Корнелія - Надія Мориквас

Привіт, моя дівчинко! Привіт, Корнеліє. Я з тобою, точніше - ти ще зі мною, незважаючи на глобаль­ний опір матеріалу, який чинять несподівані лакуни в суспільній пам'яті та всілякі обставини мого приватного часу. Не так то і просто вилущити тебе з савану забуття, який щоразу все тугіше затягується, що вкрай несправедливо. А здавалося мені, достатньо самій переодягнутися в спідницю - адже ти не ходила в джинсах, зроби­ти коротке "ретро" - бо й справді, мені давно вже не пасує довге пряме волосся - і я наближуся до тебе. Чи ж я не була двадцятилітньою? І чи ж не був мій тодішній час зовсім іншим, аніж нині? Що й мої діти мають мене за якусь історичну особу, бо моя молодість, як і твоя, - уже історія. Ми ж бо родом з минулого віку - 20-го. То хіба не порозуміємося, хіба я не відчую тебе, а заразом і всі події, що ти пережила, бо все, що стається з нами, - відбивається в нашому серці?

Звісно, моя гривка над самі очі (здійснилася нареш­ті мрія вічно зализаної дівчинки!) не зробила мене ані молодшою, ані схожою на гімназистку з відкритим чолом. А мама взагалі відреагувала забутим: "Ти - як дєтдомовка!". Цього слова не тямлять мої діти, не зна­ла його і юна Корнелія. А це лишень один із символів, які розділяють ці покоління, ба - окремі сторінки розір­ваної історії, а я - між ними. Себто, власне я мала би відновити отой зв'язок, тим паче, що володію деякою інформацією? І це знаття, геть неповне, радше - відчуття, не дасть мені спокою, поки не напишу ймовірної історії сіроокої темнорусявої дівчини в елегантному плащі гімназистки з рукавичками в руках, вихопленої спалахом лєйки чи кодака просто з гамору галицького містечка, виокремленої з-поміж двох товаришок, які не мали жодної надії здобутися на чоловічу увагу в та­кому сусідстві (одна з них таки не вийшла заміж).

Але не вірте старим фотографіям! Хоча давньому аматорові (то цілком міг бути закоханий в Корнелію сусідський хлопець) вдалося передати порив стрімкої дівочої ходи, якої ніщо не в силі спинити. Оця хода, оця "сіроока" врода, підсилена шляхетністю чорно-білої фотографії, і переконали мене, що Корнелія, незважаючи на поодинокі свідчення, пережила війну. Інші ж бо свідчили інше: її бачили час від часу, аж донедавна, а чи, може, вона привиджувалася тим, хто її любив. Краса не може загинути! Хоча не варто забувати про відому сентенцію, що все справжнє - трагічне.

Цей порив, цей вибух молодої енергії стався, можливо, тоді, коли вона усвідомила силу свого імені, бо доти була просто Корнеля, Неля, Нелюська. "На спомин чорненькій Корнельці", "нашій чорноокій цига­ночці", "коханій Корнелі" - списано посвятами в дівочому альбомі-пам'ятникý. Отже, вона була чорнявою? (Чисто інтуїтивно я почала малювати своє колись русяве волосся на темне). Найбільше записів зроблено навесні 1939-го, наприкінці останнього навчального року для 4-а кляси Дрогобицької гімназії, бо далі вже мав бути ліцей. Принаймні це було до золотого верес­ня, бо ніщо на гомінкій міській вулиці не свідчить про то­тальне визволення, що насувалося на галичан зі сходу. Трійко дівчат, а за ними - вся людність. Ні в ко­го немає в очах страху. Бо це - люди. Горді дівчата, покір­ні жін­ки, "тверезі політики", звиклі ставити на сильнішого, справні працівники, гімназійні професори, що ма­ли місію виховників, і правдиві місіонери - священики, українці, що донедавна були русинами, жиди, що їх ніхто тут не називав євреями, місцеві поляки-мазури - усі вони були приречені на подвійний ґвалт з обох сторін світу уже фактом свого існування на цій землі. Як удалося вціліти в тому світі Корнелії? Ще й досі тоненький пломінь її серця освітлює мені цю мандрівку.

За кадром, на жаль, залишився важливий персонаж цієї драми - поет Петро Карманський, який недавно справив своє 60-річчя. Його карала та сама влада, що й Корнелію, тільки в інший спосіб. Але не тільки це виправдовує їхню присутність на одних сторінках... До кого це лине у своєму леті Корнелія? Здається, закоханий фотограф свідомо обрізав кадр. Бо Карманський, щойно закінчивши лекції в гімназії, ішов назустріч і був зовсім поруч. І це під його поглядом шарілася й пишалася водночас красуня Корнелія. А за склом книжкової шафи, де я примістила їхні портрети поруч і де вони обоє двадцятирічні, дівчина вперто дивиться вбік. Треба було, щоби він дожив аж до сивини, аби стати героєм її роману. На все свій час.

Перша кров пролилася у цьому романі з любови - хлопець, що стояв на чатах у темних заростях бозу, відчахнув гілляку і порізав нею долоню. Щоби привести себе до тями!

Корнеля й не здогадувалася, скільки мук додало Збишкові нинішнє чатування. Він чекав на неї з пізнього вечора. Лиш на хвилю заскочив до хати, удаючи перед бабунею, що вкладається спати, і то весь час при­слухався до вулиці під вікнами та до сторожкого саду - не знав, яку дорогу нині дівчина вибере. Збишек уже вкотре занурював лице в обважнілі від роси кетя­ги бозу, щоби не заснути. А думки рвалися до знайомої галяви, куди віднедавна йому було заказано. Та що ж то за зібрання на цілу ніч?! Чи, може, якась забава й по­сиденьки навколо ватри? Хай би вже там що було, аби тільки Корнеля не залишилася наодинці з Орестом! І Збишек, немов на яв, став із ним очі в очі. Були одного зросту, тільки Орест - чорнявий, а Збишек русявий. Однаково широкі в плечах і ходу мали горду, певну. Силою своєю не мірялися, та, ясна річ, були гідні один одного. Але зараз, за мить до світанку, за мить до того, як Корнеля пройде повз нього, війнувши продимленою спідницею, Збишек першим відвів очі від образу свого суперника. У розпачі зламав гіллячку бозу і гострим кінцем роздряпав собі долоню до крові: "Вона має іншого! Затям це собі, хлопче!"

Що ж Корнеля? Припала до подушки гарячою заці­лованою щокою й поринула у свій сон. Міг би їй сни­тися той, хто цілував її звечора, та щось мені підказує, що дівчина ще нікому не віддала свого серця. Хто б то не був - він снився їй, уже вкотре, в мереживі місцевих метафор. Кожна місцина на землі має свій смак, звук і колір, а для тутешнього краю - поважними є ще й під­земні ритми. Бо хіба історія місця не живе в нашій підсвідомості?

Центром Корнелиного світу в передгір'ї Карпат бу­ли Тустановичі, що вийшли колись із княжого города Тустань. Нині це - околиця Борислава, звідки пішки мож­на було дійти до Дрогобича, де вчилася Корнеля. Десь далі був Львів, Україна - в центрі Європи, а Європа колихалася на Землі, а земна куля плавала в безмежному космосі. А що далі? Малою я болісно шукала відповіді на такі запитання. Але уявити безмежність не під силу людському розуму. Отож, скручуємо клубочок назад - аж до будинку на краю лісу, аж до річки Лошані, яка зараз мирно хлюпоче по той бік дороги, а бува­ло - береги рвала...

Корнелина душа на цю хвилю спійманою рибиною тріпотіла в лозовій верші, прибраній червоними ягодами, тицялася наосліп у міцно сплетені вічка. Не було в її житті нічого реальнішого від гіркувато-солодкого смаку цих ягід, від передчуття сонця над водою і певності, що вона вміє літати. Бо тільки уві сні ми справдешні. Ось чому так не хочемо прокидатися.

Хоча світ, куди верталася Корнеля, був у самого Гос­по­да Бога улюблений. Сонце сходило над лісом і над Бу­ко­вицею-горою, випивало росу з придорожніх трав, золотило довгі дзьоби "качалок", що качали-пом­пували нафту просто на людських городах. Сонце вже, певно, зійшло і над грядою, що несла на своїх гор­ба­тих плечах стару дорогу до Тустані, а Корнеля ще додивлялася дівочий сон. Заснула ж бо вдосвіта. Нікого не розбудила, бо за звичкою перейшла через сусідський сад, що підступав до їхньої хати на горбку, та не стежкою, а тра­вами, м'яко збиваючи з них росу плас­тунськими черевиками. Улізла, як колись малою, у вікно, хоч знала, що мати, привчена до її вечірніх (але не нічних!) мандрівок, завбачливо залишила хатні двері відчиненими. Магдалина не потурала доньці, а лишень оберігала від зайвих переживань слабе батькове серце. Та й що вона могла вдіяти? Оце вже третя її дитина, відколи поляки заборонили Пласт, знайшла дорогу до лісу, і на те не було ради. Мати не чула, коли повернулася Корнеля. Ніхто не чув і не бачив. Та вже поринаючи в сон, дівчина чітко згадала, що за густим бозником, коло яко­го проходила, хтось був. Пусте! То міг бути тільки Збишек. Він там завжди стоїть, коли вона повертається з лі­су, бо його самого до товариства не прийняли. Він приїздить сюди тільки на літо, до бабці Нусі. Уже давно минулися часи, коли малий Збисьо, панська дитина, прозивав її кабанє, а може, й не прозивав? Тустановичі, зі своєю школою, міцною парафією - чи не найбільш українське з усіх сіл, що юридично склали Великий Борислав, хоча міськими околицями й не почувалися. То, може, у сусідній Бані, де більше живе поляків, так могли прозиватися. Тепер вони і словом не перемовляться з сусідом, а вечорами він завжди там, у бознику, - немов на чатах.

* * *

Зле, що він побачив її на світанку. Та хай... Корнеля з головою накрилася хвилею млосного спомину, а крізь нього, мов із того світу - себто з цього - промовляв-виспівував мамин голос:

- Корнелю-ю-ю! - мама завжди так виспівувала, щоби поволі й лагідно визволити її з солодкого сну. - Корнелю-ю, вставай! Білий день надворі!

А день був білий, мов неділя. Сонце снопом накрило по­душку із розсипаним по ній кольору старого сріб­ла волоссям, засвітилося рум'янцем на щоці. Мамин го­лос витягав зі сну, із солодкого дійства, де вона пада­ла у мок­ру густу траву, схопившись для рівноваги за галузку калинового куща однією рукою, а другою від­пи­ралася від хлопця. Найбільше боялася почути тріск зламаної гілки, бо то була недобра прикмета для дівчини.

- Встаю! - проспівала у відповідь, бо вже не хотіла додивлятися того сну.

Зісковзнула з ліжка і сіла перед тристулковим люст­ром причесатися. Батистова сорочка геть злетіла з плечей, і на світ божий випорснули білі груденята. Аж те­пер Корнелія побачила, як вона засмагла. Обличчя і трикутник вниз від шиї здавалися золотистими. Чи її тіло довершене? Остаточно прокинувшись, обтиснула навколо стану сорочку і закрутилася перед люстром.

"Жінка - вершина творіння!" - згадала лекцію но­вого учителя, який говорив ці слова гейби зосібна до неї, показуючи їм зображення Афродіти, що була взір­цем жіночої вроди для багатьох поколінь малярів. Придивившись до себе, Корнеля переконалася, що вона гарніша. Тіло в неї гінке, стан набагато тонший, ніж в Афродіти. А може, та була старшою? Та хіба античні богині мали вік? Вони завжди були молодими або ж у розквіті літ. Корнелія спробувала уявити себе в розквіті і не змогла, немовби їй назавжди судилося остатися такою, як нині. Правду кажучи, вона нічого не робила з того, що вродлива, просто звикла до захоплених поглядів, що супроводжували її скрізь. Це був нормальний стан речей. Мама в неї була красунею, особливо на давніх світлинах. А батько - звичайний бойко зі Стрия, який прибився до околиці Борислава, приваблений тутешніми підземними скарбами, і скоро похилив свої горді плечі, заробивши серцеву неміч. Вже старшим парубком Василь Опришко оженився на вдовиці, чоловік якої не повернувся з Першої світової. Прилучився таким чином до заможної верстви вибушників, на городах яких щасливо вибухнула нафта, за що фірми платили добрі відсотки. Досі на цьому обійсті на краю Тустановичів можна побачити бетонну тумбу із спеціальним номером, яка позначає ліквідовану у п'ятдесятих свердловину, пробурену тут ще у 1912-му. Тоді ж перший муж Магдалини заклав фунда­мент нового будинку, а будувати його довелося вже Василеві. З тої старої хати, куди він прийшов за зятя, цілою залишилася тільки комора, заквітчана пучечками сухих трав, що немилосердно пахли, і де діти любили влітку ночувати. Дітьми нині були тільки наймолодша Іванка зі своєю нерозлучною товаришкою Любцею з іншої бориславської околиці - Бані Котівської. Корнеля, на чотири роки старша від них, була вже панною на виданні і їй не пасувало ночувати в коморі. Вона любила бувати тут удень, коли випадала вільна хвили­на і до неї навідувалися ясні думки, які записувалися до потаємного зошита. Часом засинала разом з ним - на запічку, на мішках, набитих соломою. Звідси стара комора виглядала як оселя лісової відь­ми. Не раз сюди заходив і батько. Сідав задуманий на лавицю. Його лице барви дерева на мить зливалося зі старим конов'ям, бочечками та діжами, з віком старої скрині, на яку він клав свою важку голову і на яку перетікали узори з його рук. Корнелі тоді здавалося, що батько на її очах перебирається в інший світ, де заспокоюється, відпочиває, і там йому добре. Якось їй пощастило побачити його обличчя щойно зі сну: воно було молоде, вродливе і якесь незнайоме. Очевидно, то був інший Василь Опришко або одне з його призначень, якого він не зумів у цьому світі сповнити.

Кована батьківська скриня була в цій коморі єдиним скарбом, який Василь перевіз зі Стрия, коли вони з Магдалиною побралися. Корнеля любила порпатися в її нутрощах, де до сімейних реліквій потроху додавалися речі пізнішого вжитку, що ставали непотрібними, коли в хаті був достаток. Але ж серця статками не зцілиш. Василеве серце, чуле на кожну кривду, найбіль­ше боліло від жінчиної вроди. Усе йому здавалося, що во­на не має його за мужа, рівного собі. Ніколи з ним не жартувала так, як з іншими, і не сміялася дзвіночком від його жарту. Магдалина - казали, що з таким іменем ще за життя можна спокутувати свої й чужі грі­хи - любила гостре слівце і товариство. Навіть у най­ліпші часи їхньої молодости їй нудно було всидіти в хаті, усе тягнуло на люди. Корнеля вдалася в неї. Найбільше зі своїх чотирьох дітей він любив її, бо лишень вона лицем схожа на матір. Так само вічно сміється, і то не знати чого. Йому часом кортить поговорити з донь­кою, але не відає, з чого почати. А мав би спитати її... зрештою, дівка на порі. Він би нічого не мав проти, якби... Раз таки не стримався:

- Корнелю, а маєш когось?

- Адіть, татку! - Корнеля рвучко тріпнула волоссям. Не була б така подивована, якби то спитала мама. Таки дивний у неї батько.

Василь Опришко був чоловік сумирний. То його брат, відомий націоналіст Микита Опришко, який не вилазив з польської тюрми, успадкував бунтівну енергетику цього прізвища, чим привертав недобру увагу всіх властей до їхнього роду. А він, Василь, ніц би не мав проти, якби раптом його зятем став поляк - сусідський Збишек. Бачив, якими очима той дивиться на Корнелю, здається, життя би за неї віддав. Хоч село й поближній Борислав не забули ще жахів пацифікації, Василь мав куцу пам'ять на цю кривду. Зрештою, Збишкова мати, пані Гелена, була за походженням українкою, хоч віддали сина таки до польської гімназії. Родина порядна, господар дому працював у бориславській управі нафти, і то на досить добрій посаді... Але, здається, Корнеля сохне за тим збуєм Орестом. Він був товаришем його сина і мав гарну опінію в очах Магдалини. Та Василь добре знав, що ті хлопці собі не належать...

Цікаво, що би на це сказала Корнеля? Вона ж і любила батька, і жаліла його, і мала за дивака. Але ж мама його покохала! Корнелія також не особливо розрізняла хлопців на вроду, бо, як учила мати, головне в чоловіків - то розум, а для того, хто поведе тебе під вінець, - ще й добре серце. Дівчина, правда, воліла, щоби її тато і її суджений мали тверде серце, бо добре - болить. Та про це годі думати! Треба спочатку скінчити гімназію, потім ліцей і йти вчитися далі. Усі вчителі їй про це твердять, та й вона сама має такі амбіції. Часто бачила себе збоку, як крутиться вивіркою в коловороті вели­кої господарки, і знала, що так вічно не буде. І не заміжжя її висвободить. Та й за кого б то вона мала виходити? Орест нічого такого їй не каже, він тільки уві сні відважний. А поважний професор має жінку, яку, правда, досі ніхто з його теперішніх учнів не бачив, і сиву голову. Та як почне розповідати про далекі краї, де колись побував, або читати поезії, то робиться молодим. Очі йому блищать, голос піднімається вгору і спадає, раптом притишений...

Корнеля часом і не тямить, про що говорив професор, тільки ці переливи голосу, тільки усміх теплий і су­мовитий... Вона б слухала його день і ніч, щоби знову побачити в його зорі щире захоплення, яким тільки раз її обдарував, коли приніс той альбом зі світлинами античних скульптур. Вона ладна захистити його від усіх! Бо пан професор, кажуть, пережив любов без взаємности, що зле для нього скінчилося. Ніби його мила вийшла за іншого, а він понаписував купу сльозливих віршів. Треба подивитися в читальні за його книжками. Чи є там той вірш, що хтось із хлопців почав деклямувати, ще й за професором двері не зачинилися?

Чи зрозумієш ти мої гіркі страждання? Об шиби б'ють листки і пугає сова...

- То цілком не до сміху! - розсердилася на товаришів, що аж захдилися, - ви ж подивіться, який він шляхетний.

Направду, бо дивився на неї, гейби на бронзову фігуру. А певно! Поет міг поцінувати дівочу вроду. І щось записати, спеціально для неї! Та, гортаючи свій пам'ятни´к, Корнеля не знаходила для цього гідної картки. Не випадає ж професорові вписуватися поряд зі словами Славка Татарського: "Їхав чорт на кочерзі та й заїхав в комин. А я тобі, Нелю, вписався на спомин".

Як побачила його вперше зблизька, аж на четвертому році навчання в гімназії, зайшов до кляси - стрункий і сивий, у світлому костюмі, з широким краватом, і таким же сивим смутком відбивали його очі - в Корнелі серце защеміло. Не зустрічала ще такого гарного чоловіка. То був сам Петро Карманський, відомий поет і мандрівник, гордість гімназії, який досі ніколи не промовляв спеціально до неї і не дивився в її бік.

Він дивився на неї не так, як залюблений Збишек, що поїдав очима при кожній нагоді. А така нагода траплялася мало не щодня, відтоді, як хлопець на стало поселився у своєї бабці. Щоранку вичікував за сусідською хвірткою. Йшов за нею слідом аж до станції, від­так їхні дороги розходилися, хоч обоє їхали одним по­тягом, та сідали до різних вагонів. То не було конеч­не, але за звичкою Збишек пхався до наповненого поль­ського вагону, а Корнеля тішилася комфортом в ін­шому, наполовину заселенім українцями. Якби ж він сів поруч із нею, то, хтозна, може, за тих кільканадцять хвилин їзди зважився б на якусь мову! Бо в Дрогобичі їхні дороги знов розходилися: Корнеля йшла першою, а він, на безпечній віддалі, за нею, пес­тячи очима гінку постать, аж поки не звертав зі Стрийської на вулицю Сенкевича до польської гімназії Яґелли. Корнеля ніколи не оглядалася, але спиною відчувала і подих, і погляд Збишка.

Орест, той узагалі - як загляне своїми очиськами просто в душу, то її нараз обсипає жаром і морозом. Спокою ради вона забороняла собі думати про нього у невідповідних місцях, скажімо, на лекціях чи на Службі Божій.

Цілком інше - то сусід по парті глухий Яромир, який учиться, переписуючи її конспекти, але очей на неї не піднімає. Хоч раз таки впіймала його погляд, але хлопець блискавично прикрив його довгими, як у дів­чини, віями. Затямила, що не можна його ображати. Ніколи.

Може, професор глядить на неї так (раз тільки й гля­нув!), як мала Любка? Мала, ще й маленька. Для неї всі високі дівчата - красуні. Пригадує, як вибралися однієї неділі на шпацер[1] до Трускавця, куди також ходилося пішки: вона, Орест, Марійка Хорт, Іван Франко та ще дехто з бориславців. (О, тут є знайомі прізвища! Іван Франко - то внучатий племінник свого знаменитого тезки, також писав вірші, загинув у вирі Другої світової вій­ни. А з Марією Хорт я зустрічалася, записувала її долю на засланні - вона з тих репресованих большевицькою владою галичан числом 60 ти­сяч, яких у 1947 відправили в товарних вагонах на ву­гільні шахти Уралу). То було добірне товариство, серцевину яко­го творили ті, хто щодня мандрував потягом "Борис­лав - Дрогобич". Домовлено було зайти до знайомих, а мо­же, й потрапити на якусь забаву. Та в останній момент приєдналася до них Іванка зі своєю нерозлучною товаришкою! І не відженеш малих, бо ж вони - також гімназистки, і не пожартуєш при них. Та треба було знати Ореста! Як поверталися назад, то коло старого цвинтаря під Дубами він враз вигукнув замогильним голосом:

- А хто тут бродить, а хто тут чого шукає?!

У ту ж хвилю тріснула гілляка на старому дубі. Це було так зненацька, що Корнеля спіткнулася на рівній дорозі і потрапила в Орестові обійми, а дівчата заверещали й збилися в тугий клубочок. Тільки не Любця! В останніх відблисках сонця, що вже студилося в тустанівському озері, Любчині очі горіли невимовним захватом. Вона стояла окремо від гурту і дивилася на Корнелю та Ореста з побожним зачудуванням. А було то дуже безкорисливе захоплення Корнелиною вродою і її хлопцем. Вони обоє, на гадку Любці, складали чудову пару. Вона ладна була служити цій красі без жодної сатисфакції. Тож коли спершу провели Корнелю з Іванкою до початку їхньої вулиці в Тустановичах, а Любці випало йти на іншу бориславську околицю, поруч з Орес­том, - була збентежена. Досі тільки здалеку бачила цього вродливого, майже дорослого парубка, що жив на сусідській вулиці. Навіть уявити собі не мог­ла, щоб оце він проводжав її додому. З переляку всю дорогу не вгавала, деклямувала вірші і навіть співала: