{1} Менорка - один із Балеарських островів, розташований у західній частині Середземного моря. Від кінця ХІХ століття острів, що належить Іспанії, уподобали англійські туристи - ймовірно, за старою звичкою, адже у XVIII столітті Менорку під час загальноєвропейських воєн двічі окуповували англійські війська. Повернутися до читання

{2} Район у центральному Лондоні, розташований на схід від Гайд-парку. На початку ХХ століття вважався фешенебельним. Повернутися до читання

{3} Родичка Джеймса натякає на поширену легенду про біблій­ного персонажа: нібито Мойсей, який ще немовлям опи­нився на руках у фараона Рамсеса II, зняв із володаря важ­ку золоту корону й надів на свою голову. Повернутися до читання

{4} Декан - в англіканській церкві - помічник єпископа, який наглядає за порядком у церковному окрузі, що складається з кількох парафій, очільник колегії каноніків. Повернутися до читання

{5} Королівський парк у лондонському районі Кенсінгтон, розташований навколо Кенсінгтонського палацу. До 1728 року був частиною Гайд-парку. Повернутися до читання

{6} Блейк, Вільям (1757-1827) - видатний англійський поет, художник і гравер. Майже невідомий за життя, вважався божевільним, у наші дні визнаний найвидатнішою фігурою в історії поезії та образотворчого мистецтва романтичної епохи. Повернутися до читання

{7} Любий (італ.). Повернутися до читання

{8} Мається на увазі Джон Черчілль, перший герцог Мальборо (1650-1722) - англійський військовий і державний діяч, який прославився під час Війни за іспанську спадщину. Вважається найвидатнішим полководцем в історії Англії. Повернутися до читання

{9} Неточна цитата з трагедії Еврипіда "Іфігенія в Авліді". Повернутися до читання

{10} Що? Не розумію. (Фр.) Повернутися до читання

{11} Ви француженка? (Фр.) Повернутися до читання

{12} Зовсім ні. Я англійка. (Фр.) Повернутися до читання

{13} Дозвольте пояснити. (Фр.) Повернутися до читання

{14}Там, за воротами, ця свиня... (Фр.) Повернутися до читання

{15} Свиня? А, ця маленька й чарівна! (Фр.) Повернутися до читання

{16} Ні, зовсім не маленька й зовсім не чарівна; це люта свиня... (Фр.) Повернутися до читання

{17} Суфражистки - учасниці руху, що виник в Англії і США наприкінці ХІХ століття. Виступали проти дискримінації жінок у політичному й економічному житті, використову­ючи радикальні акції - перекриття шляхів, приковування себе кайданками й ланцюгами до ґрат громадських будівель тощо. Повернутися до читання

{18} Прогулянкова алея в лондонському Гайд-парку. Повернутися до читання

{19} Тут: Генрі Темпл, 3-й віконт Пальмерстон (1784-1865) - британський державний діяч, прем'єр-міністр Великої Бри­танії. Повернутися до читання

{20} Так званий Довгий парламент був скликаний королем Кар­лом I у 1640 році. Свою назву отримав через те, що засідав без перевиборів протягом 20 років, бо депутати домоглися права розпуску парламенту тільки за рішенням самих депу­татів. Повернутися до читання

{21} Мельтон - тонке сукно з найвисокоякіснішої вовни. Повернутися до читання

{22} Порода великих м'ясних курей, яку вивели в ХІХ столітті у Франції. Повернутися до читання

{23} Одна з найпопулярніших універсальних індійських гострих приправ, складна суміш із дрібно розмеленого кореня кур­куми та інших прянощів. Повернутися до читання

{24} Товариство, засноване в 1884 році в Лондоні, що пропагу­вало поширення ідей соціалізму в народних масах. Фабіан­ці вважали, що перетворення капіталізму на соціалістичне суспільство має відбуватися поступово, повільно, еволю­ційним шляхом. Ідеї фабіанців поділяли Бернард Шоу, Гер­берт Веллс, Бертран Рассел, а також найвидатніші еконо­місти й політики-лейбористи. Повернутися до читання

{25} Одна з найсуворіших в'язниць Англії для злочинців із най­довшими термінами ув'язнення. В'язницю було побудовано в 1809 році, й спочатку вона призначалася для утримуван­ня французьких військовополонених, захоплених під час наполеонівських воєн. Повернутися до читання

{26} Анабаптисти - учасники радикального релігійного руху, що виник в епоху Реформації. Анабаптисти визнавали хре­щення тільки у свідомому віці, вважали, що християнство є не що інше, як учнівство, тобто наслідування Христа, церкву вважали братством, а основою християнського жит­тя - любов і неспротив злу. Повернутися до читання

{27} Цистицеркоз - ураження внутрішніх органів тварин ли­чинками паразита - свинячого ціп'яка. Повернутися до читання

{28} Противники незалежності окремих областей Великої Бри­танії. Повернутися до читання

{29} Апаші - кримінальна субкультура у Франції, що існувала наприкінці ХІХ - початку ХХ століття. Отримали назву на честь індіанців апачі, оскільки, на думку сучасників, не по­ступалися їм жорстокістю та "дикістю". Повернутися до читання

{30} Гамбетта, Леон (1838-1882) - французький політичний діяч, прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Франції у 1881-1882 роках. Повернутися до читання

{31} Духовні заняття з паствою, переважно з молоддю. Повернутися до читання

{32} Борджіа - іспанський дворянський рід із Арагону, що по­дарував католицькому світові двох римських пап і два де­сятки кардиналів. Ім'я Борджіа в Італії стало синонімом розбещеності й кривавого зрадництва. Повернутися до читання

{33} Популярний в англійців курорт на узбережжі Нормандії. Повернутися до читання

{34} Пті-шво (від фр. petit chevaux - "конячки") - азартна гра, в якій роль рулеткової кульки виконували фігурки коней, закріплені на обертовому колесі. Повернутися до читання

{35} Ідеться про іспанського конкістадора Ернана Кортеса (1485-1547), який завоював Мексику і знищив державу ацтеків. Повернутися до читання

{36} Історична назва хорватського міста Дубровник, розташова­ного на узбережжі Адріатичного моря. Повернутися до читання

{37} Еббі, Едвін Остін (1852-1911) - американський і англій­ський живописець, чудовий ілюстратор. Повернутися до читання

{38} Один із співвласників відомого цирку Барнума. Повернутися до читання

{39} "Енох Арден" - поема Альфреда Теннісона (1809-1892), одного з найвидатніших англійських поетів вікторіанської епохи. Повернутися до читання

{40} Це лише початок (фр.). Повернутися до читання

{41} Реджинальд помилився: йшлося, швидше за все, про зма­гання на кубок Гордона Беннетта (американського жур­наліста й видавця, відомого своїми екстравагантними ви­тівками), що присуджувався переможцям у перегонах на яхтах, автомобілях, аеропланах, а також у змаганнях пові­тряних куль. Повернутися до читання

{42} Район у північно-східній частині Великого Лондона, що не вважався на початку ХХ століття респектабельним, але був розташований поблизу Гайд-парку. Повернутися до читання

{43} Сорт дорогого шампанського, улюблене вино кінозірок і європейської аристократії. Повернутися до читання

{44} Санджак (тур.) - адміністративний район в Османській імперії, губернія. Повернутися до читання

{45} Армія спасіння - міжнародна релігійна і благодійна ор­ганізація, заснована в 1865 році у Великій Британії для надання допомоги нужденним. Відповідно до своєї назви, структура Армії Спасіння нагадує армійську: на чолі її сто­їть "генерал", існують "офіцери", рядові члени називаються "солдатами" і носять уніформу та знаки розрізнення. Регіо­нальні відділення організації іменуються "корпусами". Повернутися до читання

{46} Традиційний сигнал, що означав: смертний вирок приведений до виконня. Повернутися до читання

{47} Нічліжний будинок для безробітних на околиці Лондона. Повернутися до читання

{48} Велике африканське копитне, що мешкає в басейні ріки Конго, далекий родич жирафів. Повернутися до читання

{49} Роман Редьярда Кіплінга, присвячений долі сліпого худож­ника Діка Хелдера. Повернутися до читання

{50} День подарунків - свято у Великій Британії, Австралії та Новій Зеландії, яке відзначається 26 грудня. Повернутися до читання

Напередодні Різдва

Був Святвечір, і всі домочадці Люка Стеффінка, есквайра, перейнялися належною для такого ве­чора приязністю. У домі панували загальні весело­щі. Щойно закінчилася тривала святкова вечеря, як пішли сусідські дітлахи, що славили Христа різдвя­ними гімнами, потім усі, хто був присутнім за сто­лом, хором виконали ще два, а тепер тут стояв той доброзичливий гомін, який навіть у проповідника на кафедрі не викликав роздратування. Але під по­кривом загального захопленого ентузіазму все ж таки жевріла якась потаємна вуглинка.

Берті Стеффінка, племінника Люка, з ранньої молодості вважали, як то кажуть, "порожньою го­ловою"; втім, і його покійний батько славився при­близно тим самим. Ледь досягнувши вісімнадцяти років, Берті взявся об'їжджати британські колоні­альні володіння з тією прискіпливістю, яка личить швидше принцу-спадкоємцю, ніж молодій людині із середнього класу. На Цейлоні він стежив за тим, як росте чай на плантаціях, у Британській Колумбії - як родять фруктові дерева, а в Австралії допомагав вівцям відрощувати вовну. Ще за кілька років із по­дібною місією він відвідав східне узбережжя Канади.

Люк Стеффінк, якому дісталася роль опікуна Бер­ті і, так би мовити, заступника його батьків, уважав украй сумною і безглуздою звичку племінника час від часу відшукувати дорогу додому. Ось чому сло­ва подяки Всевишньому за те, що вся родина знову разом, які він сказав трохи раніше, Берті, котрий нещодавно вкотре повернувся, ніяк не стосувалися.

Глава родини, він же опікун, останнім часом чи­мало попрацював над тим, щоб відправити молоду людину в один із найвіддаленіших і найогидніших куточків Родезії, повернутися звідки - справа не­проста. Подорож до цього всіма забутого краю ста­ла майже неминучою, і завбачливий мандрівник уже давно почав би пакувати речі. Саме тому Берті не мав ані найменшого бажання брати участь у родин­ному святі, а почуття гострої образи розпалювалося в його душі тим дужче, чим красномовніше й бага­тослівніше його родичі, не звертаючи на племінника уваги, обговорювали свої плани на майбутнє.

Минуло з півгодини, як настінний годинник про­бив одинадцяту, і Люк Стеффінк почав усіляко на­тякати, що час би вже й розходитися.

- Тедді, тобі час у ліжечко,- сказав він своєму тринадцятирічному синові.

- Нам усім туди вже час,- додала місіс Стеф­фінк.

- Усім нам нізащо там не поміститися,- похму­ро заперечив Берті.

Зауваження це визнали обурливим, майже непри­стойним, і всі накинулися на родзинки і мигдаль із такою ж поспішністю, з якою вівці скубуть траву пе­ред негодою, що насувається.

- Десь я читав,- раптом зауважив Хорас Бор­денбі, який гостював у Стеффінків із нагоди Різд­ва,- що російські селяни вірять: якщо опівночі на Різдво зайти до хліва або до стайні, то можна по­чути, як розмовляють між собою тварини. Нібито здатність розмовляти вони отримують раз на рік і тільки о цій годині.

- Ну, то ходімо ж до хліва й підслухаймо, про що вони балакають! - жваво вигукнула Беріл, яку завжди цікавило все, що робиться колективно.

Місіс Стеффінк засміялася, хотіла заперечити, але замість цього промовила: "Тільки треба всім одягну­тися тепліше". Витівка здавалась якоюсь легковаж­ною, мало не язичницькою, натомість молоді люди могли "побути разом", а це вона всіляко вітала. Міс­тер Хорас Борденбі був, як то кажуть, перспектив­ним юнаком; до того ж, на муніципальному благо­дійному балі він танцював із Беріл цілком достатню кількість разів, щоб у сусідів виникло бажання по­цікавитися: "А чи немає тут чогось?"

Місіс Стеффінк не змогла б висловити свою не­виразну думку, але в глибині душі вона, подібно до російських селян, вірила, що, принаймні, хоч одна тварина в таку ніч зможе розмовляти.

Хлів розташовувався в дальньому кінці саду, край огородженого пасовища. Колись у цьому місці стояла невелика ферма. Люк Стеффінк потай пишався і ко­рівником, і своїми двома коровами; таке господар­ство змушує людину почуватися соліднішою і ґрун­товнішою, особливо поряд із тими, хто тримає лише дюжину-дві курей орпінгтонської породи. Звісно, груднева ніч не дуже пасувала для того, щоб демон­струвати хлів гостям, але погода була чудова, та й мо­лоді не сиділося на місці. Тільки тому Люк і вирішив очолити експедицію. Слуги вже давно порозходили­ся спати, тому будинок залишили на піклування Бер­ті, який відмовився йти разом з усіма,- йому було байдуже до того, про що там розмовляють корови.

- Прошу вас, не галасуйте, корови цього не люб­лять,- сказав Люк, простуючи на чолі процесії ве­селих і збуджених молодих людей, в кінці якої йшла місіс Стеффінк, що куталась у шаль.- Я завжди сте­жу, щоб тут було тихо і спокійно.

До опівночі залишалося всього кілька хвилин, коли група відвідувачів наблизилася до хліва. Люк запалив ліхтар. На хвилину запанувала тиша, і всіх охопило таке відчуття, ніби вони в церкві.

- Дейзі - он та, що лежить,- помісь, вона від шортгорнського бика і гернсейської корови,- по­відомив Люк придушеним голосом, яким зазвичай розмовляють у церкві.

- Он воно як? - озвався Борденбі; він, мабуть, очікував почути, що ця корова - творіння пензля Рембрандта.

- А Мертл... Але родовід Мертл залишився невідомим, бо останні слова Люка заглушив жіночий вигук.

Двостулкові двері корівника безшумно зачини­лися, в замку зі скреготом обернувся ключ, а потім почувся голос Берті, який чемно побажав усім на добраніч. І тут же долинув звук кроків, що відда­лялися.

Люк Стеффінк рішуче попрямував до вікна - не­великого квадратного отвору, в який на стародавній штиб було вмуровано ковані ґрати.

- Негайно відчини! - закричав він настільки ж грізно, як могла б кричати курка в клітці, помітив­ши сову, яка розорює чиєсь гніздо. Замість відпові­ді Берті демонстративно грюкнув вхідними дверима будинку.

Десь далеко годинник пробив дванадцяту, та на­віть якби корови тієї миті й отримали здатність розмовляти, ніхто б їх не слухав. Сім або вісім люд­ських голосів, перериваючи одне одного, на всі за­ставки розписували жахливу поведінку Берті в кон­кретних обставинах і його манери в цілому, інакше кажучи - загальному обуренню не було меж.

Протягом півгодини все, що можна було сказа­ти про Берті, було сказано не менше дюжини разів, і потроху почали з'являтися інші теми: в'язні по­говорили про надзвичайну задуху та сморід у їхній в'язниці, про можливість пожежі та про те, з якою ймовірністю сюди можуть потрапити щури, що жи­вуть в околицях. Однак можливість вибратися на волю, перервавши мимовільне всеношне пильнуван­ня, чомусь зовсім не обговорювалася.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

Зникнення Кріспін Емберлі

Експрес мчав угорською рівниною до Балкан­ського півострова.

У купе вагона першого класу сиділи двоє англій­ців, підтримуючи цілком доброзичливу бесіду, яка, втім, час від часу видихалася.

Уперше вони зустрілися в холодних досвітніх су­тінках на тій межі, де у німецького орла, що наглядає за тим, що відбувається в Центральній Європі, ви­ростає ще одна голова, землі тевтонів переходять від Гогенцоллернів до Габсбургів і де чиновники завжди відчувають бажання поритися у валізах і саквояжах пасажирів, зайвий раз викликавши у тих напад роз­дратування.

Після зупинки у Відні, що тривала цілий день, мандрівники знову зустрілися в потязі і з задоволен­ням виявили, що опинилися в одному купе. Зовніш­ність і манери старшого начебто видавали в ньому дипломата, хоча насправді він мав безпосереднє від­ношення до виноторгівлі. Молодший, безсумнівно, був журналістом. Обидва не були балакучими, і ко­жен по-своєму відчував удячність до попутника за те, що той не набридає йому розмовами. Тому їхня бесіда складалася з окремих рідких фраз, між якими минало чимало часу.

Найбільше їх цікавила новина, яку повідомили віденські газети. Напередодні з Лувра зникла все­світньо відома картина видатного майстра.

- Ця прикра подія, напевно, викличе безліч на­слідувань,- зауважив журналіст.- Так часто трап­ляється.

- Чесно кажучи, цього давно слід було очікува­ти,- відповів виноторговець.

- Утім, у Луврі й раніше траплялися крадіжки.

- А я оце зараз замислився не про крадіж­ки предметів мистецтва, а про викрадення людей. І в зв'язку з цим пригадав випадок із моєю тітонь­кою Кріспін Емберлі.

- Здається мені, краєчком вуха я чув про цю справу,- озвався журналіст.- Але на той час я пе­ребував за межами Англії і так і не з'ясував, що ж насправді сталося.

- Я готовий розповісти, як усе було,- звісно, покладаючись на вашу делікатність. Нехай це за­лишиться між нами,- промовив виноторговець.- І насамперед хочу підкреслити, що зникнення місіс Емберлі в нашій родині не вважали такою вже фа­тальною втратою. Мій дядечко Едвард Емберлі був людиною не боязкою. Більше того - у політичних колах його вважали доволі сильною особистістю, а насправді він повністю перебував під пантофлею у дружини. Скажу по честі: я ще не зустрічав лю­дини, яка після більш-менш тривалого спілкування з моєю тітонькою не стала б залежною від неї. Що ж удієш: є люди, які з'являються на світ лише для того, щоб панувати над іншими. Ось і Кріспін Емберлі на­родилася, щоб розпоряджатися, вказувати, дозволя­ти, забороняти, втілювати свої рішення і бути суд­дею всім і в усьому. А оскільки їй судилося саме це, вже з раннього віку вона діяла відповідно до свого призначення. Увесь дім перебував під її деспотичним гнобленням, і кожен поступався Кріспін із прирече­ністю равлика, захопленого осіннім приморозком.

Я був тільки племінником, тому лише час від часу відвідував будинок родини Емберлі. Тітонька при цьому ставилася до мене, як до нежитю, який сам по собі неприємний, та все ж колись закінчиться. Натомість сини й доньки боялися її панічно: їхні за­няття, уподобання, меню, розваги, дотримання ре­лігійних приписів, манера зачісувати волосся - усе регулювала й регламентувала ця дама залежно від її власних бажань і примх.

Зупиняюся на цьому настільки докладно, щоб ви зрозуміли, з яким невимовним подивом сприйняли в домі раптове й незрозуміле зникнення Кріспін. Так само, якби посеред ночі безвісти зник собор Свято­го Павла або готель "Пікаділлі". Тітоньку до цього дня ніщо не хвилювало й не турбувало - навпаки, напередодні зникнення у неї з'явилося відразу кіль­ка причин насолоджуватися життям. По-перше, мо­лодший син повернувся зі школи з незадовільною оцінкою, і того дня вона мала вчинити над ним суд і призначити відповідне до злочину покарання. Якби зник хлопчик, то цьому цілком можна було б знайти пояснення. А по-друге, в самому розпалі було листу­вання тітоньки з деканом{4} округу, що здійснювалося через газету. Місіс Емберлі звинувачувала бідолаш­ного в єресі, непослідовності й ухилянні від відпові­дей за допомогою порожніх софізмів, що не є гідним священнослужителя. Якби все йшло своїм звичаєм, не було б такої сили, яка змусила б тітоньку пере­рвати цю запеклу суперечку.

Одне слово, дядечко звернувся до поліції, але на­магався діяти так, щоб справа про зникнення не по­трапила в газети, а те, що вона не стала з'являтися на людях, пояснили тим, що місіс Емберлі за станом здоров'я вирушила до приватного санаторію.

- А як реагували інші члени сім'ї? - поцікавив­ся журналіст.

- Усі молоді леді негайно придбали велосипеди. Мода на велосипеди ще не минула, особливо у жі­нок, а Кріспін наклала на це згубне захоплення по­вне вето. Молодший син у наступному семестрі дій­шов до того, що цей семестр став для нього останнім у тій школі. Старші ж припустили, що їхня матінка вирушила подорожувати на континент, і заходилися завзято розшукувати її, причому здебільшого в околицях Монмартра, де шансів знайти її не було ані найменших.

- І що ж, вашому дядечкові так і не вдалося ні­чого з'ясувати?

- Ні, правду сказати, деякі відомості у нього були, хоча я, звичайно, про це нічого не знав. За де­який час він отримав послання, в якому хтось по­відомляв, що його дружину викрадено і вона пере­буває за межами Англії. Нібито її ховають на одному з незліченних острівців біля берегів Норвегії, де у неї є все необхідне. Звісно, там була і вимога вику­пу: викрадачі правили одноразово дуже велику суму і побажали надалі отримувати по дві тисячі фунтів щороку. Якщо ж це не буде виконано, негідники по­грожували негайно повернути свою жертву в сім'ю.

Журналіст якусь хвилину мовчав, потім неголос­но засміявся.

- Досить незвичайний спосіб отримати викуп,- зауважив він.

- Ви просто не знаєте мою тітоньку,- заперечив виноторговець.- А якби знали, то здивувалися б, що вони не забажали значно більше.

- Розумію. І що, ваш дядечко піддався спокусі?

- Річ у тім, що йому доводилося думати не тіль­ки про себе, а й про інших членів родини. Знову потрапити у рабство до місіс Емберлі після того, як усі вони ковтнули свободи, стало б для них справж­ньою трагедією. Були, однак, і інші міркування. Втративши дружину, дядечко глибоко змінився.

Він став більш заповзятливим і рішучим, а разом із цим зросли його популярність і вплив. Якщо ра­ніше його вважали яскравою особистістю, то тепер про нього заговорили як про єдину по-справжньому сильну особистість. І він знав, що все це зійде на­нівець, якщо він знову опиниться в становищі чоло­віка місіс Емберлі. До того ж він був людиною дуже заможною. І хоча дві тисячі фунтів на рік - для будь-кого гроші чималі, ця ціна не здавалася йому грабіжницькою або завищеною, щоб забезпечити відсутність Кріспін Емберлі.

О, звісно, він страждав від докорів сумління! Однак виправдання знайшлося: згодом, уже роз­повівши мені про всі тонкощі цієї справи, дядечко сказав, що виплачував викуп з однієї причини - боячись, що в разі відмови викрадачі якнайжорсто­кіше помстяться полонянці за своє розчарування. Зазвичай він додавав: "Краще вже знати, що її до­глядають десь на Лофотенських островах як бажану гостю, яка платить за все сама, ніж дозволити Кріс­пін знову взятися за старе вдома".

Отже, він надсилав цей щорічний податок настіль­ки ж пунктуально, як оплачують страховий поліс на випадок пожежі й повені, і з такою ж пунктуальніс­тю отримував підтвердження про надходження гро­шей із короткою припискою: мовляв, місіс Емберлі здорова й добре почувається. В одному з таких по­відомлень згадувалося, що вона зайнята проектом реформи церковного управління, який має намір подати на розгляд пасторам-острів'янам. В іншому було сказано, що поважну даму здолав напад рев­матизму і їй довелося здійснити недовгу подорож на континент для побачення з медиками. У зв'язку з цим вимагали - й, відповідно, отримали,- ще ві­сімдесят фунтів.

Звичайно, викрадачі були зацікавлені діяти так, щоб їхня жертва якомога довше залишалася живою і здоровою. Але таємниця, що оточувала все, пов'я­зане з викраденням Кріспін і деталями угоди з ви­крадачами, свідчила про чудову організацію всієї справи. Мій дядько платив високу ціну, але він, при­наймні, мав розраду: гроші діставалися справжнім знавцям свого ремесла.

- А як же поліція? Невже вони припинили будь­які спроби розшукати даму, яка так несподівано зникла? - поцікавився журналіст.

- Не зовсім. Час від часу поліцейські чини від­відували дядечка, щоб висловити чергову версію і повідомити йому, які додаткові відомості могли б пролити світло на долю його дружини, яка так не­сподівано зникла. Утім, мені здалося, що вони й самі підозрюють, що дядечко дещо приховує від влади. Але підозри так і залишилися підозрами, позаяк одного чудового дня Кріспін Емберлі, після восьми років відсутності, несподівано повернулася до свого дому, який залишила так загадково. І за досить дра­матичних обставин.

- Невже втекла від викрадачів?

- А її ніхто й не викрадав. Головною причиною стала раптова і майже повна втрата пам'яті в ре­зультаті легкого мозкового удару. Цієї миті вона пе­ребувала далеко від дому - і, звісно, забула туди дорогу, як забула й багато іншого. Місіс Емберлі зазвичай одягалася приблизно так, як одягаються домоправительки в заможних родинах, і немає ні­чого дивного в тому, що вона вирішила, ніби вона і є домоправителька, старша покоївка або щось по­дібне. Не дивно також, що люди повірили цим її твердженням і, зрештою, допомогли їй отримати пристойне місце.

Вона якось змогла дістатися до самого Бірмінгема і влаштуватися в заможному домі, а її енергія і за­взяття в наведенні ладу в кімнатах частково ком­пенсували її незламну впертість і бажання панувати. Тільки уявіть, яким шоком для Кріспін стало, коли тамтешній вікарій по-батьківськи звернувся до неї зі словами "люба моя" - вони саме сперечалися про те, де має розташовуватися піч у парафіяльному залі для зборів. І тієї ж хвилини пам'ять несподівано по­вернулася до неї.

"Мені здається, ви забули, з ким розмовляєте",- отруйно зауважила вона, і це було трохи занадто, якщо врахувати, що вона і сама до тієї хвилини про це й гадки не мала.

- А що ж лиходії з Лофотенських островів? - вражено запитав журналіст.- Кого вони тримали в ув'язненні?

- Привид, міфічну фігуру. Тут діяв шахрай, який добре знав про атмосферу в домі - швидше за все, хтось зі слуг, кого раніше звільнили. Принагідно він спробував видурити в Едварда Емберлі велику суму. На більше він не розраховував, побоюючись, що жінка, яка зникла, раптом з'явиться. Ну, а в по­дальшому щорічні виплати в дві тисячі фунтів стали приємним додатком до головної здобичі.

Кріспін Емберлі після повернення додому з вели­ким сумом виявила, що внаслідок восьмирічної від­сутності її влада над дорослими синами й доньками практично зійшла нанівець. А ось чоловік її так і не досяг хоч трохи помітного становища в політиці. Усі його сили були згаяні на те, щоб більш-менш вираз­но пояснити, на що витрачалися всі ці тисячі фунтів протягом аж восьми років... Овва, ось уже й Бел­град,- отже, ще одна митниця...

Із циклу "Іграшки світу"

Чай

Містер Джеймс К'юше-Прінклі був переконаний, що колись одружиться, хоча до тридцяти чоти­рьох років не зробив нічого, аби зміцнити цю впев­неність.

Йому подобалося багато жінок, проте його за­хоплення ними було настільки безкорисливим, що жодна не угледіла в його поведінці навіть натяку на шлюб. Так само дехто захоплюється сніговими вер­шинами Альп, не прагнучи отримати той чи той пік у персональне володіння.

Нестача підприємливості в матримоніальному питанні викликала певне роздратування в колі його домочадців, а надто родичок за жіночою лінією. Ма­тінка містера Джеймса, його сестри, тітонька і дві­три шановані дами з кола близьких знайомих не­схвально спостерігали за тим, як повільно й неохоче він підбирається до одруження, і це несхвалення не завжди було мовчазним. Навіть найбільш безне­винні його спроби приділити увагу тій чи тій жінці вони сприймали з такою наелектризованою увагою, з якою пара молодих тер'єрів стежить за наймен­шими рухами людини, котра, можливо, візьме їх із собою на прогулянку. Відомо ж, що жоден добро­порядний смертний не встоїть перед двома парами благальних собачих очей.

Джеймс К'юше-Прінклі не був настільки байду­жим до впливу близьких, щоб ігнорувати їхні ба­жання. А полягали вони в тому, щоб він покохав якусь чарівну дівчину. І коли його дядечко Жуль по­кинув земну юдоль, заповівши племіннику солідну спадщину, найрозумніше було б узятися до пошуків особи, з якою цей спадок можна поділити.

Процес був розпочатий, але не внаслідок палкого бажання містера Джеймса, а під тиском, так би мо­вити, громадської думки. І незабаром більшість його родичок і згаданих знайомих дам зійшлися на кан­дидатурі Джоан Себастейбл. Ця молода жінка була визнана найбільш гідною того, щоб запропонувати їй руку і серце. У результаті містерові Джеймсу дове­лося поступово звикнути до думки, що їм із Джоан невідворотно доведеться пройти усі обов'язкові ста­дії візитів, привітань, обміну каблучками та іншими подарунками, а також і медового місяця в сканди­навському або середземноморському готелі - з не­минучим подальшим перетворенням на добропо­рядну подружню пару.

Щоправда, ще треба з'ясувати, що думає з цьо­го приводу сама Джоан. До цієї миті члени роди­ни чуйно і вправно керували майбутнім нареченим у процесі залицяння, але для того, щоб зробити най­відповідальнішу пропозицію, були потрібні тільки індивідуальні зусилля.

Джеймс К'юше-Прінклі прямував через Гайд­парк до будинку родини Себастейблів, перебува­ючи у відносно урівноваженому настрої. Якщо вже це так необхідно, він негайно розв'яже це питання й викине його з голови. Однак запропонувати за­міжжя навіть такій з усіх боків приємній дівчині, як Джоан,- справа зовсім не проста. Без тривалих роздумів і, ймовірно, морочливих переговорів годі й мріяти про медовий місяць на Менорці{1} й інші ра­дощі сімейного життя.

Цікаво, що це за місце - Менорка? Містеро­ві Джеймсу здавалося, що на цьому острові панує щось на зразок одвічної жалoби, позаяк усюди на очі трапляються чорні або білі кури міноркської породи. І, напевно, він виявиться зовсім не таким, коли туди потрапиш. Адже ті, хто бував у Росії, розповідали, що жодного разу не бачили там качок московської породи, але ж вони широко відомі в Англії. Мож­ливо, що й на Менорці немає ніяких міноркських курей, як і решти специфічної дичини.

Із цього середземноморського екскурсу місте­ра Джеймса повернув до дійсності дзвін годинника на башті. Він невдоволено насупився: за півгодини п'ята! До особняка Себастейблів він з'явиться якраз до чаю. І що ж? Джоан сидітиме за столиком, за­ставленим безліччю срібних чайників, сметанників і чашок із тонкої порцеляни. Приємно дзюркотли­вим голосом вона ставитиме досить банальні, але вкрай люб'язні питання на кшталт того, чи любить він міцний чай, скільки цукру, молока, вершків до­дати, чи подобаються йому бісквіти,- і подібне.

Про те, як це відбуватиметься, Джеймс читав у багатьох романах і ще частіше переконувався на власному досвіді, що все це чиста правда. Сонми жінок сидять о цій післяполудневій годині за своєю вишуканою порцеляною і блискучим чайним при­ладдям. Голоси їхні мелодійно дзвенять, обсипаючи співрозмовника каскадами чемних і безглуздих за­питань. Саме тому Джеймс страшенно не любив об­ряду п'ятигодинного чаювання.

Йому уявлялося інше: жінка має лежати на ка­напі або дивані, дотепно розмовляючи або мовчки висловлюючи поглядом щось невимовне. Вона за­лишається об'єктом любовного споглядання, тоді як паж-нубієць, нечутно з'явившись із-за шовкової завіси, вносить тацю з чашками та східними ласо­щами. Усе, що стоїть на таці, сприймається як дещо само собою зрозуміле, і жодних дурних запитань щодо вершків, цукру та міцності напою. Коли твоя душа охоплена збудженням і ти готовий впасти до ніг коханої, яка, врешті-решт, різниця, як заварено чай?

Джеймс ніколи не ділився з матір'ю своїми погля­дами на цю проблему. Бо та, як і всі знайомі йому дами, поводилася під час чаювання так само, тоб­то звично і дуже люб'язно розмовляла ні про що. І якби він згадав при ній про шовкові дивани і па­жів-нубійців, вона б розхвилювалась і неодмінно б наполягла, щоб він провів один-два тижні десь біля моря, щоб підлікувати нерви. А зараз, коли він до­лав лабіринт провулків, які вели його до особняків Мейфер{2}, що вишикувались у гордовиту лінію, його охоплював крижаний жах від думки, що він застане Джоан Себастейбл за чайним столом.

Порятунок прийшов несподівано. У кінці гамір­ної Ескімолт-стріт жила Рода Еллам, яка доводилася йому далекою родичкою. Вона займала поверх ма­ленького особнячка й заробляла на життя виготов­ленням витончених капелюшків із дорогих матері­алів. На вигляд вони були такими, ніби їх і справді привезли з Парижа, та тільки суми, які Рода отриму­вала за свої вироби, були значно меншими від тих, які витрачають на дамські примхи в Парижі. Утім, вона не сумувала, вважаючи життя прекрасним, і, незважаючи ні на що, вміла добре провести вільний час. Тому Джеймс вирішив піднятися до неї і за розмовами відтягти на півгодини важливу справу, яку йому належало зробити. У результаті він прийде до особняка Себастейблів уже після того, як срібло й порцеляну приберуть.

Радо вітаючи Джеймса, Рода провела його до кім­нати, що правила за майстерню, вітальню, їдальню і кухню одночасно. І при цьому виявилася на диво затишною і чистою.

- Я тут вирішила перехопити нашвидкуруч,- заявила Рода, щойно Джеймс сів.- У бляшанці пря­мо перед тобою - кав'яр. Намащуй хліб маслом, а я поки наріжу ще. Бери чашку, чайник позаду тебе. А тепер - розповідай!

Після цього вона вже не поверталася до того, що стояло на столі. Рода почала весело базікати і залу­чила до цих балачок несподіваного гостя. Водночас вона вправно намащувала хліб маслом, пропонувала перець, нарізала лимон і робила ще з десяток дріб­них справ, тоді як інші жінки почали б обговорю­вати причини і скаржитися, що в них чогось немає.

Зрештою, Джеймс дійшов висновку, що чудово проводить час, причому його ніхто не змушує відпо­відати на всілякі безглузді запитання, що інколи зву­чать так, ніби їх ставили очільникові сільськогоспо­дарського департаменту під час епідемії коров'ячої чуми.

- А тепер кажи, навіщо ти прийшов,- раптом запитала Рода.- І знай, що справа тут не лише в ці­кавості, а й у меркантильному інтересі. Ти, бува, не з приводу капелюшків? Мені сказали, що буквально днями ти отримав спадок. То чому б тобі не озна­менувати цю видатну подію, обдарувавши своїх сес­тер найдорожчими капелюшками? Вони, певно, я не сумніваюся, і слова ні про що подібне не сказали, але можу заприсягтися, що приблизно це і спало їм на думку. Звісно, наближаються свята, роботи у мене сила-силенна, але мені не первина. Адже ми весь час чимось навантажені, як немовля Мойсей{3}.

- Та я не з приводу капелюшків,- відповів гість.- Правду сказати, так і взагалі без приводу. Саме був неподалік і подумав: а чи не завітати до тебе. Але поки ми тут розмовляли, мені сяйнула одна думка і, схоже, досить непогана. Якщо ти нена­довго викинеш із голови свята і своїх клієнток і по­годишся спокійно вислухати мене, я все тобі поясню.

Не минуло й сорока хвилин, як Джеймс К'юше­Прінклі повернувся в лоно своєї родини з надзви­чайно важливими новинами.

- Я збираюсь одружитися,- урочисто проголо­сив він.

Відразу пролунали захоплені вигуки і привітання, що змінювалися самовихвалянням деяких дам і ді­виць.

- Ах, але ж ми так і знали! А нам же ж було зро­зуміло, що цей день ось-ось настане! Ми передбачи­ли це ще кілька тижнів тому!

- Закладаюся, що ви помиляєтеся,- заперечив Джеймс.- Якби за ланчем хтось сказав мені, що я сьогодні зроблю пропозицію міс Роді Еллам і вона її прийме без вагань, я б тільки розреготався.

Романтична несподіваність того, що сталося, пев­ною мірою компенсувала жіночій частині родини К'юше-Прінклі те, що їхні незліченні зусилля й ди­пломатичні прийоми згаяні марно. Знову ж таки, не так і просто було перенести їхній ентузіазм із Джоан Себастейбл на Роду Еллам. Але йшлося, так чи так, про дружину Джеймса, а його смаки, хай там як, до­водилося враховувати.

Та одного вересневого дня, після того як медо­вий місяць на Менорці залишився позаду, Джеймс К'юше-Прінклі зайшов до вітальні свого нового бу­динку на Гренчестер-сквер. Рода зустріла його, си­дячи за низеньким столиком, сервірованим вишу­каною порцеляною і блискучим сріблом. Коли вона подавала чоловікові тонку, як пелюстка, чашку, її голос був сповнений кохання й ніжності:

- Адже ти не любиш дуже міцний, любий? До­дати окропу? А вершків?..

На закупи

Поява якогось нового великого торгового цен­тру десь у Вест-Енді, особливо одного з тих, що призначений для жінок, змушує замислитися. А чи вміють насправді жінки робити покупки? Усім відо­мо, що вони бігають по крамницях настільки ж ре­тельно, як бджола відвідує всі квіти поспіль, але чи купують вони те, що справді потрібно? Якщо в них є гроші, час і сили, регулярне ходіння на закупи мало б неминуче привести до задоволення всіх по­всякденних потреб і створення невичерпних запасів, тоді як насправді для хатніх господинь і прислуги є мало не справою честі - не мати в домі найнеоб­хіднішого. "Ах, уже в четвер у нас закінчиться крох­маль!" - вигукують вони, і до четверга це фаталіс­тичне пророцтво неухильно справджується. І якщо їм вдається з точністю до хвилини передбачити момент, коли запаси вичерпаються, їхній радості не­має меж.

Цілком імовірно, що в дріб'язковій крамничці по сусідству сила-силенна того ж крохмалю, але жіно­чий розум відкидає такий надто очевидний шлях поповнення дефіциту, що виник. "Ми тут не купу­ємо" - ці слова знищують останню надію. І за­уважте - як вівчарка, котра іноді ладна розтерзати вівцю, що відбилася від череди, але ніколи не заче­пить ту саму вівцю в отарі, так і жінка лише у особ­ливих випадках робить покупки поблизу від того місця, де живе. Що далі джерело поповнення запа­сів, то твердішою є її рішучість зробити так, щоб вичерпалися запаси саме того продукту або товару, що там продається. Гадаю, що не минуло, мабуть, і п'яти хвилин від тієї миті, як Ноїв ковчег загой­дався на хвилях усесвітнього потопу, коли на палубі почувся жіночий голос, який зі зловтішним задово­ленням оголошував про те, що ось-ось закінчиться корм для птахів.

Кілька днів потому дві знайомі дами поскаржилися мені на головний біль, який виник унаслідок того, що перед ланчем до них завітала приятелька, але вони, на жаль, не змогли запропонувати їй розділити з ними трапезу. Причина була оголошена не без законної гордості: "У домі, ну, буквально нічого не було - як виметено". Я зауважив, що як же ж так - адже вони живуть на вулиці, де працює багато гастрономічних крамниць, і можна було б розв'язати цю проблему менше ніж за п'ять хвилин. "Нічого подібного,- від­повідали вони стримано,- нам це й на думку не мог­ло спасти". При цьому на мене глянули так, немов я запропонував дамам зробити щось непристойне.

Ну, а якщо вже жінка наміриться задовольнити свої літературні запити, тоді її здатність робити по­купки зазнає остаточного краху. Якщо вам випад­ково вдалося видати свою книжку, що має хоча б найменший успіх, ви, напевно, незабаром отрима­єте листа від якоїсь дами, з якою вам колись дове­лося перемовитися кількома словами. Суть листа зводиться до запитання - "як би це її дістати?". Їй відомо, як називається книга, хто автор і хто вида­вець, але як роздобути її - ця проблема залишаєть­ся для авторки листа абсолютно нерозв'язуваною. Тоді ви сідаєте за письмовий стіл і відповідаєте, що звертання до торговця металевим дріб'язком або до хутровика призведе лише до втрати часу й зайвих прикростей, а от відвідування найближчої книгарні, можливо, допоможе розв'язати проблему.

За кілька днів дама пише знову: "Усе гаразд, дякую Вам, я на деякий час позичила книгу у Вашої тітоньки".

Ну, а тут ми маємо справу з тим різновидом дам, яких я називаю "суперпокупницями". Вони знають найкоротші шляхи й обхідні стежки, що дозволя­ють не витрачати гроші або звести витрати до мі­німуму за рахунок удаваної безпорадності. Але ця безпорадність дається взнаки навіть тоді, коли про­кладати маршрути в обхід немає ніякої потреби. Наприклад, одна дама, що живе у Вест-Енді, днями повідомила мені про свій інтерес до скотч-тер'єрів і про своє бажання якнайбільше дізнатися про цю породу. Коли ж кілька днів по тому я наштовхнувся на велику статтю на цю тему у свіжому номері од­ного з найвідоміших тижневиків, негайно написав дамі, згадавши про статтю, а також назвавши номер видання і дату його публікації.

"Ніяк не можу відшукати цю газету",- поскаржи­лася мені дама по телефону. І вона її так і не знайшла - живучи в місті, де газетні кіоски, за найскромнішими підрахунками, обчислюються тисячами. Щодня, виру­шаючи на закупи, вона проходила повз десятки таких кіосків, але ця стаття про скотч-тер'єрів залишилася для неї настільки ж недоступною, ніби була написана санскритом і розміщена в якомусь сувої, який дбай­ливо зберігається в буддійському храмі в Східному Тибеті.

Грубувата простодушність чоловіка, що має намір зробити покупку, викликає в жінки, що спостерігає за ним, лише поблажливу усмішку. Кішка, що протя­гом цілого літнього дня бавиться зі спійманою зем­лерийкою, а потім несподівано випускає її, мабуть, відчуває подібну зневагу до тер'єра, що залишає па­цюкові, якого щойно спіймав, не більше десяти се­кунд активного життя.

Кілька днів тому, коли я складав короткий спи­сок передбачуваних покупок, мене заскочила за цим одна знайома дама, чиє ім'я, дане їй тридцять років тому хрещеними, я забув, і тому назву її Агатою.

- Ти ж не збираєшся купувати тут промокаль­ний папір? - вигукнула вона схвильовано. У її го­лосі пролунала така щира тривога, що моя рука, що стискала олівець, мимоволі застигла.- Дозволь, я відведу тебе в "Вінкс-енд-Пінкс",- додала вона, щойно ми вийшли на вулицю.- У них такий чудо­вий промокальний папір - і блакитно-сірого кольо­ру, і червоно-коричневий, і пухкий...

- Але мені потрібен найзвичайнісінький промо­кальний папір,- спробував заперечити я.

- Це не має значення. У "Вінкс-енд-Пінкс" мене всі знають,- відповіла вона, не звертаючи уваги на мої слова.

Агата, мабуть, була переконана, що промокальний папір продають у великій кількості лише людям із перевіреною репутацією - тим, стосовно яких мож­на бути впевненим, що вони не використають його негідним або небезпечним для суспільства чином. Однак, подолавши кілька сотень ярдів, вона почала схилятися до думки, що чашка чаю зараз є значно важливішою, ніж промокальний папір.

- Послухай,- зненацька запитала вона,- а, влас­не, навіщо тобі цей промокальний папір? Я докладно й терплячо пояснив:

- Я користуюся ним для того, щоб промокати те, що написано чорнилом. Мені казали, що його вина­йшли в Китаї ще в другому столітті до нашої ери, але повної впевненості в цьому в мене немає. Крім того, він чудово підходить для котячих ігор.

- Але ж у тебе немає кішки! - вигукнула Агата.

- Може, приблудиться якась,- відповів я. Отож, промокальний папір того разу я так і не купив.