Від Дунаю до Дунаю: початки
Щоб вирушити в дорогу, треба знайти шлях. Шлях, хоч як парадоксально, не лежить прямо під ногами. Шлях спочатку народжується як ідея. Ідеї нам підкидають знання й натхнення. До далеких мандрівок підштовхують також амбіції. Можливо, ще щось - я досі не зрозуміла всього ланцюжка: звідки беруться шляхи в наших головах і як ми їх обираємо.
Малою я часто бігала до бібліотеки у своєму місті по книжки. Серед безлічі історій про війни та партизанів на полицях можна було знайти справжні перлини. Пам'ятаю, як відкопала "Аку-Аку: таємниця острова Пасхи" Тура Геєрдала. Принесла книжку додому, сховалася з нею під ковдрою з ліхтариком - читала, як і належить читати про таємничі острови: на самоті, потайки, до запаморочення в голові. Можливо, запаморочення викликала просто нестача кисню під ковдрою, але відчуття завмирання від захоплення залишилося зі мною на все життя.
Моїм шляхом до пригоди стали гори. Що складніший виклик - то більше мене підохочує. При перших виходах у скелясті Татри, у які збиралася на світанку, я ніч не спала від хвилювання. У горах не могла їсти й дихала через раз. З досвідом навчилася правильно харчуватися, менше тріпотіла перед виходом. Але рівно дихати в горах досі не вмію.
Ідеш, вершина на горизонті, ти - така маленька на тлі гори, серце калатає. А ноги раптом стають легкими й сильними, рюкзак перестає важити, маківка голови з кожним кроком підноситься до рівня маківки гори. І ось ви - ти і гора - вже рівні. Ще трохи - і ти на горі. Вище тільки небо, безкраїй простір довкола. І оте відчуття завмирання від захоплення. Від самої згадки дрижаки б'ють!
- Ти так хвалиш ті гори, а я тут тільки пітнію, руки-ноги мліють, і серце відчуваю, як лупить, - нарікала моя дочка, яку я якось забрала на нескладний гірський маршрут.
- Відчуваєш серце, бо в горах ходять серцем, - відповіла я. Прозвучало тоді наче пафосно. Та хай скільки я задумувалася, у чому секрет приємності від, по суті, складних фізичних навантажень, іншого пояснення не знайшла.
Гарячка пізнання, відчуття власного серця, сили в собі, дотик до могутніх скель і безмежної безкінечності - ось що означають гори для мене. І найповніше розумію їхню магію, коли ходжу на самоті.
Історія розповідає, що першими гірські обшири відкривали пастухи, мисливці й шукачі скарбів.
Першою мандрівницею в Карпатах прийнято вважати княжну Беату3, яка 1565 року вирушила прогулятися Кежмарською долиною4 просто для втіхи й приємності. За таку нерозумну, як вважав її чоловік, витівку - гуляти горами - княжну замкнули в замку на вісім років без контактів зовні. Однак історія записала ім'я Беати як першої татранської туристки.
Кількома століттями пізніше в гори потягнулися науковці. На час піонерів-дослідників, XIX століття, Карпати, які сьогодні належать до восьми країн (Австрії, Словаччини, Чехії, Польщі, України, Угорщини, Румунії та Сербії), були поділені поміж двома імперіями - Австро-Угорською і Російською.
Так склалося, що найпалкішими дослідниками Карпат були поляки - Станіслав Сташиць, Вінцентій Поль, Северин Гощинський, Гуго Запалович, Людвік Зейшнер, Титус Халубінський - з віденськими й львівськими дипломами. Галицька школа! У гори вчених тягли різні ідеї: наукові дослідження, краєзнавчі розвідки й просто романтичні поклики. Вони розславили Карпати так, що туди потяглися масові туристи. А наступні покоління поляків мають непозбутній сентимент до Карпат.
"Часто турист ішов пліч-о-пліч із дослідником, але найчастіше це була та сама людина. На жаль, час романтичних дослідницько-туристичних відкриттів у Карпатах минув назавжди. Для нас це вже просто історія. Карпати ретельно нанесені на карти, описані в незліченних наукових працях і путівниках, з'єднані мережею маркованих стежок та асфальтованих доріг. Майже все з того німбу таємничості, який оточував Карпати менше ніж століття тому, зникло. Вони втратили свою недоступність, а цивілізація дозволила людям дістатися майже будь-куди без найменших зусиль.
Однак, незважаючи на це, досі є люди, яких ці гори зачаровують самим фактом свого існування. У горах ще багато чого можна знайти для себе. Кожен може зробити там багато відкриттів для власної користі. Ба більше, ви можете відкрити там себе"5, - писав у спогадах Анджей Вельоха, польський історик філософії, який 1980 року був керівником варшавської експедиції, що першою в історії здійснила проходження Карпатським хребтом.
А чи може, ідучи хребтами, подолати всі Карпати одна людина?
Першим із сучасників над цим питанням задумався польський мандрівник Лукаш Суперґан. Шукаючи відповіді, Лукаш натрапив у старій газеті на статтю про проходження варшавських студентів.
Варшавська експедиція мала дві спроби пройти найдикіші європейські гори. Перша, у 1962-му, не вдалася - кордони Радянського Союзу і Чехословаччини були наглухо закриті для туристів.
Нове проходження, 1980-го року, яке очолив 28-річний Анджей Вельоха, було успішним. Студенти організували певного роду естафету: проходили невеликою групою фрагменти траси і змінювалися. Головним було, щоб повністю весь маршрут пройшов хоч хтось один. Пройшли п'ятеро.
Як ходилося в горах у вісімдесятих роках, важко навіть уявити. Рюкзаки хлопців важили понад 30 кг! Спали в наметах по троє. З усіх черевиків тільки одна пара прослужила до кінця, і то завдяки тому, що її постійно укріплювали сталевими шурупами. Уявляєте такий черевик на своїй нозі? А проблеми з їжею на шляху в ті часи - що й казати!
У постскриптумі, написаному через тридцять років, Вельоха визнає, що в описі пропустив багато важливих моментів, наприклад, не написав ані слова про те, що варшавська молодь перетнула Українські Карпати нелегально, без згоди тодішньої влади СРСР.
Розумію нетерпіння Лукаша, якому хотілося знати все про той похід із перших вуст. Лукаш Суперґан вийшов на Вельоху, поїхав до Варшави.
- Чи можливо пройти всі Карпати самому? - запитав із порогу.
Юний Лукаш і досвідчений Анджей Вельоха розмовляли довго, та найважливішою була відповідь Вельохи: так, можливо!
У свій перший карпатський похід соло Лукаш вирушив 2004-го. Все ще існували складнощі з проходженням кордонів, не було карт, навігації, розмітки на шляхах. Та Лукашеві вдалося. Прохід тривав 93 дні. Через десять років він пройшов Карпати ще раз, із легшим спорядженням, покращивши результат до 65 днів.
Проходження Карпатською дугою Лукаш вважає переломним моментом у своїй гірській кар'єрі. Зараз Суперґан - відомий мандрівник: находив соло багато шляхів, обійшов різні закутки світу, здобуває восьмитисячники. Та весь час, наче по-батьківськи, стежить за проходженнями Карпатською дугою.
Я дивилася статистику, яку веде Лукаш: на Карпатську дугу більше осіб вирушило, ніж її закінчило. Особливо з тих, що йшли соло.
Повністю дугу самотужки досі пройшли тільки дві жінки у світі: чешка Вікторка Главацкова6 та полька Ева Хвалко7. Чешка вийшла не від самого Дунаю, пропустивши хребет Малих Карпат. Полька поступилася снігам у румунських Фегерашах.
Амбіція мене штовхала попід боки: а раптом я зможу пройти Карпати кращим варіантом, усіма найвищими хребтами. Але на такому довгому, понад дві тисячі кілометрів, відрізку, як я сама згодом переконалася, не можна розраховувати на виключне везіння - кожен десь та й мусить поступитися натурі.
Ретезатські гори бавилися зі мною в бабу-цюцю. А-ку-ку! Бачиш щось? Не бачиш! Вітер завивав, насміхаючись. Я йшла в повному тумані, згадувала перше проходження Лукаша. Згадувала свої тренування з орієнтування.
Не знаю, звідки в мене, народженої на відносно рівненькій Хмельниччині, така любов до гір. Та пам'ятаю, як уперше побачила Татри: жінка під сорок, від емоцій втратила голову. Дотепер татранські вершини - мої фаворити. Наймиліша серцю перша любов.
Сім років тому обрала собі за місце проживання Краків. Близькість до гір мала значення.
У Татрах я вивчила більшість стежок, а щоб розуміти сніг і лавини, закінчила курс зимового альпінізму. Перед записом на курс пийнула вишнівочки для відваги: жінки в моєму віці зазвичай не мріють провести ніч у сніговій ямі, дертися льодоспадами чи виснути на линві в ущелині.
Ой, пийнула тоді! Поборола внутрішній опір, оплатила курс і знесилено обійняла подушку:
- Алекс, - бурмотіла вишнево до свого бігля, - міг би хоч ти мене зараз підтримати!
Мій золотий пес скочив до мене на диван і віддано лизав по носі.
?
- Хто ви за професією? - з цікавістю питав мене інструктор на курсі, бо я найкраще з групи орієнтувалася в імлі. Не знала, що відповісти. На щастя, розмову перервав сильний порив вітру.
Зараз у Ретезаті вітер теж завивав, смикав мене за голову, але гори відкривав скупо. Я звірилася з картою: треба годину йти рівненько, мов по шнурочку, на південь, і буде мені Морару й Е8.
Кам'яний курган вершини Морару здалеку видавався людиною-велетнем, що сидить на троні. Чого тільки гори не видумають! Я бачила скелі дивовижних форм, часто вони були ніби живими. Певно, це і є духи гір, - казала я собі. І частіше пила воду, бо зневоднення підсилює галюцинації.
Міжнародні довгі шляхи зазвичай добре означені в кожній країні. Е8 теж має регулярну червону розмітку. Та мла ховала від мене навіть кінчики моїх черевиків. Ступати доводилося обережно. Співати ставало складніше - щільне повітря забивало подих.
Я пройшла вершину Ґодяну, і порубаний хребет Ретезату8 формально залишився за мною. Та ландшафт не змінився.
Тільки мла нарешті розсіялася, певно, щоб показати, як я ще далеко від мети. Утім, вухо вловило передзвін і гавкіт - десь поруч є отара. А око вихопило кілька темних цяточок знизу.
Темні фігурки дивно, але жваво рухалися. Ведмеді! Я придивилася - сумнівів на було. П'ятеро малих із батьками. Найменше, найкумедніше, важче дерлося вгору, відставало від решти. Я чула, що Чорні гори кишать ведмедями. Та на відкритому просторі велику ведмежу сім'ю бачила вперше.
Ночувати в наметі категорично перехотілося. Уперед гнала тільки одна думка - знайти будь-який дах. Гори довкола вкривали суцільні чорничники. Проте великі стиглі ягоди мене вже не радували. Стати наметом у чорничнику - все одно, що розкластися на ведмежій кухні.
Мені пощастило - удалині над річкою наче блиснув дах. Чорничний сік заливав мої черевики - не дивлячись під ноги, я бігла до річки. Свіжий струмок і чорничні береги - чи це не казка!
?
Не знаю, чим той дах мені блиснув, бо даху як такого не було. Діряві стіни, шмаття зверху, болото всередині, за постіль - шмат іржавої бляхи. Вогко, брудно, сморід забивав дихання. Жива людина не може ночувати в чомусь такому, - подумалося. Зістрижена овеча вовна гнила вперемішку зі старим одягом. Я не зможу тут навіть кави випити!
Сонце заходило, чорничні гори темнішали, я ловила дрижаки. Пересилюючи блювотні відрухи, сіла на камінні перед входом і закип'ятила воду.
Майже не дихаючи, щось з'їла, зайшла всередину халабуди, вмостилася на іржавій постелі. Швидше заснути! Сморід угвинчувався в ніс. Дістала з кишені пало санто, запашну паличку, яку подарувала мені шаманка з Перу.
- Це священна енергія, - казала шаманка, - запали паличку - й очистиш простір, відведеш злих духів.
Зараз я хотіла відвести сморід. Запалила, трішки погоріло, згасила - як учила шаманка. Густий дим від живиці приємно залоскотав у носі. Затиснула теплу тліючу паличку в руці, руку підклала під щоку - і дихала, дихала, аж поки заснула.
Чи треба казати, що вранці я збиралася з неприємного місця дуже швидко. Шнурувала черевики, звісивши ноги з іржавого ложа. Поглянула вниз і побачила причину смороду. Просто на мене мертвими очима дивилося напівзогниле щось, що колись було твариною. Я підхопила рюкзак, вилетіла з буди й щодуху побігла вгору.
Ліворуч удалечині проглядалася Добра9 - остання вершина останнього для мене хребта. Ноги пекло, розмітки звично не було. Я видивлялася тонкі стежини від овечих копит і трималася їх. На Добрій, дивно, радості не відчула. Від цієї гори шлях поведе мене тільки вниз, що означає закінчення моєї пригоди. Чи хотіла я мандрівку закінчувати?
Тим часом закінчувався день, гори ховалися в ліси, я знову почала роззиратися, шукаючи місця під нічліг. Овечих стежок стало помітно більше. Вівці - добрий орієнтир. Де вівці, там чабани. Де чабани, там дах.
Ох, і собаки!
?
Вівчарки-пастухи помітили мене несподівано швидко. Я ще не втямила, що то вони. Летіли на мене блискавками, прудкі й небезпечні. Я тримала напоготові у відкритій кишені петарди, та не встигла дістати. Встигла тільки виставити трекінговий кийок гострим кінцем уперед. Утримувала таким чином відстань між собою й лютими заслиненими пащеками. Другим кийком захищалася від пса, який зайшов за спину. Намацала на шлейці рюкзака свисток і щодуху свистіла, прикликаючи чабана. Чабана не було.
"Невже закінчу цей шлях безславно?" - промайнула думка.
Румунські вівчарки, які випасають отари, - великі й сильні. У горах, де рідко бачать людей, геть не соціалізовані й смертоносні для чужого. Ці собаки не знають добра від людини. Чабани виховують їх голодом і луплять палицями з металевими кінцями. Луплять безжально - не раз бачила на власні очі. Чому так - відповіді не знайшла. Зі смутком мушу визнати - жорстоке ставлення до собак у Румунії (і в містах, і в горах), вважай, норма. Причому собаки віддано лишаються біля людини.
Собаки пильнують стадо по периметру, чужого вчувають здалека, зриваються всі разом, затискають півколом. Кілька заходить ззаду. Я не вперше зіткнулася з агресивною ватагою. Відбивалася не раз і вже навчилася захищатися, але дуже важко одним кийком стримати навалу десятка нападників. На щастя, пастухи встигли.
- Вибач, я ходив по воду, - виправдовувався чабан.
Літній чоловік важко дихав. Люті пси слухали його команди з півслова. Зараз сиділи чемно, та поглядали на мене недобре. Час від часу зганяли лють одне на одному - гризлися.
- Ходи, проведу тебе. Ти до Бейле-Геркулане10? - чоловік вивів мене на чіткішу стежку й махнув рукою - туди. - Тримайся червоної розмітки.
Мені імпонували люди гір. Чорні від сонця, подавали руку мені як рівній - Singura?
Слово singura я вивчила одним із перших. Означає сама. Румунські жінки зазвичай не ходять самі. Але туристка в Румунії - особлива категорія. Туристка-іноземка тим більше.
- Singura? Недобре-недобре, - хитали головою суворі гірські чоловіки. - Небезпечно.
Я показувала фото, як могла оповідала про свій шлях. І бачила визнання. Мене сприймали як свою: яка знає, що таке труд ходіння, ночі без даху, дні без води.
Подавали руку й питали: "De ce ai nevoie?" ("Що тобі потрібно?"). Не раз давали воду й солодощі. Пригощали сиром. Я натомість давала цигарки; цигарки - добра валюта в горян, тож я мала при собі кілька пачок. Зараз віддала петарди. Чабан узяв із вдячністю.
Після близької зустрічі з агресивними псами адреналін у мені підскочив. Руки-ноги не трусилися, та додалося швидкості. Угору-вниз, угору-вниз - хребет Чорних гір не закінчувався, підкидав як на американських гірках, трохи сходив у ліс, тягнувся до горизонту. Я жадібно видивлялася, чи не буде десь струмка. Вода потрібна вранці, удень і ввечері. Зараз моя закінчувалася. Я не милася сьомий день, та не про миття думала. Вода потрібна мені на вечерю. Розгребла рукою невеличке джерельце під камінцем - можна націдити!
Глянула на карту. Я не дуже вірила картам у Румунії. Карти не раз обіцяли притулок, а в реальності його не було. А тут - мій боже! - позначка "притулок" на карті чарівним чином показала справжній дах на галявині поміж лісу. Зраділа я неймовірно. Цю ніч таки спатиму розкішно! Скидала висоту з легкістю, сходила з хребта в ліс без страху (знаю-знаю, ведмеді, ви тут), ішла на обнадійливий орієнтир.
Хатина виявилася покинутим пристановищем чабанів. Половина відгороджена для овець, в іншій половині могли б ночувати люди. На овечій половині росли кропива й гриби-поганки. На людській догнивала підлога.
Я зітхнула покірно.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
