- 3 -
Нерішучий чоловік рішучо написав щось приємне та свій номер телефону. Отже, можна самій обрати зручний час-настрій-місце телефонної розмови.
Саша займався дефектоскопією, а отже, був розумний і з освітою. Рибалив - кожен чоловік мусить мати свій вихід для божевілля, щоб решту часу бути при здоровому глузді. Відслужив у флоті... Якось це не в'язалося з його фотографією. Йому подобалося ходити в театр. У театр, Карле! Мені буде з ким сходити в театр!!!
І його також не злякав мій омікрон. Хоча я вже здорова. Чи ще ні?..
10 лютого він трішки спізнився. Відчувалося, що ледь не біг, щоб прийти вчасно.
...І він мені не сподобався.
Дещо хитка в литках хода, кругленька фігура, різко опущені плечі, стара, трішки пошарпана куртка, джинси мішком, потерта сумка, шапка, що заламує вуха, і вони стирчать, щось у кутику губ, шкіра подекуди лущиться, звичайне-звичайне обличчя. Ображати його не хотілося. Що ж, пройдуся парком на сонечку. Я його трохи розпитала: яким обладнанням він користується, що саме дефектоскопіює...
Так чітко, цікаво, структуровано, довго розповідати про свою роботу може людина, для якої це любов, справа життя! Аж ні, просто треба заробляти гроші, і він єдиний сертифікований експерт у регіоні. Проте він майже заколисав, загіпнотизував рівною спокійною розповіддю про те, що ніяк мене не стосувалося.
І раптом я зачепилася за його слова:
- Дружина померла від раку два роки тому. Три роки ми боролися й намагалися її врятувати. Якщо вибудуються стосунки, буде друга сім'я, якщо ні, буду сам.
Пазл склався. Який ще вигляд може мати чоловік за таких обставин? На щастя, я нічого не знаю про рак. А виявляється, що рак - це за три роки вгатити всі гроші на ліки й лікарів, забувати за власний вигляд, заїдати стрес чим попадеться, забувати про своє здоров'я та потреби, уже знаючи вирок, тримати й тримати близьку людину на цьому світі, два роки вигорьовувати втрату та біль - а потім наважитися почати наново, розуміти, що може й не скластися, і говорити про це, не вихлюпуючи на мене жодної краплі своєї трагедії... А шкіра лущилася, бо не витримала морозу минулої рибалки. Щось у кутику губ - то так біг, аж засапався, щоб я менше чекала й хвилювалася. І з цього моменту я перестала на нього дивитися й слухати, а почала вдивлятися й вслуховуватися в себе, відстежувати, що цей чоловік викликає в мені.
Ми заблукали в знайомому мені місці, спокійно знайшли дорогу, та замість вернутися й попрощатися, пішли до центру міста. І тут я нарешті втомилася. Не розрахувала своїх сил після хвороби. Саша запропонував зайти кудись на піцу. Не на каву, як інші чоловіки,?- мені весь час ввижається якийсь підтекст у такій пропозиції, і це страшенно дратує. А хай веде на піцу! У піцерії поруч є зручний диван, і я завжди впевнено почуваюся там, де сама можу за себе заплатити. Але Саша завів у ресторанчик із сучасним європейським інтер'єром. Смачнюча піца, трішки вина, томатний сік й обговорення, з якого театру почати. І раптом наостанок:
- Ти мені сподобалась. Якщо почнеться війна, я вивожу дочку, маму й тебе в Рівне, а тоді вертаюся в Чернігів і прошу автомат, я ж вчився на флоті. А потім подумаєш, як я тобі...
Промовчала, що без батьків не поїду, а це ще два місця в машині.
- 1 -
На початку лютого новий директор покликав до себе в кабінет - написати заяву з проханням із 1 січня перевести мене з посади головної дизайнерки на посаду просто дизайнерки. Це при тому, що мої концепції скверів для Чернігова мали неабиякий успіх на Всеукраїнському марафоні проєктів, одну з восьми цьогорічних концепцій уже реалізовували, а в трьох проєктах іншої фірми я попрацювала на субпідряді, створюючи візуалізації та дендроплани. Мою концепцію загального розвитку скверів Чернігова на десять років уперед він узагалі не дивився. Але це був хороший директор, хазяйновитий, не принижував людей, думав про них. Його головними завданнями було догодити меру й вивести "Зеленбуд" із фінансової діри. Тобто хотів заощадити на зарплаті. Дав час подумати.
Я запитала його, як місто готується до війни. Які в нашої організації нові завдання в умовах загрози?
Він ду-у-уже дивно на мене подивився та якось обтічно відповів, що деякі бомбосховища, звичайно, негодящі, але його попереднє комунальне підприємство вже взялось оглядати підвали.
Стало зрозуміло: евакуйовувати чернігівців не будуть. Якщо падатимуть бомби, нам скажуть сидіти по підвалах. Я жодного разу не бачила підвали тих будинків, де жила.
Увечері син Арсеній приїхав із Києва. Зібрала його та батьків на дивані й запропонувала на час війни вибрати безпечнішу область України, де на відкладені гроші можна купити якесь придатне для життя дешеве житло в селі чи райцентрі: хай батьки переїдуть туди. Батьки довго говорили, що заощаджень не вистачить, здоров'я не дозволить витримати дорогу, не можна лишати без нагляду чернігівські квартири, що дача - найкращий прихисток, якщо почнуться бої. Син сказав, щоб не хвилювалася за нього, а берегла батьків, він упорається. Страшенно хотілося їхати далі від кордону. Дивилася на карту України й бачила, що лише три області на заході, можливо, не зазнають атак у перші тижні війни. Проте батьки були незворушні, і я, на диво, відчула полегшення: не треба обирати населений пункт, брати свої і батьківські гроші, шукати житло. Ніколи в житті питання житла не давалося мені легко.
Тиждень пішов на крутанину з начальством і відділом кадрів, щоб відстояти посаду та грудневий рівень заробітку, а також перейти на неповний тиждень. За тиждень мій робочий день мав скоротитися на годину.
І я захворіла на омікрон.
- 4 -
Полетіли дні якоїсь дзвінко красивої сонячної зими, виснажливо-безнатхненної роботи, спілкування з подругами, звіриного прислуховування до новин. І зустрічей із Сашею.
Було добре нічого не відчувати до нього, не ставати беззахисною, вразливою від закоханості. Добре, що можна подзвонити й відключити свій заїжджений внутрішній монолог несподіванками діалогу. Виявилося, що вкрай зголодніла за простими речами: удвох ходити містом, слухати, їсти в кафе, грати в "куточки", раптом не тільки вигравати, а й програвати, вибирати виставу, вибирати фільм. Дуже обережно та коротко відповідала на запитання Саші про себе й сама зауважувала свою закритість. Знала, що весь мій колишній невдалий досвід тут ні до чого, що він інший, але нічого не могла вдіяти. Колишню сяйливу, відкриту, говірку Лєну було не повернути.
Довго не могла вибрати між романтичним фільмом про фіктивне весілля шоузірки й фантастичним марвелівським "Повернення Павука". Вибрала "Павука". Пішли чомусь не вдвох, а із сім'єю його сестри. Усе в мені опиралося втягуванню інших людей у те, що досі таке невизначене, але ж... Спілкування ні про що, чипси, попкорн, міцні, зовсім з іншого тіста люди й жодної негативної емоції чи спостереження! До мене поставилися привітно, нічого не очікували та не вимагали.
А ще був імпровізований похід.
Страшної для самотніх дати - 14 лютого - домовилися пройти до Десни. За хвилину до виходу нервово витягла подарунковий пакет, всунула в нього свій авторський календар "Хочу на морько!", збризнулася духами, які купила два роки тому в Zara неподалік Тріумфальної арки, і вибігла з дому, наче хтось за мною гнався.
Саша незграбно-дбайливо ніс поперед себе яскравий пакунок, чорна сумка теліпалася збоку. Я простягла йому пакет. Він вручив мені пакунок і попросив занести додому, щоб не померзли...
На осяяний сонцем кухонний стіл я витягла парфуми, червону, улюбленого відтінку, помаду й домашню квітку. Малахітові фігурні листочки з блакитним відблиском і світлим обідком вибухали багряними квітами. Пелюстки округло вирізані, наче збиралися стати валентинками й стільки вклали в цей намір старань, що раптом знесилилися та розгорнулися донизу...
Пройшлися парком, підійшли до ополонки дивитися на качок. Хлопець, що їх годував, відламав пів батона й простяг мені. Кидала шматки качкам, а Саша фотографував. Хліб скінчився. Раптом стало цікаво: чи ще можна перейти Десну? Часто ходила на ріку, але чомусь ніколи не думала її перейти. Саша почав розповідати про кригу, про тріщини, про зимову риболовлю, відповідально перевів мене через річку, підтягнув на берег. Із затінку верб на нас усією лютневою силою полилися бірюзове небо й сліпуче сонце. Ми осіли на повалене дерево. Саша потягнувся поцілувати, але я вже побачила дивні квіти й пурхнула до них. То були високі сухі напівкульбаби-напівстручки. Я занурювала пальчик у м'якенький пух, а він розгортався по вітру велетенськими парашутиками, і довгі смуги десанту чіплялися за засніжену землю, засіюючи її насінням. Ґрунтова партизанська доріжка зміїлася повз красивенне дерево, де Саші закортіло зі мною селфитись, і враз вивела до пішохідного мосту. Я знала, що до його ближнього кінця теліпатися містом ледь не годину, але поняття не мала, що до дальнього кінця рукою подати навпростець від мого дому. Але мене вже несло кудись! Ця зимова дорога задесення заманювала духами лісів-полів-лугів, а Саша дивився довкола хазяйським оком грибника й рибалки.
Від дерева осторонь дороги тягнувся димок, який манив до себе. Два величезні стовбури здіймали до неба розгалужену систему гілок із торішнім сухим листям. Третій стовбур викручувався з двох штопором й обривався зіпрілою щіткою трухлявого пасма. Саме там дотлівала протестантська Біблія. Я впізнала її за розміром і заокругленими кутиками сторінок. Книжка вже згоріла на попіл, і цікавий вітер читав пророцтва Іоана Богослова, виривав сторінки з оправи й жбурляв геть.
- Чи не на сатанинський обряд нас занесло? Може, підемо звідси, щоб випадково не взяти участі? - спитала Сашу.
- Та ну, воно вже догоріло. Розведу новий вогонь, погріємось,?- запропонував він, уже збираючи трісочки шалашиком. Я додала опалої кори, і вогняні язички ласо злизали нову пожертву. Мене охопило язичницьке відчуття полум'я, снігу, дерев, неба, проміння, вітру. Це дивне вогнище начарувало перший поцілунок. Вогники затріпотіли, розпалися, згасли, димок вказав на дорогу. Вона простелилася під ноги, донесла до одного озера, потім до другого, а тоді знову завернула до пішохідного моста.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
- 2 -
Понеділок
Син поїхав на навчання до Києва. Я попхалася до поліклініки. П'ять годин у черзі спочатку на морозі, потім у маленькому коридорчику інфекційного відділення. Людей ставало дедалі більше. Зранку займала чергу сотою, скільки ж за мною зараз? Було видно, що багато хто з присутніх мав слабкість, високу температуру, проблеми з диханням.
Лікарка автоматичними чіткими рухами перевірила мій тиск, сатурацію, взяла мазки, вислухала, записала. Її мобільний розривався від дзвінків, тож, проводячи наді мною маніпуляції, вона невпинно говорила в слухавку. Помер? Коли? Подзвоніть за таким номером. Не встиг завершити реабілітацію після інсульту? Візьміть такі справки. Медсестра відчинила вікно - провітрити від хворих,?- і вони з лікаркою обидві сиділи на протягу. Страшенно перевтомлені, у холодному кабінеті, кілька годин не виходячи в туалет. Ввічливі. Стримані. Співчутливі. У двох сусідніх кабінетах було те саме.
Мені нарешті відкрили лікарняний. Поки тривав мій прийом, черга стала ще більша.
Я вернулася в пусту квартиру, лягла в ліжко, заплющила очі. Принаймні є вільний тиждень. Зібрати тривожну валізку - ні, наплічник. Прибрати робочі матеріали з письмового стола. Навести красу на полицях у своїй кімнаті-майстерні. Якщо покидати житло, краще згадувати, що там чисто й красиво. Зазирнути в кімнату-майстерню сина. Сказати батькам зібрати докупи документи та завантажити все, що є оцифрованого, на флешку. І цінності. Які в моїй квартирі цінності? Комп'ютер. Кришталева друза, яку подарували друзі. Власні недорозпродані й недороздаровані збірки віршів і графіки. Картини. Бібліотека. Не забрала свої картини з виставок, але ж карантин, виставки подовжено.
Їсти не хочеться. Посплю. Зазирну на сайт знайомств. Помалюю.
Вівторок
А де вечір понеділка? А, проспала.
Дістала наплічник. Покрутила. Добре, що маю такий зручний, для походів і фестивалів. Що в нього класти? Син давав посилання на списки та поради, але ж яку дурню вони пишуть!.. Що з моїх речей підходить до умов воєнної загрози?
Глянула на портрет бабусі Ані, намальований на вирваному із зошита аркуші червоним і зеленим олівцями. Як комусь може спасти на думку малювати портрет червоним і зеленим? Чудова робота, я так не зможу. Бабуня юна, красива, голлівудська зовнішність. Намистинка на невидимці у хвилястому волоссі. Шифрований напис у нижньому кутку. Треба було спитати, що він їй написав, коли домалював портрет, поки вона була жива. 41-й. Треба було спитати, що готувати в разі воєнної загрози, поки вона була жива.
Віктора, художника, що намалював її, послали на фронт. Бабусю ж 22 червня 1941 року, у день захисту диплому, скерували до Владивостока. Вона сиділа на підвіконні сходового майданчика й плакала, що мусить бути так далеко від Харкова, де навчалася в Дорожньому технікумі. Там її побачив мій дід Юхим із Будівельного інституту, що сам був з українців Зеленого Клину. Він заспокоїв її, щоб не боялася: там теж є життя.
У Владивостоці сімнадцятирічна бабуся командувала автоколоною - як єдина, хто мав профільну освіту. Дід Юхим її від усіх недобрих зазіхань захищав, закохався, запропонував одружитися, і бабуся Аня погодилася, але з умовою, що писатиме Віктору, щоб він на фронті не поліз під кулі. Той пройшов усю війну, а вже тоді бабуся сказала, що вийшла за Юхима й у 1943-му народила мого батька. Віктор оженився, але в сім'ї був мовчазний, жив у Росії, зрідка листувався з бабусею, але ніколи більше не бачився. Бабуся після війни їздила аж до міністра по дозвіл вернутися з родиною в Україну. Жили в Дніпрі, поки місто було зруйноване. Дід проєктував надшахтні споруди Донбасу й у день виходу на пенсію сказав, що спокійний: жодної аварії через нього не сталося.
Раптом само собою промовилося:
- Бабусю Аню, поклич у наш рід для мене мужа, такого, щоб нам було добре удвох і щоб від нас було добро!
Після сніданку я зайшла на сайт і пролайкала всі фото чернігівців із вищою освітою та більш-менш привабливою зовнішністю. Наостанок рука автоматично лайкнула зовсім невиразну світлину. Вирішила роздивитися уважніше. Ніщо в тому чоловікові не привертало уваги. Він, мабуть, і не зреагує на мій лайк, зовнішність нерішучої людини.
Почула важке шурхотіння в коридорі: то повзла на кухню черепаха Тріті, що прокинулася від зимового сну під ванною. Налила їй свіжої води в лоток, насипала корму. Черепаха не захотіла їсти, полежала у воді й поповзла під ванну спати далі.
Через тиждень пішла на прийом до лікарки, тої самої, але в інший кабінет. Єдине, що радувало око: на підвіконні досі стояла малесенька прикрашена ялинка. За вікном - напівпромисловий пейзаж. На тому паркінгу, мабуть, можна вмістити багато військової техніки. А яка вона взагалі, військова техніка?
Лікарка повідомила, що лагідний омікрон обдарував мене тахікардією (це пояснювало задишку), але з дихальними шляхами все було непогано. З огляду на тахікардію мені продовжили лікарняний на тиждень. Відчувалося, що в лікарки нема сил тримати увагу, а ялинка - єдине, що її розраджує.
Вернулася додому. Не малювалося.
Переписки-передзвони із сайту врізноманітнювали мої дні новими життєвими історіями. Один навіть запропонував прогулянку парком, до мого омікрону йому було байдуже. Парк під домом, одягну маску, на відкритому повітрі заразити ризик мінімальний.
...Знайомство лишило по собі самі негативні враження, але сонечко потішило.
Гаразд, за п'ятнадцять років у Чернігові я не мала жодного роману, не те що сім'ї. І чого очікувала? А із чоловіками з інших міст якісь почуття-стосунки починалися - і глухли через відстань.
Хоч би щоб у театр було з ким сходити й поділитися враженнями! Можна з подругами, але набридло, що кожна зустріч сходить на обговорення недоліків чернігівських чоловіків.
