Розділ 1. Аурін
Істина подібна до прянощів.
Якщо додати дещицю, смакуватиме набагато краще. Ви відчуєте присмак того, чого бракувало раніше. Втім, якщо приправдити надміру, смак життя може викликати страшенну огиду.
Проте коли істина надто довго зневажається, коли набувається звичка до безглуздої омани, втрачається остання надія позбутися невідпорного смаку правди з язика.
І просто зараз мої вуста ятряться одкровенням, котре я мушу якось проковтнути.
"Ти - Король Равінґер".
"Так, Жар-пташко. Але ти можеш називати мене Слейдом".
Ріп, Равінґер - ким би він не був - дивиться, як я захлинаюся його істиною.
Що робити, коли хтось виявиться не тим, за кого його мають? У моїй голові Ріп і король були двома різними чоловіками. Король Равінґер був уособленням зла, якого я воліла всіляко уникати. Страховисько з бридезною силою, від якого я воліла триматися якнайдалі.
А Ріп був... ну, Ріпом. Хитромудрий і небезпечний, але я вважала його до певної міри товаришем, який багато чого навчив мене за наш спільно збутий час. Той, хто воднораз відлякував і дратував мене, але й той, до якого я на дещицю прихилилася.
Одначе тепер я повинна поєднати ці два вкрай несуголосні образи в один. Адже чоловік, який викликав у мене найрозмаїтіші почуття і спонукав пізнати саму себе, чоловік, який поцілував мене у своєму шатрі і стояв на засніженому березі арктичного моря, споглядаючи скорботний місяць... виявився кимось іншим.
Він король, якого всі страшаться. Володар, який перетворює людей на зогнилі трупи так легко, ніби дарує букетики. Він, далебі, наймогутніший монарх за всю історію Ореї, позаяк він належить до фейрі, хоча приховує це у всіх перед очима.
Щоночі я спала в його клятому шатрі, за кілька кроків од нього, не здогадуючись, ким він є насправді.
Мені несила притлумити гіркий смак цієї істини. Я не певна, що перебуваю в тому стані, аби навести лад у своїх думках і перетравити те відкриття, ба навіть не відаю, чи хочу цього.
Ні, наразі я надто роз'ятрена. Спідлоба зиркаю на нього.
- Ти... ти чортів брехун! - Всім нутром вчуваю киплячу лють, що клекоче в моїх словах так само, як і вогники гніву, що палають у моїх очах. Якусь мить я поглинута люттю.
Ріп-Равінґер, ким би не був цей проклятий Небожителями фейрі, відкидає голову назад, ніби мій сплеск гніву виявився для нього потрясінням. Він весь настовбурчується, а його шипи злостивим полиском відбивають тьмаве освітлення кімнати. Кімнати, стіни якої ні з того ні з сього немовби стискаються.
- Прошу?
Я стою у дверях, а мої пальці стискаються в кулаки, ніби мені до снаги загнуздати свою лють і скерувати її галопом уперед. Я ступаю крок до нього у клітку, а мої зморені стрічки волочаться за мною, звиваючись по підлозі, наче хирляві черви.
- Ти - король, - кажу я, хитаючи головою, ніби можу стерти цю істину. Я знала, що його аура химородна. Я знала, що в ньому криється прихована сила, але ніколи не уявляла всієї глибини його крутійства. - Ти мене надурив.
Ріп пронизує мене сяйливим поглядом. Його очі, чорні, мов вугілля, ніби воліють перехопити вогники моїх очей. Здається, він ладен згоріти від мого гніву.
Так йому й треба.
- Я можу сказати те саме, - відказав він.
Я наїжачуюсь.
- Навіть не намагайся перекласти все на мене. Ти брехав.
- Як і ти. - Його лице наливається люттю, через що сірі лусочки на його щоках миготять у пітьмі - на мене насуває кострубата пика хижака.
- Я приховала свою силу. Є різниця.
- Ти приховала свою силу, свої стрічки, своє походження, - чмихає він.
- Кров фейрі в моїх жилах тут ні до чого, - гарчу я.
Він вкорочує віддаль між нами трьома сягнистими кроками.
- Якраз вона тут до всього!- Ріп вже не тямиться од гніву, здається, він ось-ось простягне руку й добряче мене поторсає.
Я задираю голову, відмовляючись щулитись перед навислою загрозою, і уявляю, як мої стрічки здіймаються, аби шарпонути його в живіт. Шкода, що вони такі мляві та охлялі.
- Твоя правда, - вирікаю я з удаваним заспокоєнням. - До зустрічі з тобою мені довелося двадцять років переховуватися у світі, який не був моїм, і де я не бачила жодного фейрі.
Дещиця гніву залишає його лице на якусь мить, але я не докінчила. Аж ніяк.
- Ти ненастанно змушував мене визнати, що я до них належу.
Дратливість спалахує на його лиці, ніби блискавка вдаряє в порожнисту землю.
- Так, щоб допомогти тобі...
Я примружую око.
- Ти витягнув з мене правду, приховуючи свою. Хіба це не облуда?
Зуби Ріпа так розлючено скрегочуть, що я загадуюсь, чи не зламає він їх. Сподіваюся, таки зламає, брехливий паскудник.
- Я не міг тобі звіритися, - холодно відрікає він.
Каральна і недобра насмішка зривається з моїх вуст.
- Ти себелюбний бовдур. Ти стоїш і розказуєш, що не міг мені звіритись?
- Обережно, - вишкіряє він зуби у злостивій посмішці. - Не забувай прислів'я про каміння та скляні будинки.
- Я живу не у склі, а в золоті. Тож можу жбурлятися камінням, скільки мені забагнеться, - кидаю я.
- Отож-бо. Певно, від тебе годі було й чекати чогось іншого.
Моя спина напинається струною.
- Що це означає?
- Тільки те, що ти завше квапишся мене ганити, - відповідає Ріп із прохолодною байдужістю. - Скажи мені, ти й Мідаса називала брехуном? - кидає він зухвало, понуривши шипасті брови. - Давно він проголошував твою силу своєю? Давно ти брехала про нього всім?
- Ми говоримо не про Мідаса.
Він порскає таким злостивим смішком, що завдає мені болю й шпигає.
- Атож, куди нам? Твій золотий король не здатен заподіяти ніякого лиха, - пускає шпильку він.
Мої нігті так сильно впиваються в оголену долоню, що мало не роздирають до крові шкіру.
- Ти не мав права злитися, коли я вирішила повернутися до нього. Адже ти дурив мене із самого початку.
Жахливе гарчання вихоплюється з його грудей, ніби він силкувався його стримати, але не спромігся.
- Він тебе теж дурив!
- Саме так! - волаю я, і цей вигук, разом із силою почуття, вкладеною в нього, змушує його відсахнутися. - Мені остогиділо бути всякчас надуреною! Брехня, маніпуляції. Ти всіляко вдавав, ніби набагато кращий за нього, а виявився таким самим.
Лице Ріпа похмурніє, мов ніч, а в мене стискається шлунок.
- Я? - Його відповідь хльоскає, але справжнього удару завдають очі.
Між нами залягає задушлива й гнітлива тиша. Мертвотна вагота трупа, що тліє коло наших ніг. Наша захмарена докорами розважливість віддаляє нас одне від одного.
- Дякую, що розтлумачила, якої ти про мене думки. - Його аура струмує довкіл нього, й, оскільки тепер я знаю, що в ній прихований випар сили гноїння, мені хочеться забігти од нього якомога далі та сховатися. - Чудове нагадування про те, наскільки спотворене твоє сприйняття.
Ненавиджу його. Я так страшенно ненавиджу його зараз, що аж очі печуть. Печуть так, що я вже не у змозі стримувати полум'я. Пекуча сльоза стікає по моїй щоці, а він пасе її оком, допоки та не скапує з мого підборіддя.
- Може, моє сприйняття не було б таким спотвореним, якби люди, яким я довіряла, не напускали туману, не кривили душею і не брехали, - відказала я, змахуючи чергову сльозинку.
У присмерку кімнати за його спиною зламана клітка глузує з мене. Це нагадування. Про те, що може трапитись, коли хтось, кому я довіряю, вводить мене в оману.
- Аурін... - В його голосі бринить відгук, який мені несила стерпіти.
Я понурюю голову, вбираючи очима тіні в баюрах, що пролягли від наших ніг, а віддих тріпоче в моїх грудях.
- Ти стояв поряд, цілував мене і намагався змусити обрати тебе, хоч я навіть не відала тебе справдешнього, - завважую вже рівним голосом, коли дивлюся на нього. - Ти приневолив мене почуватися найгіршою людиною у світі за те, що я обрала його, хоч я знову і знову застерігала тебе, що не могла вчинити інакше.
Голова Ріпа здригається на моїх останніх словах, а очі примружуються в темряві.
- Не могла?
Я вмить шкодую про свою хибу.
З кам'яним виразом обличчя кидаю йому:
- Я хочу, аби ти пішов.
Той темний, похмурий гнів вертається на його обличчя, а на зарослій щелепі пульсують прожилки його сили.
- Ні.
Моє серце стискається дужче за кулаки. Ненавиджу своє відчуття полегшення від його присутності поряд, ніби я наразі в безпеці, ніби він досі мені товариш.
Це не так. У мене немає союзників і не можна про це ні на мить забувати. За кого б я не мала Ріпа, натепер все інакше. У мене немає товаришів.
Розтиснувши пальці, я піднімаю руку й проводжу нею по обличчю. Я так втомилася. Так збіса втомилася від брехні. Його. Мідаса. Своєї. Я оплутана оманою і погрузла в маніпуляціях, замулена у все те, на що пішла задля виживання.
Я волію скинути із себе всю цю негідь. Волію стягнути із себе кляті пута, якими оповита, перш ніж обернуся на мумію разом із ними.
Напруга Ріпа настільки сильна, що він майже тремтить, наче грозова хмара, ладна вдарити громом.
- То це і все? Я маю нести тягар твого гніву, поки ти надалі упадатимеш коло ніг Мідаса?
Мої очі зблискують.
- Те, що я роблю, тебе не стосується.
- Чорт забирай, Аурін...
Я уриваю його.
- Чого тобі треба, Ріпе? Чому ти тут?
Він схрещує руки на грудях, а його шипи плавним легітним рухом занурюються під шкіру.
- Я? Я просто собі гуляв.
- О, чудово. Чергова брехня, яку треба додати до списку, - сардонічно виголошую я. - Може мені взяти перо та папір для лічби?
Ріп зітхає і розтирає лице руками, мовби шукаючи рідкісний вигин свого задеревілого писку.
- Ти згущуєш барви.
Я ціпенію, приголомшено вирячуючись на нього.
- Я нещодавно бачила, як ти з короля перевтілився в командувача так швидко, мовби накинув плащ, - шпигаю його я. - Кілька годин тому ти, мовби знічев'я, згноїв до ноги дворище Ренголда і пригрозив місту війною. Позаду мене зараз, я в тому майже певна, кімната, повна вбитих вартових. Ти щойно зізнався, що весь час із моменту нашого знайомства обманював мене, і притім... Ти вважаєш, що я згущую барви?
На його щелепі виграють жовна.
- Скажи мені, що з переліченого непокоїть тебе найбільше?
- О, навіть не знаю. Я далеко не прихильниця брехні, та й від безглуздого душогубства не в захваті.
- Воно не безглузде.
Я ковтаю клубок у горлі, намагаючись примиритися з тим, що в суміжній кімнаті таки лежать мертві стражі.
- Ти їх згноїв?
- Мене набагато більше цікавить твоя сила, - відповідає Ріп, а мій живіт шугає донизу, коли він розвертається поглянути на застиглу жінку у клітці.
- Це перша людина, яку ти обернула на золото?
- Це стало трагічною випадковістю, - випалюю я, бо я не навіжена вбивця.
Його погляд тріумфально повертається до мене, перебігаючи моє обличчя, а мені кортить ляснути себе за те, що отак просто потвердила його здогадку.
Усвідомлення правди осяює його обличчя, а в очах спалахує зацікавленість.
- Трагічна випадковість... Від доторку? Тому ти завжди вбрана? Ти не спроможна стримати власну силу?
Від його поблажливих запитань я ніяковію. Цей чоловік вочевидь міцно тримає в шорах свою магію, тож не варто дивуватися, що він помітив мою неміч, але все одно прикро.
- Як вона працює? - напосідає він, коли я німую.
- Ти знову намагаєшся вирвати з мене правду, на яку не маєш права, - видобуваю я. - Тому тебе називають Ріпом?
- А ти дозволяєш людям йменувати тебе золотою сідлицею, - відбиває він, змушуючи мене зашарітися. - Схоже, все, за що ти мене так ненавидиш, Мідас проробляв із тобою вже з тисячу разів.
Він має слушність, і за це я його теж ненавиджу.
Шкіра довкруж моїх очей стягується, але мені несила вимовити й слова, адже поперек горла стає відраза до самої себе.
Ріп підводить голову й обзирає мене.
- Він пречудово грає свою роль як на короля без сили. Щоб користати тебе з такою потаємною хитрістю. Не дивно, що він тримає тебе у клітці.
Останнє, чого я нині волію, - це обговорювати своє перебування у клітці. Від одної тільки згадки про неї мою спину обсипає холодним потом.
- Як ти змінюєш свій вигляд? - запитую я, міняючи тему. - Якого дідька ніхто не може допетрати, що ви двоє насправді - одна й та сама людина?
Скільки б я не сердилась на нього за те, що він мене надурив, я дужче злюся на себе за те, що розкусила його. Навіть із гнилими лініями сили, що розповзалися його обличчям, навіть із зеленими очима й тінями, в яких він купався, я мала його розпізнати. Я збула вдосталь часу з Ріпом, аби вивести його на чисту воду.
У Равінґера така сама вольова щелепа, таке саме чорне волосся. Ріп лишень дужче скидається на фейрі. Гостріші риси. Не дивно, що ходить поголос, буцім Король Гнилі піддав жаского командувача мутації: Ріп має геть інший вигляд. Риси його обличчя, кінчики вух, шипи на спині та руках - усе настільки гостре, що впору різати скло, і невимовно різниться від усіх облич, що я абиколи бачила.
У своїй подобі Равінґера він має химерний вигляд через плазучі темні прожилки, що тінями виграють на його шкірі, а найбільше їх приховано під його щелепою. Цікаво, як далеко простягаються ці прожилки. Цікаво, для чого вони.
Втім, навіть із такими відмінностями в ликах Ріпа та Равінґера є й подібні риси, котрі я мала би вловити. Тільки-но король увійшов до кімнати, я мала вчути, хто він такий. Зелені чи чорні очі, шипаста чи гладка шкіра, загострені вуха чи рівні, я однаково мала впізнати.
Обидва лики напрочуд прегарні та позаземні, з будь-якою барвою очей, - вони дивляться на мене з тим же запалом, що зазвикле.
- Набутий прийом, - просто відповідає він. - Щодо інших, то вони видять лиш те, що їм велять бачити, вірять тому, в що їм велять вірити. Одначе не мені це тобі товкмачити, правда ж? Мідас роками пожинав плоди чужої сили, - презирливо відзначає Ріп. - Якого чорта ти дозволила всім вірити, що саме його дотик несе силу золота, коли весь час ця сила нуртує в тобі?
Я мало не закочую очі від дратливого замішання.
- Ти жартуєш? Я була рада це приховати. Коли золото вперше заструменіло з моїх пальців, я збагнула, що вскочила в халепу. Знаєш, що люди ладні робити з дівчиною, яка має силу обертати все в золото? - Я скрушно хитаю головою, проводячи втомленою рукою по чолу. - Ні. Цей світ достатньо з мене взяв.
Взяв, скористав... і це лише за те, що я мала вигляд позолоченої дівчини. Мені навіть уявити лячно, що на мене б чекало, якби я не накивала звідти п'ятами. Якби я була в Дерфортській гавані тоді, коли в мені пробудилася сила, все обернулося б для мене більшим лихом, і я довіку б не втекла. Мене аж дрож сіпає на одну лиш думку про це.
Шипи на спині Ріпа згортаються, мов кулаки, а неясний вираз тінню пробігає його лицем.
- А зараз? Тобі досі кортить ховатися, Аурін?
Мої золоті очі витримують його погляд.
- Не питай мене про це.
- Чому ні? - з викликом цікавиться він.
- Бо ти хочеш почути мою правду з хибних причин. - Смуток сотається в мою шкіру, розпука облягає хламидою плечі. - Ти хочеш, щоби я припинила ховатися, для того, аби занапастити Мідаса.
Його мовчання і неспромога спростувати мої слова красномовно доносять істину.
Спершу Мідас, тепер він. Я хочу драпонути якнайдалі від усіх триклятих королів Ореї та сховатися там, де жодному з них не вдасться мене віднайти. Скільки ще мені терпіти?
Стає щодалі важче стояти тут, дивитися йому в очі й відчувати той нищівний розпач, що ятрить мені серце.
- Я хочу, щоб ти пішов, Ріпе, - повторюю я, сподіваючись, що цього разу він мене дослухається.
- Я сказав тобі, можеш іменувати мене Слейдом.
- Ні, дякую, - шарпко даю я відкоша, тішачись миттєвим спалахом розчарування в його очах. - Одначе навзамін зроблю вам реверанс, ваша Гнійлива Величносте.
Він спідлоба зиркає на мене.
- Гаразд. Я піду. Якщо ти скажеш мені дещо.
- Що? - питаю притьмом.
Ріп схиляється так, що наші обличчя опиняються прямісінько одне проти одного, та й так близько, що я відчуваю тепло його тіла.
- Чому ти лементувала?
Я кліпаю очима, захоплена зненацька його запитанням.
- Я... я не лементувала.
Судячи з виразу його обличчя, моє спантеличене бурмотіння не переконало його.
- Гм-м. Може, мені взяти перо та папір, аби вести облік брехні між нами?
Падлюка.
- Ти щось плутаєш. Ти не чув мого лементу, - брешу я, хоча серце так сильно гахкає у грудях, що я можу тільки сподіватися, ніби він те не чує.
Власне кажучи, я скидалася на загнану тварину у клітці, ладну роздерти двері нігтями, доки стражі тримали мене замкненою в цій кімнаті, проте наразі я не збираюся зізнаватись. Принаймні не йому.
Ріп поблажливо зводить брову.
- Справді? Значить, мені наверзлося, як ти волаєш, благаючи, аби тебе випустили?
Дідько.
Зі шкіри пнуся, аби ніяк не виказати свого замішання на обличчі, а насамперед коли він так близько.
- Може, та потворна гілчаста корона на твоїй голові спричиняє вади слуху.
На превелику досаду мені, він вищиряється. Ненавиджу себе за те, що від цього вищиру мій живіт спурхує птахою.
Попри те, що ми стоїмо майже впритул, Ріп схиляє голову, змушуючи мене затамувати подих. Він поглинає собою увесь простір покою, розганяючи кров у моїх жилах, що ніби собака рветься з ланцюга.
Майже ніс-у-ніс він нахиляє свою голову, а я свою підводжу. Ми прикипаємо очима одне в одного у вирі змішаних емоцій, написаних у наших поглядах, без надії абиколи їх розтлумачити.
Що за слова таяться у глибинах безмовних, буремних очей цього чоловіка? Чому мені здається, ніби мене розкраюють зсередини? Він має наді мною владу, що не має нічого спільного з його аурою, а пов'язана вона лише з тим, як мої очі впиваються в його губи, коли він вдихає повітря.
Він обдаровує мене отим своїм дражливим вищиром.
- М-м. Мене тішить твій гнів, Жар-пташко. Якщо тільки він не спрямований на мене.
Я розтуляю рота, ладна вишпетити його, але перш ніж устигаю вимовити бодай слово, він простягає руку й бере одну з моїх стрічок, од чого я застигаю на місці з тремким щемом у серці.
Ми обоє розглядаємо стрічку, яку він тримає, і коли він ніжно погладжує її шовковисту золотаву довжину, в мене аж дух переймає.
Стрічка немовби муркоче й злегенька тремтить між подушечками його пальців. Дрож пробігає й рештою стрічок, усі вони млосно спадають від полегкості, наче так само відчувають його дотик. Мурашки обсипають мені руки, доки він далі пестить її, втихомирюючи таким робом, чого я ніколи від нього не очікувала.
Я мушу її висмикнути. Мушу відступити. Мушу зробити все, аби віддалитися од нього. Втім, я не роблю цього. Не роблю, хоч і сама до пуття не розумію, чому.
Його близькість і його погляд туманять мені голову. Я не можу доладно мислити, відчуваючи на своєму обличчі його подих і ледь відчутний дотик.
Коли він відступає, мені стає легше і важче воднораз. Натомість намагаюся знечулитися. Я мушу пам'ятати, хто він такий і на що здатний. Зараз як ніколи маю бути насторожі.
- Ти завше маєш тримати їх подалі, - жебонить він, і чомусь клята сльозина набігає мені на око.
Мені не до вподоби почуття, що нуртують всередині мене. Я волію не послабляти запал свого гніву, щоби з його поміччю відштовхнути Ріпа. Повітря між нами гущавіє, ніби ми проминули крайку дерев і заглиблюємося далі в ліс, який так заріс гілляччям та чагарниками ожини, що несила продертися без подряпин крізь ті нетрища.
Величезним зусиллям волі мені вдається відкашлятися і прошепотіти:
- Іди, Ріпе. Будь ласка.
І враз лице йому немов застилає поволока, і мить, в якій ми вже були розчинилися, розсіюється. Він відпускає мою стрічку, а вона відразу ж прив'ядає, ніби квітка, хилячись до землі з безмовним скорботним зітханням.
Коли Ріп відступає, я вчуваю водномить полегшення і втрату. Втім, я силкуюся вгомонити свої розбурхані почуття.
Ріп розтуляє рота, ніби хоче зробити якусь заувагу, але й одразу стуляє, схиляючи голову, ніби щось чує.
Я враз нашорошую вуха.
- Що?
- Гм-м, здається, наразі я не можу піти.
- Чому ж ні?
Він знову осоружно вищиряється, але вже не так, як раніше. Цей оскал зловісний... та водночас мовби грайливий, і тому проймає мене жахом.
- Тому що сюди мчить твій золотий король. Гадаю, я залишуся його привітати.
