2.
В салоні напружена мовчанка. Старий Брекстон роздратовано сопе, його азіатська квітка все ще медитує, а Хікслі поодверталися врізнобіч. Коли я бачу таких матусь, як Меріон, то починаю думати про те, що мені не так погано ведеться на світі, бо я - сама-самісінька. Думаю, Джейк теж мені позаздрив би.
- Вам вдалось про щось дізнатись? - Френк Брекстон міцний сучий син. - Які новини ви нам принесли?
- Комп'ютер помер насильницькою смертю. - Ед недарма журналіст, брехати вміє віртуозно. - Та якщо вірити приладам і нашим обчисленням, то ми десь в Південній Америці - Колумбія, Еквадор, Перу - що вам більше до вподоби? Десь у цьому районі, точніше не скажу.
- Але цього не може бути! - Меріон Хікслі аж підскочила на місці. - Півтори години тому ми вилетіли з Маямі і мали б уже прилетіти в Ла-Пас! Чи ми кружляли? Як таке могло статися?
- Не знаю. Це все, що в нас є. Я тільки плекаю надію, що ми таки в Перу.
- Це чому ж?
- Тому що тут, принаймні, зараз не ведуться бойові дії.
- Господи! - Меріон перелякано смикнулась. - Бойові дії?! Що ви маєте на увазі?
- Тільки те, що в цих бананових республіках живуть аж надто гарячі хлопці, які ніколи не бувають задоволені урядом. Як тільки черговий диктатор вмощує свій зад в президентському кріслі, з'являється новий претендент, і починається збройний конфлікт.
- Дикуни!
- Може, й так. Достеменно відомо одне: тут ні в кого немає прагнення до миру. Тутешні мачо люблять війну, вона їх розважає і дає змогу самоствердитись.
- Ви говорите дурниці. - Брекстон роздратовано супить брови.
- Можливо, але саме так я все це розумію. А я вже кілька років пишу репортажі з цих країн.
Я витягаю свою сумку з-під сидіння. Так, що я маю? Аптечка, в якій є антисептики, кілька ампул протизміїної сиворотки і антибіотики - це добре, дуже добре. Мій набір інструментів, подарований ще тіткою Розою, я завжди вожу його з собою. Що ще мені придасться? В валізі є кілька пар джинсів і сорочок з довгими рукавами, легкі чобітки з тонкої шкіри на грубій рифленій підошві, а також купа шкарпеток. Непогано, Торі, а ще ж є зброя... Гадаю, якщо я просто зараз вислизну назовні, то зможу пройти крізь джунглі і дістатися якогось більш-менш цивілізованого місця. А от в компанії з моїми новими знайомими мені це не вдасться, бо вони надто галасливі, надто зманіжені, а ще - вони всерйоз чекають, що їм хтось допоможе. Вони не знають, що їм ніхто не повинен допомагати. Ніхто нікому нічого не винен в цьому житті. А оскільки поранених серед них немає, то й я їм теж нічого не винна.
- Все це пусті балачки. - Брекстон підвищує голос. - Нам треба щось робити, просто зараз.
- Зв'язку немає й не буде, Інтернету теж. - Ед таки вміє потішати людей. - Сигнал мобільника глушать гори, а коли ми дістанемося відкритого місця, то до того часу батарейки сядуть і навряд чи ми зможемо десь їх підзарядити. Це якщо ми взагалі кудись дістанемось.
- Нам треба вибиратися звідси, негайно! - Меріон зривається на вереск. - Нам негайно треба забиратися геть з цього літака! Ми маємо подзвонити, і нас врятують.
Давай, стара, біжи. А я подивлюсь, як далеко ти зайдеш у своїх черевичках на шпильках і ексклюзивному костюмі. Я не заздрю тому ягуарові, що пообідає тобою, бідолаха матиме добрячу кольку в животі, та ще й кількох зубів позбудеться, гризучи твої сухі кістки.
- Ви нікуди звідси не підете, місіс Хікслі. - Брекстон роздратований до краю. Мабуть, йому ще болить прикушений язик. - Поки ми сидимо тут, сюди не проникнуть тварини, плазуни й комахи. Тим більше, що ви все одно не знаєте, в який бік іти.
- Я не потребую нічиїх порад, - нижня щелепа Меріон висунулась вперед, як шухляда письмового столу. - І я робитиму те, що вважаю за потрібне. Ходімо, Джейку! Допоможи мені відчинити люк.
- Ні. - Ед перепинив їй шлях. - Ви не зробите цього. Ми всі сидимо тут, і поки що нічого лихого не сталось. Але якщо відчинити люк, хтозна, що там, назовні...
- Геть з дороги! Джейку, чого ти сидиш? Негайно відчини цей клятий люк, ми йдемо звідси.
Джейк неохоче сповзає з крісла. Йому не хочеться, та він мусить, це в нього вже рефлекс - тупо слухатись матусю. Ганчірка якась, а не чоловік. Мабуть, він ще й досі неодружений.
- Сядьте обоє. - Брекстон теж підвівся. - Ніхто нікуди не йде. Ще бракувало, аби ви привернули до себе чиюсь небажану увагу! Не забувайте, що ми навіть не знаємо, де знаходимось. Якщо ми в Колумбії, то нам не позаздриш, тут зараз повно бунтівників з прокомуністичних бригад, та й місцеві мафіозні клани мають свої армії. І вони не люблять чужих на своїй території.
- Ви не смієте...
Мене вона дратує просто неймовірно. Через неї мені важче буде вислизнути непоміченою. Адже літак впав зовсім не випадково. Хтось із моїх супутників був причиною його падіння, і цей "хтось" має здогадуватись, через що ми всі сидимо тут.
Здогадується, погань така, й корчить із себе невинну жертву.
Власне, це можу бути й я. Може, мене вирішив позбутись Кен, мій колишній чоловік. Ми розлучилися досить давно і далеко не мирним шляхом, він не отримав ні цента, бо тітка Роза найняла приватного детектива, що сфотографував кілька інтимних моментів з його походеньок. Кен отримав дулю з маком, а грошей йому хотілося. Ні, це не він. Щоб провернути таке, потрібен розум у макітрі, а в Кена там завжди було негусто - за нього думали татко з мамою. Та й коштує така операція дорого, я впевнена, а в Кена грошей ніколи немає. Навіть якщо з'являються, то ненадовго.
Може, це старий Брекстон. Такий він є, не розводить даремних церигелій, то наступив комусь не тому на мозолі. Або ота азіатка хотіла позбутись старого чоловіка... Ні, вона й сама тут. Та що з того? Може, це її китайська рідня, аби змити ганьбу, подбала про неї й Брекстона, хтозна.
Або Джейк Хікслі вирішив накласти на себе руки таким екзотичним способом - щоб побачити, як разом з ним гине його мучителька. Гадаю, він здатен на вибух. Або сама Меріон від природної злостивості вирішила піти, голосно грюкнувши дверима і прихопивши з собою всіх, кого тільки зможе. Або в неї є нетерплячі спадкоємці - і тоді це зручно, бо й Джейк тут із нею, одним претендентом на спадщину менше. Супермаркети "Брітані" - до біса ласий шматочок, як не крути.
Або красунчик Ед насолив місцевій мафії - теж версія, до речі, не гірша за інші. Він сам казав, що кілька років крутиться тут, то невже всі були з цього задоволені?
Або в літака просто був зламаний прилад, що фіксує рівень пального. Але тоді питання: хто отруїв пілотів? І чому час польоту так затягнувся? І чому другий пілот помер пізніше, ніж перший? І від чого помер перший? Від отрути чи від удару? Така величезна купа питань, а от відповіді на них я не шукатиму. Я зараз просто дістану свою сумку й перевдягнуся, бо хтозна, коли нам доведеться притьмом тікати звідси. Може, нам треба було це зробити ще хвилину тому, тож мало радості опинитись посеред джунглів у короткій спідниці і в подертих колготках.
- Ви куди, міс Величко? - Брекстон підозріло позирає на мене.
- Перевдягнусь.
- Слушна думка.
- Дякую, сер. Я можу йти?
- О, звісно ж! - йому немає діла до мого сарказму.
Я з тобою, старий дурню, не буду поки що зачіпатися, як і ні з ким із вас усіх. Я хочу бути непомітною, наскільки мені це вдасться, я подивлюсь на вас збоку і вирішу, хто є хто. А ви гризіться, гризіться - в екстремальних ситуаціях всі проходять через цю стадію. А я вирішу, хто з вас найнебезпечніший. Як правило, це не той, хто голосніше за всіх кричить і качає права.
Я закриваю за собою двері пілотської кабіни. Добре, що ми винесли звідси трупи, тепер я можу спокійно займатися своїми справами. Не те, щоб я боялась трупів, але я не люблю бути в їх товаристві, особливо в такі інтимні моменти, як оце зараз. Так, геть туфлі на шпильках і ошатний літній костюм. Я була в цьому страшенно гарна, але тепер це несуттєво. Ось, джинси, майка і картата сорочка, саме те, що треба. Шкода, що доведеться лишити тут мої вечірні сукні, але брати їх з собою в джунглі означає нести непотрібний вантаж. Ну, хіба що оцю одну, вона зовсім маленька. Я не можу з нею розлучитися, вона оздоблена стразами і блискотить мені просто в душу. Нехай, що вона там важить?
А от білизну й косметику варто взяти, та й інструменти знадобляться. Зброю теж сюди. Оця моя сумка, якщо її вивернути, може перетворюватись на рюкзак. Треба подивитися, що є з продуктів, і, гадаю, я таки зможу подбати про себе. Мабуть, я зумію вислизнути назовні через кабіну, треба ще раз гарненько все оглянути, тут повинен бути якийсь люк.
Отже, що я маю? Більш-менш нормальний одяг, білизну й мило, дещо з ліків. У відсіку стюардеси повинна бути вода і якісь харчі. Озброєна я поганенько, але я зможу пройти джунглями, мені таке не вперше. А оці тут... Хай сидять, вирішують. Хай проголосують, оголосять перерву, подадуть одне на одного кілька позовів, поговорять про свої права, потім оберуть Брекстона в Президенти - все буде цивілізовано, як і годиться справжнім американцям. А потім трупи почнуть смердіти - їм доведеться щось робити, а не буде кому, бо Брекстон старий, а Джейкові матуся не дозволяє навіть до вітру самостійно сходити. Азіатку не рахуємо, в неї медитація. Меріон вважатиме нижче своєї гідності щось зробити, а Ед... Ну, хай як знає. А мені час тікати звідси. Тут забагато американського способу життя, а я іноземка, я від нього кашляю.
- Торі, можна зайти?
Це Ед. Чорт, як невчасно! Я тільки-но почала оглядати кабіну на предмет вихідного отвору. Добре, час терпить.
- Так.
Він прочиняє двері й заходить. Він з бісового батька гарний - це якщо вам подобаються такі собі засмаглі типи із вигорілим волоссям і світлими очима, бо мені подобаються однозначно. Волосся він не фарбує, бо на щоках щетина - теж світла. В нього масивні плечі й торс, а руки... Не схожий він на журналіста. А втім, що мені до того? Я б могла з ним переспати, з цікавості чи ще чомусь, але не більше.
- О, ти правильно зробила, що так одяглася! Доводилось бувати в джунглях?
- В Африці. Тут, вочевидь, те саме.
- Не зовсім, та маєш рацію.
Що йому треба від мене? А він же прийшов поговорити про щось, не інакше. Він може бути небезпечним.
- Ми вирішили, що треба лишитися тут на ніч, бо за кілька годин сонце сяде, а ми не орієнтуємося на місцевості.
Ед гарний хлоп, та мені до їх спільних планів немає діла. До речі, вечір ще не близько, це вони хочуть відтягнути момент, коли треба буде щось робити. Мені це не підходить.
- Слушно. Та поки сонце не зайшло, варто було б усе-таки вийти і озирнутись навколо. А тоді вже й планувати наступний день.
- Можливо, можливо... Треба сказати іншим.
- Я можу й сама це зробити - піти й подивитись.
Звичайно, я можу. А от чи повернусь назад, це вже інше питання.
- Ні, підемо разом.
- Як хочеш.
Нема про що сперечатись. Ед не дурний і чудово розуміє, що з тими янкі за спиною ми не пройдемо й сотні кроків. Що ж, хай іде зі мною. Я потім розберусь, що він за птах.
Я беру свій рюкзак і виходжу в салон. Тут уже досить важко дихати, бо сонце припікає, а кондиціонери не працюють. Брекстон щось говорить своїй дівці, обоє Хікслі сидять надуті й спітнілі. Чудово, голуб'ята, так і сидіть, скоро вас знайдуть.
- Ми вийдемо і подивимось, де ми. За півгодини повернемось. - Ед порпається в своїй сумці. - До того ж, треба щось робити з трупами, вони скоро почнуть псувати повітря.
- Ми ж домовились! - Брекстон люто блискає очима. - Підемо завтра!
- Немає сенсу, до завтра ще далеко. Нам треба оглянути територію, щоб завтра ми знали, в який бік іти. І ми з Торі зробимо це, бо ніхто з вас цього не може, наскільки я розумію.
Я тим часом порпаюсь у шафках стюардеси. Так, непогано. Кілька десятків різноманітних бляшанок, запальнички, сірники, серветки, в холодильнику - вода і кола, якісь сандвічі. Я кладу в рюкзак всього потроху.
- Навіщо ви це робите?
Це жовтопика Керолайн прослідкувала за моїми маніпуляціями.
- Я нізащо не вийду в джунглі без екіпіровки, місіс Брекстон. Це все одно, що вийти у відкритий космос без скафандра.
- Але ж ви повернетесь дуже скоро!
Я б на це не розраховувала, моя жовта трояндо. Я не повернусь сюди.
- Торі має рацію. - Ед завдав собі на плечі свою наполовину спустошену сумку. - Джунглі не люблять безтурботних.
Люк заклинцювало, та Ед налягає плечем - і я бачу зеленкуватий присмерк, що причаївся там, іззовні.
- Ходімо, Торі.
- Гей, стійте! А яка гарантія, що ви повернетесь? - Джейк раптом ожив і заворушив звивинами. - Де гарантія, що ви не полишите нас тут?
- Ніяких гарантій. Джейку, ти вже великий хлопчик, подбаєш про себе сам.
- Але...
Та я вже їх не чую. Я стрибаю на м'яку підстилку із сухого листя і ще якоїсь гидоти. Слимак, ганчірка, гарантій йому схотілось! Ач який! Та я не повинна турбуватись ніким із вас, ми всі в однаковому становищі і тягти когось на собі я не буду хоча б тому, що жоден із вас не зробив би для мене того самого.
Ед подає мені руку, та я підводжуся самотужки. Рюкзак відтягує плечі, але це добре, і щоб підвестись, мені нічия допомога не потрібна, я здатна подбати про себе.
- То що тепер? - Ед вдає, що не помітив моєї неввічливості. - Куди підемо?
- Будь-куди, доки не зможемо якось зорієнтуватись.
- Спробуємо.
Ми вступаємо в зеленавий вогкий присмерк. Я озираюсь назад і ще раз дивуюсь, як вдало ми приземлилися. Літак впав на пузо просто на невеличку прогалинку, навколо якої стіною стоять дерева. В джунглях завжди примерк: верховіття сплелося так щільно, що не пропускає світла - ну, майже не пропускає. Підлісок тут майже відсутній, мало світла, але повітря теж мало, тож я вже починаю задихатися. Повітря тут вогке, сперте й тепле, я відчуваю, як майка вже просякла потом, піт стікає з-під волосся. Добре, якщо буде де помитись, а якщо ні? Оці дикі нехлоровані водоймища не годяться для купання, бо кишать різною гидотою: від крокодилів до якихось бактерій, що спричиняють невідомі хвороби.
Добре, про це теж потім.
- Може, я понесу твій рюкзак?
- Ні, дякую. Все гаразд.
Не віддам я тобі рюкзак, бо там запас провіанту і зброя. Хтозна, що в тебе на думці, хлопче. З деякого часу я не довіряю людям. Років отак з трьох.
- Але ж тобі важко, а я сильніший, мені...
- Я в повному порядку, Ед. Мені нянька не потрібна.
- Як скажеш. Я просто хотів допомогти.
Теж мені, помічник! Бачила я таких, ще й не раз. Власне, годі про це. А от ліани, що звисають тут і там, мене трохи дратують. На них може повзати різна отруйна гидота, незчуєшся, як вкусить - і все, гаплик.
- Ти нічого не помічаєш?
- А що? - нічого я не помічаю, любчику, бо нема чого помічати.
- Якось тут... то тихо, то вереск...
- І що?
- Нічого. Просто це якось підозріло.
- Нічого підозрілого. Просто тут своє життя. Ось прислухайся!
В джунглях не буває тиші ніколи. Десь верещать мавпи, дзижчать комахи, чути птахів - але все це зливається в якийсь загальний шумовий фон, його перестаєш помічати, як не помічаєш ревища потоку машин у великому місті. Падіння літака розполохало птаство і мавп, тому й справді досить тихо навкруги.
- О, чуєш? Це папуги, їх тут цілі орди. Але маєш рацію, великі коти нами поки що не цікавляться, то нічні мисливці. Хай би воно й далі так і було, ми маємо подолати якомога більшу відстань і знайти безпечний нічліг.
- Що ти маєш на увазі?
- Я маю на увазі, що нам треба швидше забиратись звідси, доки нас не запопали місцеві активісти пацифістського руху.
Він вражено дивиться на мене, наче вперше бачить. Чого вирячився? Невже я помилилась і він весь цей час думав, що я збираюсь повернутися до того літака? Невже я маю такий пришелепуватий вигляд? В це важко повірити.
- Значить, ти й не збиралася повертатись?
- Звісно, що ні. Навіщо?
- Але там ті люди...
- Всі вони повнолітні, жоден з них не поранений і не є калікою. Там лишилися запаси провіанту, я чесно взяла лише наші частки, тож теоретично вони здатні подбати про себе самі. Я нікому з них нічого не винна.
- Це неможливо! Адже ми вирішили...
- Це ви там щось собі вирішили, а я не брала участі в дебатах. І я не збираюся тягти крізь джунглі ще й їх. Удвох ми тут пройдемо, принаймні, в нас є реальний шанс, а всі разом - ні. Ти ж бачив, що вони за люди. Меріон підніме такий вереск - на пару з Керрі, що нас не почує хіба що глухий. А я думаю, що відсоток глухих у цих місцях невеликий.
Він вражено дивиться на мене, наче дитя, яке вперше вдарила рідна мати. Господи, світ просто перевантажений благородними лицарями саме тоді, коли в них немає ані найменшої потреби, а як припече - удень зі свічкою не знайдеш, жодного. І от саме зараз мені б придався цинічний негідник, а тут, бачте, сам сер Ланселот, власною персоною.
- Це неможливо. Адже вони чекатимуть, вони можуть загинути...
- Чому? Ми ж гинути не збираємось?
- Так, але вони...
- Я їм нічого не винна. І вони все можуть зробити для себе самі.
- Ми повинні повернутися до них.
- То повертайся, хай тобі чорт! А я піду далі.
- Ти загинеш.
- У жодному випадку. Я дам собі раду. То ти як?
- Вони чекають на нас. Я повернусь.
- Щасливої дороги.
Я йду і закипаю від злості. Сто чортів у печінку всім цивілізованим людям! Це ж треба таке - ходяча совість! А видавався зовсім не таким. Що ж, не пропаду. Принаймні, спробую не пропасти. Якось воно буде, хоча, звичайно, ніде правди діти: коли Ед був поруч, я почувалась якось спокійніше. Але це вже просто гола психологія. Науково доведено, наприклад, що коли тоне корабель, то ті, хто не втопився одразу, гинуть досить швидко. І це не від переохолодження, не від спеки, спраги чи голоду, а саме від страху. Страх паралізує волю і людина робиться нездатною подбати про себе. Я багатьох речей боюсь. Наприклад, я боюся павуків і змій, раку легенів і левів, мікробів, пацюків і карієсу, але серед моїх страхів відсутня одна фобія. Я не боюся самотності, абсолютно. Тому я просто йду вперед, роблячи собі карби в пам'яті - аби не заблукати. Цікаво, де я зараз?
Джунглі ніколи не мовчать. Ед таки не мав рації, тут зовсім не тихо. Ось різкий звук - мабуть, мавпи щось не поділили, он там щось злякало цілу вервечку якихось птахів і вони ламанулись у небо, змітаючи на своєму шляху залишки вогкого повітря й óрди якоїсь місцевої потолочі, а ще в нерухомому повітрі чути, як шаленіють комахи, от хай тільки вкусить якась сволота, нарікатиме на себе.
Мій шлях веде вгору. Тут такий ландшафт, нічого не вдієш. Гори недалеко, то й вигляд все має інший, ніж в Африці. Власне, джунглі тут теж інші, а найкраще те, що левами тут і не пахне, хоча це зараз заслабка для мене втіха. Треба піднятись якомога вище, може, встигну, доки посутеніє, влаштуватись більш-менш безпечно. Головне в джунглях - не пропасти вночі, вдень тут ще сяк-так можна існувати, хоч парко, неприємно і досить-таки страшно, та вночі набагато гірше. Я знаю, як це буває: ніч падає тобі на голову, як цеглина з даху, і тобі починає здаватися, що ти осліпла, бо місяця тут не видно. Ти почуваєшся сліпою й перетворюєшся на одне велике вухо, а послухати є що.
Бо на полювання виходять хижаки.
Обережні кроки, сопіння, ревисько, шурхіт зміїних тіл і крила кажанів... Власне, все це чекає на мене, але ще не зараз, слава богу. В мене є, принаймні, годин п'ять-шість. І я збираюсь їх використати з користю для себе.
Я обережно розсуваю ліани і ще якісь рослини, схожі на павутиння. Попереду тільки зеленавий присмерк, та я не боюсь. Нічого, бувало гірше. Тут, принаймні, немає болота, а ще є надія знайти чисту воду. Думаю, це територія Перу, отже, мають бути гірські струмки і озера. Звичайно, я можу помилятись, але...
Я зрізаю ножем стебла, що заважають мені рухатись далі. Тут згодився б мексиканський ніж-мачете, та де його взяти? Доводиться користуватися тим, що є. Я витягла з сумки пістолет і сховала під сорочку, аби був під рукою, бо все може статися. Все, що завгодно.
Пити тільки дуже хочеться, але поки що не можна. Води малувато, хтозна, коли я знайду якийсь струмок. А ще мені здається, що неба немає, що воно зникло, і мені від цього бракує повітря. Але так завжди буває в джунглях, це треба перебороти. Я не повинна панікувати. Тут достатньо повітря, це просто істерика, треба заспокоїтись. Я завжди була сама, ну, майже завжди. Бруклін - теж джунглі, і що з того? Я там вижила. Виживу й тут, ніде не дінусь.
Я зупиняюсь, щоб перепочити - йду, мабуть, з півгодини. Та ще стільки ж, здається, ми йшли з Едом. Чорт, як невдало! Вдвох, звичайно ж, було б зручніше. З іншого боку, хтозна, як би воно було насправді. Може, він би завадив мені, або виявився не тим, за кого всі його мали, або... Та що тепер казати? Він повернувся назад, його соціальні зв'язки й почуття обов'язку виявились сильнішими за інстинкт самозбереження - що ж, нехай. Це був його вибір. Я намагалась звернутися до його розуму, та, вочевидь, не було до чого звертатись. Як і в більшості чоловіків, як на мій погляд.
Я знала багатьох чоловіків. Я багато їздила, багато бачила за свої тридцять з хвостиком років. І я багато чому встигла навчитись. Ця пригода нічим не гірша за інші - принаймні, поки що. От тільки не дає мені спокою думка, кому все це було потрібно. До речі, я думаю, що пілот загинув, вдарившись головою об панель управління. Думаю, коли заглух двигун, штурман був уже непритомний, а пілот зробив спробу посадити літак. Він скинув пальне і це врятувало нас. І якби не випадок, він би вижив, як і стюардеса. Чому заглух двигун? Хто і коли отруїв штурмана? Що мене постійно турбує, коли я згадую про все це? Є, є щось, що точить мене. Щось я побачила, та не звернула увагу. Що? Так, згадаю, зараз. Удар, біль, темрява. Потім... потім світло, що проникало крізь ілюмінатор. І спина Еда, в синій сорочці, потемнілій від поту.
Тіло стюардеси в дверях салону.
Ось! Ось воно! В неї було проломлено череп. Але там не було об що вдаритись, я чудово пам'ятаю, що коли ми падали, вона сиділа на підлозі, а в неї було проломлено череп так, наче щось ударило її згори. Не в скроню, не в потилицю, а зверху, в тім'я. Об що вона могла вдаритись? Ні об що. Хтось ударив і вбив її. Хтось із тих, хто був у літаку. Хтось із тих благонадійних громадян. Може, вона була спільницею - але на що вони розраховували? Літак упав, і це просто випадок - те, що пілот зміг посадити його з найменшими втратами. Чи ні? Комусь було потрібно, аби саме цей літак упав саме тут і саме в цей час. Хтось пішов на страшний ризик заради чогось. І цей "хтось" ще там. Пілот міг загинути випадково, я припускаю це, але стюардесу хтось убив.
Добре, що я пішла звідти.
Я зводжусь на ноги й обтрушую зі штанів сміття. Що ж, Торі, твій інстинкт самозбереження не підвів і на цей раз. Краще опинитися в джунглях тет-а-тет з ягуарами і зміями, ніж лишитись в товаристві білих протестантів, особливо коли один з них - убивця. Ці милі люди бувають досить неприємними, коли хтось докопується до їхніх брудних таємничок. Думаю, і в Брекстона, і в Меріон, і в інших повно кістяків, які вони порозпихали по своїх шафах. Я теж не свята, але я здатна це визнати публічно, а вони - ні, і в цьому різниця між нами. Саме цю показну святість я завжди ненавиділа: все повинно бути гарним ззовні, а що на споді - то вже інша справа, то вже приватне життя і права людини. Гидота і подвійна мораль. Власне, а де по-іншому? Є такі місця, але цивілізованими їх не назвеш. Саме тому я й провела там багато років.
Позад мене розлягається вереск. Хтось налякав мавп, може, то просто пітон, а може... Хтозна. Принаймні, варто сховатись. Тому я присідаю за кущем папороті, ризикуючи бути вкушеною павуком чи змією, або розтривожити ще когось такого ж малоприємного. Але ні, все гаразд, якісь жучки й павутиння, і ніяких гадів. Хтось іде там, позаду, хтось налякав мавп.
Я тримаю напоготові ножа. Що ж, задешево я своє життя не продам, панове. От тільки стрілянину зчиню хіба що вже тоді, коли інших аргументів забракне. Падіння літака і так було голосним, а стріляти в джунглях... Я ж не божевільна! Як і в Африці, тут повно двоногих мисливців. Ягуари й змії - то ще півбіди, щоб ви знали.
Чиїсь руки обхопили мою шию і піднімають мене в повітря. Яскраво-жовті кола танцюють мені в очах, і немає чим дихати, а тому, хто мене тримає, бракує сил, аби підняти мене вище, тому я полишаю спроби відірвати чужі руки від горла і, вхопившись за рукав напасника, б'ю його ножем, куди потраплю. Він впав на мене, як перестигла груша, лабета ослабли. Це зайняло півхвилини, не більше. Я навіть злякатись як слід не встигла. Рукав... Рукав?!
Я розплющую очі і одпихаю його тіло від себе. Чорт, у нього можуть бути комахи. Цього мені ще бракувало! Але він не індіанець. Він молодий і досить міцний, хоч зросту йому бракує, та тут всі низькорослі. В нього оливкове обличчя й тонкі чорні вусики, густі вії й неохайне волосся, і від нього смердить. Я встромила ніж йому в груди. Руки в мене довші, я вища й важча за нього. Якби я намагалася відірвати його руки від свого горла, в мене б нічого не вийшло, і він би задушив мене, та я переборола рефлекс і вдарила ножем навмання, потрапивши просто в серце. Він помер ще до того, як упав. Отак, хлопче. Я більша й сильніша, отож я вижила. Закон джунглів. Але як він підкрався до мене, що я не почула? Ось чому галасували мавпи! Він пробирався деревами, як Тарзан.
Він одягнений в камуфляжний костюм, тільки босоніж. Але, судячи із стану його підошов, він не ходить босоніж постійно - одже, десь він лишив взуття і переслідував мене таким екзотичним способом. Навіщо? І де інші брати по розуму? В цього немає зброї, вона б йому тільки заважала. Але якщо цей тип тут, значить, хтось його послав по мою душу. Хто? Яка різниця. Треба вшиватися, доки не надибала ще більших неприємностей.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
