Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг - Марина Рибалко

Не минуло й десяти хвилин, як кіт промовив: "Ди­мом пахне, вогнище близько". Незабаром друзі побачили відблиски серед дерев. І ось вони дісталися циганського табору.

Дітей зустріли привітно, нагодували. Денисові, щоправда, не сподобалось, як захоплено дивилися ці люди на Іринку. Вона ж напрочуд швидко знай­шла спільну мову з циганчатами і витанцьовувала з ними, дивуючи всіх легкістю і красою рухів. А по­­тім підійшла до старої циганки, яка сиділа біля кибиток, простягла руку і попросила поворожити.

- Дівчинка з Реальності, - замислено промовила сива жінка з дещо жорсткими рисами обличчя, - небагато я тобі скажу, але все - правду. Три дороги у тебе тут буде. Перша - дорога чекання, друга - до-рога кохання, а третя - дорога страху. А куди вони приведуть тебе - сама маєш побачити і обрати. Від тебе залежить.

- А може, мені напророчите щось добре? - запи­тав Денис.

Посміхнулася сива циганка:

- Тобі пророчити? Є в мене для тебе слово, але не пророцтво. Те чекає на тебе, про що не думаєш.

- А що ж воно таке? Я не розумію, що ж буде?

- А що скажеш, те й буде. Тільки думати не тре­ба, не допоможе, лише завадить.

"Тьху, хтозна-що, а не ворожба. Так можна було й не гадати взагалі!" - подумав Денис. А кіт замислився: "Напевне, колись ми згадаємо слова старої і зрозуміємо їх. Цікаво б іще з нею поспілкуватися, та не мені ж, котові, бесіду затівати".

- Максиме, хлопче, йди-но сюди, - промовила жінка, уважно дивлячись на кошеня. - Сумувати не треба. Твоє покарання - твій дар. Адже той, хто людина і тварина водночас, має велику, хоч і непомітну, силу.

- А звідки ви знаєте, хто я? - здивувався Максимко.

- Бачу, - тільки й відповіла циганка.

З тим і подалися діти ближче до вогнища слухати чарівну музику скрипки. Чорнявий невисокий скрипаль, заплющивши очі, видобував смичком казкові звуки, що наповнювали простір солодкою тугою.

Кіт раптом почав смикати Дениса за штанину:

- Поглянь, по той бік вогню чоловік у червоному; він не циган. Чи не той це, кого ми шукаємо? Якось він відрізняється від усіх.

- Де? Не бачу там такого.

- Вставай, ідемо подивимося поближче на нього.

Обійшовши вогнище навколо, друзі не побачили нікого схожого на того, кого бачив Максим. ­Пошуки у всьому таборі й навколо також виявилися мар­ними.

Затихли звуки скрипки й пісні, і хлопчики полягали спати. Ірина ще балакала про щось з циганчатами.

- Не знаю, - крізь дрімоту промовив Денис, - однак я їм не дуже довіряю, цим циганам.

Вранішнє сонце розбудило друзів, сповістивши про зраду: табору вже не було, разом з ним пропала й Іринка.

- Я знав, знав! - з розпачем вигукував Денис, метаючись по галявині, потім сів на пеньок, опустив голову на руки і тяжко зітхнув: - Що ж нам тепер робити?

Наздогнати табір здавалося практично неможливою справою, та нічого не лишалось, як іти по слідах.

- Як не щастить, так уже по-справж­ньому, - зіт­хав Денис. - Нам ще не вистачало розбійників зустріти для повного щастя.

- Ану замовкни, накаркаєш! - розсердився Максим.

Шлях роздвоювався, і друзі зупинилися, щоб не помилитись у виборі напрямку. Тієї ж миті хтось стрибнув з дерева, ще декілька людей повискакували з чагарників, розмахуючи ножами й пістолетами.

- Ну от, - буркнув кіт, зникаючи в кущах.

Чоловік у зелено-коричневому шкіряному одязі вийшов наперед і, трохи схилившись до Дениса, заговорив:

- Ну, зізнавайся, малий, з ким мандруєш, де твої товариші?

Хлопчик здвигнув плечима:

- Один я.

Розбійники гучно розреготалися разом.

- Ти хочеш сказати, що великим шляхом посеред лісу гуляєш сам? - крізь гиготіння перепитав ватажок.

- Я не гуляю, - серйозно заперечив Денис, - у ме­не невідкладні справи, до того ж, я не маю нічого цінного, тому дозвольте, будь ласка, йти далі. Ви мар­но затримуєте мене.

Розбійники знов зареготали.

- Обшукати околиці! - наказав своїм підлеглим ватажок. - А ти, малий, все-таки трохи затримаєшся у нас, - і він схопив хлопчика, зав'язав йому очі й силоміць повів до табору.

Дениса прив'язали до дерева і залишили так стояти цілісінький день без їжі. Кошеня з'явилось, аж ко­ли почало смеркати.

- Де ти був так довго? - прошепотів зв'язаний хлопчик. - У мене болить все, немає сил. Ти можеш звільнити мене?

- Спробую, - сказав кіт і подерся на дерево до мо­тузки. Він гриз її дуже старанно, однак втратив пильність, і бідолаху схопив спритний юний розбійник. Хоч як смикався Максим, намагаючись вирватись, розбійник відніс його до ватажка.

- Навіщо ти мені кота припер? - сердито гаркнув ватажок.

- Отамане, щось із цим котом не те, - відповів спритний. - Він намагався звільнити хлопчака. А погляньте на медальйон у нього на шиї, такий самий, як у хлопця.

Ватажок підійшов до чорного кошеняти і, не звер­таючи уваги на намагання Максима захиститися кігтями й зубами, стягнув із нього сектор металевого сонця.

- Кота - в клітку! - наказав головний розбійник і, залишившись сам у землянці, почав уважно розглядати медальйон. "Може, це і є те легендарне "Скіфське сонце", що відкриває шлях у Реальність?" Він рішуче вийшов на подвір'я і зірвав з Дениса ­сектор амулета. Потім склав разом дві частини і з ра­дісною люттю стиснув у долоні неповне металеве сонце. "Оце так фарт!" - процідив крізь зуби отаман, скочив на коня і кудись помчав.

Коли він повернувся, то підійшов до Дениса, нахилився до нього і заговорив тихо:

- Дві частини амулета тепер у надійному місці. Треба лише знайти третю. То де вона? Скажи мені, хлопче.

- Якби і знав, то навряд чи сказав би, - відповів Денис, розмірковуючи: "А може, краще сказати йому?"

- То ви звідти? - таємниче зашепотів ватажок розбійників. - Ти і твій кіт - з Реальності, чи не так?

Хлопчик помовчав трохи, потім відповів:

- Так, ми звідти.

Приблизно за годину Денисові принесли поїсти. Він, переборюючи власний голод, поділився з другом - кошеням, чия клітка стояла поруч, хоч наїдку було небагато й на одного.

Знову підійшов головний розбійник, тримаючи в руках щойно засмажений шмат м'яса. "Ох, і я б від такого не відмовився", - подумки тяжко зітхнув Денис.

- Думаєш, тебе нагодували просто так, із жалості? Помиляєшся, хлопче, завтра ми тебе продамо работорговцям. А ти міг би уникнути такої неприємності, - ватажок помовчав трохи, ніби зважував слова, і знов заговорив: - Я однаково ­дізнаюся, де третя частина "Скіфського сонця", але якщо ти мені скажеш, то повернешся додому в Реальність, а моя мета буде досягнута трохи швидше. Бачиш, я згоден навіть ­відпустити тебе, хоч раби дорого коштують і я втрачу гроші. Так що вирішуй, доки я не передумав, - він відгриз великий шматок м'яса і з задоволеним виразом обличчя жував його, примушуючи хлопчика страждати від голоду. Не почувши відповіді, розбійник поволі, перевальцем попрямував до своєї землянки. Йому нíкуди було поспішати.

- Я скажу йому про Іринку і про циган, адже ми самі вже навряд чи їх знайдемо. Можливо, це наш єдиний шанс повернутися додому, - прошепотів Денис до кота.

- Еге ж, скажи йому, і він тебе продасть, знайде Ірину - і вона так само постраждає. А вже коли він переправиться у наш світ (з амулетом, звичайно), то ми тут залишимося на все життя, - пробурчав кіт-Максим, - точніше, ви залишитеся, бо мене вколош­кають, щойно тебе продадуть, а то й раніше.

Бабуся Надія сиділа вдома сама і думала, як же їй тепер вчинити. Вона була не простою бабусею, а письменницею-казкаркою, тому вміла помічати те, що зазвичай помічають лише діти. Ніхто інший не помітив би перетворення білого замку, а вона побачила і зрозуміла, що її онука сама не знайде шляху назад додому. Бабуся знала, що треба робити, хоч усвідомлювала, що її ідея - ризикова.

Діти зустрілися на подвір'ї, як звичайно, під час канікул, зранку. Всі троє були на диво принишклі.

- Маріччина баба Надя зателефонувала до нас сьогодні і сказала, щоб я прийшов, - нарешті мовив Максим.

- І мені вона те ж саме говорила, - озвався Денис.

- І мені, - ледь чутно муркнула Іринка. - Тільки я до неї не піду, бо вона - відьма.

- Еге ж! - засміявся Максим. - Як же їй не бути відьмою, як у неї ніс гачкуватий, ще й кульгає. За всіма ознаками вона - баба Яга! Ти, мабуть, ще й бачила, як вона у ступі літала?

- Не бачила, - образилась Іринка. - Однак я її боюся.

- Ну, як ти така боягузка, то і залишайся сама тут, а ми з Максом підемо, - насмішкувато вигукнув Денис.

І хлопці подалися до невеличкого будинку, що знаходився на розі вулиці. Він нічим особливим не вирізнявся, однак дітям було дещо моторошно від тих оповідок про чаклунство. Невідомо, хто й вигадав таке. Якби хлопці знали, що бабуся - письменниця і ні з яким чаклунством не має справи, вони б не боялися. Але вона друкувала свої казки під псевдонімом, тому діти й не здогадувалися, хто вона насправді.

- Ти ж не віриш, що баба Надя - відьма? - запитав Денис.

- Не виключаю такого варіанту, - відповів Максим і натиснув ґудзик дзвоника.

Двері ніхто не відчиняв.

- А що як вона перетворить нас на яких-небудь чудовиськ? - не витримуючи чекання, промовив Денис.

- Заледве з цього буде якась користь, - відповіла бабуся. Вона надійшла разом з Іринкою від будинку дітей.

- Добрий день, - зніяковіло пробурмотіли хлопці майже в один голос.

- Вона зовсім не страшна, - заговорила Іринка, випереджаючи намагання хлопців щось іще пояснювати, - бабусі Наді просто потрібна наша допомога!

Вони всі разом зайшли до будинку, і Максим із Денисом навіть здивувалися, що не побачили похмурої відьомської оселі з засушеними травами, кришталевою кулею і мітлою в кутку. Натомість там були звичайні світлі кімнати - помешкання добропорядної літньої пані.

- Річ у тім, що моя онучка потрапила до іншого світу. Щоб їй повернутися звідти, потрібно вам утрьох туди помандрувати, - мовила бабуся Надя.

- Я не зрозумів, що значить "інший світ", докладніше поясніть, будь ласка, - Максим любив копіювати батькову манеру висловлювання.

- Цей світ не знайдеш на карті. Більшість людей, особливо дорослих, не можуть навіть побачити його. Він з'явився з вашої уяви, діти. Коли ви вчотирьох зліпили снігове королівство, воно ожило по той бік реальності. Воно склалося з вашої творчості, а також з ваших думок, мрій, з усього того, що ви чули і бачили в житті, що уявляли, чого боялись і про що забули. Знайти там Марічку буде, напевне, важко. Її забрав і повіз кудись чоловік у червоному вбранні на жовтогарячому драконі. Вдягнений він був багато і поводився не так, як прості люди. У тому краю може бути небезпечно. І час там іде по-іншому. Можливо, багато поколінь уже народилося там з моменту його створення. Ви можете пробути в сніговому краю скільки завгодно довго, але коли повернетесь, то тут пройде зовсім мало часу (можливо, кілька хвилин), і в цьому світі ви з'явитеся такими ж, якими звідси підете.

- Зачекайте, ви думаєте, що ми повіримо в це? Нам уже не по п'ять років! - заперечив Макс. - Чи це гра якась?

- Будь-що можна вважати за гру до тієї миті, поки з'явиться справжня небезпека. І я боюся, що роблю помилку, відсилаючи вас у світ, якого наполовину не існує. Але моя онучка не зможе повернутися без вашої допомоги, - промовила бабуся Надія і дістала з шухляди металевий диск, що зображував сонце. - Цей амулет прокладе вам шлях у казку. Його створили стародавні скіфи багато століть тому. Він діє просто, і ви все ­побачите самі, якщо згодні на справжнє важке випробування.

Діти мовчали. Бабуся розібрала амулет на три частини, просилила шнурочки в дірки, що були у кожній частині амулета, і поклала на підлогу всі три сектори металевого сонця.

- Максиме, Денисе, Іринко, послухайте мене уважно. Зараз, якщо ви станете навколо амулета й візь­метеся за руки, світ, про який ми щойно говорили, відкриється для вас. Я пішла би з вами, та дорослим туди немає шляху. Щоб повернутися назад у Реальність, треба скласти амулет і так само стати навколо та взятися за руки. Ваша мета - забрати Марічку, тому коли ви вчотирьох створите коло - шлях відкриється, і ви знову опинитеся тут. Різні пригоди можуть трапитися, може бути страшно, та щоб не було спокуси повернутися, залишивши когось із друзів, одягніть кожен на шию по частині амулета, і зіб­рати його можна буде лише тоді, коли ви будете всі разом.

- Що ж, давайте перевіримо, чого вартий цей витвір стародавніх скіфів, - мовив зухвало Максим і простягнув руки друзям.

- Ні, не зараз! Я хочу зібрати речі і сказати "до побачення" мамі й татові, - заперечила Іринка.

- Яке "до побачення"? Ти за хвилину знову будеш тут! - промовив Денис і узяв за руку Максима.

Дівчинка поглянула на бабусю Надію з питанням у погляді. Вона не знала, чи хоче кудись іти. Їй було цікаво, але страшно.

- Я не примушую тебе, дитино. Ти можеш відмовитися від цієї подорожі, - мовила бабуся лагідно.

- Ні, я не відмовляюсь, - і Іринка замкнула коло друзів.

Сріблясті й сині іскри наповнили кімнату, що стала тепер прозорою. Крізь невиразний візерунок на шпалерах діти бачили лан. Там колосилися залиті сонцем жита, і серед них пролягав шлях.

- Пам'ятайте, діти, - гукнула бабуся Надія, - у казці ви можете змінитися, та не бійтеся тих змін, бо коли ви повернетесь, то станете знову такими, як є зараз.

Іринка прокинулась у кибитці. Сонце вже було високо, пташки щебетали свої полуденні пісні. Дів­чинка полежала трохи, дивлячись на промені, що пробивалися крізь дірки старенької кибитки, потім поволі підвелася, спираючись на лікті, огляділася. Циганка зі струнким станом і довгими чорними косами сиділа спиною до Іринки.

- Де я? Не пам'ятаю нічого, - промовила дівчинка, намагаючись зрозуміти хоча б, хто вона сама.

Молода циганка озирнулась і поглянула на Іринку добрими прекрасними очима.

- І тебе не пам'ятаю, - додала дівчинка.

- Ти і не можеш пам'ятати мене. Ми не були знайомі. Мене звати Діана.

- Діано, розкажи мені, хто я і чому я тут?

- Ми зустріли тебе у лісі вчора і забрали з собою. Кажуть, ти була одна і нічого не могла згадати.

- Як? А що як зі мною хтось був, кого ви не побачили?

- Люба моя, у лісі є розбійники, вони могли спіймати тебе і продати работорговцям. А віддати тебе нема кому, залишити ніде, адже ти сама не знаєш, хто ти і звідки.

- Так... але сподіваюся, колись я зустріну когось, кого знала, і все згадаю!

Їхали вже не один день, зупинялися нечасто і не­надовго. Іринка рідко бачила Діану, вони мандрували в різних кибитках. Коли дісталися міста, стара циганка мовила до Іринки:

- Йди танцювати.

- Я не хочу. Не той настрій.

- Так не можна. Ми повинні заробляти гроші, інакше нíчого буде їсти.

Дівчинка вийшла, розправила довгу спідницю, розчесала волосся. Щойно вона наблизилася до вогнища, де вже зібрався натовп, люди почали перезиратись і перешіптуватися. Мелодія скрипки підхопила Іринку, і танок ніби народжувався в цих нотах. Усі дивилися захоплено, на обличчях був зачарований подив. Цілий вечір дівчинка літала навколо вогнища і почувалась у своїй стихії. Їй аплодували і про­сили ще і ще танцювати. Того вечора табір отримав значну винагороду, люди платили щедро і не хотіли розходитися по домівках. Цієї ночі дів­чинка заснула, ледь діставшись кибитки.

Розбудив її якийсь гамір. Місяць сховався за хма­ри, і важко було розрізнити обриси табору, а що там коїлося - годі було зрозуміти. Сонно кліпаючи очима, Іринка висунулася з кибитки і гукнула в темряву:

- Агов, що там сталося?

- Злодія спіймали, спи! - відповів хтось.

Іринка вирішила зранку розвідати докладніше, що ж було цікавого вночі. Та прокинулася вона вже у дорозі.

- Знов їдемо... - зітхнула вона. - Скільки ж мож­на?

- Так треба. Там уже неспокійно, - відповіла стара циганка.

- Де неспокійно? - здивувалася Іринка. - Хіба злодія не спіймали?

- Отож бо. Ще матимемо з тобою клопіт.

- А я до чого? Не можна й спитати?

Але відповіді вона не отримала.

Щойно табір зупинився на широкій галявині, аби перепочити, дівчинка пішла шукати Діану. Та си­діла над річкою і кидала камінці у воду. Іринка присіла поруч:

- Доброго ранку, Діаночко. Кажуть, уночі злодія спіймали. А що то був за злодій?

- То вони не сказали тобі... Думаю, ти маєш знати. Не відходь від табору, будь обережна, тебе хотіли ­вкрасти. І це лише перший твій виступ. Коли ти трохи ­підростеш, то на твою красу і грацію полюватимуть работорговці, багачі, і ще хтозна-скільки небезпек на тебе чекає. Жінки зненавидять тебе, бо ти будеш гарніша за них усіх. Чоловіки обіцятимуть золоті гори, та ти не вір, щастя з того не матимеш. Будь вільна.

Іринці непросто було все зрозуміти, і вона надовго задумалась, а трохи згодом запитала:

- Діано, а чому ти не танцюєш? Щоб тебе не вкрали? Ти ж також дуже гарна.

- Я не можу танцювати, - відповіла дівчина, сумно посміхаючись. - Я не ходжу взагалі. Маю хворі ноги. З дитинства.

- Ой, як шкода, - ледь чутно промовила Іринка і обійняла свою нову старшу подругу. Згодом вона запитала ще:

- Діано, а чому в таборі, окрім скрипаля і тебе, лише старі та діти?

- Років зо два тому на нас напали слуги Чор­ної Королеви. Всі, хто міг, і чоловіки, й жінки, захищали табір. Вони врятували нас, а самі полягли в тому бою. Лише скрипаль вижив. Тепер він нещасливий, і коли ти чуєш, як плаче скрипка, то плаче скрипалева душа.

- Чому стільки несправедливості в житті? Невже нас завжди переслідуватимуть нещастя?

- Ні, Іринко, я впевнена, що радість ще прийде і ви - діти - будете щасливі. Я не маю права обіцяти тобі, але я вірю в це.

Кімната розтанула, і залишилися лише лан, шлях, гори й ліс удалині.

- Схоже, тут літо або початок осені, - промовив Денис, - тепло, аж гаряче.

- Ну звісно ж, не зима, тільки щось я не розумію, якесь дивне відчуття, якось все по-іншому, - почули Денис з Іринкою голос Максима, почали озиратись, та не побачили його. Аж раптом пролунав зойк, спов­нений жаху. Звук ішов із трави, діти розгорнули гілки невисокого чагарнику і побачили чорне кошеня, схоже на Денисового Амадея.

- Поглянь, Іринко, кіт. Малий, ти звідки тут узявся? - запитав Денис, піднімаючи кошеня з трави.

- Ану постав мене зараз же назад, я не кіт! - заволало кошеня Максимовим голосом. - Що зі мною зробили? Поверніть мене, я хочу бути нормальним!

- Макс?! - хором вигукнули Іринка й Денис.

- Оце і є ті зміни, про які казала бабуся Надя? - промовила дівчинка, придивляючись до чорного кошеняти. - А ми, здається, ні на кого не перетворилися.

Денис уважно оглянув свої руки, обмацав обличчя й чуба.

- Так, зі мною все нормально. А ти, Іринко, все-таки не зовсім така, як була, щось змінилося.

- Що?! Що зі мною не так? - розхвилювалася дів­чинка.

- Та чого ти злякалася? Навпаки, якась ти занадто красива стала, очі блищать незвичайно чи що, ну не знаю я.

- Яка різниця, ви - люди, а я - кіт, поверніть мене назад! У такому вигляді я не піду нікого шукати. Ми так не домовлялись! - озвався сердито і майже зі сльозами в голосі Максим.

- Взагалі-то, нас попереджали, - промовила Іринка замислено.

- Не про таке, - запротестував кіт.

- Ну добре, повернімося. Можливо, баба Надя щось зробить, аби ми всі залишалися тут людьми, - погодився Денис. Він уперше вирішував і дуже цим пишався, адже зазвичай Максимко був лідером компанії.

Амулет-сонце склали, взялися за руки, присівши, щоб можна було тримати за лапки кошеня. Нав­коло посипалися сріблясто-сіруваті іскри, заливаючи повітря дивним сяйвом, у якому потонув навколишній пейзаж і вималювалася кімната.

- А де ж моя онука? Де Марічка? - озвалася бабуся Надія.

- Та ми ще не шукали її. Справа в тім, що у то­­му світі Макс перетворюється на кошеня, - почав пояснювати Денис.

- На чорного кота! - підтримав Максимко.

- То не могли б ви зробити так, щоб жоден з нас ні на що не обертався, а залишався собою? - висловив спільне запитання Денис.

- Любі мої, як же я можу вплинути на інший світ? А тим більше, це не випадкова зміна зовнішності, вона з чимось пов'язана. Можливо, ви, діти, краще це зрозумієте, якщо подумаєте трохи. А до того ж, будь-яке перетворення має своє значення і чимось може вам допомогти, чогось навчити.

- Ну це вже ні! Така наука - це знущання з розумної істоти. Я пішов, вибачайте. Ви як, залишаєтесь? - звернувся Максим до друзів.

- Так, звичайно, - відповів Денис. - А може, все-таки й ти нас не лишатимеш?

Максим похитав головою.

- Ну Максимчику, будь ласка, не йди, - лагідно заговорила Іринка, - як же ми без тебе? Ти ж у нас найрозумніший. Якщо хочеш, поки ти будеш кошеням, я носитиму тебе в рюкзачку.

І вона почала швидко звільняти рожевий невеличкий рюкзак від ляльок та різноманітних речей.

- Склади все це назад. Я передумав. Я піду з ва­­ми, це може бути навіть цікаво. Тільки коли хто й носитиме мене на руках, так той із нас, з чиєї ласки я став котом. Є тут такий любитель тварин чорної масті, - і хлопчик недвозначно подивився на товариша.

- Я не проти, та якби ти не ображав Амадея, напевне, залишився б собою.

Сперечатися далі - лише марнувати час, отже, таким самим чином, як і першого разу, діти потрапили на шлях серед ланів.

- Ну що, куди підемо? - запитав Денис.

- Звісно ж, до лісу, бо в інший бік - гори, - відповів Максим.

- А що як у лісі водяться хижі звірі? - засумнівалась Іринка.

- А в горах іти буде важко і не менше небезпек. Врешті-решт у лісі можна сховатися від хижаків на деревах.

- Легко тобі говорити, - мовила дівчинка, поглянувши на маленькі чорні лапи, які, без сумніву, мали гострі кігті. Кіт пирхнув сердито.

І от вони подалися до лісу. Багато годин діти йшли серед дерев, з'їли половину припасів, що наготувала бабуся Надія, а кінця-краю хащам не видно. Почало смеркатися.

- Ну, хижих звірів у цій частині лісу немає, - трохи втішив своїх друзів кошеня-Максим, - як ви розумієте, такі речі я відчуваю.

- Тільки холодно, ноги болять, спати хочеться, і ніде нікого, - тяжко зітхнула Іринка.

- Не сумуй, це ж дорога. Цілком можливо, що незабаром ми когось зустрінемо, хто зупинився на ніч перепочити, - лише щоб заспокоїти дівчинку, мовив Денис.

Так воно і сталося.

У дворі звичайного багатоповерхового будинку, що на околиці міста, діти будували снігове королівство. Ось палац виріс, виблискуючи чарівною білизнóю стін і веж, ось навколо з'явилася зубчаста огорожа з віконцями. Малих майстрів було четверо: Марічка, майже восьми років, десятирічна Іринка і двоє на рік старших за неї хлопців - Максимко й Денис. Як буває, граючись, діти встигли посваритися. Дівчатка не могли домовитися, котра з них буде королевою збудованої білої країни. Іринка вважала, що тільки вона гідна королівського титулу, адже виграла конкурс "Міні-міс школи", хлопчаки носили її портфель, а дорослі завжди казали: "Ой, яка гарненька дівчинка!" Маленька руда Марічка хотіла бути королевою просто тому, що хотіла, і ще тому, що завт­ра в неї - день народження. Хлопців мало хвилював розподіл ролей у грі, однак з'явилась інша причина для сварки. Денис виніс на подвір'я своє кошеня. Воно було геть чорне - від носа до хвоста - і мало незвичайне ім'я Амадей. Максимко не любив котів, а окрім того, у його родині вважалося, що чорний кіт - вісник негараздів. Щоправда, Амадей навіть не нагадував якогось-там вісника, він був маленький, з тоненьким коротким хвостиком, лише очі й вуха мав великі. Він нявкав і час від часу витрушував лапки. Прогулянка на морозі йому не сподобалась. Яким же було обурення кота, коли Максим схопив його за шкірку і поставив просто перед мордою сусідського собаки Сірка. Амадей вигнув спинку, розпушив хвоста і грізно зашипів. Сірко спочатку не звертав уваги на перелякане й сердите чорне кошеня, але, слухаючись Максима, ліниво гавкнув кілька разів, загнав Амадея на дерево і спокійно повернувся на своє місце до під'їзду. Денисові ця витівка не здалася смішною. Він ледве зняв свого кота з берези.

- Коли я виросту, - пробурмотів Денис, обтрушуючись, - стану депутатом, а може - й президентом і видам закон, щоб тих, хто ображає тварин, жорс­токо карали! І взагалі, отоді вже, як я скажу, так воно і буде!

Раптом здійнявся вітер і над дітьми промчав сяйливий сніговий вихор. Це сталося так швидко, що дорослі, які стояли біля під'їзду, нічого не зрозуміли. Хлопчики й дівчатка перезирнулись і розбрелися по домівках.

"О третій годині ночі настане мій день народження, - подумала Марічка, засинаючи. - Як би я хотіла колись потрапити у казку і вийти заміж за принца".

О пів на третю дівчинка прокинулася. Жовтувато-­біле сяйво наповнювало кімнату. Марічка швидко зіскочила з ліжка, вдяглась і вибігла на подвір'я. Її батьки нічого не почули, спали на диво безтурбот­но. Снігове королівство кликало дівчинку, з воріт палацу неначе пливла музика, у крихітних віконцях горіло світло. Напевне, там був бал. Марічка стала навколішки і спробувала зазирнути до палацу, та нічого не побачила. А казка зникала, чарівні звуки романтичної мелодії вже майже стихли, і світло згасло, натомість з'явилося відчуття холоду, і захотілося назад до теплого ліжка. Але годинник на центральному майдані почав пробивати третю. Взагалі, у цій частині міста не чули того годинника, але ця ніч була, вочевидь, незвичайною. "Мій день народження настав", - подумала Марічка, тоді згадала, що в кишені шубки лежать святкова свічка і сірники, які вона потай взяла зі столу, коли матуся прикрашала торт. Дівчинка дістала свої скарби, запалила свічку і відчула себе Алісою в Країні Чудес, бо не знала, чи то вона сама зменшувалася, чи білий замок перед нею зростав. "Марічко, зачекай, повернись!" - почула дівчинка знайомий голос, озирнулась і побачила, що десь удалині, посеред снігового степу біжить до неї рідна бабуся, а будинків і дитячого майданчика з гойдалками наче і не було навколо. Вона знову глянула на замок. Велетенські ворота відчинились і перед нею з'явився чоловік у червоному чудернацькому вбранні. Він вклонився і простягнув Марічці руку. Дівчинка відчула, що з нею поводяться, як із дуже поважною особою, і ступила крок назустріч незнайомцеві, знов озирнулася на бабусю, яка ­гукала: "Зачекай!" - і бігла так, наче до неї повернулася молодість. "Але ж якщо я послухаюся, то, можливо, так ніколи і не потраплю до казки!" - подумала Марічка і подала руку чоловікові в червоному. Він підхопив дівчинку, одна мить - і вона вже сиділа на спині жовтогарячого дракона. Зчинився шум і вітер від змахування драконових крил, і засніжена земля стала швидко віддалятись, а пообіч пролітали сріблясті іскорки і різні птахи, які здивовано озиралися: "Червоний Король везе до свого замку дитину з Реальності! Що б це могло означати?"