиком, як я закінчив свій магістерський курс з відзнакою, і водночас довідався, що втратив роботу.

Я торгував на рознос у "Нкамба Афрікан Б'юті". Мій патрон, пан Нкамба, віддячив мені за п'ять років сумлінної та відданої служби. Він зробив це без жодних сантиментів. Без жодних пояснень. Просто так: поклав край нашій співпраці. Крапка. У нас не було, до речі, жодного письмового контракту. Я продавав його товари, він платив мені мою бамію3. Усе відбувалося за взаємною згодою. Між нами. Між нами, братами з Бантуланду. Та що це я кажу? Нкамба там хіба народився. А кілька місяців тому перейшов на інший бік. Він гордовито відмовився від свого бантуського громадянства. Зробився гельветом. Тільки гельветом. "Я справжнісінький айдґеноссе4 з діда-прадіда!" - казав він, випинаючи груди. Я чув навіть, що він кинув свій виборчий бюлетень далеко вправо. Та мені начхати. Мені важливо робота. А її в мене більше немає.

Коли пан Нкамба оголосив, що надалі не потребує моїх послуг, я не повірив. Що він мені закидав? Що він міг мені закинути? Я робив хороші продажі. Навіть дуже хороші. Я ніколи нічого не поклав собі до кишені. Ніколи не поводився з клієнтами погано. Зовсім навпаки, у нас дуже добрі комерційні стосунки. Я завжди поводився гідно і з ним, і з усіма в цьому його мутному бізнесі з контрабандними товарами. Я завжди виконував усе, що він просив. Я був у нього не тільки продавцем, я йому був за попихача. "Мвана, можеш піти забрати мені синів зі школи?" "Мвана, можеш піти забрати мого костюма з чистки?" Мвана те, Мвана се. Аж до "Мвана, ти не знаєш гарних дівчат познайомитися?" І додав, гладячи своє пузо, більше, ніж у жінки на останніх, що чоловік, мовляв, не може щодня їсти самий рис, ти ж розумієш.

Я служив йому вірно і віддано. Та він не вагаючись викинув мене за двері.

Я благав його. Мені довелося: то був мій заробок. З цієї роботи я міг жити, платити за навчання, і навіть надсилати трохи бамії своїй матері, Монзі-Мінзі, яка залишилась у Бантуланді. Пан Нкамба не платив жодних податків на мою зарплатню, а я - жодних відрахувань. Це була умова нашого контракту. Відповідно, вся готівка, яку я заробляв у нього, падала просто до моєї кишені, мого шлунка, і віднедавна - ще й до шлунка мого Руеді.

Наполягати не має сенсу, сказав мені пан Нкамба, погладжуючи товсті пальці, внизані золотом. Жодного співчуття. Я вийшов від нього не попрощавшись, надто дрібний проти його опасистої величі. Я так сильно грюкнув дверима, що звук передав усю зневагу і презирство, які я тепер відчував до нього.

Відтоді я не бачив більше пана Нкамбу.

Сьогодні я шкодую, що покинув отак пана Нкамбу. Може, мені треба було ще проситися. Може, він би дослухався до моїх благань. Може, згадав би, як ми добре співпрацювали майже п'ять років. Може, мені навіть треба було запропонувати йому переглянути умови нашого контракту, зменшити мою зарплатню, відмовитися від бонусів за продаж його контрабандних товарів. Може, мені треба було пригрозити виказати його швейцарській владі. Може...

Але зараз, коли я чекаю на автобус, найбільше мене турбує не та історія з "Нкамба Афрікан Б'юті". Пан Нкамба зробив свій вибір. Зрештою я обов'язково знайду собі роботу відповідно до кваліфікації, кажу я собі зі слабкою певністю, яка просочується з мого голого черепа.

І не запізнення автобуса мене турбує. Хоч про наших далеких кузенів кажуть, що вони люди бездоганної пунктуальності, та й вони можуть запізнитися - так, вони також. І не лють літньої дами поруч зі мною: вона може яритися, скільки хоче, та однаково мусить чекати цього бісового равликобуса. Мене не обходить навіть ця політична реклама там, напроти, про яку я дізнаюсь пізніше, що в ній вбачають підлий сенс. Мене не обходить зараз ні вона, ні навіть мої черевики, моя гордість, червоні лубутени5, на які я спромігся, коли все ще було добре. Найбільше в цей момент мене турбують два баули, що я тягну з собою! Дві величезні картаті торби, щонайменше по тридцять кіло кожна.

Що там усередині? Харч! Саме так! Тільки харч і більше нічого. Харч допіру з Бантуланду.

III

Сьогодні тут, у моїх далеких родичів, національне свято. І в Бантуланді також. Тільки Богу відомо, чому ці дві країни, які, в принципі, не мають нічого спільного, обрали той самий день для національного свята. Тут першого серпня відзначають річницю обітниці, що її дали три добродії - по одному від кожного з найперших кантонів прадавньої Гельвеції. Вони це називають "Клятва Рютлі". Її підписали наприкінці XIII століття. Деякі, переважно з елітістів, кажуть, що це радше скидається на міф, ніж на справжню правду. Вони кажуть, що це гарна казочка для дітей. Власне, для дітей, які ще хочуть у неї вірити. Інші, навпаки, випнувши груди, стверджують, що це основа основ історії країни. Її сили. Не мені, бідному маленькому банту, судити, яке з цих двох бачень їхнього національного свята правильне.

Коли я розповідаю про ці дві версії гельвецької Клятви Рютлі Монзі-Мінзі, вона не приховує подиву і хвилювання. "Ці люди нас випередили, - каже вона мені у слухавку. - У такі далекі часи вони вже підписували пакти?" - перепитує вона. Тоді додає зі значною дозою іронії в голосі: ми тоді ще бігали в лісі голими, з тваринами.

Ми сміємося. Ми сміємося над собою.

Руеді немає вдома. Він подався у свої рідні гризонські гори. Вирішив поїхати, бо не хоче їсти ндолє, а ще менше - пюндю.

Він цурається бантуландського харчу, цей малий. Сам він мені цього не казав. Але з висоти трьох довгих років спільного життя, нам не обов'язково говорити щось, щоб зрозуміти один одного.

Вчора, виходячи з квартири, він запропонував мені поїхати разом. Хитрун! Він добре знав, що я не погоджуся, бо приймав удома Домініка. А коли хтось із нас приймає вдома Домініка, йому треба присвятити час. Зрідка ми приймали його вдвох. Щоразу, коли це траплялось, одному з нас, Руеді чи мені, доводилося зникати і залишати другого з Домініком. З часом ми прийшли до того, що прийняли його в сім'ю. Він має дублікати ключів. Він знає, що може увійти до квартири, коли нас немає. Бо це також і його квартира. Але я не думаю, що він це робитиме. Він завжди чекатиме, щоб хтось із нас був удома. Він чекатиме, щоб один із нас запросив його. І тоді він покине свою квартиру в Каружі13 та прийде.

Останніми днями дуже спекотно. Скрізь говорять тільки про спеку. Вони торочать звичні сезонні поради: пити достатньо води, не перебувати довго на сонці, не зловживати фізичними вправами в полуденний час. Уже кілька днів я намагаюсь дотримуватись цих порад. Опівдні опускаю жалюзі в кімнаті, щоб зберегти прохолоду. Потім, увечері, розчиняю всі вікна, щоб впустити свіжість від озера. Саме це я збираюсь зробити зараз, щойно встану з ліжка. Бо я ще лежу. Щойно прокинувся. Домініка вже немає. Я глибоко заснув після сексу.

Перш, ніж піти, він залишив мені маленьку цидулку на кухонному столі. В ній написано, що він радий був знову зустрітися. Що все було добре. Навіть дуже добре. Я всміхаюся. Шкода, зауважує, що він не побачив також Руеді. Наприкінці записки він вітає мене з бантуським національним святом. Побачимося, завершує він.

Я тру очі, ще набряклі від сну. Жмакаю записку і кидаю на кухні в смітник, на листя банана. У них були загорнуті ковбаски з маніоку, що ними я запихався цілий день.

Я розчиняю вікна в кімнаті. Залишаюся в прорізі вікна, щоб викурити цигарку. Я роздивляюся на будинок напроти. Він прикрашений. Майже в кожному вікні майорить червоний прапор з білим хрестом. Але не тільки. Чимало також прапорів інших країн: італійський, португальський, іспанський, албанський, косівський, французький, німецький тощо. Та я не бачу жодного африканського, тим більше, з Бантуланду. Водночас, наш квартал дуже багатокультурний. Тоді я думаю про свій бантуський прапор - так, у мене є прапор. Я прихопив його з собою, коли їхав з країни. Це було давно. Я поклав його зверху на всі речі. Тоді закрив валізу. Я відчував якусь гордість, яку пам'ятаю ще й сьогодні. Гордість посланця, що має честь представляти свою країну за кордоном. Але відтоді ця гордість зменшилася. Відтак мій прапор спочиває вже й не знаю де запхнутий. Чому я ніколи не вивішую свій прапор з вікна, як інші? Може мені бракує гордості? Чи я соромлюся показати, звідки я? У маєтку мого колишнього працедавця і співвітчизника з Бантуланду в женевському замісті вас зустрічають тільки швейцарські та женевські прапори. Більшого женевця як він, годі й шукати.

Мене пронизає відчуття провини. Щоб позбутися його, думаю про Руеді. Я уявляю, що він, певно, сидить зараз і курить десь на терасі якогось бару, що приліпився на височині його полонини. Я думаю про Косамбелу, яка в цей час має бути ще десь у зібранні на федеральній молитві. Я думаю про пишні військові паради - обов'язкову відзнаку бантуського першого серпня. У цих парадах беруть участь не тільки військовики, поліція чи рештки пожежників: тут і учні, і студенти, і наші численні політичні партії. А от кого зовсім немає, це лікарів швидкої допомоги. Не тому, що вони вирішили бойкотувати парад першого серпня, просто цієї служби в Бантуланді не існує. Більше не існує.

Я й досі стою біля вікна і, підставляючи обличчя легким повіванням свіжого вітру з Женевського озера, думаю про сезон дощів у Бантуланді, який так сильно відрізняється від спеки, що лютує зараз тут. Сезон дощів, який приносить з собою юрмище кровожерних, озброєних до зубів комарів, готових висмоктати вашу кров. Спогади про комарів спливають у моїй пам'яті. Я пригадую, як Косамбела, дівчинкою, лякала мене бантуландськими комарами. Бо комарі в Бантуланді не прості. Це комарі-чаклуни! - заявляла вона упевнено. Вона твердила, що навіть антикомарині спреї безсилі тепер проти них, бо коли вони вночі летять смоктати вашу кров, то чіпляють на себе протигази. "Чорні барани", - казав я тоді сестрі, намагаючись прибрати владний голос нашого батька. Косамбела була переконана, що єдиний спосіб прогнати бантуландських комарів, це атакувати їх в лоба з молотком або, ще краще, праскою. Я усміхаюсь, згадуючи про ці моменти нашого дитинства.

Я телефоную Руеді.

- То як, ти поїв щось інше? - запитую в нього.

- М'ясо. Багато смаженого на грилі м'яса. А ти?

- Ти знаєш. Те саме.

Я чую, що він сміється. Не знаю, чи це з мене, чи просто радіє, що йому не доводиться сьогодні, в національне свято гельветів, споживати бантуські харчі.

- Як Домінік? - запитує він. - Усе було добре?

- Як завжди. Дуже добре.

Руеді тримає паузу. Сміх, який чувся ще мить тому, стихає. Не знаю, чому. Може, він хотів, щоб я більше розповів, як усе пройшло з Домініком? Чи йому потрібен був час, щоб краще розшифрувати мою лаконічну відповідь? Це трохи дивно, бо немає нічого такого, чого б він не знав про це. Ми мовчимо. Оскільки я не додаю жодного слова, Руеді відновлює розмову і розповідає, як він провів день національного свята.

ІІ

Два місяці тому моя сестра Косамбела вирішила показати рідну землю своїм синам, двом гожим метисам шести й дев'яти років з довгим кучерявим волоссям і м'ясистими губами. Вона давно виношувала в голові цей план. І ніхто, хоч би й трактором, його б звідти не витягнув. У Бантуланді вона зробить чоловіків зі своїх двох західних пуцьвірінків. Справжніх мужчин. Не можна дозволити їм стати як їхній батько-тюхтій, який не гребує навіть хатньою роботою. Він доходив до того, що хотів глядіти дітей, ба й більше - піти у відпустку з догляду за дитиною! Він освідчується дружині у коханні зі сльозами! Він рюмсає, коли один з його синів бурмоситься і відмовляється вечеряти! Ба більше, він плаче, бо два тижні не мав новин від своєї матері. Така поведінка приголомшувала мою сестру. Вона згадувала тоді про нашого батька-військового і вигукувала: і оце чоловік? Це чорний баран! І коли б не "цей" - саме так моя сестра називає свого чоловіка: "цей" - вона, Косамбела Мататізо, власною особою, вже давно мала б одвезти своїх хлопчаків до Африки, до Бантуланду.

Але зараз, коли я оце говорю з вами, вона може це зробити, бо чоловіка в хаті вже нема. Відтак вона ростить дітваків сама.

Коли Косамбела оголосила мені новину про їхні канікули у Бантуланді, у краю Мфанґ, на північний захід від нас, я навіть спочатку пішов у танок від радощів. Я вже бачив, як мої племінники заглиблюються в безмежність і красу цієї країни, населеної чудовими людьми. Я просив Косамбелу обов'язково показати їм водоспад Вікторія, водоспади Лобе, національний парк Мозі-ва-Тунія. Я загадував їй повезти їх на верхів'я Катанґи, на озеро Танганьїка, до гір Кіліманджаро і Фако, і не забути про річки Лімпопо та Убанґі, про слонів дельти Окаванґо і зебр Етоша і ще, і ще, і ще.

Потім радість поступилася страху. Я до смерті перелякався за малих. Бідолашні, думав я. Як вони сприйматимуть сумну реальність наших міських пейзажів і неоковирність наших традицій, невідомих тут, у Гельвеції, де вони народились? А якщо це їх травмує? Як це на них відіб'ється? Я одразу ж звернув увагу Косамбели на всі питання здоров'я, зокрема щеплення:

- Абсолютно необхідно зробити їм усі щеплення. Чуєш, усі.

- Зробимо, що зможемо, як на те буде ласка Нзамбе. Тільки він захистить.

Вона невпинно перебирала білі чотки, з якими ніколи не розлучалася, навіть, коли обзивала свого чоловіка "цей". Вона зафіксувала медитативну паузу, наче для того, щоб спитати відповіді в Нзамбе. Тоді рвучко повернулася до мене і заявила:

- У моїх синів по венах тече справжня чорна кров.

- Чорна кров? Де ти чула, що чорна кров захищає від малярії або черевного тифу?

- Фрателіно6, - зубоскалила вона, не припиняючи перебирати чотки, - комарі знають, кого шпигати. Тому кинь це й облиш.

Сьогодні я майже певний, що Косамбела глузувала з мене. Гадаю, вона зрештою зробила своїм синам усі щеплення. Гадаю також, що вона вжила всіх заходів, щоб їх не вкусила якась самка малярійного комара, цікава до нового сорту крові - змішаної, різнокольорової. Здоров'я! Хоч там як, малі повернулися цілі та здорові. Ну й обрізані, звісно ж! "Хвалити Нзамбе!" - повідомила мені мати телефоном.

Моя мати в Бантуланді, вочевидь, була обурена, побачивши мої фотографії. Косамбела їй показала. Мати вирішила, що я надто схуд.

- О, Нзамбе! - скрикнула вона. - Це що таке? Наче комар у пустелі. Він там що, голодує?

- Знаєш, - відповіла моя сестра, - життя серед Білих, це тортури.

- Я певна, що це тітка з Біржі праці висмоктує з нього всі соки. Вона хоче мені вбити дитину, га? Або ж це ваша їжа йому не йде.

- Треба лиш молитися.

- Поможи собі сам, і Бог тобі допоможе, - підсумувала моя мати.

Отож Монґа-Мінґа вирішила допомогти собі сама, щоб запобігти ласки божої. Вона вдалася до радикальних заходів, щоб розв'язати цю проблему. І якнайшвидше. Не можна лишати дитину помирати там, і нічого не робити. Вона вирішила надіслати мені багато-багато місцевої їжі: ндолє7. О, любе моє ндолє! Моя мати ніколи не вибирає навмання; вона знає, як я люблю ці овочі! Фумбва8, сака-сака9, макаябу, окра, сушені баклажани. Варений арахіс, смажений арахіс, сушений арахіс, арахіс в карамелі, арахісове масло, арахісова паста, арахіс і ще раз арахіс. Ковбаски з маніоку, борошно маніоку, млинці з маніоку, маніокова тапіока, печиво з маніоку, маніок і ще маніок. Тістечка з гарбузового насіння, горохові тістечка, кокосові тістечка, тістечка, знову тістечка. Колоказія10, маланга11. Пальмова олія, сушена козлятина, і так далі, і так далі. Важка їжа. Справді поживна. Все, що треба, щоб відгодувати її бантуське лошатко в Гельвеції. Моя мати мудра жінка. Вона обрала ці харчі, бо знала, що той, хто ссав материнські груди, ніколи не забуде смак молока.

Усі харчі спочатку загорнули в прозору плівку, тоді у фольгу, потім у газету і в торби-мбанжоки. Моя мати багато днів заморожувала їжу. Сестра, повернувшись до Луґано, негайно продовжила заморожування.

І от через затримку автобуса усе це може піти за вітром. Уся моя дорогоцінна провізія може розплавитися, наче маргарин на сонці. Далебі!

Нарешті автобус приїхав. Із запізненням майже на годину. Перш, ніж зайти всередину, я складаю губи і протягую довге невдоволене "Тсссссссс!". Вимочую бавовняним носовиком краплини поту, що вкривають мій череп. В автобусі мій розжарений кумпол освіжає прохолода кондиціонера. Це приємно. Літня дама далі проклинає запізнення, громадський транспорт і все разом. Отак на порожньому місці вони поганять цю країну - десь так вона завершує. Я також роздратований, до того ж мені ще шість годин тягтися на другий кінець країни, до Женеви. Потяги йдуть туди довго, і треба молити Нзамбе, щоб мої харчі збереглися до дому.

Сидячи в автобусі, я роздивляюсь на водія - його голову мені видно в оглядовому дзеркалі. Це присадкуватий бородань. Цікаво, чи дістає він ногами до педалей. Я ховаю свої торби від надто цікавих. Яке враження справить це багатство африканських харчів на мого гризонятка12 Руеді? Я його знаю, він спочатку всміхнеться мені. Триматиметься стримано. Тоді поцікавиться, чи бува Всесвітня продовольча програма не схибила адресою зі своєю гуманітарною допомогою. Ми посміємося разом. Ще пожартуємо про це. Тоді його раціональне біле мислення швидко візьме гору. І я певен, що він скаже: але ж Мвано, ти знаєш, що у нас у холодильнику замало місця для всього цього.