Розділ 1
Подорож пілігримів
Без подарунків і Різдво не Різдво, - невдоволено пробурчала Джо, потягуючись на килимку перед каміном.
- Як це огидно - бути бідним! - зітхнула Мег, поглянувши скоса на свою стару сукенку.
- Несправедливо, коли в одних дівчат купа гарних речей, а в інших немає анічогісінько, - ображено засопівши, додала маленька Емі.
- Зате у нас є тато й мама, а ми всі - одна в одної, - весело озвалася зі свого куточка Бет.
По цих підбадьорливих словах дівочі личка на мить заясніли, але одразу ж посмутніли знову, бо Джо гірко промовила:
- Немає у нас татка й не буде, поки ця клята війна не скінчиться...
Вона не вимовила вголос: "А може, й ніколи", але кожна з дівчаток подумки додала ці слова, замислившись про батька, який так далеко від них - там, де війська північних штатів стинаються з мешканцями півдня.
Запанувала мовчанка. Нарешті Мег заговорила удавано жвавим голосом:
- Гадаю, мама має рацію, запропонувавши утриматися цьогоріч від подарунків на Різдво. Вона вважає, що ми не повинні витрачати гроші на задоволення, коли чоловікам так важко на фронті.
- Кожна з нас має лише один долар, і навряд чи ця кишенькова дещиця якось може допомогти армії, навіть якщо ми пожертвуємо ці гроші. Узагалі-то, я не чекаю від вас жодних подарунків, проте хочу купити собі "Ундину Сінтрама". Я так довго мріяла про цю книжку! - промо-вила Джо.
- А я думала витратити свій долар на нові ноти, - ледь чутно зітхнула Бет.
- А мені конче треба кольорових олівців, - рішуче заявила Емі.
- Матуся нічого не казала про наші кишенькові гроші. Тож нехай кожна з нас побалує себе й купить, що бажає, - бодай трошки порадіємо! - запропонувала Джо. - Невже ми не заслужили хоч уряди-годи краплю втіхи, адже так старанно працювали!
- О, мені й справді тяжко довелося: цілісінькі дні мусила вчити цих набридливих дітей, - почала знову жалібно Мег.
- Мені також було анітрохи не легше, - заявила Джо. - Кому б то сподобалося годинами сидіти сам на сам із примхливою старою бабцею, яка повсякчас приндиться, крутить носом і дошкуляє так, що ти ладна викинутися з вікна?
- Звісно, недобре нарікати, та, як на мене, мити посуд і витирати пил - найогидніша робота на світі. Від неї руки робляться наче дерев'яні, так що я навіть не можу як годиться грати гами, - і Бет, гірко зітхнувши, поглянула на свої загрубілі руки.
- Дівчата, жодна з вас не страждає, як я! - вигукнула Емі. - Адже вам не доводилося сидіти в школі з нахабними однокласницями, які щоразу доносять до вух учителя, що ти не знаєш уроку, кепкують з тебе і твого вбрання, кривдять через те, що маєш не надто гарний ніс, і чистять твого батька на всі заставки, бо він незаможний.
- Якщо ти хочеш сказати честять, тобто ганять, то так і кажи, а не вживай стосовно батька слова, які перетворюють його на якийсь закоптілий чайник, - усміхнувшись, порадила Джо.
- Ну, й до чого цей сарказм? Адже це гідно похвали - поповнювати свій лексикон, - сповнена самоповаги, відмахнулася Емі.
- Не сваріться. Якби ж то в нас були зараз ті гроші, що їх утратив татко, коли ми були маленькими, - сказала Мег, яка була старшою і чудово пам'ятала найкращі часи своєї родини, - які б щасливі ми були!
- Нещодавно ти казала, що ми значно щасливіші, ніж діти Кінгів, дарма що вони такі грошовиті, однак живуть як кішка із собакою: сваряться та б'ються.
- Авжеж, ми щасливіші, хоч і змушені працювати. Натомість ми вміємо дати собі раду й повеселитися, і взагалі ми "гоп-компанія", як сказала б Джо.
- Джо завжди вживає такі вуличні слівця! - зауважила Емі, докірливо хитаючи головою й поглядаючи на довготелесу дівчину, яка розляглася на килимку.
Джо миттю підвелася, засунула руки в кишені та свиснула.
- Припини, Джо, це так по-хлопчачому! Терпіти не можу грубих, невихованих дівчат!
- Ненавиджу манірних і штивних нечіпах!
- "Пташечки в гніздечку всі щебечуть в лад", - так кумедно затягла пісню Бет, що дівчата розсміялися.
- Обидві ви, сестрички, заслуговуєте на несхвальну оцінку, - промовила Мег, напучуючи молодших на правах старшої сестри. - На твої манери, Джозефіно, не звертали жодної уваги і вибачали твоє поводження, поки ти була маленькою. Та тепер, коли ти така висока і зачісуєшся "по-дорослому", тобі варто пам'ятати, що ти вже панночка, а не хлопчисько-паливода. А щодо тебе, Емі, то ти занадто пихата й вертлява, і наразі це просто смішно, та згодом ти ризикуєш перетворитися на дурну манірну гуску. Всі ці твої пусті словечка нітрохи не кращі, ніж вульгаризми Джо.
- Якщо Джо - хлопчисько-паливода, а Емі - манірна гуска, то хто ж тоді я? - запитала Бет, готова вислухати докори на свою адресу.
- Ти просто диво, - лагідно відповіла Мег, і ніхто не заперечив їй, адже Бет була улюбленицею всієї родини.
Грудневий день повільно перетворювався на вечір, огортаючи будинок у вечірній сутінок. Тихо падав пухнастий сніг за вікном. У каміні, біля якого з плетивом у руках сиділи чотири сестри, весело потріскуючи, вигравав вогонь. Килим на підлозі був старий і вицвілий, а меблі в кімнаті - щонайпростіші. Проте на стінах висіло кілька по-справжньому гарних картин, полиці у шафі рясніли книжками, на підвіконні яскравими плямами червоніли маленькі трояндочки, і все довкруги дихало домашнім затишком і спокоєм.
Маргарет, найстаршій із сестер, нещодавно виповнилося шістнадцять років, і вона була дуже гожа собою: повненька й білолиця, з великими очима, м'яким темним волоссям і білими руками, якими вона особливо пишалася. П'ятнадцятирічна Джо, висока, смаглява, кутаста та худа, дещо скидалася на лоша, бо, здавалося, зовсім не вміла дати собі раду зі своїми довгими незграбними руками й ногами, що їй повсякчас заважали. Єдиною ї ї окрасою було довге густе волосся, але зазвичай дівчина закручувала його у вузол і вкладала в сітку, щоб не заважало. До свого вбрання вона ставилася байдуже і справляла враження дівчини, яка стрімко перетворюється на жінку і страшенно цим незадоволена. Елізабет - або по-домашньому Бет - рум'яна тринадцятирічна дівчинка з ретельно розчесаним волоссям і променистими очима, сором'язлива, чемна, з незмінно лагідною усмішкою і приязним виразом обличчя. Здавалося, вона жила у власному щасливому світі, наважуючись залишити його лише для зустрічі з тими небагатьма, кого любила. Наймолодша Емі вважала себе найважливішою особою в родині. Справжня снігуронька з глибокими блакитними очима і золотистими кучериками, вона завжди стежила за своїми манерами, намагаючись поводитись, як юна леді.
Годинник вибив шосту. Невдовзі має повернутися додому матуся, і всі радо готувалися зустріти ї ї: Бет прибрала попіл із каміна, Мег запалила лампу, Емі без нагадування звільнила найзручніше крісло, Джо вмостилася якнайближче до вогню і підсунула мамині пантофлі, щоб зігріти їх.
- Мамі потрібні нові кімнатні туфлі, ці зовсім стопталися.
- Я куплю їй на мій долар, - сказала Бет.
- Ні, я це зроблю! - вигукнула Емі.
- Я найстарша, - почала було Мег, але Джо рішуче перебила ї ї:
- Поки татка немає, я в родині за чоловіка, тому куплю їй пантофлі, бо тато, їдучи з дому, наказав мені піклуватися про матусю.
- Нехай кожна з нас зробить їй який-небудь подарунок на Різдво, а для себе купувати нічого не будемо, - запропонувала Бет.
- Чудово, мила! Ти, як завжди, маєш рацію! Що ж ми купимо? - радісно вигукнула Джо.
На хвильку всі замовкли у глибокій задумі, аж тут Мег виголосила, немов ідею підказали їй власні гарненькі ручки:
- Я подарую їй пару елегантних рукавичок.
- Армійські черевики, кращого годі й придумати! - вигукнула Джо.
- Кілька вишитих носовичків, - промовила Бет.
- А я куплю маленьку пляшечку парфумів, що їй подобаються. Це коштуватиме недорого, тож мені залишаться ще й гроші на олівці, - додала Емі.
- Дуже добре! На закупи підемо завтра по обіді. До Різдва залишається зовсім мало часу, а нам ще стільки всього потрібно підготувати для нашої вистави, - сказала Джо, крокуючи кімнатою туди-сюди із закладеними за спину руками. - Може, просто зараз проведемо репетицію? Емі, ходи сюди, розіграємо ще раз сцену, де ти непритомнієш, а то у тебе в ній такий вигляд, ніби ти аршин проковтнула.
- Та я ж ніколи не бачила, як непритомніють, а завалюватися плазом, як ти, і набивати ґулі не збираюся, - заперечила Емі, яка отримала роль головної героїні лише тому, що була маленька і лиходій у п'єсі міг легко підхопити ї ї та потягти за лаштунки.
- Зроби так: заломи руки і, хитаючись, відступай та розпачливо кричи: "Родріго! Врятуй мене!" - і Джо продемонструвала цей маневр із зойком, від якого всіх аж морозом обсипало.
Емі, за прикладом сестри, спробувала виконати роль, але рухи ї ї були різкі й незграбні, а ї ї: "О-о!", наводило швидше на думку про укол гострою шпилькою, аніж про душевні страждання. У Джо вирвався стогін відчаю:
- Марна праця! Якщо публіка сміятиметься, мене не винувать. Тепер ти, Мег.
Далі все пішло як по маслу: дон Педро, батько героїні, кинув виклик світу у промові, завдовжки зо дві сторінки; чарівниця Гейгар проспівала заклинання над казанком, що кипів і кишів отруйними жабами; Родріго, головний позитивний герой, просто пошматував свого ланцюга, а Гуго, головний лиходій, з криком: "Ха, ха, ха!", від якого кров холонула у жилах, помер у муках, спричинених отрутою й докорами сумління.
- І як тобі вдається складати такі неймовірні п'єси, Джо? Ти справжній Шекспір! - вигукнула Бет, коли мертвий лиходій підвівся й сів, потираючи забиті лікті.
- Ну, не зовсім Шекспір, - скромно відповідала Джо. - Моя опера "Прокляття чарівниці" непогана, та добре було б поставити "Макбета". Мені завжди хотілося зіграти вбивцю. "Що бачу я? Переді мною Кинджал!"* - пробурмотіла Джо, дико вирячивши очі, й, здригаючись, стала хапати повітря, як це робив знаменитий трагік, якого вона бачила якось у театрі.
- Ні, це всього-на-всього рогач для підсмажування хліба, а замість хліба на ньому мамина пантофля! - вигукнула Мег, і репетиція закінчилася веселим реготом.
- Як приємно бачити вас у такому доброму гуморі, мої дівчатка, - пролунав біля дверей веселий голос. Сестри обернулися - на порозі кімнати стояла висока жінка з ласкавими очима й ніжним обличчям. Попри просте, невибагливе вбрання, вигляд вона мала шляхетний, і дівчатка вважали, що під сірим плащем і немодним капелюшком криється найчудовіша мама на світі.
- Ну то як, мої милі, ви сьогодні поживали без мене? Я ось, наприклад, мала багато клопоту - ми готували різдвяні посилки для армії, тож я не змогла навіть заскочити додому на обід. Ніхто не заходив, Бет? Як твій нежить, Мег? Джо, у тебе такий стомлений вигляд. Поцілуй мене, Емі, крихітко.
Так, розпитуючи й пестячи дівчат, місіс Марч зняла мокрий плащ і капелюшок, узула теплі пантофлі, сіла в глибоке крісло й пригорнула до себе Емі, смакуючи наперед найщасливіші години повного турбот і праці дня. Дівчатка заметушилися, намагаючись - кожна на свій штиб - зробити все, аби матусі було зручно. Мег накривала на стіл, Джо принесла дрова для каміна і порозставляла стільці, з гуркотом перевертаючи все, до чого торкалася; Бет діловито снувала між кухнею та вітальнею, а Емі сиділа склавши руки і давала всім вказівки.
Коли всі розсілися за столом, місіс Марч промовила з надзвичайним почуттям у голосі:
- Маю чим пригостити вас після вечері.
Щасливі усмішки, немов сонячні промінчики, осяяли дівочі личка.
- Лист! Дай, Боже, здоров'я татові! Нумо, швидше доїдайте! Емі, годі відстовбурчувати мізинчик і маніжитися над тарілкою! - вигукнула Джо, похапцем сьорбаючи чай і впустивши хліб маслом униз просто на килим.
Після вечері нарешті всі повсідалися біля каміна: мама - у великому кріслі, Бет - біля ї ї ніг, Мег та Емі - обабіч на поруччі крісла, а Джо притулилася ззаду до спинки, щоб ніхто не побачив ї ї сліз, якщо лист виявиться зворушливим. У листі мало йшлося про щоденні труднощі та небезпеки. Це було бадьоре послання з яскравими описами солдатського життя, і лише наприкінці автор дав волю почуттям. Його сповнене тугою серце вилилось на папері батьківською любов'ю й сумом за доньками: "Поцілуй їх за мене і скажи, що я думаю про них удень і молюся за них вночі. Я знаю: вони пам'ятають усі мої настанови і залишаються люблячими і турботливими. Чесно виконують свій обов'язок, наполегливо борються зі своїми внутрішніми ворогами й перемагають їх так відчайдушно і жваво, тож коли я повернуся, то ще глибше любитиму моїх маленьких жінок і безмірно пишатимуся ними".
Усі зітхнули, коли мама прочитала цей уривок листа. Джо не соромилась величезної сльози, що скотилася на кінчик носа, а Емі сховала обличчя на плечі у матері та схлипнула:
- Я така себелюбна! Та я спробую стати кращою!
- Ми всі будемо старатися! - з почуттям вигукнула Мег. - Я надто багато думаю про свою зовнішність і не люблю працювати, але надалі цього не робитиму.
- А я намагатимуся стати тією "маленькою жінкою", якою він хоче мене бачити, і виконаю свій обов'язок тут, удома, а не мріятиму про військові подвиги, - промовила Джо, думаючи при цьому, що бути героєм, залишаючись удома, виявиться для неї значно важчим завданням, ніж зустрітися віч-на-віч з одним чи двома заколотниками півдня.
Бет мовчки ковтала сльози й щосили ворушила спицями, щоб, не гаючи часу, сплести сині солдатські шкарпетки і виконати свій обов'язок.
- Пам'ятаєте нашу гру "Подорож пілігримів"? - запитала місіс Марч. - Коли ви були маленькі, дуже любили в неї гратися: прив'язували на спини мішечки з клаптиками сукна замість торбинок, надягали капелюхи, брали палиці й паперові згортки, я виголошувала напутнє слово і відряджала вас у далеку мандрівку з льоху, що був нам за Зруйноване місто, на піддашшя, де з різних гарних речей ми облаштовували Небесне місто.
- Це було неймовірно! Особливо пробиратися крізь ліс, повний левів, і битися з янголом безодні! - вигукнула Джо.
- Я любила той момент, коли ми нарешті скидали наші торбинки, а вони котилися вниз сходами, - сказала Мег.
- А мене надзвичайно тішило, коли всі ми видиралися на наш плаский дах і в яскравих променях сонця співали веселих пісень, - усміхнувшись, додала Бет.
- А я пам'ятаю небагато... Знаю лише, що страшенно боялася льоху! А ще пам'ятаю смак свіжого
молока й пиріжків, що ми їли на даху... Я тепер, мабуть, дуже доросла для таких розваг, а інакше залюбки
побавилась би знову, - сказала Емі, яка у своєму зрілому дванадцятирічному віці вважала за дитячі пустощі подібні ігри.
- Моя люба, ми граємо в цю гру впродовж усього життя. Наші торбинки завжди за спиною, а прагнення до добра і щастя - та провідна зоря, що веде нас крізь жалі, скорботи і безліч помилок до душевного спокою. Чому б вам, мої маленькі пілігрими, не вирушити в путь, тільки не жартома, а насправді?
- Де ж наші торбинки? - запитала Емі, яка була вельми прозаїчною юною особою і сприймала все буквально.
- У кожної з вас за спиною... Ви самі щойно визначилися, що в тих торбинках, який тягар несете. Лише Бет промовчала, бо мабуть, у неї такої ноші немає, - зауважила місіс Марч.
- Моя ноша відома - мити посуд і витирати пил! А ще мене вкрай обтяжує погана риса: я заздрю дівчаткам, які можуть грати на хорошому фортепіано. І людей боюся...
Сестри пересміхнулися потай від Бет, бо не хотіли скривдити ї ї.
- Тож уперед! Рушаймо в путь! - закликала Мег і задумливо додала: - "Подорож пілігримів" - це просто інша назва прагнення стати кращими, гідно сприймати всі злигодні й мінливість долі, позбутися хиб.
- А наші згортки з напуттям? - поцікавилася Джо в радісному захваті від того, що гра обіцяє додати трохи романтики до такого нудного завдання, як виконання обов'язку.
- Різдвяним ранком під подушкою кожна з вас знайде свій путівник, - відповіла місіс Марч.
Потому дівчатка принесли робочі кошики й заходилися підшивати простирадла для тітки Марч. Вельми марудна робота сьогодні аж горіла в дівочих руках, позаяк сестри пристали на пропозицію Джо: розділити довге шитво на чотири частини, назвати їх Європа, Азія, Африка й Америка і, роблячи стібки на кожній із частин, розмовляти про різні країни цих континентів.
О дев'ятій роботу скінчили і, перш ніж розійтися спати, за сімейною традицією проспівали хором кілька пісень. Ніхто, крім Бет, не міг витягти зі старенького фортепіано ніжні мелодійні звуки. Мег і матуся вели маленький хор. Емі скрекотала, як цвіркун, а Джо, почуваючись незмірно щасливою, раз у раз пускала півня й псувала гармонійний спів несподіваним переливом або хрипкими звуками.
* Цит. за перекладом з англійської Б. Тена (за участю Віктора Гуменюка). (Тут і далі примітки редактора, якщо не зазначено інше.)
