Радощі та прикрощі славнозвісної Молл Флендерс - Данієль Дефо

* * *

А тепер час розповісти про нову смугу в моєму житті.

Завдяки багаторічному досвіду і неймовірній уда­чі, що супроводжувала мене, я як і раніше не мала бажання розлучатися зі своїм ремеслом. Але ж у мене перед очима був приклад інших злочинців, який ясно говорив, що таке життя могло скінчитися тільки нещастям і ганьбою.

Щоб закінчити перелік моїх злочинів, розповім ще про один. Напередодні Різдва наступного року я вийшла ввечері на вулицю, щоб, як завжди, по­глянути, чи не трапиться щось під руку. Проходячи по Фостер-лейн повз крамницю майстрів срібних справ, я помітила, що там нікого немає, а в кутку біля верстата, за яким працював майстер, лежить без нагляду багато посуду й обрізків срібла.

Я сміливо увійшла і вже простягла руку до сріб­ної тарілки - її найпростіше було заховати під одя­гом і забрати звідти. Але раптом якийсь послужли­вий підмайстер з крамниці навпроти, помітивши, що я увійшла, а господаря немає, перебіг вулицю й увірвався до крамниці.

На щастя, я ще ні до чого не встигла доторкну­тися і вмить знайшлася: голосно постукала по при­лавку і стала кликати майстра. І тут цей хлопець схопив мене і заволав як навіжений.

У всіх небезпечних ситуаціях мене завжди виру­чало самовладання. Я не зніяковіла і коли з'явилися майстер і прикажчик, зарозуміло заявила, що при­йшла купити півдюжини срібних ложок, а цей мо­лодик напав на мене.

Підмайстер знущально розреготався - йому так хотілося зробити послугу сусідові, що він ладний був заприсягтися, що я з'явилася сюди красти.

Тоді я сказала хазяїнові, людині на вигляд розсуд­ливій, що нема чого влаштовувати скандал і вступа­ти в суперечки: якщо хлопець стверджує, що я мала погані наміри - нехай доведе це. Тому я вимагаю, щоб він негайно попрямував разом зі мною до ми­рового судді. Усе це я говорила, знаючи, що недо­рікуватому молодикові мене не переговорити, а до­казів у нього на руках ніяких.

Срібних справ майстер поставився до того, що трапилося, набагато спокійніше, ніж його сусід. Він сказав мені:

- Цілком можливо, місіс, що ви зайшли до мене з найчеснішими намірами. Однак входити в такі крамниці, як моя, коли там нікого немає,- справа ризикована, і сусід мій по-своєму має рацію. Але, з іншого боку, у мене немає підстав підозрювати вас у замаху на крадіжку, і я не знаю, як учинити.

Я зажадала, щоб і він пішов зі мною до судді, і, якщо проти мене будуть висуватися якісь докази, визнаю свою провину, але в іншому разі сама при­тягну його до відповідальності.

Поки ми сперечалися, біля входу зібралася неве­лика юрба роззяв. А повз якраз проходив сер Т., ол­дермен{27} і мировий суддя. Помітивши його, власник крамниці звернувся до нього з шанобливим про­ханням увійти всередину і розсудити нас.

Потрібно віддати належне господареві: він ви­клав справу абсолютно неупереджено, тоді як хло­пець, котрий затримав мене, гарячкував і впадав у перебільшення, що пішло мені тільки на користь. Потім прийшла моя черга говорити, і я повідомила його милості, що тільки недавно приїхала в Лондон з півночі, що живу я за такою-то адресою і що, про­ходячи цією вулицею, зайшла в крамницю, щоб при­дбати півдюжини ложок. З собою у мене, на щастя, була стара срібна ложка - і я показала її, додавши, що прихопила її для зразка, тому що мені потрібні півдюжини саме таких.

- Помітивши,- продовжувала я,- що в крам­ниці нікого немає, я голосно постукала по прилав­ку, щоб покликати господаря або прикажчика, але при цьому не доторкнулася до жодного зі срібних предметів, які були тут. Потім цей молодик увір­вався з вулиці в крамницю і несамовито накинув­ся на мене. Якщо вже йому дійсно хотілося надати послугу своєму сусідові, то слід було б причаїтися і простежити, візьму я що-небудь чи ні, а вже тоді схопити мене за руку на місці злочину.

- Ви маєте рацію,- зауважив поважний олдер­мен і, звертаючись до підмайстра, який затримав мене, запитав, чи дійсно я стукала по прилавку. Той сказав, що так воно і було: я стукала, але, мабуть, тільки тому, що помітила його.

- Стривай, шановний,- перебив його олдер­мен,- ти суперечиш самому собі: щойно ти говорив, що пані стояла біля прилавка спиною до дверей і не бачила, як ти ввійшов.

Я дійсно стояла спиною до дверей, але злодійський досвід давно навчив мене бачити все, що відбувається навколо. Тому я і помітила хлопця, що біжить через дорогу, але й знаку не подала.

Вислухавши всіх, олдермен оголосив, що, скоріш за все, сусід майстра припустився помилки, і я не винна. Майстер і його дружина погодилися з цим, і я була вільна. Я вже збиралася піти, коли олдермен раптом промовив:

- Стривайте, леді: адже ви, здається, хотіли при­дбати ложки! Сподіваюся, через це прикре непоро­зуміння мій друг не втратить клієнта?

Я миттю відповіла:

- Звичайно, сер, якщо тільки у нього знайдуться саме такі ложки, які мені потрібні.

Майстер порився і відшукав такі ложки. Він зва­жив їх і оцінив у тридцять п'ять шилінгів. Я дістала гаманець, щоб розплатитися - там було близько двадцяти ґіней, бо я ніколи не виходила з дому без грошей, і мій гаманець виручив мене укотре.

Переконавшись, що грошей у мене достатньо, ол­дермен сказав:

- Тепер, леді, я остаточно переконався, що вас звинуватили незаслужено. Адже люди, які мають такі наміри, в яких вас звинуватили, рідко трима­ють у кишені гаманці із золотом.

Я відповіла його милості жартом: мовляв, вихо­дить, що я купила його прихильність своїми гроши­ма, і розсміялася.

Так я вийшла сухою з води, хоча і була вже на волосинку від загибелі.

Однак я не прислухалася до цього грізного засте­реження. Не минуло й трьох днів, як я ризикнула про­никнути в будинок, двері якого хтось залишив від­чиненими, і, будучи абсолютно впевненою, що мене ніхто не бачить, розжилася двома шматками дуже дорогого візерункового шовку. То була не крамниця, а приватний будинок, де жив маклер, що скуповував товар у ткачів і перепродавав його крамарям.

Щоб не обтяжувати вас прикрими подробиця­ми, скажу тільки, що наступної хвилини на мене накинулися дві розлючені фурії, одна з яких міцно тримала мене, а інша замкнула на ключ вхідні двері. Я спробувала поговорити з цими особами, але вони вкрай розлютилися: порвали на мені сукню, крича­ли й кричали так, немов збиралися вбити мене на місці. Незабаром з'явилася господиня будинку, за нею господар, і обидва почали обсипати мене об­разами та прокльонами.

Я стала просити вибачення, намагаючись пояс­нити, що двері стояли відчиненими, і прекрасна тка­нина стала для мене нездоланною спокусою, оскіль­ки я бідна і перебуваю у великій скруті. Зі сльозами на очах я благала їх зглянутися наді мною. Господи­ня будинку була зворушена і вже схилялася до того, щоб відпустити мене, але підлі дівки-служниці, не чекаючи панських наказів, уже встигли збігати за констеблем; і тоді господар заявив, що тепер нічого не поробиш - мені доведеться вирушити до судді.

Вид констебля настільки налякав мене, що я зне­притомніла. Господарі злякалися, що я помру на міс­ці, і дружина знову виступила на мій захист, проха­ючи чоловіка відпустити мене, тим паче що вони не зазнали ніякого збитку. Я ледь знайшла в собі сили сказати господареві будинку, що шовк залишився у нього, і раз він нічого не втратив, то буде жор­стоко посилати мене на смерть за один лише замах на крадіжку. Я також повідомила констеблеві, що не ламала дверей і нічого не брала, і коли мене відвели до судді, теж посилалася на те, що проникла в буди­нок через відчинені двері і нічого не забрала. Суддя вже ладний був відпустити мене на волю, але одна з тих негідниць, що схопили мене, присягнулася, що я ледь не пішла з тканиною, але вона зупинила мене і втягла назад у будинок.

Після цього суддя, більше не вагаючись, засу­див мене до тюремного ув'язнення, і мене відвели в Ньюґейт.

Що за жахливе місце! У мене кров холоне в жи­лах від одного цього слова! Там побувало стільки моїх спільниць і подруг, і звідти вони піднялися на ешафот, де на них чекав зашморг! Там жорстоко страждала моя мати, там і сама я з'явилася на світ, а тепер не сподівалася вийти з цих стін інакше, ніж після ганебної смерті... Це місце, яке так довго че­кало на мене і якого я стільки років благополучно уникала!

Не можу описати, як страшно мені було, коли мене вперше ввели туди, коли я побачила на власні очі всі жахи цієї похмурої безодні. Я усвідомлювала, що життя моє незворотно закінчене і нічого не чека­ла, крім ганьби і загибелі. Пекельний галас, звірине ревіння, крики, прокляття, сморід, бруд і вся мер­зота, яка тільки існує на світі, здавалося, зійшлися сюди, щоб зробити цю в'язницю порогом пекла!

Саме тоді я почала себе дорікати. Чому я не до­слухалася голосу розуму? Адже я вже досягла благо­получчя, залишилася жива і здорова після стількох небезпек! Та ні, у своїй злодійській гордині я відки­нула всілякий страх. І тепер мені залишалося одне: спокутувати свої гріхи на шибениці, життям запла­тити свій борг закону!

Усі ці думки безпорадно тіснилися в моїй голо­ві, а тим часом відчай і безнадія заволодівали всім моїм єством. Усією душею я каялася в гріхах свого минулого життя, але це каяття не приносило мені ні найменшого полегшення, не давало ні хвилини спокою. І справді: каяття і гроша не варте, коли лю­дина і без того вже позбавлена можливості грішити. Адже журилася я не про те, що порушила запові­ді Господа нашого, не про злочини свої журилася, а боялась покарання і розплати за гріхи.

Потрапивши в проклятий Ньюґейт, я багато днів і ночей поспіль не могла заснути тільки тому, що ні­чого на світі для мене не було гіршого за це місце та ненависних його мешканців. Якби мене відправили в будь-яку іншу в'язницю, я була б щаслива!

А як знущалися з мене негідники, які опинилися там раніше за мене!

Тільки й чути було: "Дивіться-но, місіс Флендерс нарешті з'явилася в Ньюґейті! Як, це місіс Мері, мі­сіс Молл, сама Молл Флендерс? А ми вже вважали, що їй допомагає сам нечистий, бо вона так довго примудрялася виходити сухою з води! Ну, не біда - ми на цю паняночку чекаємо вже багато років, і на­решті дочекалися!"

Мене обливали помиями, знущально вітали і ба­жали розважитися тут як слід, а потім послали доглядача за джином, стали пити за моє здоров'я, і веліли наглядачеві записати все на мій рахунок, бо самі вони без гроша, а в мене, як кажуть, до біса грошей.

Я запитала в однієї дівчини в лахмітті, чи довго вона тут сидить. Та відповіла - чотири місяці. Тоді я поцікавилася, яким здалося їй це місце, коли вона вперше увійшла сюди, і шарпачка відповіла: "Таким, яким воно зараз здається тобі. Я гадала, що потра­пила до пекла. Я і зараз так думаю,- додала вона,- але вже до всього звикла, і ні про що не турбуюся".

- Напевно,- сказала я,- у тебе м'який вирок, і тобі нічого не загрожує?

- О ні,- заперечила вона,- помиляєшся! Мене засудили до повішення, та я послалася на черево, хоча вагітна не більш, ніж суддя, який виносив ви­рок. А тепер я чекаю, коли мене "розжалують" на найближчій сесії суду.

"Розжалування" це означало набування сили пер­шого вироку, якщо жінка обдурила суд, заявивши про уявну вагітність, або розродилася.

- І ти,- запитала я,- така безтурботна?

- А що поробиш,- зі сміхом відповіла вона,-

чого сумувати? Ну, повісять мене - та й по всьому. І пішла геть, пританцьовуючи і наспівуючи:

Мотузочок гойдається, Дівчинонька бовтається, А дзвін{28} по ній плаче­надривається! Кінець, Дженні, кінець!..

Тільки пізніше я зрозуміла, що вона мала рацію: час, звичка і спілкування з покидьками поступово роблять вас байдужими до оточуючої мерзоти. Ви поступово упокорюєтеся з тим, що спочатку здавалося вам жахливим кошмаром, стаєте таким же без­турботним і веселим, як на волі.

Але не буду стверджувати, що дідько не такий страшний, як його малюють, тому що жодні сло­ва і фарби неспроможні передати безвихідний жах Ньюґейта. Той, хто не побував там, не може всьо­го цього уявити. Але як це вічно клекочуче пекло може стати чимось звичним і часом навіть приєм­ним, може зрозуміти лише той, хто сповна зазнав тамтешнього життя.

Того ж вечора, як мене кинули в Ньюґейт, я по­відомила про це моїй благодійниці. Та була так цим уражена, що провела ніч на волі нітрохи не краще, ніж я у в'язниці.

Наступного ранку "мадам" з'явилася відвідати мене. Вона всіляко намагалася мене заспокоїти, але незабаром переконалася, що це марно. Проте, вона дала мені єдину дієву за таких обставин пораду: згинатися під вагою - тільки збільшувати її.

Зі свого боку вона негайно почала робити все, щоб запобігти згубним для мене наслідкам. Насам­перед вона розшукала обох служниць, що зловили мене. Вона підлещувалась до них, переконувала, обіцяла гроші і всіма способами намагалася пере­шкодити їхньому виступу в суді. Одній з них вона навіть запропонувала сотню фунтів за те, щоб вона змінила свої показання, але ця проста сільська дів­ка з платнею в три фунти на рік відмовилася на­відріз.

Тоді "мадам" узялася за іншу дівчину. Та вияви­лася поступливішою і начебто схилялася до мило­сердя, але перша не дозволила моїй заступниці навіть до пуття поговорити з нею і пригрозила за­лучити стару до суду за підкуп свідка.

Потім "мадам" звернулася до господаря - влас­ника зловісного шовку, який міг бути вкрадений, але все ж уцілів, і до його дружини, яка з самого початку пожаліла мене. Ця добра жінка і тепер ста­вилася до мене співчутливо, але її чоловік заявив, що не має права відмовитися від судового розслі­дування, оскільки справа порушена офіційно, і він уже поставив підпис під позовною заявою.

Тоді "мадам" сказала, що у неї є друзі серед юрис­тів, які вилучать його заяву зі справи, і при цьому він не постраждає, але їй так і не вдалося його вмо­вити, щоб він зняв свої претензії до мене.

Отже, на суді я мала зустрітися з трьома свідка­ми мого злочину: господарем і його двома служни­цями. Тому я була настільки ж упевнена, що мене засудять до шибениці, як зараз упевнена, що жива, і готувалася до смерті.

Я провела багато днів у невимовному жаху. Удень і вночі я думала тільки про шибениці і мотузки, злих духів і демонів, що терзають грішників, пере­ходячи від невимовного відчаю до тупої байдужос­ті. До того ж мене мучили докори сумління.

Одного разу мене відвідав тюремний священик, але всі його умовляння звелися до того, щоб я зізна­лася у своєму злочині (хоч він і не знав, за що я по­трапила в Ньюґейт), без чого Господь ніколи мені не пробачить. Я не отримала ніякої розради і попроси­ла цього священнослужителя більше не турбувати мене своїми відвідинами.

Уже й не знаю, як це вдалося моїй благодійниці, але Велике журі{29} не стало розглядати обвинувачен­ня проти мене на черговому засіданні. Таким чином, попереду у мене було більше місяця, щоб підготува­тися до майбутнього. Як і раніше, мене гнітило тю­ремне ув'язнення, але потроху моє початкове каяття змінилося зовсім іншими почуттями.

Подібно до того, як насичена вапном вода в над­рах печер крапля за краплею перетворює на камінь усе, на що вона потрапляє, так і спілкування з ту­тешньою потолоччю поступово зробило мене ту­пою, нечулою, байдужою, а потім грубою і безтур­ботною. Розум залишив мене, як і інших мешканок Ньюґейта, і я стала відчувати себе так, немов ніколи не знала іншого життя.

Я опустилася до тієї межі, до якої тільки може опуститися жива і здорова людина. І якщо спочатку мене терзали докори сумління, то тепер я не відчу­вала і тіні жалю про свої злочини. Мене звинувачу­вали в злочинах, які за законами того часу каралися на смерть, докази були очевидні, крім того, мене су­проводжувала лиха слава закоренілої та витонченої злодійки. Годі було й думати захистити себе, а про втечу я не думала - мною опанувало щось на зра­зок заціпеніння або летаргічного сну.

Що на мене чекало, крім смерті? Усе моє жит­тя за останні сорок років було сумішшю розпусти, перелюбства, кровозмішення, брехні і злодійства. Я скоїла всі відомі злочини, крім убивства і дер­жавної зради, опинилася в Ньюґейті, за крок від га­небної страти,- і все-таки не усвідомлювала жаху свого становища, не думала ні про небо, ні про по­тойбічну відплату, і не намагалася просити у Бога прощення.

Усі колишні мої скорботні думки розсіялися, жахи, що відбуваються навколо, стали звичними, а галас і крики в'язниці більше мене не турбували. Я стала звичайнісінькою ув'язненою, такою ж без­думною, злісною й жорстокою, як усі інші; від моїх звичок і манер майже нічого не залишилося, і будь­хто, поглянувши на мене, міг би подумати, що я все життя була такою, як зараз.

На цей страшний період мого життя припала одна несподіванка, яка багато про що мені нагадала. Якось уночі серед ув'язнених пронеслася чутка, що в Ньюґейт доставили трьох розбійників, які погра­бували на Віндзорській дорозі карету поважних по­дорожніх. Місцеві жителі спорядили погоню, і роз­бійників, що запекло чинили опір, схопили десь поблизу Оксбриджа. При цьому кілька орендарів і працівників були вбиті.

Усі ми згорали від бажання побачити джентльме­нів, про відвагу і спритність яких складали легенди. Тим більше, що стало відомо, ніби вони чимало за­платили доглядачеві в'язниці, щоб їх перевели в кра­ще приміщення. І ось ми, жінки, розташувалися біля ґрат, крізь які було видно тюремний двір, щоб поми­луватися на цих молодців. Не зможу описати подиву, що я відчула, впізнавши в першому ж розбійнику, який ступив на тюремний двір, свого ланкаширсько­го чоловіка - того самого, з яким ми так славно жили в Данстейблі, і якого пізніше я мигцем бачила в Брік­гіллі, уже повінчаною зі своїм останнім чоловіком.

Я буквально заніміла і страшенно розгубилася. Дякувати Богу, він мене не впізнав, і це мене трохи втішило. Після цього я, забившись у найдальший куток, ще довго заливалася гіркими сльозами.

- Яка ж я мерзенна тварюка,- голосила я,- скількох людей я зробила нещасними! Скількох прирекла на вічні муки!..

Я і справді вважала себе єдиною винуватицею пригод цієї людини. Колись, ще в Честері, він сказав мені, що зовсім розорений через витрати, пов'язані з нашим шлюбом: адже він, приймаючи мене за ба­гату наречену, наробив боргів, які не міг сплатити. А я, підтримуючи, нехай і опосередковано, це не­правильне уявлення про себе, стала, таким чином, причиною всіх його лих.

Ця несподівана зустріч змусила мене замислити­ся набагато серйозніше, ніж раніше. Я відчайдушно журилася, особливо після того, як мені сказали, що мій колишній чоловік очолював зграю і скоїв стіль­ки пограбувань, що Гайнд, Вітні або Золотий Фер­мер{30} могли здатися сосунцями в порівнянні з ним. Йому не уникнути шибениці, і цілі натовпи людей виступлять свідками звинувачення.

Моє становище здавалося мені цілком благополуч­ним порівняно з тим, що чекало на нього, і я обсипала себе докорами. Я так гірко оплакувала його долю, що колишній жаль про власне гріховне і сплюндроване життя знову повернувся до мене. А з ним повернулася і відраза до в'язниці та її мешканців. Минуло всього кілька тижнів, як я стала зовсім іншою людиною.

А тут на мене чекала звістка, що на найближчій сесії Великого журі буде розглянуто звинувачення проти мене, і присяжні безумовно передадуть мене в Олд-Бейлі, де на мене чекає смертний вирок. Моя відчайдушність начисто зникла, і свідомість прови­ни все сильніше заволодівала моєю душею. Словом, я почала роздумувати, а роздуми - прямий шлях з пекла. І перша ж моя думка була з такими сло­вами:

- Господи, що ж зі мною буде? Я загину! Мене визнають винною, і тоді - смерть! Що мені робити? Господи, змилуйся! Що зі мною буде?

Але навіть ця думка висловлювала лише страх перед тим, що на мене чекало: в ній не було й на­тяку на справжнє каяття.

Я послала за моєю благодійницею, яка, треба від­дати їй належне, весь цей час поводилася як вірний друг. Та знову пустила в хід усі засоби, щоб пере­шкодити Великому журі скласти обвинувальний акт, відвідувала присяжних, намагалася налаштува­ти їх на мою користь, указувала на те, що крадіжка фактично не відбулася,- але все це було марно.

Під час засідання обидві служниці присягнули, що застали мене на місці злочину, і Велике журі ви­сунуло мені звинувачення в крадіжці зі зломом.

Дізнавшись про це, я зомліла, а коли прийшла до тями, то подумала, що не знесу такого жаху. Гірше того - по всій в'язниці ув'язнені базікали, що вже тепер мені точно не уникнути смерті. Нарешті один з наглядачів відвів мене вбік і запитав:

- У п'ятницю вас відвезуть до суду, місіс Флен­

дерс. Що ви збираєтесь робити? Я зблідла як стіна і сказала:

- Один Господь це знає, а мені нічого не спадає на думку.

- Не стану вас обнадіювати,- зітхнув він,- га­даю, вас визнають винною. І через те, що ви вже відомі суддям зі свідчень інших підсудних, навряд чи вони виявлять поблажливість.

Ще довго я не могла вимовити ні слова. Нарешті проковтнула клубок у горлі і запитала:

- Може, ви, сер, що-небудь мені порадите?

- Тільки одне: послати за священиком і погово­рити з ним. Адже якщо у вас, місіс Флендерс, немає впливових друзів, ви своє вже відспівали.

Жорстокі слова! Усю ніч я не стулила очей. На­віть почала молитися, чого жодного разу не робила після смерті мого останнього чоловіка. Але і в цих молитвах не було каяття - лише страх і прохання зберегти мені життя.

"Мадам" була стривожена не менше, ніж я. І хоч їй не загрожував смертний вирок, її каяття було набагато глибшим, ніж моє. Адже протягом ба­гатьох років вона тільки тим і займалася, що за­охочувала безліч жінок до розпусти і злодійства, вкривала і скуповувала крадене, і завдяки їй на шибеницю вирушило не менше десятка жінок і чо­ловіків. І тепер вона вважала себе винуватицею моєї загибелі, адже переконала мене продовжувати злодійський промисел, коли я вже хотіла відмови­тися від нього.

Я ж ні в чому не звинувачувала її. Усе одно ви­ходу не було, і справа йшла своїм звичаєм. У четвер мене перевели в будинок судових засідань і дозво­лили ознайомитися з обвинувальним актом, а на­ступного дня я повинна була постати перед су­дом. Ознайомившись із звинуваченням, я виклала на письмі заяву про свою невинність - і це було чистою правдою. Мене звинуватили в крадіжці зі зломом: нібито я зламала двері і викрала два рулони візерункового шовку вартістю в сорок шість фунтів, що належать містеру Ентоні Джонсону. Тим часом, я знала, що ніхто не наважиться присягнути перед судом, ніби я здійснила злом або хоча б навіть до­торкнулася до дверної клямки. Крім того, і сама крадіжка не відбулася, а отже, збитків власнику тка­нини не було завдано.

У п'ятницю мене відвели в суд. Я так знесилила від сліз за останні дні, що цієї ночі міцно спала і по­чувалася бадьорішою, ніж могла сподіватися.

Коли засідання відкрилося, і було зачитано обви­нувальний акт, я попросила слова, але мені сказа­ли, що спочатку будуть вислухані свідчення свідків, а мені дадуть висловитися пізніше. Свідками були все ті ж служниці. Обидві закусили вудила: і хоча по суті вони мали рацію, проте щосили намагалися збільшити мою провину. Вони показали під прися­гою, що я нібито заволоділа тканиною, сховала її під сукнею і однією ногою вже переступила поріг, коли вони з'явилися,- отже, перебувала разом зі своєю здобиччю на вулиці, але тут вони схопили мене і виявили викрадену тканину.

Я, перш за все, заперечила, що була затримана ще до того, як опинилася за порогом будинку, а потім додала, що нічого не вкрала, що власник тканини не зазнав збитків, що двері були відчинені і я увійшла туди з наміром дещо купити для себе. У кімнаті ні­кого не було, і я дійсно взяла в руки відріз шовку, але з цього зовсім не випливає, що я збиралася його вкрасти, а піднесла я його до дверей тільки потім, щоб краще розгледіти при сонячному світлі.

Суд не захотів прийняти мої пояснення, і перш за все тому, що це приміщення зовсім не було крам­ницею, і товари, що лежали там, не призначалися для роздрібного продажу. У підсумку я була визна­на винною в крадіжці і невинною в скоєнні злому.

Це послужило мені слабкою втіхою, адже і кра­діжки було достатньо для смертного вироку.

Наступного дня мене привели в зал суду вислу­хати рішення, але перед цим запитали, чи можу я сказати щось таке, що призупинило б виконання вироку.

Деякий час я стояла мовчки, збираючи докупи думки, але хтось підказав мені, що потрібно зверну­тися до суддів так, щоб вони подивилися на справу в більш сприятливому світлі. Це мене підбадьорило. Я сказала, що у мене немає підстав для призупинен­ня виконання вироку, але я сподіваюся, що суд ми­лостиво прийме до відома те, що я не ламала двері і нічого не викрала, що ніхто не зазнав утрат, і що господар будинку клопоче про моє помилування, адже мене ще ніколи не притягали до суду. І це мій перший злочин, про який я гірко жалкую і жорсто­ко каюсь.

Загалом, я виявила в собі набагато більше смі­ливості, ніж могла сподіватися, і говорила з таким почуттям, що мої слова до сліз зворушили публіку в залі.

Поважні і мовчазні судді слухали поблажливо і дозволили мені говорити стільки, скільки я хотіла, але врешті-решт оголосили мені смертний вирок.

Сили полишили мене, язик відмовився мені слу­жити, очі застелила пітьма.

Моя благодійниця вкрай занепала духом: ще до­недавна вона намагалася підтримувати в мені ба­дьорість і надію, а тепер сама потребувала опори і турботи. Вирок настільки вразив її, що вона впала в щось на зразок божевілля - напади зневіри змі­нювалися нападами люті, і в такому стані вона не відрізнялася від мешканців Бедламу{31}. Не тільки моя доля стала причиною її горя: її власне життя раптово постало перед нею у всьому своєму жаху. Гірко ка­ючись, вона послала за священиком - і той виявив­ся серйозною, благочестивою і доброю людиною. Під його керівництвом ця літня жінка ступила на шлях спокути своїх тяжких гріхів і, як мені стало пізніше відомо, залишалася на ньому до самої смерті.

Що ж до мене, то легше уявити, ніж висловити мої почуття. Переді мною тепер не було нічого, крім смерті, і єдине, що мені залишалося,- чекати, коли моє ім'я з'явиться в наказі про виконання вироку наступної п'ятниці, що і сталося. Крім мене, в спис­ку тих, кого страчують, виявилися ще п'ятеро не­щасних.

Тим часом, почувши про це, моя благодійниця прислала до мене свого священика. Він відвідав ме­не, а потім став приходити щодня, просячи щиро покаятися і не грати з власною душею в хованки. Він не спокушав мене надією на збереження життя - на це не було чого розраховувати - але сказав, що мені залишається тільки звернутися до Господа і молити його про прощення. Він нагадав мені про долю най­більших грішників, яким воно було даровано, а по­тім став на коліна і почав молитися разом зі мною.

Ось коли я відчула ознаки справжнього каяття. Мене наповнила огида до власного минулого, і всі його події постали переді мною в зовсім іншому світлі. Щастя, радощі і смуток набули для мене но­вого сенсу, і відтепер мені стало здаватися неймо­вірною дурістю надавати якогось значення ціннос­тям земного існування.

Яким мерзенним, ницим та безглуздим тепер ба­чилося мені все, що колись здавалося блаженством! Подумати тільки, що заради цієї метушні ми від­мовляємося від вічності!

Я гірко дорікала себе за своє нещасливе минуле, за те, що позбулася надії на вічне життя і прирекла себе на страждання і прикрощі. Чи не найбільше мене терзала страшна думка, що страждання ці бу­дуть тривати вічно.

Усе це я кажу зовсім не для того, щоб повчати будь-кого. Ні, я лише хочу розповісти про те, що коїлося в моїй душі, і описати свої переживання.

Але чи можна передати їх словами? Я, принаймні, не знаю таких слів.

Священик, утім, продовжував переконувати мене відкрити перед ним душу, щоб він міг у міру своїх сил дати мені розраду. Він закликав мене нічого не побоюватися - адже він не тюремний пастор, який зайнятий тільки тим, щоб виманити в ув'язненого визнання провини і донести тюремному началь­ству. Що б я не розповіла, запевнив він, залишить­ся таємницею, яку будуть знати тільки троє - він, я і всемилостивий Господь.

Його щирість і дружелюбність відчинили шлюзи моєї душі, і я розповіла йому про все своє грішне життя. Я не приховала нічого, і завдяки цьому від­чай мій зник без останку: я більше не сумнівалася, що милість небес торкнеться і мене.

Наступного ранку він також прийшов, і ми знову заговорили про божественне милосердя. "Мені тре­ба одне,- сказав священик,- щиро зненавидіти все те, що викликало на мою голову справедливий гнів божий". Ця людина буквально воскресила мою душу, ніколи в житті я не відчувала нічого подібного. Сльо­зи і сором за минуле душили мене, і водночас я від­чувала якесь незбагненне захоплення. Тієї хвилини я могла без будь-яких коливань зійти на ешафот, довіривши себе безмежному милосердю Спасителя.

Помітивши, яку дію на мене чинять його слова, добрий священик був зворушений і обіцяв не зали­шати мене до останньої хвилини.

Минуло дванадцять днів відтоді, як мені винесли вирок, і лише тоді було оголошено список смертни­ків, в якому було і моє ім'я. Серце моє взялося кри­гою, але я не вимовила ні слова. Знову і знову мій духовний наставник намагався підбадьорити мене і зміцнити мою мужність. Він залишався зі мною до самої ночі, поки сторожі не попередили його, що час покинути в'язницю.

Наступного дня - напередодні моєї страти - священик не прийшов. Це здивувало мене, і я зно­ву впала серцем. Я прочекала його з пристрасним нетерпінням до четвертої години - і раптом він увійшов до моєї камери. Гроші і тут прислужили­ся, і мені вдалося домогтися, щоб мене утримували окремо від інших засуджених на смерть в'язнів.

Серце моє тьохнуло від радості, коли за дверима почувся його голос. Але не зможу описати хвилюван­ня, яке охопило мене, коли, спішно вибачившись за запізнення, священик пояснив, що весь цей час був зайнятий клопотами про мене, і в результаті домігся від головного судді позитивного рішення. Ця людина принесла мені відтермінування виконання вироку!

Він повідомив мене про це зі всілякими пересто­рогами, і все ж таки ця звістка мене вразила і при­голомшила не менше, ніж смертний вирок. Я на­стільки глибоко знепритомніла, що мене ледь змогли привести до тями.

Щойно я прокинулася, цей добрий чоловік і справжній християнин нагадав мені, що ніяка радість не повинна заслонити колишні печалі, а по­тім відправився до тюремних шерифів, щоб внести до головної тюремної книги постанову про відтер­мінування мого вироку. А перед його відходом ми обидва піднесли гарячу молитву: він просив Госпо­да, щоб моє каяття залишалося настільки ж глибо­ким, а я з радістю приєдналася до нього. Тієї ночі я остаточно увірувала в милосердя Господнє і гли­боко зненавиділа свої гріхи.

Дехто може звинуватити мене в непослідовнос­ті, інші скажуть, що такі висловлювання взагалі не личать такій особі, як я. Побоююся я також, що деяким читачам, які напружено стежили за моїми злодійськими і любовними пригодами, ця частина здасться прісною. І все ж я не вірю, щоб вони на­давали перевагу злочину, ніж каяттю або бажали трагічної розв'язки цієї історії! Але ж так і справді ледь не сталося.

На ранок у в'язниці розігралася жахлива сцена. Сплячих в'язнів розбудив низький гул дзвонів церк­ви Гробу Господнього, який сповістив про початок фатального дня. Одразу ж із каземату смертників почулися жалюгідні стогони і крики - то були го­лоси шістьох нещасних, яких повинні були сьогодні стратити.

Слідом за цим в'язниця наповнилася безладним гомоном і голосами ув'язнених, які на всі лади ви­словлювали співчуття нещасним. Одні плакали, інші ревли на всю горлянку "ура!" і бажали їм щасливої дороги, треті проклинали винуватців їхньої гіркої долі - свідків і суддів; чимало жаліли їх, але тільки деякі молилися.

У цьому хаосі голосів я не могла зосередитися, щоб благословити волю провидіння, яка вирвала мене із зубів смерті. Я мовчала, не в змозі висловити почуття, що охопили мене, бо вони були настільки бурхливими, що я боялася не впоратися з ними.

Увесь час, поки засуджені готувалися до смерті і тюремний священик умовляв їх змиритися зі своєю долею, я тремтіла від жаху, немов у жорстокій лихо­манці. Коли ж засуджених посадили в тюремний ві­зок і відвезли на площу, у мене не вистачило мужності поглянути на це видовище. Я нестримно розридалася і не могла зупинитися, незважаючи ні на що!

Лише двома годинами пізніше я заспокоїлася - до цього часу нещасних напевно вже не було серед живих. На зміну сльозам прийшло відчуття тихої радості і благоговіння. Я перебувала в якомусь екс­тазі подяки, якої не могла висловити словами.

Увечері до мене знову прийшов мій добрий роз­радник. Він привітав мене з тим, що завдяки відтер­мінуванню я встигну покаятися у всіх своїх гріхах, тоді як душі нещасних, страчених сьогодні, прире­чені, а закінчив тим, що справу мою ще не можна вважати вирішеною - відтермінування це не по­милування, і за благополучний результат важко по­ручитися. Проте, навіть цей час мені слід викорис­товувати якомога краще.

Я засмутилася, адже зрозуміла, що все ще може закінчитися ешафотом і мотузкою. Утім, свяще­ник обережно обнадіяв мене, однак подальші події показали, що мої побоювання були не безпідстав­ними.

Тижнів через два знову виникла загроза, що мене включать до списку смертників, і лише з неймовір­ними труднощами, подавши слізне прохання про за­слання, мені вдалося цього уникнути. Виною всьому була моя погана слава і загальна думка, що я зако­реніла злочинниця, хоча з точки зору закону я нею не була, адже до шістдесяти років жодного разу не притягувалася до кримінального суду. Однак голова суду мав щодо цього свою думку.

Отже, життя моє було врятоване, але ціною за­слання. Це було суворим покаранням, порівняно ж зі смертним вироком здавалося великою милістю. Так уже влаштована людина - вона віддасть пере­вагу всьому що завгодно, крім смерті, якщо за тру­ною на нього чекає мало приємного. Так було і зі мною.

Добрий священик, якому я була зобов'язана сво­їм порятунком, щиро засмутився, оскільки побо­ювався, що в оточенні відчайдушних злодіїв я швид­ко забуду про свої колишні негаразди і хвилини просвітління, пережиті останніми днями, і знову візьмуся за старе. "Проте,- додав він,- треба спо­діватися, що Господь ще раз явить свою милість і вбереже вас від падіння".

Що ж до моєї благодійниці, то весь цей час вона була хвора. І хвороба ця стала для неї тим, чим для мене виявився жорстокий вирок: ми обидві побува­ли на краю смерті. Коли ж вона почала одужувати і знову змогла ходити, то перше, що зробила, відві­дала мене.

Я описала їй свої переживання: як по черзі в моїй душі запановує то страх і відчай, то надія, і розпові­ла, чого я уникла і що на мене чекає. "Мадам" були відомі побоювання доброго священика про те, що я, опинившись у товаристві засланців, знову оступ­люсь. Я і сама, знаючи, яких людей відправляють на заслання, не відчувала великої впевненості в собі.

- Ти маєш рацію, Молл,- відповідала вона,- але я твердо сподіваюся, що ти не спокусишся цими жахливими прикладами. І не впадай у відчай - можливо, мені вдасться влаштувати тебе особливим чином, але про це ми з тобою поговоримо іншим разом...

Я в подиві глянула на неї, і мені здалося, що її очі хитрувато блиснули. У мене на мить майнула надія на звільнення, але я й уявити не могла, як це може здійснитися. Я почала дошкуляти "мадам" розпи­туваннями. Та довго відбивалася, але, нарешті, зда­лася.

- У тебе ж є гроші, чи не так? - з усмішкою за­питала вона.- А чи доводилося тобі коли-небудь чути, щоб людину з сотнею фунтів у кишені відпра­вили на заслання?

Я відразу ж усе зрозуміла, але сказала, що не бачу способу уникнути виконання вироку. І оскільки на­віть таке суворе покарання, як заслання, для мене вважається милістю, то, мабуть, буде виконана кож­на буква рішення суду.

На це моя літня благодійниця коротко зауважи­ла: "Спробуємо, можливо, щось і вийде".

На цьому ми розсталися.

Я провела в тюрмі ще майже п'ятнадцять тижнів. Потім мене посадили на корабель, що стояв біля причалу на Темзі, разом зі зграєю з тринадцяти най­запекліших негідників, яких тільки бачив Ньюґейт. Знадобилися б іще три таких книги, щоб описати життєвий шлях цих тринадцяти і все, до чого вони дійшли, а також те, що вони коїли дорогою.

Тут, мабуть, не варто розповідати про всі дрібні події, що відбулися з дня прийняття судом постано­ви про моє заслання до посадки на корабель. Але не можу не згадати про одну обставину, що стосується мого ланкаширського чоловіка-розбійника.

Я вже згадувала про те, що його перевели із за­гальної в'язниці до відділення для привілейованих в'язнів, яке розташовувалося у внутрішньому дворі Ньюґейта. З ним там перебували троє його підлег­лих, а через деякий час туди ж доставили ще одно­го джентльмена. Уже й не знаю, чому їх протрима­ли там без суду майже три місяці - можливо, вони примудрилися дати великий хабар або підкупити свідків, і у звинувачення не знайшлося проти них достатньо доказів. Проте, слідству вдалося зібрати деякі свідчення, на підставі яких двох з них відпра­вили на шибеницю, тоді як доля мого чоловіка і ще одного джентльмена залишалася незрозумілою. Зви­нувачення мало проти них по одному свідкові, але закон, як відомо, вимагає двох, тому суд усе відкла­дався і відкладався. Проте, і відпускати їх не збира­лися, адже слідчі були переконані в їхній винуватості і не сумнівалися, що свідки врешті-решт знайдуться. З цією метою в газетах було опубліковано оголошен­ня, в якому повідомлялося про арешт злісних зло­чинців і про те, що кожен бажаючий може з'явитися і поглянути на них з метою впізнання.

Я скористалася цим приводом, заявивши нагля­дачам, що мене не далі як півроку тому пограбу­вали в данстейбльському диліжансі, і я б хотіла поглянути на цих джентльменів з великої дороги. Вирушаючи у внутрішній двір, я закуталась у шаль так, що мого обличчя було зовсім не видно, а по­вернувшись, повідомила всіх і кожного, що добре знаю одного з них.

Негайно Ньюґейтом розлетілася звістка, що Молл Флендерс має намір виступити свідком проти одно­го з розбійників, і за це їй пообіцяли скасувати ви­рок про заслання.

Чутка ця дійшла і до самих грабіжників, і мій чо­ловік негайно висловив бажання побачитися з місіс Флендерс, яка нібито його знає. Ось тоді-то я і отри­мала дозвіл відвідати його. Я вбралася в найкращу сукню з усіх, які взяла з собою у в'язницю, закрила обличчя каптуром накидки і в супроводі наглядача вирушила у внутрішній двір.

У перші хвилини мій колишній чоловік мовчав, лише запитав, чи дійсно я знаю його. Я відповіла, змінивши голос: "Так, і дуже добре". Не здогаду­ючись, хто я така, він знову запитав, де ж ми могли бачитися, і я відповіла: "Між Данстейблом і Брікгіл­лом", а потім повернулася до наглядача і попросила дозволити мені поговорити з ув'язненим наодинці. Той дозволив і пішов.

Щойно наглядач вийшов, я зачинила двері, ски­нула каптур і, ледве стримуючи ридання, вигукнула:

- Любий, хіба ти не впізнаєш мене?

Він зблід і довго не міг вимовити ні слова, ніби громом уражений. Потім він сказав: "Дозвольте, я сяду" - після чого опустився на лаву, обхопив го­лову руками і втупився в підлогу. Я ж розридалася так, що не могла вимовити ні слова, і лише трохи заспокоївшись, знову повторила:

- Так ти впізнав мене, любий?

- Так,- нарешті відповів він і знову замовк.

Лише через кілька хвилин він підняв на мене очі і кинув:

- Як ти можеш бути такою жорстокою?.. Я не зрозуміла, що він хоче сказати, і відповіла:

- Чому? Чому ти назвав мене жорстокою?

- А хіба це не жорстокість - з'явитися сюди, в це страшне місце, щоб насміхатися з мене? Хіба це не образа? Адже тебе я не грабував на великій дорозі!

Тут я зрозуміла, що він уявлення не має про мої негаразди і гадає, що я прийшла в Ньюґейт, щоб дорікнути його зрадою даному слову. У небагатьох словах я квапливо пояснила йому, що з'явилася не ображати його і не насміхатися над ним, а на­впаки - втішити і самій шукати у нього розради. І він легко зрозуміє, про що йдеться, якщо я до­дам, що моє становище багато в чому гірше, ніж його.

Після цих слів на його обличчі з'явився тривож­ний вираз, проте він з посмішкою промовив:

- Але хіба таке можливо? Я в кайданах, у Нью­ґейті, і двоє моїх товаришів уже відправлені на ши­беницю. Що може бути гіршим?

- Ах, милий,- зітхнула я,- у нас мало часу, а розповідати мою сумну повість занадто довго. Але якби ти її почув, то напевно погодився, що моє ста­новище набагато гірше.

- Нізащо не повірю,- похитав головою мій ко­лишній чоловік.- Знай: я чекаю на смертний вирок на найближчій сесії суду!

- Цілком можливо,- заперечила я.- Але я вже засуджена до повішення три сесії тому, і лише ви­конання вироку відтерміновано. Про що ж тут спе­речатися?

Він рвучко схопився з місця, але я взяла його за руку зі словами:

- Досить журитися, любий мій! Сідай і поділи­мося своїми бідами. Я така ж ув'язнена, як і ти, і коли я розповім тобі всі подробиці, ти переконаєшся, що у мене немає і не було наміру принизити тебе.

Тут я повідала йому все, що вважала доречним про свої пригоди, і закінчила розповіддю, як дійшла до зубожіння і втрапила в якусь зграю, яка і на­вчила мене злодійському ремеслу. А під час спроби цієї зграї пограбувати будинок одного багатого ма­клера я була схоплена служницею тільки за те, що наблизилася до дверей, хоча не брала участі в по­грабуванні, кинута у в'язницю і, незважаючи ні на що, засуджена до смерті. Однак судді нібито були зворушені моїм безвихідним становищем і заміни­ли смертну кару на заслання.

Далі я сказала, що мені сильно нашкодило те, що у в'язниці мене вважають якоюсь Молл Флендерс, знаменитою злодійкою, про яку всі чули, але ніхто не бачив, але ж йому достеменно відомо, що мене звуть зовсім інакше.

Потім я розповіла про все, що сталося зі мною відтоді, як ми з ним розлучилися, не приховала й того, що бачила його в Брікгіллі, а потім спряму­вала погоню, що мчала за ним, хибним шляхом.

Мій колишній чоловік вислухав цю повість, ки­ваючи і поблажливо посміхаючись моїм витівкам, які здавалися невинними дитячими пустощами по­рівняно з його подвигами. Однак моя розповідь про події в Брікгіллі вразила його.

- Так це ти, люба,- запитав він,- затримала погоню?

- Так,- відповіла я, а потім докладно розповіла, як було насправді.

- Ти врятувала мені життя,- сказав він.- У цьо­му я бачу руку провидіння. Так дозволь же і мені відплатити тобі тим же: я вирву тебе з Ньюґейта за будь-яку ціну.

Я навідріз відмовилася. Занадто великий ризик, і заради чого? Заради літньої жінки, чиє існування нічого не варто?

- Нехай так,- сказав він,- але до того дня, поки мене не схопили, я більше ніколи не наражав­ся на таку небезпеку, як того разу...

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.